Там, за зимою

Лусія

Лусії Мараз щойно виповнилося дев’ятнадцять років, і вона вступила до університету на факультет журналістики, коли почалося її життя біженки.

Про її брата Енріке вони нічого більше не чули; з часом, після тривалих пошуків, він став ще одним із безслідно зниклих. Чекаючи на документ, який дав би їй змогу залишити країну, дівчина прожила два місяці в посольстві Венесуели в Сант’яго. Сотні гостей, як уперто іменував їх посол, щоб зм’якшити приниження прохачів притулку, спали, де тільки могли, й постійно купчилися в чергах до кількох туалетів. Кілька разів на тиждень, попри те, що на вулиці чатували військові, інші переслідувані примудрялися перелазити через мур на територію місії. Лусії тицьнули немовля, яке в кошику з овочами провезли в автомобілі з дипломатичними номерами, й доручили дбати про дитину, поки вдасться прихистити її батьків.

Скупченість і загальна тривога, здавалося б, мали спричинятися до конфліктів, але невдовзі нові пожильці призвичаювалися до правил співіснування й навчалися терпіння. Лусіїн дозвіл на виїзд оформляли довше, ніж зазвичай, коли справа стосувалася людей, які не займалися політичною діяльністю й не мали проблем із поліцією, але щойно посол одержав його, дівчина могла вирушати в путь. Перш ніж двоє дипломатів провели її до самісіньких дверей літака, що взяв курс на Каракас, вона встигла передати немовля батькам, яким нарешті пощастило отримати притулок. Вдалося й попрощатися по телефону з матір’ю, якій Лусія пообіцяла швидко повернутися. «Не повертайся до відновлення демократії», — рішуче відказала Лена.

До багатої й щедрої Венесуели почали прибувати сотні, а невдовзі вже тисячі чилійців, до яких долучалися втікачі від брудних воєн, розв’язаних в Аргентині й Уругваї. Дедалі чисельніша колонія біженців з півдня континенту таборилася в певних кварталах, де все — від наїдків до вимови, з якою ці люди говорили іспанською, свідчило про їхнє походження. Комітет допомоги біженцям забезпечив Лусію безплатною кімнатою на півроку й роботою реєстраторкою в престижній клініці пластичної хірургії. Кімнатою й роботою вона користалася не більше чотирьох місяців, бо познайомилася з іншим чилійським вигнанцем, дратівливим соціологом, який дотримувався лівацьких поглядів і марнослів’ям нагадував їй брата. Він був уродливий і ставний, немов тореро, мав довге набріолінене волосся, тонкі пальці й презирливо відкопилені чуттєві губи. І навіть не намагався приховати кепську вдачу й зарозумілість. Минуть роки, і Лусія розгублено згадуватиме його, не тямлячи, як їй надалó закохатися в такого неприємного типа. Єдиним поясненням могло слугувати те, що вона була надто молодою й самотньою. Чоловіка дратувала природна веселість венесуельців, яку він вважав незаперечною ознакою морального занепаду, і йому вдалося переконати Лусію емігрувати разом до Канади, де ніхто не пив за сніданком шампанського й не користався першою-ліпшою нагодою, щоб піти в танок.

У Монреалі Лусію та її неохайного партизана-теоретика з розкритими обіймами зустрів інший комітет добрих людей; їх оселили в помешканні з меблями, кухонним начинням і навіть одягом їхніх розмірів у шафі. Стояв січень, і Лусії здавалося, що холод проник в її кістки назавжди; під шерстяними одяганками вона щулилася й тремтіла, підозрюючи, що справжнє пекло — це не Дантове полум’я, а зима в Монреалі. Перші місяці пережила, шукаючи порятунку в крамницях, автобусах з обігрівом, підземних тунелях, які з’єднували між собою будівлі, на роботі, скрізь, крім оселі, де мешкала зі своїм чоловіком: температура там була нормальною, а атмосфера напруженою.

Травень прийшов з розбуялою весною, а історія революціонера на той час встигла перетворитися на гіперболізовану пригоду. Тобто він не подолав відстані від посольства Гондурасу до літака, маючи на руках документ на виїзд, як гадала Лусія, а пройшов через віллу Грімальді, сумнозвісну катівню, звідки вийшов підірваний фізично й морально, а потім небезпечними гірськими стежками дістався з Чилі до Аргентини, де ледь не став жертвою брудної війни в цій країні. Тож не дивно, що бідолах з таким трагічним минулим мав душевну травму й не міг працювати. На щастя, комітет допомоги вигнанцям чудово розумів його стан і надав кошти, щоб чоловік міг пройти курс психотерапії рідною мовою й мав час написати спогади про свої поневіряння. Лусія ж улаштувалася на дві роботи одразу, бо не вважала, що заслуговує на доброчинність комітету: деякі біженці більше потребували допомоги. Вона працювала по дванадцять годин щодня, а прийшовши додому, куховарила, прибирала, прала й підбадьорювала чоловіка.

