Там, за зимою

Річард

Тижні й місяці по смерті маленького Паблу стали для Аніти й Річарда неуникним кошмарним сном. Бібі виповнилося чотири роки, і родина Фарінья відзначила цю подію в домі дідуся й бабусі з надмірним розмахом, щоб перебороти пануючий серед них сум. Дівчинка — від народження надто розумна, спокійна та обачна для свого віку — переходила з рук до рук бабусі й численних тітоньок.

Проте ночами вона мочилася в ліжку. Прокидалася мокра й тихенько скидала піжаму, а тоді гола навшпиньках прокрадалася до спальні батьків. Спала, вмостившись між ними, і часом удосвіта її подушка була вологою від материних сліз.

Хистка рівновага, яку Аніта підтримувала в роки спонтанних викидней, порушилася зі смертю малюка. Зарадити їй не могли ні Річард, ні настирлива любов родини Фарінья, однак усім разом їм вдалося затягти нещасну на консультацію до психіатра, який приписав їй набір ліків. Терапевтичні сеанси відбувалися майже мовчки; жінка не розтуляла рота, й усі зусилля лікаря розбивалися об глибоку скорботу пацієнтки.

Зневіреним сестрам Аніти не залишалося нічого, як відвезти її на консультацію до Марії Батісти, шанованої ялоріші[52], матері святих кандомбле. Усі жінки їхньої родини в якийсь трансцендентний момент свого життя здійснювали подорож до terreiro[53] Марії Батісти в Баїї[54]. Це була зріла, опасиста, вбрана в усе біле від ніг до тюрбана на голові жінка із завжди усміхненим лицем кольору меліси й цілим каскадом разків магічних коралів. Досвід зробив її мудрою. Говорила вона тихо, дивилася у вічі, погладжуючи при цьому руки тих, хто зверталися до неї, щоб ялоріша повела їх дорогою непевності.

Поклавшись на власну інтуїцію, жінка дослідила долю Аніти за допомогою пророцьких черепашок бузіуш. Вона не сказала, що саме побачила, бо її місія полягала в тому, щоб уселяти надію, пропонувати рішення й давати поради. Ялоріша пояснила Аніті, що страждання не має жодного сенсу, а отже, безглузде за винятком тих випадків, коли воно очищає душу. Аніта повинна молитися й просити допомоги в Єманжі, оріші життя, щоб вийти з в’язниці споминів. «Твій син на небі, а ти в пеклі. Повернися до світу», — мовила жінка. Сестрам вона порадила дати Аніті час; рано чи пізно запас сліз вичерпається, і її дух одужає. Життя невідступне. «Сльози корисні, вони омивають зсередини», — додала ялоріша.

Аніта повернулася з Баїї така само невтішна, як і коли поїхала туди. Вона замкнулася в собі, байдужа до турбот родини й чоловіка, нечула до всіх, крім Бібі. Забрала дочку з дитячого садка, щоб та завжди була в неї перед очима, захищена її гнітючою страхітливою ніжністю. Задихаючись у її трагічних обіймах, одна тільки Бібі не давала матері остаточно впасти в безум. Лише ця дівчинка була здатна висушити її сльози й полегшити біль своїми пестощами. Бібі навчилася не згадувати братика, мовби взагалі забула про його недовге існування, й удавати радість, щоб розрадити матір. Дівчинка й її батько жили з примарою. Аніта значну частину дня спала або сиділа нерухомо в кріслі під наглядом якоїсь зі своїх родичок, бо психіатр попередив, що вона може накласти на себе руки. Години спливали для Аніти однаковісінькі, дні чергувалися страшенно повільно, і їй залишалося чимало годин, щоб оплакувати Паблу й ненароджених дітей. Можливо, сльози в неї б урешті-решт вичерпалися, як передбачила Марія Батіста, але для цього забракло часу.

