Таємне Товариство Блазнів, або Балансування на краю прірви

Розділ 17. Унікальна рятувальна операція, яка могла увійти в історію, та ба...

Я задер голову і побачив, що господар заповідника «Мармет» висунувся з кабіни вертольота і робить нам якісь знаки.

– Дивно, чому він весь час прикладає до вуха долоню? – спитав я бабусю.

– Ясно, Мак хоче, щоб я взяла айфон. Певно, намагався до мене додзвонитися, а я вимкнула звук, щоб ніхто не заважав нам з тобою поговорити.

Бабуся набрала номер Мак-Байбака та увімкнула голосний зв’язок.

– У нас непередбачені обставини з ведмедями. Терміново потрібна ваша допомога. Пані Соломіє, ви зможете піднятися по мотузяній драбині? І головне, з нами обов’язково має летіти Клим!

– Кидайте драбину! – звеліла бабуся і, коли кінець довгої мотузяної драбини опустився біля наших ніг, спритно схопилася за її край і почала впевнено підніматися вгору.

Я ледве встигав за нею та уявляв, що було б з мешканцями нашого міського будинку, якби зараз вони побачили свою сусідку-пенсіонерку, яка здирається по мотузяній драбині, мов професійний каскадер.

У кабіні вертольота ми нарешті дізналися, що сталося. Виявляється, після того, як ведмедів доправили в заповідник, місцевий лісник вирішив оселити їх на невеличкому острові, розташованому посеред озера Лох-Ойх. Це затишна місцина, поросла соснами, березами й осиками, а головне, там повно малини, чорниці й ожини – ягід, за якими так скучили клишоногі тварини. Адже досі їм доводилося харчуватися лише недоїдками зі столу своїх мучителів, які дресирували цих бідолах за допомогою електричного струму.

– Розумієте, я боявся, що випущені на волю ведмеді можуть бути агресивними, нападатимуть на слабших тварин, – схвильовано розповідав Мак-Байбак. – Але такого уявити просто не міг.

– Чого ви не могли уявити? – поцікавився я.

– Зараз все побачите на власні очі. І я дуже сподіваюсь, знайдете вихід з цієї безглуздої ситуації. Бо особисто я не знаю – сміятися чи викликати групу рятувальників. А тепер прошу мене не відволікати, треба спробувати посадити вертоліт на невеличкий клаптик берега.

Те, що Мак-Байбак – пілот найвищого класу, я зрозумів, коли побачив, на яку крихітну латочку суходолу ми приземлилися. Щойно велетенський гвинт перестав обертатися, і ми повистрибували на вологий прибережний пісок, Мак махнув рукою в бік лісу, що оточував берег, і вигукнув:

– Бачите, що виробляють ваші волохаті циркачі?!

Я придивився – дерева виглядали якось дивно, а коли ми всі втрьох підбігли до смуги лісу, то побачили, що на верхівках високих сосон сидять ведмеді й, обхопивши лапами стовбури, жалібно скиглять, як малі загублені цуценята. Спершу я не міг зрозуміти, що так налякало волохатих велетнів. Аж тут помітив під деревами цілу зграю невеличких приземкуватих тваринок. Вони нагадували м’які дитячі іграшки: видовжений опецькуватий тулуб, вкритий темно-сірою шерстю, довгасті гострі мордочки в чорно-білі смужки і коротенькі лапи, якими вони шкрябали кору дерев, де сиділи наполохані ведмеді. З усього було видно, що борсуки, а це були саме вони, чимось страшенно розлючені.

Ситуація була настільки дикою та комічною, що я не втримався і голосно зареготав. Мак кинув на мене суворий погляд, смикнув себе за довгий чуб-оселедець і запитав:

– Ну, і що нам тепер робити з цими боягузами? Вони вже кілька годин сидять на деревах, і ніякими силами їх не можна звідти забрати.

– А чого від них хоче ця люта зграя? – поцікавився я.

– Як виявилось, на цьому острові віддавна живе колонія борсуків. У них тут величезне підземне місто з багатоярусними норами. Ваші полохливі велетні, мабуть, зацікавилися невеличкими отворами у землі й почали їх розкопувати. А коли борсук захищає свій дім і свою родину, страшнішого від нього звіра годі й уявити. Кілька малих відчайдухів учепилися зубами в носи непроханих гостей, а що сталося далі, ви самі бачите.

– Так, напевно, борсуки вважають себе господарями цього острова і нахабних зайд не потерплять. Тим більше, що ведмеді, хоч і вдесятеро більші від них, виросли в неволі й боронитися навіть від таких малих, але безстрашних нападників, не вміють, – погодилася бабуся. – Климе, мабуть тобі знову доведеться вести перемовини. Цього разу з борсуками.

Я вже й сам це зрозумів і почав обережно наближатися до дерев, під якими метушилися захисники своєї території. Пригадав, як кілька днів тому встановив телепатичний контакт з ведмедями, що шаленіли у замкнених клітках. Звернув увагу на те, що вся зграя починає атаку лише після того, як вперед кидається їхній ватажок – огрядний борсук із сивою шерстю на спині та лапах.

Уявив, що це я зараз дряпаю кігтями стовбур сосни і вгризаюся в дерево гострими зубами, готовий напасти на цього нікчемного боягузливого велетня, що сидить на вершечку сосни. Хай тільки звалиться на землю! Я гнатимусь за ним, поки не забереться геть з мого острова. Водночас я відчував себе наляканим ведмедем, єдиним бажанням якого було якнайшвидше тікати звідси, і передав ці відчуття борсукові.

Раптом у моїй голові пролунало:

– Жалюгідне волохате бурмило, ти наступив мені на хвоста, коли тікав від моєї нори! Я цього ніколи не пробачу! – сивий борсук підняв догори гостру морду і люто засичав.

– А ти вчепився мені в носа! Він досі страшенно болить, – ведмідь, що сидів на сосні, завив так жалібно і пронизливо, що борсуча зграя на чолі зі своїм ватажком завмерла.

Зрозумівши, що треба негайно цим скористатися, я чітко уявив, як борсуки повільно відступають від сосон. І тієї ж миті ведмеді, хапаючись за гілки та тріщини в корі, сповзають по стовбурах донизу та біжать до вертольота, що стоїть на краю берега. Сконцентрувавши на цьому всю увагу, я передавав сигнал на відступ старому борсукові та водночас наказував ведмедю припинити виття і почати обережно спускатися на землю.

Першим на мій сигнал зреагував ведмідь. Напевно, тому, що після втечі з циркового вагончика переконався, що мені можна вірити. Він почав повільно сповзати донизу, щосили чіпляючись за дерево та залишаючи на сосновій корі глибокі подряпини. Помітивши це, сивий борсук трохи відступив від сосни, а за ним, мов по команді, відступила вся зграя.

Решта ведмедів також припинили скавчання і, обережно переставляючи лапи, посунули донизу. Малі господарі острова, оточивши свого ватажка, напружено спостерігали за тим, що буде далі. А коли борсуки побачили, що клишоногі зайди, спустившися з дерев, прожогом кинулися до вертольота й один за одним піднялися по драбині всередину салону, то вмить зникли у гущавині лісу.

Вже у кабіні вертольота до мене долетів наказ старого ватажка:

– І щоб жоден клишоногий нахаба сюди не повертався! Загриземо!!!

Так завершилась ця унікальна рятувальна операція, яка могла увійти у світову історію, якби всі її учасники та свідки не зберігали це в суворій таємниці.