Лусія стоїчно терпіла кілька місяців до того вечора, коли, напівмертва, повернулася з роботи до їхнього помешкання — напівтемного, пропахлого затвором і блювотою. Чоловік провів день у ліжку, п’ючи джин у стані депресії, бо застряг на першому розділі своїх спогадів. «Принесла щось їсти? Тут нічого немає, я помираю з голоду», — промимрив майбутній письменник, щойно вона запалила світло. І тоді Лусія нарешті збагнула всю сміховинність цього співжиття. Замовила по телефону піцу й — як і щодня — заходилася робити лад у бедламі, в якому знемагав партизан. Того ж вечора, коли він спав міцним сном після спожитого джину, Лусія спакувала свої речі й тихо вийшла з дому. Вона мала трохи заощаджених грошей і чула, що у Ванкувері починала гараздувати колонія чилійських біженців. Наступного дня жінка сіла в потяг, що повіз її через увесь континент до західного узбережжя.

Лена Мараз провідувала Лусію в Канаді раз на рік, залишаючись у дочки на три-чотири тижні, ніколи не на довше, бо й далі шукала Енріке. З роками її відчайдушні пошуки перетворилися на спосіб життя, ланцюг звичних дій, які жінка побожно виконувала й які надавали сенсу її існуванню. Невдовзі після військового перевороту відкрився Вікаріат солідарності[28] — створена для допомоги переслідуваним та їхнім родинам установа, куди Лена приходила щотижня, але завжди марно. Там вона познайомилася з іншими людьми, котрі опинилися в такій самій ситуації, заприязнилася з церковниками й волонтерами і навчилася діяти в умовах бюрократії горя. Лена, наскільки це було можливо, підтримувала контакт з кардиналом, бо прелат виявився найзанятішою людиною в країні. Уряд неохоче терпів матерів, а ще бабусь, які крокували з пришпиленими до грудей фотографіями своїх дітей та онуків і влаштовували мовчазні пікети поблизу казарм і місць ув’язнення, тримаючи в руках плакати з вимогою справедливості. Ці вперті баби не хотіли второпати, що людей, яких вони вимагали повернути, ніколи не затримували. Вони самі кудись поїхали або й узагалі не існували.

Одного зимового вівторка вдосвіта до оселі Лени Мараз завітав патруль; жінку повідомили, що її син став жертвою нещасного випадку, і назавтра вона може приїхати по нього за вказаною адресою точно о восьмій ранку машиною, габарити якої дозволяють перевезти труну. У Лени підломилися ноги, і вона впала на підлогу. Кілька років чекала бодай якоїсь звістки про Енріке, а коли знайшла його, хоч і мертвого, їй забракло повітря в грудях.

Жінка не наважилася піти до Вікаріату, боячись, що будь-яке втручання може зруйнувати цей єдиний шанс віднайти сина, але припустила, що, можливо, Церква або й особисто кардинал спричинилися до цього чуда. Звернулася до рідної сестри, бо побоялася їхати сама, й вони вдвох у жалобному вбранні поїхали за вказаною адресою. На квадратному подвір’ї, обгородженому підточеним вологою й часом муром, їх зустріли чоловіки, які показали збиту з соснових дощок труну й веліли поховати небіжчика до шостої години вечора. Труна була опечатана. Жінок попередили, що розкривати її суворо заборонено, вручили дозвіл на поховання, який треба було пред’явити на цвинтарі, і дали Лені підписати розписку, де зазначалося, що процедури було дотримано згідно з законом. Їй віддали копію розписки й допомогли поставити труну на винайняту на ринку вантажівку.

Лена не одразу поїхала на цвинтар, як було наказано, а спершу до сестри, чий дім стояв на невеличкому клаптику землі за містом. З допомогою водія сéстри зняли труну з вантажівки, віднесли її до помешкання, поставили на стіл у їдальні, а коли залишилися самі, перерізали металеву стрічку з печаткою. Вони не впізнали тіла; це був не Енріке, хоча в довідці стояло його ім’я. Лену охопили змішані почуття: жах від виду цього юнака й полегкість, бо то був не її син. Вона ще могла плекати надію зустріти його живого. На настійну вимогу сестри, Лена — попри ризик бути покараною — зателефонувала одному зі своїх приятелів з Вікаріату, бельгійському священику, який через годину приїхав на мотоциклі з фотоапаратом.

— Ви не маєте гадки, хто цей бідолашний хлопець, Лено?

