Там, за зимою

Лусія

Наприкінці грудня 2015 року зима все ще змушувала чекати на себе. Настало Різдво зі своїми надокучливими балабончиками, а люди й далі ходили в сорочках із короткими рукавами та сандаліях: одні раділи цій плутанині пір року, інших лякало глобальне потепління, а тим часом крізь шибки видніли притрушені срібною памороззю штучні ялинки, спантеличуючи бíлок і птахів. Минули три тижні нового року, і — коли вже всі й думати забули про запізнення календаря — природа раптом прокинулася від важкого осіннього сну та обрушила на місто страшну хурделицю: іншої такої ніхто не міг пригадати.

У підвальному приміщенні на проспекті Хайтс[1] — комірчині з цементу та цегли з кучугурою снігу перед входом — Лусія Мараз кляла холод. Вона мала властиву її співвітчизникам стоїчну вдачу; звикла до непередбачуваних землетрусів, повеней, цунамі й політичних катаклізмів, жінка непокоїлася, якщо в розумний строк не ставалося ніякої напасті. А проте вона не була готова до такої сибірської зими, що помилково заблукала до Брукліна. Чилійські бурі обмежуються пасмом Анд далеко на півдні, на Вогняній Землі, де континент розсипається на посічені південним вітром острови, холод проймає до кісток, а життя направду тяжке. Лусія ж була родом із Сант’яго, що незаслужено славилося сприятливим кліматом, де зима волога й холодна, а літо засушливе та спекотне. Місто притулилося серед фіолетових гір, удосвіта іноді вкритих снігом; тоді найясніше у світі світло відбивається в сліпучо-білих вершинах. Зрідка на місто падає сумне білувате, наче попіл, порохно, яке, встигнувши вкрити міський краєвид, обертається на багнюку. Первозданний сніг завжди десь далеко.

В її погано опалюваній, заглибленій на один метр у землю бруклінській конурі сніг здавався кошмарним сном. Крізь невеличкі обледенілі шибки сюди майже не пробивалося світло, і в помешканні панував морок, хоч і не щільний завдяки звисаючим зі стелі лампочкам без абажурів. Тут було лише найнеобхідніше: різнорідні старі напівполамані меблі й трохи кухонного начиння. Власника дому, Річарда Баумастера, не обходили ні оздоблення, ні затишок.

Негода почалася в п’ятницю, коли повалив густий сніг, і несамовитий вітер, наче хльоскаючи батогом, вимів майже безлюдні вулиці. Дерева гнулися до землі, і буревій повбивав птахів, які забули відлетіти або сховатися, ошукані незвичним теплом попереднього місяця. Коли прийшов час ліквідовувати наслідки негоди, сміттєвози рухалися вулицями навантажені лантухами з замерзлими горобцями. А от химерні папуги, що селилися на Бруклінському цвинтарі, пережили буревій — як можна було пересвідчитися через три дні, коли вони живі та неушкоджені з’явилися знову, дзьобаючи щось поміж могил. Від четверга телевізійні репортери з похоронними обличчями схвильованим суворим тоном, яким вони зазвичай сповіщали про терористичні акти в далеких країнах, почали прогнозувати бурю на наступний день і стихійні лиха на вихідні. У штаті Нью-Йорк оголосили надзвичайний стан, і декан факультету, де працювала Лусія, зваживши на попередження, наказав скасувати заняття. В кожному разі спроба дістатися Мангеттена стала б для жінки неабиякою пригодою.

Скориставшись несподіваним дозвіллям, того дня вона зварила здатну підняти з могили мерця касуелу — чилійську юшку, що зміцнює в нещастях дух, а під час хвороби — тіло. Лусія жила в США більше чотирьох місяців і харчувалася зазвичай в університетській кав’ярні, не маючи бажання куховарити, за винятком кількох випадків, коли робила це через ностальгію або намірившись з кимось заприязнитися. Для своєї справжньої касуели вона приготувала тривний, добре присмачений бульйон, підсмажила м’ясо з цибулею, зварила окремо зелень, картоплю та гарбуз, а на останок додала рису. Жінка використала всі наявні казани, а примітивна кухня в підвалі виглядала, наче після бомбардування, проте результат був того вартий: розвіялося відчуття самотності, яке мучило її, відколи почалася негода. Самотність, що досі приходила несподівано, мов надокучливий гість, залишилася десь у віддалених закапелках свідомості.

