Там, за зимою

Евелін

Зелений-зелений світ, дзижчання москітів, крики какаду, шепіт погойдуваних вітерцем тростин, невідчепні пахощі стиглих плодів, диму від хмизу й підсмажених кавових зерен, тепла волога шкіри та снів — таким пам’ятала Евелін Ортега своє невеличке село Монха Бланка дель Вальє[7]. Гарячі кольори пофарбованих мурів, кросна тутешніх мешканців, рослини й птахи, яскраві тони́, багатобарвна райдуга. І скрізь та будь-якої миті її всюдисуща бабуся, її маміта[8] Консепсьйон Монтоя — найскромніша, найпрацьовитіша і найбільш ревна католичка, як казав отець Беніто, який знав геть усе, бо був єзуїтом та ще й баском; і я пишаюсь цим! — повторював він з властивим його співвітчизникам лукавством, якого тут ніхто не міг оцінити. Отець Беніто об’їхав чимало країв й усю Гватемалу і знав, як живуть селяни, бо зрісся з ними. І не проміняв би це життя ні на яке інше. Він любив свою громаду, своє велике плем’я, як називав селян. «Гватемала — найпрекрасніша в світі країна, райський сад, виплеканий Богом і сплюндрований людьми», — казав він і додавав, що його улюблене селище — Монха Бланка дель Вальє, назва якого походить від національної квітки, найбілішої та найчистішої з усіх орхідей.

Парох був свідком убивств індіанців у вісімдесяті роки, він бачив методичні тортури, братні могили, перетворені на згарища села, вижити в яких не вдавалося навіть худобі; бачив, як солдати з забрудненими сажею обличчями, щоб їх ніхто не впізнав, придушували найменшу спробу непокори й гасили кожен спалах надії інших людей — таких самих бідняків, як і вони, аби й далі все йшло своїм звичаєм. Побачене не зробило його жорстоким, а зм’якшило серце священика. Моторошним сценам минулого він протиставив фантастичні картини країни, яку любив, нескінченне розмаїття квітів і птахів, краєвиди озер, лісів і гір, безхмарне небо. Люди ставилися до нього, як до свого, бо так воно й було. Подейкували, нібито отець Беніто залишився живий завдяки взятій у небо Богородиці, покровительці країни, — та й як іще можна було це пояснити? — адже ходили поголоски, що парох переховував партизанів, і люди чули, як він з казальниці згадував аграрну реформу; іншим відрізали язики та виривали очі й не за такі тяжкі провини. Маловіри, яких ніколи не бракує, бурмотіли, буцімто Богородиця тут ні до чого, священик, либонь, агент ЦРУ чи донощик військових або його оберігають наркобарони, але ніхто не наважувався повторити це при ньому, бо сухоребрий, наче факір, баск міг одним ударом зламати злостивцю ніс. З іншого боку, ніхто не користався таким моральним авторитетом, як цей священик з різким акцентом. «Коли він шанує Консепсьйон Монтою, мов якусь святу, то це неспроста», — міркувала Евелін, хоча сама так довго жила з бабусею, працювала й спала поряд з нею, що бачила в старій радше людину, ніж святу.

Після того, як Міріам, матір Евелін, подалася на північ, незламна бабуся взяла на себе турботу про неї та двох її старших братів. Евелін щойно народилася, коли її батько емігрував у пошуках роботи. Упродовж кількох років вони нічого не знали про нього, аж поки врешті до родини дійшли чутки, буцімто він живе в Каліфорнії, де мав іншу сім’ю; втім ніхто не міг цього підтвердити. Евелін було шість років, коли матір так само зникла, не попрощавшись. Міріам утекла вдосвіта: жінці забракло мужності обійняти востаннє дітей. Боялася, що сили зрадять її. Так це пояснювала онукам бабуся, коли ті починали її розпитувати, і додавала, що завдяки самопожертві матері, вони кожного дня мають що їсти, ходять до школи й отримують з Чикаго посилки з іграшками, кросівками «Nike»[9] та ласощами.