— Єдине, що можу сказати, отче, він — не мій син.

— Порівняємо його знімок з фотографіями з нашого архіву: можливо, вдасться ідентифікувати його й дати знати родині, — озвався священик.

— Я тим часом поховаю його, як належить, згідно наказу — не хочу, щоб вони прийшли й забрали тіло, — вирішила Лена.

— Вам чимось допомогти, Лено?

— Дякую, я впораюся сама. Поки що цей юнак лежатиме поруч із моїм чоловіком у склепі на Католицькому цвинтарі. Якщо знайдете родичів, вони зможуть забрати його, куди захочуть.

Зроблені того дня знімки не збігалися з жодною фотографією з архіву Вікаріату. Лені пояснили, що цей хлопець, може, навіть і не чилієць, він міг прибути з іншої країни, ймовірно, з Аргентини або Уругваю. Під час операції «Кондор»[29], у якій були задіяні спецслужби та каральні органи диктаторських режимів Чилі, Аргентини, Уругваю, Парагваю та Бразилії, на рахунку яких налічувалося шістдесят тисяч убитих, траплялися випадки плутанини з переміщенням в’язнів, тіл і документів, що посвідчували особу. Фотографію невідомого юнака почепили у Вікаріаті на стіні на випадок, якщо хтось його впізнає.

Минуло кілька тижнів, перш ніж Лені спало на думку, що хлопець, якого вона поховала, міг бути зведеним братом Енріке й Лусії, сином її чоловіка від іншої жінки. Цей здогад зробився таким нестерпним, що позбавив її спокою. Лена вирішила розшукати жінку, яку відштовхнула за кілька років перед тим; вона щиро розкаювалася, що повелася тоді брутально, адже ні та жінка, ні її син ні в чому проти неї не прогрішилися — обоє були такими ж жертвами ошуканства. Логіка відчаю переконала її, що, можливо, інша матір так само відкрила десь інде запечатану труну з її Енріке. Лена вірила, що, коли вона розшукає матір хлопця, якого поховала, хтось знайде коли-небудь її й розповість про долю її сина. А що зусилля її самої та людей з Вікаріату виявилися марними, Лена найняла приватного детектива, котрий спеціалізувався на пошуках зниклих людей, як зазначалося на його візитній картці, однак він не виявив слідів тієї жінки та її сина. «Вони, мабуть, виїхали за кордон, пані. У наші дні чимало людей воліють виїхати…» — підсумував детектив.

Після цього Лена раптом постаріла. Вона оформила пенсію, залишивши банк, у якому працювала багато років, зачинилася в домі й виходила тільки затим, щоб продовжити пошуки. Іноді їздила на цвинтар і вклякала перед склепом, де лежав невідомий юнак; переповідала йому свої знегоди й просила, аби — якщо її Енріке блукає десь тут — цей юнак сказав йому, що їй потрібна якась вістка або знак, щоб припинити пошуки. З часом Лена почала сприймати цього хлопця — скромного духа — як члена своєї родини. Цвинтар з довколишньою тишею, тінистими алеями та байдужими голубами давав їй розраду й спокій. Тут вона поховала чоловіка, але за всі роки жодного разу не приходила до нього. Тепер, молячись за невідомого юнака, Лена молилася й за свого чоловіка.

Роки вигнання Лусія Мараз провела у Ванкувері, затишному місті з кращим, ніж у Монреалі, кліматом, де сотні біженців з південних країн Латинської Америки, оселившись, утворювали такі замкнені спільноти, що деякі жили так, начеб і не виїздили з батьківщини, не змішуючись з канадцями більше, ніж того вимагали обставини. Інша справа Лусія. З успадкованою від матері впертістю вона опанувала англійську, якою говорила з чилійським акцентом, навчалася на факультеті журналістики й працювала, спеціалізуючись на репортерських розслідуваннях для політичних журналів і телебачення. Лусія адаптувалася в країні, завела приятелів, прихистила сучку на кличку Олівія, що була її подругою чотирнадцять років, і придбала невеличке помешкання, купити яке було вигідніше, ніж винаймати. Коли закохувалася — а таке траплялося доволі часто, мріяла вийти заміж і пустити коріння в Канаді, але варто було пристрасті охолонути, раптом знову відчувала ностальгію за Чилі. Її місце було там, на півдні Півдня, у тій видовженій вузькій країні, що кликала її до себе. Лусія була певна, що повернеться. Чимало вигнанців повернулися до Чилі, жили собі спокійно, і ніхто їх не чіпав. Вона знала, що навіть її перша любов, мелодраматичний партизан з набріоліненим волоссям, повернувся тихцем до Чилі, працював у страховій кампанії, і ніхто не згадував або й не знав про його минуле. Утім, можливо, їй пощастить менше, бо вона постійно брала участь у міжнародному русі проти військового уряду. Лусія пообіцяла матері, що не повернеться, бо для Лени Мараз сама гадка про те, що її дочка також може стати жертвою репресій, була нестерпною.