Річарда більше вразив непроникний розпач дружини, ніж смерть малюка. Він хотів і любив цього сина, але менше ніж Аніту, й не встиг до нього звикнути. Мати ростила малюка, притиснутого до своїх грудей, заколисувала нескінченними ніжними пісеньками, вони були зв’язані нездоланною пуповиною материнського інстинкту, а він, Річард, щойно почав пізнавати його, коли втратив. Чоловік мав чотири роки, щоб полюбити Бібі й навчитися бути її батьком, а з Паблу провів лише місяць. Раптова смерть хлопчика приголомшила Річарда, але набагато сильніше його вразила реакція Аніти. Вони прожили разом не один рік, і Річард звик до мінливого характеру дружини, яка за лічені хвилини переходила від сміху й пристрасті до гніву або суму. Він знайшов способи безболісно справлятися з непередбачуваними змінами настрою Аніти, вважав їх наслідком тропічного темпераменту, не прохоплюючись про це перед дружиною, аби та не звинуватила його в расизмі. Однак у жалобі за Паблу чоловік не міг їй зарадити, бо вона нехтувала його; Аніта насилу терпіла своїх рідних, а Річарда ще менше. Її єдиною розрадою була Бібі.

А тим часом життя вирувало на вулицях і пляжах еротичного міста. У лютому, найспекотнішому місяці, люди ходили майже голі: чоловіки в шортах і часто без сорочок, жінки в легкому вбранні, виставивши напоказ декольте й ноги. Молоді, красиві, засмаглі, спітнілі тіла, море тіл, що хизувалися собою й кидали виклик — Річард бачив їх усюди. Бар, куди вчащав, куди машинально прямував надвечір освіжитися пивом чи одурманитися кашасою[55], був однією з оаз, уподобаних молоддю. Заклад починав заповнюватися близько восьмої вечора, о десятій уже гудів, наче швидкісний потяг, а запах сексу, поту, алкоголю й парфумів, що витав у повітрі, можна було помацати, немов бавовну. У непоказному закутку ходили по руках кокаїн та інші наркотики. Річардові не доводилося робити замовлення, бармен обслуговував його, щойно чоловік підходив до шинквасу. Він заприязнився з деякими завсідниками, як сам, а ті своєю чергою рекомендували його іншим. Чоловіки пили, голосно розмовляли, перекрикуючи гамір, дивилися на екрані футбол, сперечалися про голи й про політику, а часом давали волю рукам і сварилися. Тоді втручався бармен і проганяв їх надвір. Дівчата ділилися на дві категорії — недоторкані, які приходили під руку з якимось типом, і ті, котрі з’являлися зграйками, щоб повправлятися в мистецтві спокушання. Самотня жінка, коли й траплялася тут, то зазвичай була в тому віці, що могла не зважати на пліткарів, і завжди знаходила когось, хто з прихильності упадав коло неї з тією бразильською чоловічою галантністю, якої Річард був нездатний наслідувати, бо плутав її з сексуальними домаганнями. Сам же він був легкою здобиччю дівчат, які прагнули бойових дій. Вони погоджувалися, щоб чоловік пригощав їх випивкою, жартували з ним і в інтимній атмосфері тісного приміщення пестили його, змушуючи відповідати ласками на ласки. У такі хвилини Річард забував про Аніту, вважав це безневинними забавами, що аж ніяк не загрожували їхньому шлюбу, як це сталося б, якби Аніта дала собі такий попуск.

Дівчина, якій судилося назавжди закарбуватися в Річардовій пам’яті, не належала до найпомітніших красунь у ці вечори кайпіріньї, однак була зважливою, дзвінко сміялася й намагалася спізнати все, що їй пропонували. Вона зробилася його найкращою товаришкою по чарці, проте Річард тримав її на межі свого життя, ніби ляльку, яка оживала тільки в його присутності задля того, щоб разом уживати в барі алкоголь і кокаїн. Вона, як гадав чоловік, так мало значила для нього, що Річард не морочився з її іменем, а просто звав Пустункою, як звуть вродливих дівчат з Іпанеми[56], відколи з’явилася пісня Вінісіуша ді Мораіша[57]. Пустунка здійснила ритуал його посвячення в закутку з наркотиками й за ломберним столом у задній кімнаті, де грали в покер: ставки там робилися невеликі, і програш не мав згубних наслідків. Це була невтомна дівчина, здатна всю ніч пиячити й танцювати, а вранці піти одразу на роботу — до стоматологічної консультації, де працювала реєстраторкою. Швидкою португальською мовою, яка для Річарда лунала, наче музика, вона плутано переповідала йому вигадану історію свого життя, щораз іншу. Після другого келишка чоловік жалівся на сумне домашнє існування, а після третього схлипував, притулившись до її плеча. Пустунка вмощувалася на його колінах, цілувала, аж поки обом перехоплювало подих, і так хвилююче притискалася до нього, що Річард повертався додому в заплямлених брюках і з тим бентежним відчуттям, що не переростало в докори сумління. Річард планував день залежно від зустрічі з цією дівчиною, котра надавала барв і смаку його буттю. Завжди весела й привітна, Пустунка нагадувала чоловікові колишню Аніту, в яку він закохався у школі танців і яка швидко танула й губилася в тумані свого горя. З Пустункою він знову ставав безтурботним юнаком; з Анітою почувався незграбним, постарілим і осудженим.

