Таємне Товариство Блазнів, або Балансування на краю прірви

Розділ 13. Усе ще гірше, ніж ми припускали...

Ми стояли, втупившись в екран айфона, я безперервно набирав бабусин номер, але той самий байдужий голос повторював, що мій абонент недосяжний.

– Хлопці, ви відчуваєте в собі якісь зміни? Ну... крім цих синіх пазурів? – запитав Заєць.

– Поки що ніби ніяких. Але мені весь час хочеться перевірити, чи не виріс у мене язик, – відповів Жук і висолопив цілком нормального рожевого язика.

– Не хвилюйся, якби він виріс, ти б уже ганявся за комашнею, – вирішив я пожартувати, щоб заспокоїти друга. – Але можна перевірити. Он бачиш, на стелі сидить кілька зелених мух. Тобі не хочеться їх проковтнути?

Як виявилось, Жук любив лише власні жарти. Він почервонів і вже був готовий накинутись на мене з кулаками, коли ми почули, що хтось смикає замкнені двері трейлера. Я приклав палець до губ, ми завмерли, не знаючи, що робити. Якщо це Бак, що ми йому скажемо? Адже ми так і не вирішили, чи можна розповідати про те, що з нами сталося. І тут почувся знайомий голос президента ТТБ:

– Ану, швидко відчиняйте! Ви у небезпеці. Часу, щоб вам допомогти, залишилось зовсім мало. Я знаю, що з вами сталося.

Ми кинулися до дверей, відімкнули їх і по-вистрибували з трейлера з такою швидкістю, наче за нами гналася ціла зграя синьомордів.

– Бабусю, де ти поділася? Я тебе набирав разів сто, а там весь час: «поза зоною» та «поза зоною»!

– Заспокойся, зі мною й справді неможливо було зв’язатися – я переміщувалась не лише у просторі, а й у часі. Бо коли дізналася, що після викрадення у вас з’явилися провали у пам’яті, зрозуміла, на яку небезпеку ми наражаємось. Запрограмувала часоліт на той час, коли Клим прибув до цирку, і тепер знаю, що з вами зробили. Зараз ви самі це побачите.

– Ви хочете і нас туди перенести? – запитав Заєць.

– Ні, це зайве і надто довго. Ходімо до часольота, я все записала за допомогою ПУПСа[3] і зараз покажу вам цей запис. До речі, ви вже помітили якісь зміни?

Ми з хлопцями перезирнулися й одночасно простягли вперед руки.

– Усе ще гірше, ніж я припускала, – похитавши головою, сказала президент ТТБ, – на відновлення піде більше часу. Хлопці, вам обом доведеться кілька днів провести в лабораторії заповідника «Мармет». А Климові я доручу досить складне завдання. Якщо, звичайно, він погодиться. Бо, крім нього, ніхто цього не зможе зробити.

Я здивовано глянув на бабусю. Невже вона збирається лікувати лише Зайця та Жука, а мене хоче відправити на якесь небезпечне завдання, навіть не прибравши цих огидних пазурів? При цьому ще невідомо, що в мене за цей час може вирости чи відвалитися. Не кажучи вже про зміни у моїй свідомості!

Проте зараз не було часу це з’ясовувати – здалеку почулися голоси нашого тимчасового командира Андрія Байбака та Зізі. Вони, певно, закінчили обмірювати клоночок і жваво обговорювали, якими мають бути циркові костюми синьомордих «балеринок».

– За мною! – наказала пані Соломія і кинулася в бік куреня, збудованого синьомордицями.

Виявилося, неподалік від нього, серед густих кущів акації, бабуся замаскувала свій часоліт. Коли ми, уникнувши зустрічі з Баком та Зізі, добігли до місця, де мав стояти жовтий автомобільчик, то спершу нічого не побачили. Просто це диво техніки за потреби миттєво набувало такого ж забарвлення, як навколишній краєвид. Бабуся називає це ефектом хамелеона.

«Дарма я не скористався цією функцією супер-«Запорожця», коли приземлився посеред циркової арени», – подумав я. Та зараз не було часу цим перейматися. Тим більше, що з часольотом нічого не сталося.

Ми вмостилися на зручних сидіннях, пані Соломія увімкнула ПУПС і приєднала його до свого ноутбука, щоб ми побачили все на більшому екрані. Нарешті ми могли дізнатися, що ж відбувалося в той проміжок часу, який був стертий з нашої пам’яті.

Я знімала це з чималої відстані, тому не все буде видно достатньо чітко, – зауважила пані Соломія, зручно розташувавши ноут на горизонтальній пластині перед пультом керування.

Спершу ми побачили, як з цирку в паніці вибігають люди, потім на екрані з’явилося синьоморде чудисько. Монстр спрямував на хлопців-циркачів пінобластер, з якого вирвався сліпучий сніп світла, і вони, мов підкошені, впали посеред арени. Синьоморд нахилився над Жуком і приклав кістляву лапу з довгими закрученими кігтями до його грудей. Раптом все тіло гігантської жабоподібної істоти засвітилося, в ньому запульсувало сліпуче блакитне сяйво, яке почало перетікати в груди Жука. Це тривало кілька секунд. Потім баньката потвора наблизилась до Зайця, і все повторилося.

Агенти синьоморда не знали його мови, тому я зрозумів, що хазяїн спілкується з ними телепатично або за допомогою жестів. Руда тітка і гладун слухняно перенесли непритомних хлопців до вантажівки й кинули їх у кузов. А коли на арені цирку з’явився «Запорожець» і звідти вийшов я, це сприйняли як черговий фокус циркачів-ілюзіоністів. Вирубивши мене пінобластером, синьоморд провів наді мною той самий жахливий експеримент.

– Я точно знаю, що зараз синьоморди активізувалися і вживлюють свої стовбурові клітини сотням, а може, й тисячам людей. Тому кількість представників цієї ворожої цивілізації на Землі постійно зростає, – промовила бабуся. – І відбувається це саме у цирку, там, де глядачі почуваються абсолютно безпечними. Коли публіка регоче, спостерігаючи за виступами дресированих мавп, завмирає, коли приборкувач вкладає голову в роззявлену пащеку тигра, або, затамувавши подих, стежить за карколомними трюками акробатів під самісіньким куполом цирку.

– Розумію, – похмуро озвався я, – сині кігті, що виросли у нас на руках, – перше свідчення того, що експеримент пройшов успішно. Звісно, не для нас із хлопцями.