День, коли Міріам поїхала з дому, був позначений на побляклому з плином часу календарі 1998 року з рекламою кока-коли, що й досі висів на стіні в халупі Консепсьйон. Старші діти, десятирічний Грегоріо та восьмирічний Андрес, втомилися чекати повернення Міріам й задовольнялися листівками та її уривчастим голосом, який чули по телефону на пошті на Різдво та в дні народження; у тих розмовах матір завжди вибачалася, що не виконала обіцянки приїхати. Евелін і далі вірила, що одного дня матір повернеться з грошима й побудує бабусі пристойний дім. Усі троє ідеалізували матір, та найбільше Евелін, яка погано пам’ятала її лице й голос, але домислювала їх в уяві. Міріам присилала фотографії, однак з роками вона сильно змінилася: зробилася огрядною, фарбувала волосся в жовті пасма, зголила брови й просто на лобі намалювала інші, через що завжди виглядала здивованою чи переляканою.

Ортеги були не єдиною родиною, де діти росли без батьків; дві третини тутешніх школярів жили так само. Колись у пошуках роботи емігрували тільки чоловіки, але в останні роки виїздили й жінки. Отець Беніто казав, що емігранти щороку надсилають мільйони доларів, щоб підтримати свої родини, а водночас сприяють стабільності уряду та байдужості багатіїв. Мало хто з дітей закінчував школу: хлопці подавалися подалі в пошуках роботи або вплутувалися в торгівлю наркотиками й приставали до якоїсь банди; дівчата вагітніли, мусили працювати або робилися повіями. Школі бракувало коштів, і якби не місіонери-євангелісти, що підступно конкурували з отцем Беніто, бо одержували гроші з-за кордону, там не було б навіть зошитів та олівців.

Отець Беніто вмощувався зазвичай в єдиному на ціле село барі з кухлем пива, якого йому вистачало на весь вечір, щоб погомоніти з іншими завсідниками про безжальні репресії проти індіанців, що тривали тридцять років і довели край до згуби. «Усім треба давати хабара, від найповажніших політиків до останнього жандарма, то що тут говорити про злочинність», — нарікав схильний до перебільшень священик. Завжди знаходився хтось, хто пропонував парохові повернутися на батьківщину, коли тому не до вподоби Гватемала. «Що ти верзеш, нещасний, хіба я не казав тисячу разів, що моя батьківщина тут?»

У чотирнадцять років Грегоріо Ортега, старший брат Евелін, остаточно кинув школу. З іншими хлопцями вештався без діла вулицями з порожніми очима й затуманеною головою, бо вдихав випари гуми, бензину, розчинників і всього, що міг роздобути, крадучи, б’ючись і чіпляючись до дівчат. Коли це йому набридало, виходив на шосе й умовляв якогось водія вантажівки підкинути до першого-ліпшого селища, де його ніхто не знав, а потім повертався додому з лихими грошима. Коли Консепсьйон Монтої вдавалося схопити внука, вона лупцювала його, і той терпів, бо все ще залежав од старої, яка його годувала. Іноді поліцаї затримували його в гурті очманілих від наркотиків хлопчаків, і тоді Грегоріо отримував на згадку удар кийком, його зачиняли в камері, де він сидів на хлібі та воді, поки під час чергових відвідин буцегарні отець Беніто визволяв його звідти. Священик був безнадійним оптимістом і всупереч очевидним фактам зберігав віру в здатність людини виправитися. Поліцаї, пригостивши хлопця прощальним копняком, віддавали його пароху — переляканого, вкритого синцями й вошами. Баск, лаючи Грегоріо на всі заставки, саджав його до свого пікапа й віз до єдиної в селі забігайлівки, щоб нагодувати, а тим часом з єзуїтською лютістю пророкував хлопцеві жахливе життя й ранню смерть, коли той і далі поводитиметься, як скурвий син.