Відстань між баром і помешканням Пустунки була короткою, і попервах Річард долав її не сам. О третій годині ночі, коли з закладу випроваджували останніх відвідувачів, деякі з них після пиятики йшли спати на пляж або продовжували гульбище в когось удома. Розташоване за якихось п’ять кварталів від бару помешкання Пустунки найкраще надавалося для цього. Річард не раз прокидався вдосвіта у приміщенні, яке в перші кілька секунд видавалося йому незнайомим. Очманілий і розгублений, підводився, не впізнаючи чоловіків і жінок, що порозвалювалися на підлозі й у кріслах.

Одної суботи він прокинувся о сьомій ранку в ліжку Пустунки, одягнений і взутий. Вона лежала гола, виставивши напоказ ноги й руки, похиливши голову, з відкритим ротом; на підборідді й опущених повіках дівчини червоніла цівка закипілої крові. Річард гадки не мав, що сталося, ні чому він тут опинився; минулі години вкрив цілковитий морок, останнім, що чоловік пам’ятав, був оповитий хмарою сигаретного диму ломберний стіл для гри в покер. Як він дійшов до цього ліжка, залишалося загадкою. Доти алкоголь не раз підводив його, інколи його мозок губився, а тіло тим часом продовжувало машинально діяти; «для такого стану мають бути назва й наукове пояснення», — міркував Річард. За пару хвилин він упізнав дівчину, але не міг збагнути, звідки взялася кров. Що він накоїв? Боячись найгіршого, трусив її, кричав, не в змозі пригадати її ім’я, поки дівчина виявила нарешті ознаки життя. Відтак з полегкістю сунув голову в раковину з холодною водою і виткнув лише тоді, коли не міг далі дихати й трохи оговтався. Річард прожогом кинувся на вулицю, а коли дістався домівки, його скроні немов шпигали ножами, кості боліли, і всього його зсередини з’їдала невідступна шлункова кислота. Квапливо вигадав для Аніти виправдання, мовляв, його разом з іншими людьми затримала поліція через безглузду вуличну сварку, тож провів цілу ніч у буцегарні, а зателефонувати додому не дозволили.

У брехні не було потреби, бо Аніта міцно спала, наковтавшись снодійних пігулок, а Бібі мовчки бавилася зі своїми ляльками. «Я хочу їсти, тату», — мовила, обійнявши його ноги. Річард приготував їй какао й тарілку мюслів, почуваючись негідним любові цієї дівчинки, брудним, огидним; тільки після душу наважився доторкнутися до неї. Потім посадив собі на коліна й занурив носа в ангельське волосся дочки, вбираючи її запахи скипілого молока й невинного поту, присягаючись самому собі, що відтепер родина стане його найпершим пріоритетом. Усі свої фізичні й розумові зусилля він спрямує на те, щоб витягти дружину з провалля, в яке та потрапила, й компенсувати Бібі місяці свого недбальства.

Ці наміри проіснували шістнадцять годин, а нічні походеньки почастішали, зробилися тривалішими й інтенсивнішими. «Ти закохуєшся в мене», — заявила Пустунка, й Річард, щоб не розчарувати її, визнав, що це справді так, хоча кохання не мало нічого спільного з його поводженням. Вона була минущою, її можна було замінити дюжинами таких самих дівчат — легковажних, прагнучих уваги, пойнятих страхом перед самотністю.

