Там, за зимою

Річард

Останні години неділі могли здатися цілою вічністю Річардові, Лусії й Евелін, зачиненим у пропахлому креозотом і китайською кухнею номері мотелю, але за їхніми розповідями про власні життя час летів швидко. Першими сон здолав Евелін і чихуахуа. Дівчина займала мінімальний простір у ліжку, яке ділила з Лусією, а от рештою заволодів Марсело, який лежав, витягнувши задерев’янілі лапи.

— Як твої коти? — поцікавилася Лусія близько десятої, коли обоє вже почали позіхати.

— З ними все гаразд. Я зателефонував сусідці з китайського ресторану. Не хочу дзвонити по мобілці, бо дзвінок можуть засікти.

— Кого цікавлять твої балачки, Річарде? До того ж мобілки неможливо контролювати.

— Ми вже це обговорювали, Лусіє. Якщо автівку знайдуть…

— Мільйони розмов перетинаються в просторі, — урвала його жінка. — Тисячі автівок зникають щодня — їх кидають, крадуть, розбирають на запчастини, перетворюють на брухт, контрабандою переправляють до Колумбії…

— А ще використовують, щоб скинути на дно озера труп.

— Тебе пригнічує це рішення?

— Так, але розкаюватися пізно. Піду прийму душ, — і Річард почалапав до ванної.

«Лусія направду гарненька в зимових чобітках і з цією божевільною зачіскою», — розмірковував Річард, поки гаряча вода обпікала йому спину; то був чудовий засіб проти виснажливого дня й укусів блощиць. Вони сперечалися щодо дрібниць, проте чудово ладнали між собою; йому подобалася ця суміш різкості й ніжності з її боку, те як безстрашно кидається вона у вир життя, її напіввеселе-напівшельмувате лице, скривлена усмішка. Порівняно з нею він був зомбі, який дожив до третього віку, але поруч із Лусією оживав. «Було б добре старіти разом, узявшись за руки», — подумав чоловік. Відчував, як калатає серце, коли уявляв пофарбоване волосся Лусії на своїй подушці, її чобітки біля свого ліжка, а її обличчя так близько від свого, що міг загубитися в цих очах турецької принцеси. «Вибач, Аніто», — прошепотів він. Річард довго жив самотньо й забув цю терпку ніжність, цю тривогу, яку відчуваєш шлунком, цей прискорений плин крові, ці спалахи хіті. «Те, що я відчуваю, любов? Коли так, я потрапив у безвихідь. Я пропав». Вирішив, що перевтомився; завтра, щойно розвидніється, розсіється і туман у голові. Вони позбудуться автівки й Кетрін Браун, розпрощаються з Евелін Ортегою, і Лусія знову стане чилійкою з підвалу. Однак він не хотів, щоб ця мить настала, волів, аби годинники зупинилися, і їм ніколи не довелось розлучатися.

Після душу Річард вдягнув майку та штани, бо йому забракло духу витягти з наплічника й напнути піжаму. Якщо Лусія кепкувала з надмірного багажу, спакованого на якихось пару днів, то піжама викличе в неї сміх. Коли добре поміркувати, це й справді видавалося кумедним. Збадьорений повернувся до кімнати, розуміючи, що заснути буде важко: будь-які зміни звичного розпорядку викликали в нього безсоння, до того ж чоловікові бракувало його гіпоалергенної подушки з ергономічним дизайном. «Про подушку в присутності Лусії краще не згадувати», — вирішив він. Побачив, що жінка тулиться на мізерному просторі, залишеному псом.

— Вижени його з ліжка, — Річард підійшов, намірившись зробити це сам.

— І не здумай, Річарде. Марсело дуже вразливий, він образиться.

— Спати з тваринами небезпечно.

— Для чого?

— Передусім для здоров’я. Хтозна, які хвороби…

— Для здоров’я небезпечно раз по раз мити руки, як ти. Добраніч, Річарде.

— Як знаєш. Добраніч.

Через півтори години в Річарда з’явилися перші симптоми. Він відчував важкість у шлунку й дивний присмак у роті. Зачинився у ванній і відкрутив усі крани, щоб заглушити звуки збунтованих нутрощів. Прочинив вікно, аби вивітрився запах, і залишився сидіти на унітазі, тремтячи від холоду, клянучи ту мить, коли зважився покуштувати китайське їдло, й запитуючи себе, як це так сталося, що з їхньої трійці захворів лише він один. Через різь у животі Річарда кинуло в холодний піт. Невдовзі в двері постукала Лусія.

— З тобою все гаразд?

— Їжа була отруєна, — промимрив він.

— Можна ввійти?

— Ні!

— Відчини, Річарде, дозволь я тобі допоможу.

— Ні! Ні! — крикнув з усіх сил, що лишалися в нього.