Того вечора, поки вітер вив знадвору, здіймаючи снігові вихори й зухвало проникаючи крізь шпарини, вона відчула той самий страх, що поймав усе її єство в дитинстві. У своїй норі Лусія почувалася в безпеці; страх перед стихією здавався абсурдним, вона не мала підстав турбувати Річарда, хоча той був єдиною людиною, до якої жінка могла звернутися за таких обставин, оскільки мешкав поверхом вище. О дев’ятій вечора потреба почути людський голос узяла гору, і вона зателефонувала.

— Що ти робиш? — запитала, намагаючись приховати тривогу.

— Граю на роялі. Тобі заважають звуки?

— Я не чую рояля. Єдине, що чути в моєму підвалі — це гуркотіння кінця світу. Це звичайне явище тут, у Брукліні?

— Час від часу взимку погода псується, Лусіє.

— Мені лячно.

— Чого?

— Просто лячно, нічого конкретного. Мабуть, безглуздо просити тебе прийти й посидіти трохи зі мною. Я зварила касуелу, це така чилійська юшка.

— Вегетаріанська?

— Ні. Гаразд, не переймайся, Річарде. Добраніч.

— Добраніч.

Випила ковток піско[2] й поклала голову на подушку. Спала погано, прокидалася щопівгодини: їй снився той самий уривчастий сон, буцімто вона тоне в якійсь рідині — густій та кислій, наче йогурт.

У суботу буря шаленіла й далі, рухаючись у бік Атлантичного океану, але в Брукліні негода з дощем і снігом тривала, й Лусії не хотілося виходити з дому, бо чимало вулиць залишалися блокованими, хоча розчищати їх почали ще вдосвіта. Вона мала попереду чимало годин, щоб читати й підготуватися до лекцій на наступний тиждень. У програмі новин побачила, що буревій продовжує руйнівний шлях. Тішилася перспективою спокою, читання якогось доброго роману та відпочинку. Потім вона знайде когось, хто розчистить сніг перед її дверима. Це буде неважко: хлопчаки з сусідніх будинків уже пропонували свої послуги, щоб заробити кілька доларів. Лусія дякувала долі. Розуміла, що їй непогано ведеться в непривітній норі на проспекті Хайтс, яка зрештою була не такою й поганою.

Надвечір, дещо втомившись від затворництва, поїла юшки, поділившись нею з Марсело, своїм чихуахуа; потім обоє вмостилися на встеленому ковдрою матраці під купою пледів і приготувалися переглянути кілька серій фільму, де відбувалися моторошні вбивства. У помешканні було холодно, й Лусія мусила напнути на себе шерстяний капелюшок і рукавички.

У перші тижні, коли її ще гнітило рішення залишити Чилі, де вона принаймні могла сміятися по-іспанськи, Лусія втішалася вірою в те, що все змінюється. Будь-яке сьогоднішнє нещастя завтра стане давньою історією. Насправді сумніви недовго мучили її: була зайнята роботою, мала Марсело і встигла заприязнитися з деякими колегами по університету й сусідами; скрізь є привітні люди, і досить було тричі завітати до однієї кав’ярні, щоб її вже зустрічали там, наче рідну. Чилійське уявлення про холодність янкі виявилося міфом. Єдиним більш або менш холодним американцем, з яким вона стикалася, був Річард Баумастер, домовласник. Ну, й дідько з ним.

Ця велика занедбана кам’яниця брунатного кольору, подібна до сотень інших у Брукліні, обійшлася Річардові дуже дешево, бо він купив її у свого кращого друга, аргентинця, який раптом одержав велику спадщину й, щоб дати їй раду, повернувся на батьківщину. Через кілька років ціна цього ж, але вже більш занедбаного будинку сягала понад три мільйони доларів. Річард придбав його незадовго перед тим, як молоді професіонали з Мангеттена почали масово скуповувати й перебудовувати мальовничі житла, збільшуючи їхню ціну до непристойних сум. Колись це була територія злочинів, наркотиків та банд — ніхто не наважувався блукати тут уночі; однак у часи, коли на проспекті оселився Річард, район — попри баки зі сміттям, рахітичні дерева й завалені брухтом подвір’я — зробився одним із найомріяніших у країні. Лусія жартома порадила Річардові продати цю реліквію з рипливими сходами та розхитаними дверима, однак той був чоловіком похмурим, його природний песимізм підживлювали суворість і недоладність будинку з п’ятьма просторими порожніми кімнатами, трьома ванними, якими ніхто не користувався, зачиненою мансардою й такими високими стелями на першому поверсі, що потрібна була пожежна драбина, щоб замінити лампочку.