Наступної суботи Річард прокинувся близько дев’ятої ранку в її ліжку. Кілька хвилин у безладі кімнати шукав свою одіж, не кваплячись, бо знав, що Аніта досі напівпритомна після пігулок; зазвичай дружина пробуджувалася десь ополудні. Про Бібі він також не турбувався; о цій порі вже мала прийти нянька, яка подбала б про дівчинку. Невиразне відчуття провини вже майже зникло; Пустунка мала рацію: єдиною жертвою в цій ситуації був він сам, прив’язаний до психічно хворої дружини. Варто було Річардові виявити найменше зніяковіння через те, що обманював Аніту, дівчина повторювала йому своє завжденне прислів’я: «чого очі не бачать, того серцю не жаль». Аніта не здогадувалася або удавала, буцімто не здогадується про його походеньки, і він мав право розважатися. «Пустунка — минуща втіха, просто слід на піску», — міркував Річард, не підозрюючи, що дівчина закарбується в його пам’яті невигойним рубцем. Перелюбство непокоїло його менше, ніж наслідки пиятики. Після веселої ночі, чоловікові було важко відновитися, часом цілий день у животі пекло, тіло боліло, думки плуталися, рефлекси притуплювалися, а хода була важкою, мов у гіпопотама.

Він не одразу знайшов свою припарковану на бічній вулиці автівку, не одразу вставив ключ у запальник і завів мотор; не знати що гальмувало його, він ворушився, мов у рапідній кінозйомці. Рух о цій порі не був жвавим, і Річард — попри головний біль — пригадав дорогу додому. Минуло двадцять п’ять хвилин відколи він прокинувся поруч з Пустункою, і чоловікові потрібно було терміново випити філіжанку кави й стати під гарячий душ. Він подумки смакував їх — каву та душ — наближаючись до свого гаража.

Дочка чекала батька на порозі дому і, завваживши на розі його автівку, побігла привітатися, як зазвичай робила це вдома, щойно той з’являвся. Річард не завважив її. Відчув удар, не знаючи, що переїхав Бібі. Миттєво загальмував і почув розпачливий лемент служниці. Подумав, що збив собаку, бо правда, яку передчував у закапелках свого мозку, була нестерпною. Гнаний несосвітенним страхом, який моментально вивітрив з його голови хміль, підхопився з сидіння і, не помітивши причини удару, на якусь мить навіть відчув полегкість. Але потім нахилився.

Йому випало витягти дочку з-під машини. Удар нічого не порушив: піжама з ведмедиками була чистою, в кулачку дівчинка затиснула ганчір’яну ляльку, в її розплющених очах світилася неймовірна радість, як завжди, коли вона його зустрічала. Річард дуже обережно підняв її, з безумною надією притиснув до грудей, цілував і кликав, а здаля, з іншого світу, до нього долинали крики служниці й сусідів, гудки зупинених автомобілів, а потім сирени машин поліції та швидкої допомоги. Усвідомивши масштаби трагедії, запитав себе, де зараз Аніта, чому він не чув її голосу й не бачив у щільній юрбі, що скупчилася навколо. Мине багато часу, і він дізнається, що, почувши скрегіт гальм і гамір, Аніта визирнула у вікно на другому поверсі і згори, заклякла, бачила все — від першого поруху чоловіка, який опустився навколішки біля автівки, і до тієї миті, коли машина швидкої допомоги, виючи, мов вовчиця, й блимаючи червоним світлом, що віщувало біду, загубилася за рогом. Дивлячись у вікно, Аніта Фарінья знала напевне, що Бібі не дихає, і сприйняла цей останній удар долі таким, яким він був насправді: як власну страту.

