Таємне Товариство Блазнів, або Балансування на краю прірви

Розділ 5. Чи можуть стати у пригоді мильні бульбашки?

Прокинувся я від того, що хтось смикав мене за носа. Вже збирався обурено закричати:

– Що за дурні жарти?!

Але мені завбачливо затулили рота. Потім почувся тихий голос:

– Музиканте, це я, Жук. Мовчи і слухай. Заєць зараз до нас приєднається. Він уже відімкнув твою і нашу клітки, а тепер намагається пробратися до трейлера, де тримають тих нещасних ведмедів.

– А чому ти шепочеш? – так само тихо запитав я. – Судячи з огидного смороду, ми все в тому ж вагончику. А в ньому, крім нас, нікого не було. Хоча я не пам’ятаю, як нас сюди привезли...

– Ти що, хочеш, щоб я горлав на повний голос? Давно тебе струмом не били? – Жук покрутив пальцем біля скроні. – Ти ж не пам’ятаєш, як вирубився з незвички після тих скажених танців? І проспав усю дорогу в кузові вантажівки. А коли ми сюди повернулися, гладкий синьмордівський агент наказав перенести тебе до вагончика. Ми ледве запхали тебе в клітку крізь ці вузенькі дверцята. Той садюга ще й шмагав нас нагайкою, щоб ми швидше ворушилися, і після цього замкнув у сусідній клітці.

– Як ви звільнилися?

– Розумієш, ми із Зайцем уже досить давно тренуємося. Вирішили стати ілюзіоністами. А в мистецтві ілюзії потрібні миттєва реакція і вміння відволікти увагу того, хто за тобою спостерігає. Ось тому, коли гладун набирав код на замку, я на кілька секунд перевів його увагу на себе. Чхнув, і з мого носа почали вистрибувати й розлітатися на всі боки мильні бульбашки. Про всяк випадок, я прихопив мило з циркового туалету, коли нас туди відвели після виступу. Люте бурмило задивилося на них, а я тим часом підгледів порядок цифр, які він набирав на замку. На щастя, виявилося, що код підходить не лише для твоєї і для нашої клітки, а й до вхідних дверей. А просунути руку крізь грати й набрати потрібні цифри – мені раз плюнути!

Я відчув, що наш товариш Жук знов уявив себе суперменом, який сам може перемогти найстрашнішого ворога, і спробував трохи його присадити:

– Слухай, а чому ти не пішов шукати ведмедів і не спробував сам їх урятувати? У тебе ж так класно все виходить.

Жук стріпнув головою, ніби відганяв якусь неприємну думку, і вже не так хвалькувато сказав:

– Ти ж помічав, наш Заєць з усіма може домовитись...

– Так, варто йому показати в усмішці свої довгі передні зуби, як усі навколо починають усміхатися. Але невже ти вважаєш, що він і з цими нещасними замученими тваринами зможе порозумітися?

– Не знаю... – було ясно, що Жук сильно в цьому сумнівається. план... – Але у мене з’явився

Проте розповісти про свій план мій товариш не встиг, бо до вагончика обережно прослизнув Заєць і, ніби на підтвердження моїх слів, продемонстрував свій фірмовий заячий усміх. Та одразу після цього його обличчя спохмурніло, і він пробурмотів:

– Ці гади так залякали бідолашних тварин, що вони вже нікому не вірять і не підпускають до себе. Як ми їх виведемо звідси, якщо не вдасться зняти з них електронні нашийники?

– Дуже просто! – вигукнув Жук. – Я ж сказав – у мене є план! Це може зробити Музикант! Якщо він зумів пролізти в голови синьомордів і читати їхні думки, то невже не налагодить контакт з нашими земними ведмедями?

– А що, це ідея! – зрадів Заєць. – Музиканте, ти ж успадкував від свого предка козака-характерника всі ті мольфарські штучки. Ми на власні очі бачили, як ти загіпнотизував перший розвідувальний десант синьомордів! Вони, як слухняні першокласники, взялися за лапи й дружними рядами пішли до своїх капсул. Ходімо скоріше, поки наші садюги-наглядачі та їхній синьомордий шеф дають хропака! Я проведу вас до ведмежого трейлера!

Я все ще вагався, але нічого кращого, ніж план, який запропонував Жук, придумати не зміг. Просто ці мої, так звані, надприродні здібності проявляються не завжди, а лише в мить найбільшої небезпеки. Щось спрацьовує у мене всередині, ніби вмикається якийсь механізм, і раптом я переходжу на мову прибульців. Або подумки віддаю їм накази, і ці величезні хижі потвори слухняно їх виконують!

Ми з хлопцями крадькома пробиралися до величезного трейлера, що стояв посеред пустирища, оточений меншими цирковими вагончиками. Місяць уповні світив так яскраво, що нас кожної хвилини могли засікти. І що ближче підходили ми до місця, де тримали ведмедів, то більше я сумнівався. Чи спрацюють і цього разу гени, що їх передав мені у спадок козак-характерник Андрій Джура?