Річард Баумастер був керівником Лусії в Нью-Йоркському університеті, де та викладала за шестимісячним контрактом. Після закінчення семестру їй доведеться розпочати життя з чистого аркуша: знайти іншу роботу й інше місце проживання, поки визначиться її майбутнє на тривалу перспективу. Рано чи пізно вона повернеться до Чилі доживати віку, але до цього було ще далеко, й відтоді, як її дочка Даніела оселилася в Маямі, де розпочала кар’єру морського біолога — можливо, покохавши когось і плекаючи плани залишитися там назавжди — ніщо вже не кликало Лусію на батьківщину. Сподівалася добре скористатися роками здоров’я, що залишилися попереду, поки старість не підточить сили. Хотіла жити за кордоном, де щоденні виклики заповнюватимуть її думки, а серце залишатиметься більш-менш спокійним, бо в Чилі її гнітив тягар пережитого, звичок та обмежень. Там вона почувалася б самотньою бабцею, яку неминуче переслідували б марні лихі спомини, а за кордоном на неї ще могли чекати несподіванки й якісь нагоди.

Лусія погодилася працювати в Центрі латиноамериканських і карибських студій, щоб мати можливість виїхати на якийсь час та бути ближче до Даніели. А ще тому — жінка мусила це визнати, — що Річард збуджував її цікавість. Лусія щойно спізнала любовне розчарування й вирішила, що Річард міг би стати тим лікувальним засобом, що допоміг би їй остаточно забути Хуліана, її останнє кохання, єдиного мужчину, який залишив у ній певний слід після розлучення з чоловіком у 2010 році. За час, що сплив відтоді, Лусія пересвідчилася, як мало коханців може бути у жінки її віку. До появи Річарда мала кілька пригод, про які й згадувати було не варто; з Річардом Лусія познайомилася понад десять років тому, ще коли була в шлюбі, і відтоді він приваблював її, хоча жінка й сама не могла б сказати, чим саме. Річард був людиною протилежної вдачі, і крім професійних питань вони не мали майже нічого спільного. Випадково зустрічалися на конференціях, годинами говорили кожен про свою роботу й досить регулярно обмінювалися листами, але він не виявляв найменшої цікавості до неї як до жінки. Лусія здавалася йому не такою, якою була насправді, бо їй бракувало зважливості кокетливих жінок. Задумливий вигляд і боязкість Річарда виявилися дієвою приманкою, що заохотила Лусію вирушити до Нью-Йорка. Гадала, що такий чоловік, як він, має бути розважливим, серйозним і благородним — справжньою винагородою для жінки, здатної подолати перешкоди, якими той всіяв шлях до будь-якої близькості.

У свої шістдесят два роки Лусія все ще неминуче плекала дівочі фантазії. Мала зморшкувату шию, суху шкіру й кволі руки, відчувала важкість у колінах і змушена була спостерігати, як зникає її талія, бо їй бракувало дисципліни, щоб у гімнастичному залі опиратися власній руйнації. Груди залишалися молодими, але не належали їй. Вона уникала дивитися на себе голу, бо вдягнена почувалася набагато краще; знала, які кольори та стилі їй личать, і старанно їх дотримувалася: могла за двадцять хвилин купити повний гарнітур, навіть з цікавості не відволікаючись на щось інше. Дзеркала, як і фотографії, були безжальними ворогами, бо являли її завмерлу з усіма неприхованими вадами. Лусія вважала, що — коли й могла виглядати привабливо — то в русі. Була гнучкою та зграбною, хоча й не заслуговувала на таке, бо не докладала для цього жодних зусиль; ба навіть більше — любила поласувати й побайдикувати, мов якась одаліска, тож якби в світі існувала справедливість, бути б їй товстухою. На щастя, вона успадкувала метаболізм своїх предків, бідних хорватських селян, людей мужніх і, мабуть, голодних. На фото в паспорті її обличчя було серйозним, з прямим поглядом («як у радянської тюремниці», — жартувала Даніела), але ніхто не бачив її такою: вона мала виразне обличчя і вміло користувалася макіяжем.