Аніта не витримала. Одним безперервним монологом бубоніла різні дурниці, а коли відмовилася від їжі, опинилась у психіатричній лікарні, де порядкували німці. Біля неї — одна вдень, інша вночі — постійно чергували дві напрочуд схожі між собою медсестри — обидві огрядні та владні, наче дочки-близнючки якогось прусського полковника. Ці страхітливі матрони заповзялися впродовж двох тижнів годувати її через зонд густою рідиною із запахом ваніліну, одягати проти волі й практично силоміць волочити на прогулянки на внутрішнє подвір’я божевільні. Ці прогулянки й інші обов’язкові, покликані боротися зі згубними думками заходи, як, приміром, перегляд документальних фільмів про дельфінів і панд, ніяк не подіяли на Аніту. Тоді директор лікарні запропонував електросудомну терапію, метод ефективний і не надто ризикований, щоб, — як він висловився, — вирвати її з заціпеніння. Лікування проводилося б під наркозом, пацієнтка ні про що не здогадувалася б, а єдиним незначним неприємним наслідком могла стати тимчасова втрата пам’яті, яка в Анітиному випадку була б радше благом.

Річард вислухав пропозицію й вирішив зачекати, бо не наважився б піддати дружину кільком сеансам електрошоку, і цього єдиного разу родина Фарінья була з ним згодна. Вони погодилися також не розтягувати її перебування в тому тевтонському закладі довше необхідного строку. Щойно стало можливим відмовитися від зонда й чайними ложечками годувати хвору пюре, Аніту відвезли в дім її матері. Якщо доти сестри доглядали її почергово, то після випадку з Бібі вони ні на мить не залишали Аніту саму. Вдень і вночі одна з жінок була поруч з Анітою — чатувала й молилася.

Річарда знову вигнали з жіночого світу, в якому знемагала його дружина. Він навіть не міг наблизитися до неї, щоб спробувати пояснити, що сталося, й попросити пробачення, хоча пробачити таке неможливо. Ніхто в його присутності не промовляв цього слова, але ставилися до нього, як до вбивці. Власне, він і почувався вбивцею. Жив у домі сам, поки родина Фарінья утримувала у себе його дружину. «Вони викрали її», — жалівся в слухавку Орасіо, коли той телефонував з Нью-Йорка. А от батькові, який телефонував так само регулярно, не зізнавався, на який жах перетворилося його існування, а заспокоював старого оптимістичною історією про те, що вони з Анітою завдяки психологічній підтримці родини переборюють горе. Джозеф знав, що Бібі потрапила під машину й загинула, але не здогадувався, що за кермом сидів Річард.

Служниця, котра доглядала Бібі й прибирала в домі, пішла того ж дня, коли сталася біда, й не повернулася навіть по гроші. Пустунка також кудись завіялася, бо Річард уже не міг оплачувати її випивку, а ще через забобонний страх: дівчина гадала, буцімто причиною Річардових нещасть є якесь прокляття, а це зазвичай річ заразна. Безлад навколо Річарда зростав, пляшок на підлозі більшало, в холодильнику лежали вкриті зеленим нальотом зіпсовані харчі, що втратили свої природні якості, а брудна одіж множилася сама, наче помахом чарівної палички якогось фокусника. Чоловік лякав своїм виглядом учнів, які швидко позникали, і він уперше залишився без засобів до існування. Останні Анітині заощадження призначалися на оплату лікарні. Річард перейшов на звичайний ром, пив багато на самоті вдома, бо в барі заборгував гроші. Сидів, утупившись у цілодобово ввімкнений телевізор, намагаючись у такий спосіб уникнути тиші й темряви, в якій витали образи його дітей. У свої тридцять п’ять років сам він уважав себе напівмертвим, бо прожив уже півжиття. Друга половина його не цікавила.

У ці сумні для Річарда часи, його приятель Орасіо Амадо-Кастро, який встиг зробитися директором Центру латиноамериканських і карибських студій Нью-Йоркського університету, вирішив приділити більше уваги Бразилії й подумав, що це водночас може стати шансом для Річарда. Вони приятелювали ще відколи парубкували: тоді Орасіо щойно розпочав викладацьку кар’єру, а Річард працював над дипломом. Потім Орасіо навідався до приятеля в Ріо-де-Жанейро, і Річард, хоч і був обмежений у коштах, прийняв друга з такою вишуканою гостинністю, що той залишився в нього на два місяці, й вони вдвох відправилися з наплічниками до Мату-Гросу[58] досліджувати амазонські нетрі. Вони зміцнили справжню, без натяку на сентиментальність чоловічу дружбу, якій не були страшні ні відстань, ні час. Згодом Орасіо знову прилетів до Ріо-де-Жанейро, цього разу як свідок на весіллі Річарда й Аніти. У наступні роки приятелі рідко бачилися, але кожен зберігав цю приязнь у надійному кутку своєї пам’яті, певний, що може розраховувати на іншого. Відтоді як довідався про долі Паблу та Бібі, Орасіо пару разів на тиждень телефонував другові, щоб підбадьорити. По телефону Річардів голос неможливо було впізнати, він розтягував слова й увесь час повторювався з недоладністю пияка. Орасіо зрозумів, що Річард потребує допомоги так само, як Аніта.