Між приїздами Лени до Канади спливало чимало часу, зате її листування з дочкою пожвавішало, вона почала писати Лусії щодня, а та — кілька разів на тиждень. Листи перетиналися в повітрі, це скидалося на розмову двох глухих, але жодна з жінок не чекала на відповідь, щоб озватися. Їхнє об’ємне листування зробилося щоденником двох життів, реєстром повсякденного буття. З часом Лусія вже не могла без цих листів жити: те, про що не писала матері, начеб і не існувало, йшло в небуття. У цьому нескінченному діалозі вони — одна у Ванкувері, інша в Сант’яго — так зміцнили свою дружбу, що коли Лусія повернулася до Чилі, знали одна одну краще, ніж якби постійно жили разом.

Під час одного з приїздів, говорячи про хлопця, якого їй віддали замість Енріке, Лена вирішила розповісти дочці про її батька правду, яку приховувала багато років:

— Якщо юнак, якого мені тоді віддали в труні, не твій зведений брат, певно, десь живе чоловік приблизно твого віку з твоїм прізвищем, і в його жилах тече та сама кров.

— Як його звати? — Лусію так приголомшила новина, що її батько був двоєженцем, що вона ледве здобулася на голос.

— Енріке Мараз, як твого батька й твого брата. Я намагалася розшукати його, Лусіє, але він і його матір невідомо де поділися. Я мушу знати, чи справді хлопець, якого я поховала, син твого батька й цієї жінки.

— Байдуже, мамо. Ймовірність того, що він мій зведений брат, дорівнює нулю — таке трапляється хіба що в телевізійних серіалах. Правдою радше є те, що тобі сказали у Вікаріаті: з ідентифікацією жертв трапляється плутанина. Не переймайся пошуками цього хлопця. Тебе роками мучить нав’язлива думка про долю Енріке; прийми правду, хоч би якою жахливою вона була, інакше збожеволієш.

— Я при здоровому розумі, Лусіє. І повірю, що твій брат мертвий, коли матиму якісь докази, але не раніше.

Лусія зізналася матері, що в дитинстві ні вона, ні Енріке не вірили беззастережно в історію з батьковою аварією, такою загадковою, що скидалося на вигадку. Та й як вони могли в неї повірити, якщо ніколи не бачили ознак жалоби й не ходили на цвинтар; мусили вдовольнятися туманним поясненням та обачливим мовчанням. Самі ж вигадували інші версії: нібито батько живе в іншому місті, нібито він скоїв злочин і зробився втікачем, нібито він полює крокодилів у Австралії. Будь-яке пояснення видавалося більш логічним, ніж офіційне: помер, і крапка, і ні про що не розпитуйте.

— Ви були надто маленькими, Лусіє, й не могли усвідомити остаточність смерті, моїм обов’язком було вберегти вас від цього болю. Гадала, буде краще, якщо ви забудете батька. Це гріх гордині, я знаю. Я спробувала замінити вам його, бути для своїх дітей водночас батьком і матір’ю.

— І ти чудово впоралася з цим, мамо, але я запитую себе, чи вчинила б ти так само, якби він не був двоєженцем.

— Звісно, ні, Лусіє. У такому випадку я, можливо, його б ідеалізувала. Мене спонукала передусім лють, а ще сором. Я не хотіла, щоб зараза цієї ницості поширилася на вас. Через те я не говорила з вами про нього і потім, коли ви були вже в тому віці, що могли зрозуміти. Я знаю, що вам бракувало батька.

— Менше, ніж ти гадаєш, мамо. Звичайно, краще було б мати тата, але ти чудово давала собі раду, коли ростила нас.

— Відсутність батька залишає в серці жінки порожнечу, Лусіє. Дівчинці необхідно почуватися захищеною, їй потрібна чоловіча енергія, щоб розвинути довіру до чоловіків, а згодом кохати. Яким є жіночий варіант Едіпового комплексу? Електра? Ти не мала батька. Тому така незалежна й пурхаєш від одного кохання до іншого, весь час шукаючи батькової надійності.

— Годі, мамо! Що за фройдівські нісенітниці! Я не шукаю батька в коханцях. І не стрибаю з ліжка до ліжка. Я серійна однолюбка, і мої кохання тривають довго, якщо тип не безнадійний бовдур, — заперечила Лусія, і обидві розреготалися, згадавши кинутого в Монреалі партизана.