Одне слово, Лусія була задоволена власною зовнішністю й не опиралася неминучій руйнації часу. Її тіло старіло, але в душі вона залишалася колишньою юнкою. І не могла уявити стару бабцю, якою стане. Її бажання втішатися життям росло в міру того, як майбутнє скорочувалося, і почасти її ентузіазм — усупереч реальності, в якій Лусії бракувало таких нагод, — живила примарна надія мати коханця. Лусія скучила за сексом, романом і коханням. Перший вона зрідка мала, другий залежав від везіння, а третє — здавалося дарунком долі, який нізащо їй не дістанеться, як не раз запевняла дочка.

Лусія шкодувала про розрив з Хуліаном, однак не розкаювалася в тому, що урвала їхні стосунки. Вона потребувала стабільності, а він у свої сімдесят років і далі стрибав, наче колібрі, від жінки до жінки. Усупереч порадам дочки, яка вихваляла переваги вільної любові, для Лусії інтимне життя з мужчиною, який розважався з іншими жінками, було неможливим. «Чого ти хочеш, мамо? Вийти заміж?» — сміялася Даніела, дізнавшись, що вона порвала з Хуліаном. Ні, але Лусія хотіла кохати, кохаючи, заради тілесної втіхи й душевного спокою. Хотіла кохати людину, яка відчуває те саме, що й вона. Хотіла, щоб її приймали такою, якою вона є, не змушеною щось приховувати чи вдавати, і хотіла так само глибоко пізнати й прийняти партнера. Хотіла мати когось, з ким можна було б у неділю вранці лежати в ліжку й читати газети, сміятися з дурниць та обговорювати серйозні речі, кого можна було б узяти за руку в кінотеатрі. Вона подолала радісне відчуття, яке викликали в неї швидкоплинні пригоди.

Жінка звикла до свого простору, свого мовчання й своєї самотності; розуміла, що їй буде важко розділяти з кимось ліжко, ванну та шафу, і що жоден чоловік не в змозі задовольнити всі її потреби. Замолоду вважала, що без кохання пара неповна, їй бракує чогось важливого. У зрілі роки втішалася рогом достатку, яким було її життя. А проте — лише з цікавості — якось у голові народилася невиразна думка, чи не звернутися до служби знайомств через Інтернет. Лусія одразу відкинула її, бо Даніела засікла б матір з Маямі. До того ж не знала, як, не вдаючись до брехні, описати себе так, щоб здаватися більш-менш привабливою. Вважала, що таке трапляється з усіма: усі люди брешуть.

Чоловіки відповідного віку цікавилися жінками на двадцять-тридцять років молодшими. Їх можна було зрозуміти; їй теж хотілося б утворити пару не з хворобливим стариганєм, а з якимось молодиком. Даніела вважала її гетеросексуальність невиправданим марнотратством, коли навкруги не бракувало чарівних самотніх жінок у добрій фізичній та емоційній формі: вони жили інтенсивним внутрішнім життям і були набагато цікавіші, ніж більшість вільних шестидесяти й семидесятирічних удівців чи розлучених чоловіків. Лусія усвідомлювала обмеженість своїх уподобань, але гадала, що вже пізно щось змінювати. Після розлучення мала швидкоплинні інтимні зустрічі з якимось приятелем після того, як обоє вихиляли не одну чарку на дискотеці, або з незнайомцями під час поїздок чи свят: нічого такого, про що варто згадувати, однак це допомогло їй перестати соромитися, коли доводилось роздягатися в присутності мужчини. Шрами на грудях залишалися помітними, а самі її дівочі груди, мов у нареченої з Намібії, здавалися відокремленими від решти тіла й ніби насміхалися з нього.