Бабусині лупні, буцегарня й застороги священика не перевиховали Грегоріо. Хлопець плив за течією. Односельці, котрі знали його змалку, уникали підлітка. Коли не мав у кишені кількох кетцалів[10], той похнюплений ішов до бабусі й з удаваною скромністю їв те, чим у домі харчувалися щодня — квасолю, перці й кукурудзу. Консепсьйон мала більше здорового глузду, ніж отець Беніто, й невдовзі припинила спроби прищепити внукові недосяжні для того чесноти; голова хлопця не була створена для навчання, не хотів Грегоріо й опановувати якийсь фах: для таких юнаків, як він, пристойної роботи ніде не було. Стара мусила повідомити Міріам, що її син кинув навчання, однак не наважилася сказати всю правду, щоб не ранити дочку, бо та була далеко й мало чим могла зарадити. Вечорами Консепсьйон разом з двома іншими внуками, Андресом та Евелін, вклякала навколішках і молилася за Грегоріо, аби той дожив до вісімнадцяти років і його взяли до війська. Бабуся щиро зневажала збройні сили, проте сподівалася, що армійське життя здатне виправити безпутника.

Грегоріо Ортега не встиг скористатися благами її молитов і свічок, поставлених за нього в церкві. Хлопцеві залишалося кілька місяців до призову на військову службу, коли він таки домігся свого: був прийнятий до МС-13, більш відомої як Мара Сальватруча[11], найжорстокішої з-поміж усіх банд. Він мусив присягтися кров’ю, що буде вірним передусім своїм товаришам, а вже потім родині, жінкам, наркотикам і грошам. Витримав суворий іспит, що чекав на всіх неофітів: болючі удари палицями від багатьох учасників банди. Після обряду посвячення хлопець почувався радше мертвим, ніж живим: позбувся кількох зубів і впродовж двох тижнів мочився кров’ю, а проте, коли оговтався, мав право на перше татуювання, якими вирізнялися члени МС-13. Грегоріо сподівався, що з часом кількість його злочинів ростиме, він завойовуватиме повагу, і зрештою все його тіло й лице — як у найфанатичніших членів банди — вкриються татуюваннями. Чув, що у в’язниці Пелікан Бей у Каліфорнії сидить один сальвадорець, який осліп, бо наніс татуювання на білки очей.

За тридцять з чимось років існування банда, що виникла в Лос-Анджелесі, простягла свої щупальця по всій території США, Мексики та Центральної Америки й налічувала понад сімдесят тисяч злочинців, які займалися вбивствами, здирством, викраденнями, торгівлею зброєю, наркотиками та людьми й славилися такою жорстокістю, що інші банди зазвичай наймали їх для найбруднішої роботи. У Центральній Америці, де вони мали більшу безкарність, ніж у США й Мексиці, учасники банди позначали свою територію, залишаючи на своєму шляху невпізнанні тіла. Ніхто не наважувався кинути їм виклик — ні поліція, ні військові. Сусіди знали, що старший онук Консепсьйон Монтої вступив до МС-13, але говорили про це пошепки за зачиненими дверима, щоб не накликати помсти. Спершу односельці почали оминати бідолашну бабусю та інших двох її онуків: ніхто не бажав ускочити в халепу. Від часів репресій люди звикли до страху й не уявляли, що можна жити якось інакше: МС-13 була ще однією пошестю, ще однією карою за той гріх, що вони жили на світі, ще одним приводом триматися обачно. Консепсьйон протистояла бойкоту з гордо зведеною головою, жінку не бентежила тиша навколо неї на вулиці й на ринку, куди простувала по суботах, щоб продати свої пиріжки та вживаний одяг, який з Чикаго присилала Міріам. Невдовзі Грегоріо кудись завіявся, якийсь час його ніхто не бачив, і страх перед ним послабився. Люди мали інші нагальніші клопоти. Консепсьйон заборонила дітям згадувати старшого брата. «Щоб не накликати біди», — попереджала стара.

Уперше Грегоріо повернувся через рік: мав золоті зуби, вибриту голову й татуювання: колючий дріт навколо шиї, а ще цифри, літери та черепи на суглобах пальців. Він ніби підріс на кілька сантиметрів, був уже не щуплявим шмаркачем, а мускулястим, укритим рубцями членом банди. Сальватруча зробилася його родиною, в ній він знайшов свою ідентичність і вже не мусив жебракувати, а міг брати все, що уподобав: гроші, наркотики, алкоголь, зброю, жінок — досить було простягнути руку. Грегоріо вже майже не пам’ятав років принижень. Увійшов до бабусиної оселі твердим кроком і голосно заявив про себе. Стара саме лущила разом з Евелін кукурудзу, а лише трохи вирослий і начеб молодший, ніж був насправді, Андрес сидів біля іншого краю єдиного в домі столу й робив уроки.

