Таємне Товариство Блазнів, або Балансування на краю прірви

Розділ 23. Повернувшись у власне тіло, я наздоганяю Тютю

Я відчув: Тютя, який досі спокійно спостерігав за всім, що відбувається у залі та на арені, напружився і почав озиратися. Його план, блискуче підготовлений і продуманий до найменших дрібниць, на очах почав розвалюватись, як картковий будиночок. Звідки взялися ці дурнуваті танцівниці? Чому оркестр грає неправильну музику? Адже зараз за програмою має погаснути світло і розпочатися головна частина операції, заради якої було влаштовано всю сьогоднішню виставу.

І раптом синьоморд зрозумів – це зробила вона, та відьма, що раз у раз нищить всі його задуми, розгадує найхитріше розставлені пастки і щоразу зупиняє його – представника наймогутнішої цивілізації – за крок до перемоги!

3 горлянки синьоморда вирвалося таке скажене гарчання, скрегіт, виття та пронизливий свист, що глядачі, охоплені жахом, затулили вуха руками, посхоплювалися з крісел і кинулися навтьоки. На ходу вони збивали з ніг синьомордів, переодягнених у блазенські костюми.

Першими отямилися охоронці, які почали пробивати дорогу до виходу ВІП-персонам, захищаючи їх своїми накачаними тілами. Лише одна група глядачів не піддалася загальній паніці й спокійно сиділа на своїх місцях. І раптом я ошалів від радості, впізнавши бабусю Солю, яку оточували мої друзі з Товариства Ботанів.

Тут була білява зеленоока Луна-Лі, яка подавала якісь таємні знаки своїй вихованці Зізі та її клоночкам, котрі все ще стояли на арені та з цікавістю спостерігали за сум’яттям, що панувало навколо них.

Біля Луни сиділа вся класна команда ботанів. Ромчик Гунька, він же Мамай, – мій сусід по намету № 13, який при першій нашій зустрічі в таборі «Екстремал» мало не уколошкав мене, коли почув, як я кричу крізь сон по-синьомордівськи.

Свинка Пепа, вона ж принцеса Лея, – примхлива, балакуча, але дуже добра і щира людина, здатна за будь-яких обставин досягти поставленої мети.

Голум, він же Фродо, – дивакуватий хлопець, якого у школі дражнили через те, що він проковтнув перстень вчительки, і який насправді виявився чудовим товаришем.

Саламандра – смаглява чорноока дівчина, яка в найнебезпечніших ситуаціях вміла приймати миттєві рішення, але так і не назвала свого справжнього імені.

Спінер, він же Котигорошко, – хлопець, що рухався з шаленою швидкістю, ламаючи все, що траплялося на його шляху. Часом він нищив саме ті предмети, які у той момент нам загрожували.

І, нарешті, Бетмен, він же Мікроб, який отримав це глузливе прізвисько через те, що був найменшим у класі. Але у критичних обставинах цей сором’язливий хлопець перетворювався на справжнього героя.

А от одного хлопця, що завмер у кріслі з придуркуватим виразом обличчя, я ніяк не міг упізнати. Поки врешті не зрозумів – це ж я! Цього разу мені не довелося докладати жодних зусиль, щоб переміститися з тіла Тюті у своє власне.

– Привіт, бабусю! – тихо промовив я і помітив, як очі президента ТТБ засяяли радістю.

– Климе, нарешті ти знайшовся! – вигукнула вона і лагідно провела рукою по моєму обличчю.

Це було чудове відчуття, адже, перебуваючи то у шкурі Тюті, то пролазячи разом з гладким синьомордівським агентом крізь вузьке віконце, я переживав не найкращі моменти свого життя.

«Але чого не зробиш заради порятунку людства!» – хвалькувато подумав я і зрозумів, що, мабуть, встиг заразитися від Тюті манією величі.

– Привіт, Музиканте! – почув я знайомий голос Жука.

– Як здорово, що ти встиг нас попередити! – вигукнув Заєць і поплескав мене по плечу.

Хлопці були одягнені у клоунські костюми, але на їхніх ковпаках виднілися жовті стрічки.

Заєць помітив мій погляд і пояснив:

– Це для того, щоб відрізнити членів ТТБ від замаскованих синьомордів. Поглянь, скільки тут наших.

Я озирнувся і побачив, як по всьому залу виникають сутички – клоуни із жовтими стрічками на ковпаках здирають маски з синьомордів. Хижі монстри люто вищать і вириваються, намагаючись прорватися до виходу із цирку.

– Дивіться, Тютя тікає! – закричав Жук і кинувся навздогін синьоморду, перестрибуючи через ряди крісел.

Заєць поспішив за ним, на ходу зриваючи з себе клоунське вбрання.

– Він біжить до таємного виходу! – попередив я хлопців.

Ми мало не перехопили втікача, але він встиг вистрілити з пінобластера отруйною піною і зник за потайними дверима. На щастя, цього разу пані Соломія захопила з собою антидот. Тож, отримавши порцію неймовірно смердючих ліків, за лічені секунди ми прийшли до тями і змогли продовжити переслідування.

Недаремно я так довго пробув у шкурі цього небезпечного й дуже розумного хижака. Зараз я знав – він будь-що намагатиметься вислизнути на волю, покинувши решту синьомордів напризволяще. І єдиний шанс на втечу – це остання модифікація Форда F-500 – чорний «Карлманн Кінг», який він викрав із випробувального полігона і на якому прибув сьогодні вранці до Цирку доброти разом зі мною, пузатим мухожером та двома синьомордівськими агентами. Я знав, де Тютя сховав це фантастичне авто, яке могло змагатися у швидкості з найсучаснішими гоночними болідами.

Коли ми кинулися до приземкуватої споруди, де стояли старі порожні клітки, звідти вже чувся гуркіт мотора. Із широко розчинених воріт складу повільно виїжджав розкішний чорний автомобіль, що от-от мав розвинути шалену швидкість і зникнути разом з нашим найлютішим ворогом.

Та все ж ми встигли! Заєць на ходу розчинив дверцята і застрибнув на переднє сидіння, Жук і я заскочили в машину крізь задні дверцята.

Після страшної штурханини Тютя намагався втекти, відкривши верхній люк і видершись на дах автомобіля. Та я різко крутонув кермо – цього фокуса мене колись навчив мій друг – суперводій Андрій Байбак.

Машину різко занесло вбік, потім кілька разів перекрутило на місці, і хоча синьоморд чіплявся пазурами за гладеньку поліровану поверхню, його липкі перетинчасті лапи все ж спорснули з даху, і він шкереберть полетів на землю. До нас уже підбігала команда ботанів, і разом ми змогли замотати Тютю у страхувальну сітку, перетворивши космічного хижака на велетенський кокон метелика-шовкопряда.