Бажання спокусити Річарда, таке збуджуюче, коли вона одержала його пропозицію попрацювати в університеті, розвіялося через тиждень після того, як Лусія оселилася в підвалі. Це відносне співжиття, що змушувало обох зустрічатися раз по раз на роботі, на вулиці, в метро та біля дому, замість зблизити віддалило їх одне від одного. Дружні стосунки під час міжнародних конференцій та електронного листування, доти вельми теплі, охололи, коли їм довелося пройти випробування близькістю. Ні, з Річардом Баумастером у неї не може бути роману; шкода, бо з цим спокійним надійним чоловіком вона не знудилася б. Лусія була лише на рік і вісім місяців старшою за нього — «Незначна різниця», — повторювала за першої-ліпшої нагоди, однак у глибині душі мусила визнати, що порівняння не на її користь. Почувалася важкою і меншою через скорочення хребта, і ще тому що вже не могла носити туфлі на шпильках, не ризикуючи впасти; а все навколо неї збільшувалося й збільшувалося. Студенти здавалися їй щораз вищими, стрункішими та байдужішими, мов ті жирафи. Їй набридло бачити знизу волосинки в носах решти людства. А Річард, навпаки, ніс тягар років з гідністю професора, поглинутого клопотами навчального процесу.

Як написала Лусія в листі до Даніели, Річард Баумастер був чоловіком середнього зросту, в нього ще збереглося досить волосся й непогані зуби, а очі здавалися то сірими, то зеленими — залежно від того, як відбивалося світло в окулярах, а ще від стану його виразки. Він рідко посміхався без вагомої на те причини, але незмінні ямочки на щоках і недбала зачіска надавали Річардові молодого вигляду попри те, що ходив він, утупившись у підлогу, обтяжений книжками й турботами. Лусія гадки не мала, в чому ті полягають, бо Річард здавався людиною здоровою, він досягнув вершини своєї академічної кар’єри, а вийшовши на пенсію, матиме достатньо коштів, щоб комфортно почуватися в старості. Єдиною людиною, яку Річард мусив підтримувати матеріально, був його батько, Джозеф Баумастер, який мешкав у інтернаті для стариків — дорога туди забирала якихось п’ятнадцять хвилин, і Річард не лише щодня телефонував батькові, а й пару разів на тиждень провідував його. Джозефові виповнилося дев’яносто шість років, він пересувався на інвалідному візку, але в душі у нього палав огонь, а голова була яснішою, ніж у будь-кого; старий годинами писав листи Бараку Обамі, даючи тому корисні поради.

Лусія підозрювала, що за похмурістю Річарда ховаються сердечність і щире бажання допомогти без зайвого шуму: від роботи інкогніто у доброчинній їдальні до волонтерського нагляду за папугами на цвинтарі. Поза сумнівом, цю рису характеру Річард успадкував у непоступливого батька; Джозеф не дозволив би синові крокувати життям, не обстоюючи якусь добру справу. Спершу Лусія придивлялася до Річарда, шукаючи нагоди здобути його прихильність, та оскільки їй бракувало ентузіазму, щоб працювати в їдальні, й милосердя, щоб опікуватися папугами, спільною у них залишалася тільки робота, і вона не могла придумати, як прослизнути в життя цього чоловіка. Байдужість Річарда не ображала її, адже він так само не зважав на спроби інших колег-жінок та юрби студенток. Його самітницьке життя залишалося загадкою, яка, можливо, приховувала справжню причину того, як йому вдалося прожити шість десятків років без видимих потрясінь під своїм панцирем броненосця.

А от Лусія пишалася пережитими в минулому драмами й сподівалася, що її подальше життя буде цікавим. Попервах вона не вірила в щастя, яке вважала певною мірою кітчем; їй було досить почуватися більш-менш задоволеною. Річард тривалий час жив у Бразилії, де був одружений зі сластолюбною молодицею, судячи з фотографії, яку Лусія бачила, однак, здається, не заразився пишнотою ані тієї країни, ані тієї жінки. Попри свої дивацтва, Річард завжди викликав у неї симпатію. Змальовуючи його дочці, Лусія писала, що в нього легка кров: так у Чилі кажуть про людину, яка викликає симпатію несамохіть і без видимих причин. «Він дивак, Даніело, уяви — живе сам з чотирма котами. Він ще цього не знає, але, коли я поїду, йому доведеться опікуватися Марсело». Вона добре все обміркувала. Це буде болісне рішення, але ж не могла вона тягати за собою по світу старого чихуахуа.