Андрес рвучко скочив на ноги і з розкритим чи то через страх, чи то від подиву ротом глипав на старшого брата. Грегоріо ніжно штовхнув його й боксерськими рухами загнав у куток, демонструючи татуювання на стиснутих у кулаки пальцях. Тоді наблизився до Евелін, наміряючись обійняти сестру, однак спинився, так і не доторкнувшись до неї. У банді він навчився не довіряти жінкам і зневажати їх, але його сестра була винятком. На відміну від решти, вона була доброю й чистою дівчинкою, яка ще не розвинулася в жінку. Грегоріо подумав був про небезпеки, що чатують на Евелін лише через те, що вона народилася жінкою, й радів, що зможе її захистити. Ніхто не наважиться заподіяти їй лихо, бо матиме справу з бандою й особисто з ним.

Бабуся здобулася на слово й запитала, навіщо він прийшов. Грегоріо зневажливо зміряв її поглядом і по довгій паузі відповів, що прийшов попросити, аби вона його поблагословила. «Нехай Господь мені його благословить, — пробурмотіла стара, як робила це щовечора перед сном разом з онуками, а тоді пошепки додала, — і нехай Господь мені його простить».

Із кишені широких, абияк підперезаних джинсів хлопець видобув пачку кетцалів і з гордістю простягнув бабусі цей свій перший внесок до родинного бюджету, проте Консепсьйон Монтоя відмовилася взяти гроші й попросила Грегоріо не приходити більше, бо він подає поганий приклад меншим дітям. «Стара невдячна нікчема!» — скрикнув Грегоріо й жбурнув гроші на долівку. І пішов, бурмочучи погрози; минуло чимало місяців, перш ніж хлопець знову побачив рідних. Коли Грегоріо зрідка опинявся в селі, то чекав брата й сестру на якомусь розі, ховаючись, щоб ніхто його не впізнав, відчуваючи ту саму невпевненість, що мучила його змалку. Він навчився приховувати цю невпевненість: у банді шанувалися хвалькуватість і чоловіча сила. Грегоріо перехоплював Андреса й Евелін, коли ті в гурті інших дітлахів поверталися зі школи, тягнув до якогось темного провулку, щоб дати грошей і розпитати, чи відомо їм щось, бува, про матір. Гасло банди вимагало позбутися ніжностей, одним ударом відтяти всі почуття; родина вважалася путами, тягарем, жодних споминів чи туги, треба бути мужчиною, мужчини не плачуть, не нарікають, не кохають, мужчини самі дають собі раду. Єдине, що чогось варте, — мужність; честь боронять кров’ю, повагу здобувають кров’ю. Проте Грегоріо, мов на біду, був прив’язаний до брата й сестри спогадами про прожиті разом роки. Не роздумуючи про витрати, він пообіцяв Евелін влаштувати свято на її п’ятнадцятиліття й подарував Андресові велосипед. Той кілька тижнів ховав його від бабусі, поки врешті до старої дійшли чутки, й вона змусила внука в усьому зізнатися. Консепсьйон надавала йому помордасів за те, що прийняв подарунок від бандита, й наступного дня продала велосипед на ринку.

Суміш жаху й обожнювання, які викликав Грегоріо в Андреса й Евелін, оберталася на паралізуючий страх у його присутності. Ланцюжки з хрестиками на шиї, зелені льотчицькі окуляри, американські чоботи, татуювання, що, наче висип, поширювалися по його шкірі, слава вбивці, шалене життя, байдужість до болю й смерті, його таємниці та злочини — усе зачаровувало їх. Потайки, щоб не почула бабуся, шепотілися про брата.

