Таємне Товариство Блазнів, або Балансування на краю прірви

Розділ 15. Чудодійні властивості скрипки-четвертинки

Те, що ми побачили, увійшовши до «Марметленду», змусило нас забути, навіщо ми сюди прибули. Посеред величезної зали на високому постаменті сиділо величезне страховисько, яке чимось скидалося на чудисько озера Лох-Ойх: могутній тулуб, вкритий зеленою лускою, довга шия, страшна зубата морда та жовті очі, що світилися хижим блиском.

– Оце так розважальний центр! Уявляю, як відвідувачі тікатимуть звідси, щойно глянуть на це монстрило! – єхидно промовив Жук.

Раптом луската звірюка підняла догори хвіст, закрутила ним, мов пропелером, розгорнула крила, схожі на китайські віяла, і злетіла у повітря. Спершу чудисько, піднявшись під самісіньке склепіння, закружляло над нашими головами, потім роззявило пащеку і почало знижуватись. Я мимоволі замружився й затулив обличчя долонями, бо зрозумів – зараз цей дракон почне бурхати полум’ям. Однак замість язиків вогню на нас полетіла... ціла злива кольорових кульок. Вони падали на кам’яні плити підлоги, підстрибували і вмить перетворювались на маленьких різнобарвних дракончиків. Ці кумедні трансформери розбігалися на всі боки, лунко цокаючи по камінню кігтями й вигукуючи писклявими голосами: «Злови мене – злови мене – злови мене!»

– А що ти тепер скажеш? – усміхнувшись, запитала бабуся в Жука. – Втечуть наші гості чи кинуться ловити дракончиків? До речі, кожен пійманий дракончик – це квиток на черговий атракціон.

– Пані Соломіє, чому ж ви нас не попередили? – засмутився Заєць.

Він марно намагався спіймати за хвоста останнього дракончика – решта вже поховалися. Наш товариш лише встиг шкрябнути закрученими пазурами по стіні, коли механічне звірятко прослизнуло у невеличкий отвір.

– Ловитимете дракончиків за три дні, коли позбудетеся синіх пазурів та інших можливих мутацій. За цей час, обіцяю, у «Марметленді» з’явиться багато цікавого. А тепер не відставайте!

Ми наблизились до постаменту, бабуся витягла з кишені пульт, схожий на звичайний айфон, і натисла кілька кнопок. Прямокутна брила зсунулася, відкриваючи потайний вхід до вертикального тунелю, що вів у підземелля. Я помітив світло, яке швидко наближалося знизу, і за хвилину до нас піднялася прозора кабіна. Ми з хлопцями зайшли всередину, а пані Соломія перед тим, як приєднатися до нас, набрала на пульті потрібний код. Коли брила почала рухатися, затуляючи вхід до тунелю, механічний дракон підлетів і вмостився на своє звичне місце.

Опускалися ми хвилин десять. Було зрозуміло, що підземна лабораторія надійно захищена від нападу синьомордівських агентів та мутантів-перевертнів. Подумавши про це, я раптом вжахнувся. Адже зараз клітини космічних монстрів носимо в собі ми – я й мої друзі. І невідомо, які зміни з нами відбулися. Бабуся, ніби щось відчувши, подивилася з таким співчуттям, що жорсткий клубок підкотився мені до горла.

Звісно, плакати я не збирався, але мене страшенно діставало те, що я опинився у якомусь невизначеному становищі. З Жуком та Зайцем наче все зрозуміло. Їх залишать у дослідному центрі, вилікують, і за три дні вони вже ганятимуться за хвостатими дракончиками й розважатимуться на розкішних атракціонах парку «Марметленд». А от які плани має президент ТТБ Соломія Джура щодо свого онука, тобто мене, невідомо!

Але в цю хвилину кабіна зупинилася, і я облишив невеселі роздуми щодо свого майбутнього. Ми вийшли у просторий, яскраво освітлений хол, з якого в усі боки розходилися широкі коридори.

– Зараз ви побачите результати нашого найвдалішого експерименту, – сказала пані Соломія, і ми попрямували центральним коридором, у який виходили двері з прикріпленими до них номерами.

Проминувши дванадцять дверей, ми нарешті спинилися біля кімнати № 13. Я почув, що там хтось намагається грати на скрипці, і здивовано поглянув на бабусю.

– У вас що – примушують займатися музикою?

– Чому «примушують»? Цей пацієнт сам схотів навчитися грати. І вимагав, щоб йому дістали скрипку, – відповіла бабуся і прочинила двері до кімнати з нещасливим номером.

Я з цікавістю зазирнув туди, щоб побачити цього любителя музики. Він затято терзав смичком струни нещасного інструмента, видобуваючи страхітливі звуки, що нагадували пронизливе котяче нявчання. Придивившись пильніше, я обурено вигукнув:

– Бабусю, ти що, віддала цьому партачу мою скрипку?!

– Климе, заспокойся! Іншого виходу не було. Перед цим піддослідний об’єкт розтрощив кілька дорогих інструментів. А от твоя старенька скрипочка припала йому до душі. І результати відновлення людських рис та поведінки у нього щодня стають помітнішими. Без сумніву, на зворотне переродження – з синьоморда в людську істоту – впливають не лише медичні засоби, а й мистецтво.

Я підійшов до нездари-скрипаля ближче й зазирнув йому в обличчя. Кого б ви думали я побачив? Кактуса! Так, посеред яскраво освітленої кімнати стояв, притуливши до плеча скрипку-четвертинку, мій колишній сусід та найзапекліший ворог Сашко Смик. З нашої останньої зустрічі в ньому і справді відбулися разючі зміни. Якщо раніше тулуб і лапи в нього були як у велетенської бородавчастої жаби, то зараз Кактус мав цілком нормальні кінцівки й фігуру.

Щоправда, колір обличчя та «фірмова» зачіска-ірокез, через яку він одержав прізвисько Кактус, у нього все ще залишалися блідо-синіми, а очі мали, хоча вже й не пронизливо-червону, та все ж ядучо-рожеву барву. Язик зменшився, однак не дуже слухався Сашка. Бо коли він, упізнавши мене, схотів щось сказати, з його рота вирвалось якесь нерозбірливе белькотання та сичання.

На мене ця зустріч справила дивне враження. З одного боку, я мав би радіти – істота, яка цькувала мене, лупцювала й обзивала Поганським Паганіні, зараз повертає собі людську подобу за допомогою моєї скрипки! Та якщо подивитись з іншого боку, – хіба міг зрадник і добровільний прислужник синьомордів змінити свою підлу натуру? Я відчував, що бабуся вже вкотре готова повірити цьому недолюдку.

А от мої друзі-циркачі, які уважно спостерігали за Кактусом, явно зраділи. Адже в них з’явився реальний шанс на швидке одужання.