Лусія спробувала штовхнути двері, але Річард засунув защіпку. В цю мить він ненавидів її; хотілося одного — померти просто тут, закаляним, покусаним блощицями, самотнім, зовсім самотнім, і щоб не було жодного свідка його мук, щоб Лусія й Евелін зникли, щоб «Лексус» і Кетрін випарувалися, щоб спазми в животі припинилися; хотілося випорожнитися, викинути з себе всю ту гидоту й кричати від безсилля й люті. Лусія через двері запевнила його, що їжа була доброю, їй і Евелін вона не зашкодила, все минеться, мовляв, це через нерви, й запропонувала, що зробить йому чаю. Річард не озвався, його так морозило, що замерзла щелепа. Через десять хвилин, наче жінка наворожила, нутрощі вгамувалися, Річард зміг звестися на ноги, оглянув у дзеркалі своє позеленіле лице, а тоді знову надовго став під гарячий душ і нарешті перестав тремтіти. Холод, від якого зводило кості, проникав крізь вікно, але чоловік не наважився ні зачинити його, ні прочинити двері через нудотний сморід. Він залишатиметься тут, доки зможе це витримувати; однак невдовзі збагнув, що ідея провести ніч у санвузлі недоречна. Відчуваючи слабкість у колінах і все ще тремтячи, нарешті вийшов, причинивши двері, й поплентався до ліжка. Боса, розпатлана Лусія в широкій нічній сорочці до колін принесла чашку гарячого чаю. Річард принижено попросив пробачення за неприємний запах.

— Про що ти говориш? Я нічого не чую, Евелін і Марсело також, вони сплять, — мовила Лусія, передаючи йому чашку. — Зараз ти відпочинеш, а завтра будеш, як новенький. Посунься, я спатиму з тобою.

— Що?

— Посунься, я ляжу з тобою.

— Лусіє… ти не могла вибрати гіршого моменту, я захворів.

— Як ти змушуєш себе просити, чоловіче! Ми погано починаємо, це тобі належить узяти ініціативу в свої руки, а натомість ти мене ображаєш.

— Вибач, я хотів сказати…

— Не мели дурниць. Я не заважатиму, бо цілу ніч сплю, не поворухнувшись.

І вона пірнула під простирадло й, тричі крутнувшись, вмостилася, поки Річард сидів у ліжку й розгублено сьорбав чай, зволікаючи, не знаючи, як усе це пояснити. Кінець-кінцем він тихенько простягнувся поруч, хворий, знесилений і зачарований, свідомий безмежної присутності цієї жінки, форми її тіла, її підбадьорливого тепла, чудернацького сивого волосся, неуникного й хвилюючого дотику її руки, стегна, ноги. Лусія сказала правду: вона спала голіриць, схрестивши руки на грудях, урочиста й мовчазна, немов середньовічний рицар, вирізьблений на власному надгробку. Річард гадав, що впродовж наступних годин не стулить очей, не спатиме, вбираючи незнайомий чарівний аромат Лусії, але, не встигнувши додумати до кінця цю думку, заснув. Щасливий.

Світанок понеділка видався спокійний. Буря нарешті розчинилася в океані за багато миль від берега, сніг пінястою ковдрою вкривав краєвид, приглушуючи всі звуки. Лусія спала поруч із Річардом у тій самій позі, що й напередодні; на іншому ліжку зі скуленим на подушці чихуахуа спала Евелін. Прокинувшись, Річард відчув, що запах китайської їжі в номері ще не вивітрився, але тепер не дратував його, як доти. Ніч він провів спершу неспокійно, бо не звик мешкати, а тим паче спати з жінкою, але сон швидко здолав його, і чоловік легко ширяв у зоряному просторі, в порожній безмежній безодні. Раніше, коли сильно пиячив, він незрідка опинявся в такому стані, але тоді це був важкий ступор, цілком відмінний від щасливого умиротворення останніх годин у мотелі з Лусією поруч. Завважив на мобілці, що вже чверть на дев’яту ранку, і здивувався, як це йому вдалося проспати стільки годин після ганебної сцени на унітазі. Річард тихенько підвівся, вирішивши піти по гарячу каву для Лусії й Евелін; йому хотілось провітритися і обміркувати події минулих дня та ночі, він відчував внутрішній трепет, бурю нових почуттів. Коли прокинувся, чоловік лежав, уткнувши ніс у Лусіїну шию, обійнявши її за талію, а перед тим мав ерекцію, наче підліток. Тепло цієї жінки, її спокійне дихання, розкуйовджене волосся — все здавалося йому кращим, ніж він уявляв, і викликало суміш непогамовного еротизму й нестерпної старечої ніжності.

Невиразно пригадав Сьюзен, з якою — з профілактичною метою — регулярно зустрічався в мангеттенському готелі. Вони добре ладнали, а вдовольнивши тілесну потребу, говорили про що завгодно, крім почуттів. Вони ніколи не спали разом, хіба що, коли мали досить часу, йшли обідати до скромного марокканського ресторанчику, а потім прощалися як добрі друзі. Коли випадково зустрічалися в якомусь з університетських корпусів, віталися з люб’язною байдужістю, що не слугувала прикриттям таємного зв’язку, а була виявом справжніх почуттів. Вони поважали одне одного, але їм ніколи не спадало на думку закохатися.