Консепсьйон боялася, що Андрес піде його шляхом, однак той не мав бандитської вдачі, був надто кмітливим, обачним і не любив метушні; він мріяв податися на північ і там гараздувати. Його план полягав у тому, щоб заробляти гроші в США, але жити, мов жебрак, заощаджуючи на всьому, аби забрати до себе Евелін та бабусю. Там він подбає, щоб їм добре велося. Вони поїдуть з відповідальним проводирем, який роздобуде для них паспорти з візами й довідки про щеплення проти гепатиту й тифу, які іноді вимагають ґрінґо. Житимуть разом із матір’ю в бетонному домі з водою та електрикою. Передусім треба емігрувати. Подорож через усю Мексику пішки або й на дахах вантажних вагонів була важким іспитом, доведеться мати справу з озброєними мачете нападниками й поліцаями з собаками. Впасти з потягу означало залишитися без ніг або й загинути, а ті, кому пощастило б перетнути кордон, могли померти від спраги в американській пустелі чи дістати кулю від фермерів, які полювали на мігрантів, мов на зайців. Про таке розповідали хлопці, які пускалися в мандри, а потім, депортовані, поверталися в «автобусі сліз» — голодні, виснажені, в подертому одязі, але незламні. Оговтавшись за кілька днів, вони знову рушали в путь. Він знав одного такого, який зробив вісім спроб і знову лаштувався в дорогу, проте Андресові для цього бракувало сміливості. Тож вирішив зачекати, бо матір обіцяла, щойно син закінчить школу, знайти йому проводиря, перш ніж його прикличуть до війська.

Бабусі вже набридло чути про Андресів план, а от Евелін цікавили найменші подробиці, хоча дівчина не хотіла жити ніде більше. Вона знала тільки своє село та бабусину оселю. Зберігала спомин про матір, однак уже не жила в чеканні листівок і нечастих телефонних дзвінків; Евелін не мала часу на мрії. Прокидалася вдосвіта, щоб допомогти бабусі: йшла до колодязя по воду, поливала утоптану землю, щоб не курилася, заносила до кухні полінця, підігрівала чорну квасолю, якщо та залишалася від учора, смажила кукурудзяні коржики й скибки бананів, що росли на подвір’ї, готувала каву бабусі та Андресу; а ще мусила нагодувати курей і порося та розвішати випрану ввечері напередодні білизну. Андрес не брав у цьому участі, то були жіночі справи; він рушав до школи раніше за сестру, щоб пограти у футбол з іншими хлопцями.

Щоб порозумітися з бабусею, Евелін не потребувала слів — для цього їй було досить повторюваних щодня звичних рухів і домашніх повинностей. По п’ятницях їхня спільна робота починалася о третій годині ранку — обидві готували начинку для пиріжків, а по суботах несли їх на ринок. Як і кожен підприємець, хоч би який бідний був, бабуся платила відкупне бандитам і злочинцям, що безкарно орудували в околі, а часом і жандармам. Гроші були невеликі й відповідали її мізерному заробітку, але вимагачі забирали їх з погрозами, а коли стара відмовлялася платити, жбурляли пиріжки в рівчак з водою та ще й давали їй кілька ляпасів. Начинка для пиріжків і відкупне зменшували заробіток до такої мізерії, що Консепсьйон насилу вдавалося прогодувати онуків. Без посилок Міріам їм би довелося жебракувати. По неділях і в свята, якщо отець Беніто, на щастя, служив відправу в їхній парафії, бабуся й онука підмітали церкву та уквітчували її для меси. Черниці з містечка частували Евелін ласощами. «Ти ба, якою вона стає красунею, ця Евелін. Бережіть її, доньє Консепсьйон, аби жоден лиходій не занапастив дівчини», — казали вони.

Другої п’ятниці лютого тіло Грегоріо Ортеги знайшли вдосвіта прибите до мосту над річкою, вкрите закипілою кров’ю й екскрементами, з клаптем картону на шиї, на якому були накреслені відомі всім страхітливі ініціали «МС». Сині мухи розпочали свій моторошний бенкет набагато раніше, ніж нагодилися перші зіваки й троє поліцаїв. У наступні кілька годин тіло почало смердіти, й близько полудня гнана спекою, гнильним запахом і страхом юрба розійшлася. Біля мосту залишилися тільки поліцаї в чеканні наказів, присланий з містечка нудьгуючий фотограф, який мав висвітлити «кривавий злочин», як він це назвав, хоча в самій події не було нічого нового, а ще Консепсьйон Монтоя та її внуки Андрес і Евелін — усі троє мовчазні й заціпенілі.