Він перший, ще до появи оголошення в спеціалізованих журналах, сповістив Річардові про відкриття вакансії в університеті й порадив негайно приїхати. Конкуренція обіцяла бути серйозною, і тут Орасіо не міг йому нічим зарадити, але якби Річард пройшов обов’язкові іспити і доля виявилася прихильною до нього, то міг би очолити список. Річардовий диплом досі вивчають, це було очком на його користь, а опубліковані статті — ще одним, але відтоді спливло надто багато часу; Річард змарнував роки професійної кар’єри, байдикуючи на пляжі й цмулячи коктейлі. Щоб потішити приятеля, Річард без особливих надій надіслав клопотання й щиро здивувався, коли за два тижні одержав відповідь: його запрошували на співбесіду. Орасіо довелося переказати йому гроші на літак до Нью-Йорка. Річард налаштувався на переліт, нічого не пояснюючи Аніті, яка саме перебувала в німецькій лікарні. Чоловік переконав сам себе, що чинить так не через егоїзм: якщо йому нададуть посаду, Аніту в США чекає набагато краще лікування, там вона матиме університетську медичну страховку для покриття видатків. Крім того, єдиним способом віднайти її як дружину було вирвати Аніту з пазурів родини Фарінья.

Після виснажливих співбесід з Річардом уклали контракт: стати до роботи він мав у серпні. Надворі стояв квітень. Чоловік вирішив, що має вдосталь часу, щоб Аніта встигла оговтатися, а він — підготувати від’їзд. Тим часом мусив знову позичити в Орасіо грошей на неминучі витрати, сподіваючись повернути борг, коли продасть дім, — звісно, з дозволу Аніти, якій той належав.

Завдяки родинним капіталам Орасіо Амадо-Кастро ніколи не бракувало коштів. У свої сімдесят шість років його батько залишався патріархом і вершив залізну тиранію з Аргентини, змирившись з горем, що один з синів одружився з американкою-протестанткою і двоє його онуків не говорять іспанською. По кілька разів на рік старий приїздив до них, щоб освіжити доволі широкі культурні знання в музеях, концертних залах і театрах, а водночас перевірити свої інвестиції в нью-йоркських банках. Невістка ненавиділа його, однак поводилася зі свекром з тією ж удаваною чемністю, що й він із нею. Уже багато років батько намагався купити Орасіо підходяще житло. Тісне помешкання на десятому поверсі в Мангеттені в конгломераті з двадцяти однаковісіньких будинків з червоної цегли, було мишачим кублом, негідним його сина. Орасіо після смерті старого мав успадкувати свою частку його статків, однак у їхньому роду всі були довгожителями, тож батько сподівався протягти до ста років і вважав дурістю, якби Орасіо довелося стільки чекати, коли той може почати втішатися життям набагато раніше; старий казав це хрипким голосом, посмоктуючи кубинську сигару. «Я не хочу бути в боргу ні перед ким, а надто перед твоїм батьком, бо він деспот і ненавидить мене», — заявила американка-протестантка, й Орасіо не смів їй суперечити. Кінець-кінцем старий знайшов спосіб переконати затяту невістку. Якось він приніс чарівне собача для внуків, таку собі шерстяну кульку з лагідними очима. Сучечку назвали Фіфі, не підозрюючи, що невдовзі це ім’я стане їй замалим. Фіфі належала до їздових канадських ескімоських собак і згодом її вага мала сягнути сорока восьми кілограмів, а що позбавити дітей цієї радості було неможливо, невістка здалася, й дідусь виписав чек на кругленьку суму. Орасіо шукав дім із внутрішнім подвір’ям для Фіфі неподалік Мангеттена і зрештою придбав brownstone[59] у Брукліні незадовго перед тим, як його приятель Річард Баумастер повинен був прилетіти й розпочати роботу на факультеті.