Його почуття до Лусії не йшло в жодне порівняння з цим, було його повною протилежністю. З нею у Річарда в календарі стерлися десятиріччя, і він знову почувався вісімнадцятилітнім. Чоловік вважав себе невразливим і раптом побачив, що перетворився на юнака, в якому вирують гормони. Коли вона здогадається, то безжально глузуватиме з нього. У цю благословенну ніч він уперше за двадцять п’ять років був не сам, вони лежали й дихали поруч. Спати з нею було так просто, але те, що відбувалося з ним тепер, виявилося дуже складною сумішшю щастя й страху, передчуття й бажання втекти, прагнення хіті.

«Це божевілля», — виснував Річард. Йому хотілося заговорити до неї, прояснити все, з’ясувати, чи відчуває Лусія те саме, проте квапитися було не слід, він міг налякати її і все зіпсувати. До того ж у присутності Евелін вони мало що могли сказати одне одному. Він мусив зачекати, проте чекати далі видавалося неможливим; а раптом завтра вони вже не будуть поруч, і він проґавить слушну мить, щоб сказати їй те, що має сказати. Якби зважився, він вигукнув би одразу, без зайвої балаканини, що любить її, що вночі йому хотілося обійняти її і вже не відпускати. Що якби здогадався, про що думає вона, то сказав би їй усе. А що, власне, він міг їй запропонувати? Він ніс страшний тягар; у його віці всі несуть тягар, але цей був важкий, мов кам’яна брила.

Він удруге мав нагоду роздивитися її сплячу. Вона скидалася на дівчинку й не завважила, що Річард уже підвівся, наче вони були старим подружжям і багато років спали в одному ліжку. Йому захотілося розбудити її цілунками, попросити, щоб дала йому шанс, щоб заполонила його всього, оселилася в його домі, дбала з властивою їй іронічною й владною ніжністю про все його життя. Він ніколи й ні в чому не почувався таким упевненим. Подумав, що, коли Лусія полюбить його, це буде чудом. Запитував себе, як це він так довго чекав, поки нарешті зрозумів, що ця любов охопила його всього, заповнила кожну клітинку його єства, всі його думки. Він, заплішений дурень, згаяв чотири місяці. Цей вир ніжності не міг бути наслідком однієї миті, а не інакше як міцнішав з вересня, відколи Лусія приїхала. Його груди солодкою раною проймав страх. «Благословенна будь, Евелін Ортега, — сяйнула думка, — завдяки тобі сталося це диво. Авжеж, диво, бо не існує іншого визначення для того, що я відчуваю».

Він прочинив двері, бо потребував свіжого повітря, кисню й спокою; чоловік борсався в нестримній лавині почуттів, що зненацька обрушилася на нього. Річард не встиг зробити й кроку за поріг, коли опинився сам-на-сам з лосем. Від страху позадкував, а з його грудей вихопився зойк, що розбудив Лусію й Евелін. Не поділяючи його подиву, тварина нахилилася, щоб просунути до кімнати голову, проте масивні роги завадили їй це зробити. Перелякана Евелін зіщулилася — дівчина ніколи не бачила такого чудовиська, а Лусія відчайдушно шукала мобілку, щоб його сфотографувати. Можливо, лось проникнув би до їхнього номеру, якби не Марсело, який узяв цю справу на себе й залився хрипким гавкотом бойового пса. Лось подався назад, вдаривши рогами об поріг і струсонувши при цьому підмурок дерев’яного будиночку, а тоді побіг геть під нервовий сміх мандрівців і нестямний гавкіт чихуахуа.

Спітнілий через викид адреналіну Річард заявив, що піде по каву, поки жінки вдягатимуться, але відійти далеко йому не вдалося. У кількох метрах од дверей лось навалив купу — два кілограми свіжого посліду — куди чоботом по кісточку й вступив Річард. Чоловік вилаявся, а тоді пострибав на одній нозі до адміністраторської, яка, на щастя, мала віконце, що виходило на автостоянку, й попросив шланг. Він так старався, щоб під час цієї моторошної поїздки ніхто не звернув на них уваги й не зміг потім пригадати, а тепер через цю нахабну тварину всі його застережні заходи зійшли нанівець. «Коли щось і запам’ятається, то це бовдур у лайні, — підсумував Річард. — Кепська прикмета на всю позосталу путь. Чи, може, добра? Нічого лихого не станеться — ця хлоп’яча закоханість оберігає мене». Він засміявся, бо якби не відкрив цієї любові, що забарвлювала світ у яскраві кольори, гадав би, що став жертвою напусту. Начеб клопоту з бідолашною Кетрін Браун було не досить, його ще переслідували негода, блощиці, отруєна їжа, виразка й пронос — власний і лосячий.