Таємне Товариство Блазнів, або Балансування на краю прірви

Розділ 21. До Цирку доброти прибуває оперативна група монстрів

Опинившись у Цирку доброти без електронного нашийника, я нарешті міг спокійно роздивитися цю розкішну величезну споруду. У цей ранковий час тут, крім Тюті та його помічників, не було нікого. Грандіозна вистава мала розпочатися ввечері, а зараз Тютя віддавав команди, позначаючи місця, де мали сидіти ВІП-персони та їхні охоронці.

– Ці йолопи шукатимуть під кріслами вибухівку та пропускатимуть публіку крізь спеціальні рамки-металошукачі на вході. Однак вони й гадки не мають, що існує зброя набагато досконаліша за їхні пістолети й автомати. Хай навіть це буде найсучасніший ґлок-17 чи беретта-92! Примітивні істоти, що населяють Землю, сьогодні вони побачать, як без жодного пострілу можна знищити людину, просто проникнувши в її тіло та мозок.

Синьомордий пузань, який уже майже прийшов до тями, віддано заглядав у банькаті Тютіні очі, слухняно повторюючи його накази:

– Зустрічаємо нашу оперативну групу. Проводимо крізь потайний хід. Даємо чіткі інструкції. Розміщуємо в кріслах позаду об’єктів, що будуть піддані імплантації. Після виступу дресированих крокодилів проводимо підготовчий сеанс масового гіпнозу і... і... – несподівано комахожер застиг із роззявленою пащекою, з якої вилетіла муха.

– Ах ти ж поганцю! – просичав Тютя. – Думав, я не помічу?!

Але пузань не реагував. Було зрозуміло, що з ним щось не так. Тютя наблизився до застиглого синьоморда і щосили штурхонув його в пузо. Раптом той закашлявся, і над його головою закружляв цілий рій ґедзів. Позеленіла садюга-дресирувальниця та її напарник вражено дивились, як з ротяки їхнього господаря вилітають усі проковтнуті ним комахи: метелики, комарі, кузьки усіх кольорів та розмірів. Поступово весь цирк сповнився дзижчанням, комариним писком та шелестом метеликових крилець.

– Перетягніть цей мішок, набитий мухами, у підсобку, – наказав Тютя двом розгубленим агентам. – Пізніше я вирішу, що з ним робити. Можливо, розберу цього жалюгідного виродка на запчастини. А зараз мені треба підготувати урочисту зустріч гостей.

Проскреготавши-просвистівши останні слова, синьоморд глибше натягнув на голову ковбойського капелюха, надяг дзеркальні сонячні окуляри Мак-Байбака, які поцупив з кабіни вертольота, вдоволено потер лапи і вишкірив зуби у зловісній посмішці.

А я зрозумів, що негайно маю передати добуту інформацію президентові ТТБ і чимскоріше повернути власне тіло. Однак для цього треба було здійснити чергову пересадку – вистрибнути зі шкури Тюті й переміститися до одного із синьомордівських агентів. Уявити, що я опинюся всередині дресирувальниці, яка тепер нагадувала гігантську зелену сарану, було настільки огидно, що я обрав для цієї мети її напарника – гладкого дядька з тату на лівому плечі у вигляді синьої жаби. Хай він був останньою падлюкою, та все ж не бив мене електричним струмом і не обіцяв відірвати голову.

Процес переміщення відбувся легко й непомітно – ні Тютя, ні гладун не відчули жодних змін у своїй свідомості й тілі. А змусити синьомордівського прислужника виконувати мої накази було зовсім просто. Коли вони вдвох із позеленілою тіткою перетягли бородавчастого мухожера в комірчину, де стояли відра, швабри та купа мийних засобів, гладун за моєю командою заговорив:

– Люба, я на хвилинку забіжу до вбиральні, щось мені недобре.

– Що, сцикло, боїшся нового хазяїна? А я можу йому розповісти, як ти запропонував оцьому мухоману, щоб ми самі ловили комах і пхали йому в пельку. І щодня збільшував дозу! Якби його не розтрусило в машині дорогою до Цирку доброти і не удар по пузу, то він би, мабуть, луснув, як повітряна куля.

Та ми з гладуном побігли до туалету, ігноруючи погрози позеленілої садюги. Опинившись у вбиральні, я помітив відчинене віконце під стелею і скомандував: «Ану, ставай на унітаз і вилазь крізь вікно!».

Гладун слухняно подерся вгору, вчепився в край вікна і спробував вилізти назовні. Та ба – я не врахував чималі розміри тіла, в якому зараз перебував. Пузатий агент синьомордів застряг у вікні, як Вінні-Пух, що вилазив з кролячої нори. А у двері вже гатила зелена тітка, схожа на гігантську сарану й репетувала:

– Ти що, закаляв штанці з переляку?

– У ме-ме-мене ді-ді-ді-арея! – простогнав гладун, намагаючись пропхатися крізь вузьке вікно.

– А щоб ти там втопився разом зі своєю діареєю!

Скажена тітка додала ще кілька слів, які я тут не можу навести, і побігла коридором, голосно цокаючи підборами. Саме в цю мить гладун втягнув пузо, і ми вивалилися просто на газон. Треба було негайно ушиватися, доки Тютя не дізнався про нашу втечу. Але спершу, сторожко озираючись, ми підійшли до величезної афіші з оголошенням про сьогоднішню виставу, і я, намацавши в кишені рукою синьомордівського агента олівця, написав у правому кутку афіші зашифроване повідомлення для бабусі. Я знав, що мою інформацію вчасно розшифрують, бо перед тим, як влізти у шкуру Тюті, сказав, щоб члени ТТБ стежили за афішами Цирку доброти, на яких я залишатиму повідомлення. Зробити це було легко – адже біля кожного білборда цього фальшивого цирку стояли камери відеоспостереження і не було жодної проблеми скачати їхні записи.

Усе, синьомордівський агент виконав моє завдання і міг повертатися до своєї оскаженілої напарниці. Перед тим, як покинути його тіло, я витер з пам’яті гладуна спогад про втечу з туалету, шепнувши на прощання лише два слова: «Діарея! Амнезія!».

Я побачив, що до Цирку доброти наближається Тютя, оточений цілою юрбою синьомордів, замаскованих під людей. Виглядали вони як шпигуни зі старих фільмів – довгі чорні плащі з піднятим коміром, на голові у кожного глибоко насунуті крислаті капелюхи, а на мордах сині дзеркальні сонцезахисні окуляри.

Отже, час було вертатися у шкуру небезпечного, підступного й безжального ворога, на дії якого я не міг впливати, зате міг дізнатися про всі його наміри.