Річард погодився обійняти посаду в Нью-Йорку, не спитавши думки дружини, яку вважав нездатною оцінити ситуацію. Адже йшлося про те, щоб зробити якнайкраще для неї. Він мовчки розпродав майже всі їхні речі й склав ті, що залишилися. Чоловік не міг викинути речі Бібі й білизну Паблу: зібрав їх у три коробки й незадовго до від’їзду залишив тещі. Не вагаючись, сам спакував Анітині валізи, бо розумів, що їй до цього байдуже; дружина вже давно вбиралася в спортивний костюм і кухонними ножицями обстригала собі волосся.

План повернути під якимось приводом дружину й залишити місто без мелодраматичних сцен провалився, бо Анітині матір і сестри здогадалися про його наміри, щойно він передав на зберігання три коробки, а все інше відчули нюхом нишпорок. Жінки заповзялися завадити від’їзду. Посилалися на слабкість Аніти, мовляв, як вона житиме без рідних і подруг у тому метушливому місті, де розмовляють незрозумілою мовою; як, така пригнічена навіть серед своїх, почуватиметься серед незнайомих американців. Річард відмовився слухати їхні аргументи, його рішення було непохитним. Хоч і не казав цього, щоб не наразитися на образи, в душі вважав, що настав час подумати про власне майбутнє й припинити панькатися з дружиною-істеричкою. Аніта ж виявляла цілковиту байдужість до своєї долі. Їй було однаково те чи це, тут чи там.

Прихопивши сумку з ліками, Річард вів дружину до літака. Аніта покірливо простувала поруч, не озираючись, не махнувши на прощання рукою рідним, які плакали, скупчившись в аеропорту за склом, що відокремлювало її від них. Упродовж десятигодинного польоту жінка не спала, нічого не їла й не питала, куди вони летять. У нью-йоркському аеропорту їх зустрічав Орасіо з дружиною.

Орасіо не впізнав Аніти: пам’ятав її вродливою, чуттєвою, з округлою фігурою й щасливою посмішкою, а перед ним стояла постаріла на десять років жінка, яка тягнула ноги й потайки озиралася, мовби чекала нападу. Вона не відповіла на вітальні слова й не дозволила Орасієвій дружині супровести себе до туалету. «Святий Боже, це набагато гірше, ніж я гадав», — пробурмотів Орасіо. Приятель теж виглядав кепсько. Більшу частину польоту Річард, скориставшись дармовою випивкою, споживав алкоголь, його лице вкривала триденна щетина, пропахлий потом і алкоголем він стояв в обшарпаному костюмі, й якби не Орасіо, мабуть, так і залишився б з Анітою в аеропорту.

Подружжя Баумастер оселилося в призначеному для викладачів факультету університетському помешканні, яке роздобув для них Орасіо; воно було справжньою знахідкою — розташоване в центрі міста й недороге, при тому що існував лист очікування. Щойно згромадили валізи в передпокої, Орасіо віддав приятелеві ключі й зачинився з ним в одній з кімнат, щоб дати деякі настанови. «На кожну університетську вакансію в США знаходяться сотні, якщо не тисячі претендентів», — мовив він. Шанс викладати в Нью-Йоркському університеті не випадає двічі, і треба ним скористатися. Річард мусить утримуватися від алкоголю і з самого початку справити добре враження, він не може з’явитися брудний і неохайний як зараз.

— Я рекомендував тебе, Річарде. Не підведи мене.

— Як таке могло спасти тобі на думку? Я напівмертвий після польоту й від’їзду, вірніше, втечі з Ріо. Якби ти знав, як трагічно сприйняла наш від’їзд родина Фарінья. Не турбуйся, за пару днів ти побачиш мене бездоганного, коли я з’явлюся в університеті.

— А Аніта?

— Що Аніта?

— Вона така слабка, не знаю, чи можна залишати її саму, Річарде.

— Їй, як будь-кому, доведеться звикнути. Тут вона не має родини, яка її пестила б. У неї є лише я.

— В такому разі не підведи її, брате, — мовив на прощання Орасіо.