— Заберіть дітлахів, бабо, це видовище не для них, — наказав начебто старший над іншими двома поліцай.

Однак Консепсьйон приросла до місця, мов старе дерево до землі. Їй доводилося бачити такі жахіття, як це — під час війни спалили живцем її батька й двох братів — і жінка гадала, що вже ніяка людська жорстокість не здивує її, але коли сусідка прибігла й повідомила, щó сталося на мосту, стара випустила з рук миску, й замішане для пиріжків тісто розлилося по долівці. Жінка довго чекала, що її старший онук зрештою потрапить до буцегарні або його вб’ють у бійці, але не сподівалася такого кінця.

— Ну ж бо, стара, забирайся геть, не дратуй мене, — старший поліцай штовхнув її.

Андрес і Евелін нарешті оговталися, взяли бабусю попід руки, відірвали від землі й повели додому. Консепсьйон якось раптом постаріла, вона спотикалася, тягнула ноги й зіщулилася, мов старезна баба. Дивилася в землю, трясла головою й увесь час повторювала: «Нехай Господь мені його благословить і простить, нехай Господь мені його благословить і простить».

Отцеві Беніто випала сумна роль зателефонувати матері Грегоріо й розповісти про трагедію, що спіткала її сина, та ще й спробувати розрадити по телефону. Міріам ридма ридала в слухавку, не усвідомлюючи, що сталося. Дотримуючись настанов Консепсьйон, парох не втаємничив матір у всі подробиці, сказав лише, що йдеться про пов’язаний з організованою злочинністю нещасний випадок — із тих, які щодня забирають чимало людських життів; Грегоріо став ще однією випадковою жертвою насильства. Приїздити на похорон не варто, — додав священик, — бо жінка все одно спізниться, але потрібні гроші на труну, місце на цвинтарі й інші видатки. Він подбає, щоб хлопця поховали по-християнськи, прочитає месу й молитиметься за спасіння душі. Не прохопився отець Беніто й про те, що тіло перебуває в морзі за шістдесят кілометрів від села, і видадуть його родині лише після того, як буде складено поліцейський рапорт, а це може затягти справу на кілька місяців, якщо тільки не дати хабара — у такому разі ніхто й не згадає про розтин. На це піде частина грошей, й невдячна справа теж випаде йому.

На звороті почепленого на шию Грегоріо клаптя картону з ініціалами банди було написано, що так помирають усі зрадники та їхні родини. Ніхто не знав, у чому полягала зрада Грегоріо Ортеги. Його смерть була попередженням членам банди на випадок, якби хтось виявився запроданцем, а ще знущанням з поліції та її обіцянок узяти під контроль злочинність і погрозою населенню. Отець Беніто дізнався про напис на клапті картону від одного з поліцаїв і вирішив, що його обов’язок попередити Консепсьйон Монтою про небезпеку, яка загрожує її родині. «І що ж ми можемо вдіяти, панотче?» — відповіла жінка. Вона вирішила, що Андрес повинен супроводжувати Евелін до школи й назад і — замість скорочувати путь, простуючи стежиною через бананові плантації, — рухатися вздовж шосе, хоч дорога й забиратиме зайвих двадцять хвилин; проте Андресові не довелося виконувати наказ, бо сестра відмовилась повертатися до школи.

Вже тоді стало зрозуміло, що образ брата на мосту скував розум і язик Евелін. Того року дівчині мало виповнитися п’ятнадцять, у неї вже окреслювалися деякі жіночі опуклості, і вона почала долати свою боязкість. До смерті Грегоріо наважувалася відповідати на уроках, знала модні пісні й була ще однією з дівчат, які з удаваною байдужістю розглядали на майдані хлопців. Але після тієї жахливої п’ятниці Евелін втратила апетит і здатність швидко говорити; вона так затиналася, що навіть бабусі бракувало терпіння, щоб спробувати її зрозуміти.