Таємне Товариство Блазнів, або Балансування на краю прірви

Розділ 18. Хитрюща тварюка знову нас обдурила!

– Закинете мене до «Марметленду»? – попросила бабуся пана Мака так, ніби це була попутна автівка, яку вона спинила десь на трасі. – Мені треба забрати свого «Запорожця» і заскочити ще в кілька місць.

– Гаразд, пані Соломіє, звичайно, вас я доправлю в заповідник. А от що робитимемо з нашими волохатими велетнями? Хто б міг подумати, що ці боягузи, які втекли від крихітних борсуків аж на верхівки дерев, тепер спокійнісінько спатимуть у моєму вертольоті, як у власному барлозі, – промовивши це, наш шотландський друг-мільйонер на мить відірвався від керування й озирнувся на салон, де в зручних кріслах голосно хропли ведмеді.

– А знаєте, їх можна випустити на горі Треп! – запропонував я. – Зараз там мої батьки досліджують стародавні написи на кам’яних плитах кромлеха. Я за ними страшенно скучив. А заодно дуже хочеться поглянути на Тютю. Просто не віриться, що він сам схотів зануритись у безстроковий сон, чекаючи на повернення бойових кораблів синьомордів. Підозрюю, що цей його анабіоз – якась чергова хитрість.

– Гарна ідея, – погодилась бабуся. – На схилах Трепу повно ягід, є невеличка гірська річка, де наші циркачі швидко навчаться ловити рибу, а в кам’яних печерах вони зможуть сховатися на час зимової сплячки.

– Я домовлюсь з ведмедями, щоб не наближалися до табору археологів, і час від часу зустрічатимусь з ними, коли прилітатиму на Треп провідати маму й тата.

– Мені здається, зоологи будуть у захваті, коли виявлять на Трепі наших клишоногих артистів. Адже бурі ведмеді зникли в Шотландії ще тисячу років тому! – зрадів пан Мак і хвацько стріпнув чубом-оселедцем.

З усього було видно, що нащадок славного козака на прізвисько Байбак чекає нових пригод. Він успадкував від свого предка винахідливість, відчайдушність та завзяття і був готовий прийти на допомогу ТТБ за першим покликом.

Бабусю ми висадили біля розважального центру, збудованого у вигляді гігантського байбака. Аби не гаяти часу, вона спустилася на землю по мотузяній драбині. А наш вертоліт взяв курс на гору Треп.

Приземлилися ми на широкій терасі біля верхівки гори, де колись готувалися до операції «Антижаб-4». І лише тепер наші ведмеді почали прокидатися. Я знову, вже вкотре, подумки передавав їм команди, уявляючи в усіх подробицях те, що вони мають робити.

З Мак-Байбаком ми домовилися, що він не виходитиме з кабіни вертольота, щоб знову не викликати паніки серед тварин, як це сталося на острові, де їх так налякали борсуки.

– Ідіть за мною! – передав я подумки команду, і ведмеді слухняним ланцюжком почали повільно спускатися з тераси.

У мої попередні візити на гору Треп я обстежив усі закапелки та заглибини навколо вершини гори, тож у мене на прикметі була простора печера, куди могла вміститися ведмежа компанія.

– Ще трохи і будемо на місці! – посилав я час від часу заспокійливі повідомлення, аж поки не побачив зарослий чагарником вхід до криївки.

Не зважаючи на колючки, я розчистив прохід і заліз всередину. Витяг крихітний похідний ліхтарик, який завжди лежав у мене в потайній кишені, й освітив печеру. Місця тут було вдосталь, змучені тварини одразу ж почали вмощуватися по кутках, нагрібаючи собі під боки м’який мох та сухе листя, що вкривало дно печери. А я, запевнивши клишоногих, що з самого ранку повернуся до них зі сніданком, побіг до вертольота, де на мене вже чекали батьки.

– Климе, ти дуже вчасно прилетів! – навіть не привітавшись, вигукнув тато.

– Так, ведмеді страшенно втомилися після атаки борсуків, і їм треба було відпочити, – згодився я, хоча не розумів, чому батько так хвилюється.

Але тут до нього приєдналася мама і пояснила:

– Тютя зник!

– Як це? Ви ж ніби помістили його у спеціальну капсулу і занурили у стан анабіозу?

– Так, ввели і занурили, але ця хитрюща тварюка знову нас обдурила, – у тата від хвилювання тремтів голос.

– Синку, зараз сам усе побачиш, – мама вхопила мене за руку, і ми, здершись на верхівку Трепа, побігли крізь кам’яний лабіринт до входу в підземну галерею.

Тато та Мак-Байбак не відставали від нас, і за кілька хвилин ми вже спускалися рухомими сходами до великої підземної зали. Під стінами, де раніше стояв ряд прозорих капсул, в яких завмерли блакитні жабоподібні істоти з синіми мордами, тепер були розставлені кам’яні плити з вирізьбленими знаками.

– Тютя пояснив, що синьоморди так хитро заховали ці таблиці з таємною інформацією спеціально, щоб ніхто не мав до них доступу. Поставили зверху прозорі вакуум-камери, в яких залишили своїх представників, – тато поглянув на кам’яну підлогу підземної зали, по якій ми не раз ходили, не уявляючи, які скарби лежать у нас під ногами.

– А ще прибульці завбачливо заблокували свідомість цих жабоподібних заморожених істот, – пояснила мама. – Тому всі експерименти з налагодження контакту і перепрограмування агресивних інстинктів космічних хижаків виявились невдалими.

Зараз під стіною стояла лише одна капсула, порожня, – ще донедавна в ній у стані анабіозу перебував Тютя, який нібито хотів дочекатися повернення на Землю своїх синьомордих родичів. Я придивився до прозорої кришки капсули і раптом помітив видряпане на ній зображення огидної бородавчастої мордяки з лупатими очиськами, що показувала мені язика.

Мама, помітивши прощальний Тютін малюнок, зауважила:

– Між іншим, він останнім часом виявив себе досить здібним художником. Видряпував гострим кігтем на кам’яній підлозі та стінах цілі картини з життя синьомордів на своїй планеті та окремі епізоди їхнього перебування на Землі. Хоча найулюбленішою темою його малюнків залишалися комахи...