Там, за зимою

Евелін

Міріам, матір Евелін Ортеги, понад десять років не бачила дітей, яких залишила в Гватемалі на бабусю, однак завдяки фотографіям і подібності до бабусі одразу впізнала Евелін, коли та приїхала до Чикаго. «На щастя, вона не схожа на мене», — подумала жінка, побачивши дочку, яка виходила з пікапа Галілео Леона. У жилах бабусі, Консепсьйон Монтої, текла змішана кров; вона взяла найкраще від своїх предків — індіанців-майя та білих — і відзначалася вродою в підлітковому віці до того, як її вжили солдати. Евелін через покоління успадкувала бабусині тонкі риси. Міріам, навпаки, мала грубі риси, важку статуру й короткі ноги — певно, таким був з вигляду її батько, «ґвалтівник-індіанин, що спустився з верховини», — як зазвичай казала вона сама про свого татуся. Евелін була ще зовсім дівчинкою з товстою чорною косою, що сягала їй талії, й ніжним личком. Міріам кинулася до неї й притиснула до грудей, повторюючи її ім’я й плачучи від радості, що дочка ось тут, перед нею, і туги за вбитими синами. Евелін дозволила матері обійняти себе, не намагаючись віддячити такою ж щирою радістю; ця опасиста блондинка здавалася їй незнайомкою.

Та перша зустріч позначила тональність стосунків між матір’ю й дочкою. Евелін старалася якомога менше говорити, щоб не задихнутися словами, які плуталися в неї на губах, а Міріам сприймала доньчине мовчання як докір. Хоча Евелін ніколи не зачіпала цієї теми, Міріам користалася кожною нагодою пояснити, що залишила дітей не тому, що їй так заманулося, а з необхідності. Усі вони голодували б, якби матір і далі пекла з бабусею пиріжки в Монха Бланка дель Вальє, — хіба Евелін цього не розуміє? Коли Евелін сама стане матір’ю, то усвідомить, на яку велику жертву пішла вона, Міріам, заради родини.

Іншою темою, що витала в повітрі, була доля Грегоріо й Андреса. На думку Міріам, якби вона залишилася в Гватемалі, то виховувала б синів твердою рукою, Грегоріо не збився б на манівці й не став злочинцем, і Андрес не загинув би через брата. У таких випадках Евелін здобувалася на слово в оборону своєї маміти, яка навчала їх добрих звичаїв; брат зробився лиходієм, бо був легкодухом, а не тому, що бабуся шкодувала йому поличників.

Леони мешкали в кварталі з двадцяти однаковісіньких фургончиків і маленьким внутрішнім подвір’ям при кожному; своє помешкання родина ділила з папугою й великою сумирною сучкою. Евелін виділили поролоновий матрац, який дівчина на ніч стелила на кухні. У помешканні була невеличка вбиральня, мийниця стояла на подвір’ї. Попри тісноту всі чудово ладнали між собою, певною мірою тому, що працювали в різні зміни. Міріам прибирала офіси вночі й квартири вранці, від півночі до полудня наступного дня її не було вдома. Галілео не мав сталого розкладу, а коли зоставався вдома, поводився тихо, намагаючись залишатися непомітним й уникаючи в такий спосіб сутичок з дружиною, яка постійно була не в гуморі. Раніше дітей за помірну плату доглядала сусідка, та після приїзду Евелін ця повинність перейшла до неї. Удень Міріам сиділа вдома, і завдяки цьому в перший рік свого чиказького життя Евелін спромоглася відвідувати курси англійської мови — це була одна з безкоштовних послуг, які надавала церква, а потім почала працювати разом з матір’ю. Міріам і Галілео були п’ятидесятниками, й їхні життя точилися навколо церковних служб і соціальних заходів.

Галілео пояснив Евелін, що знайшов у Господі своє спасіння, а в братах і сестрах по вірі родину: «Я провадив негідне життя, поки не прийшов до церкви, і там на мене зійшов Святий дух. Це сталося дев’ять років тому». Евелін важко було повірити, що цей тишко міг провадити негідне життя. Галілео запевняв, нібито божественний промінь жбурнув його на підлогу під час відправи й, поки чоловік бився в корчах, вигнав з нього Сатану, а парафіяни тим часом піднесено співали й голосно молилися за нього. Відтоді його життя пішло іншим шляхом, він зустрів Міріам — жінку над міру владну, але добру, яка допомагала йому не збитися на манівці. Господь дарував чоловікові двійко дітей. Його стосунки з Богом були фамільярними, Галілео розмовляв із ним, наче син з батьком, а коли ревно просив про щось, то отримував. Він привселюдно засвідчив свою віру і пройшов обряд хрещення в церковній купелі, а тепер сподівався того ж від Евелін, однак дівчина весь час відкладала цю мить, зберігаючи вірність отцеві Беніто й своїй бабусі, щоб не образити їх, змінивши церкву.

Спокійне життя мешканців фургончика зрідка порушувала Дорін, дочка Галілео, плід швидкоплинних любощів у молоді роки з однією мігранткою з Домініканської Республіки, контрабандисткою й гадалкою. За словами Міріам, Дорін успадкувала від матері неабияке вміння ошукувати дурнів, була наркоманкою й хоч би де никала, слідом за нею завжди тягнувся згубний туман; тому все, до чого вона торкалася, оберталося на собачий послід. Їй виповнилося тільки двадцять шість років, а виглядала молодиця на п’ятдесят; жодного дня на своєму віку не жила з чесної праці, але хвалилася, буцімто через її руки проходять шалені гроші. Ніхто не наважувався запитати, звідки Дорін їх бере, бо люди підозрювали, що способи, до яких та вдається, не підлягають розголосу; втім скидалося на те, що купюри йдуть від неї так само легко, як і приходять. У таких випадках Дорін йшла до батька й вимагала, щоб той позичив їй грошей, не маючи жодного наміру повертати борг. Міріам ненавиділа її, а Галілео боявся; з дочкою він поводився, мов слимак, і давав, скільки міг, але завжди менше, ніж молодиці хотілося б. Міріам запевняла, що в неї підла кров, не уточнюючи, що має на увазі, й зневажала Дорін за те, що та чорна, проте також не наважувалася заходити з нею в суперечку. Зовнішність Дорін не викликала страху: худа, виснажена, очиці гризуна, жовті зуби й нігті, сутула через слабкі кості, вона однак випромінювала жахливу стримувану лють, наче готова от-от вибухнути пароварка. Міріам веліла дочці триматися подалі від цієї жінки; сподіватися від неї чогось доброго не доводилося.

У материному наказі не було потреби, бо варто було Дорін з’явитися, Евелін перехоплювало подих. Сучка починала вити на подвір’ї, за кілька хвилин перед тим сповіщаючи про її прихід. Виття слугувало Евелін сигналом, що треба ушиватися, проте не завжди вдавалося зникнути вчасно. «Куди це ти заквапилася, глухоніма дурепо?» — погрозливо перепиняла її Дорін. Це була єдина людина, що ображала дівчинку; інші навчилися розбирати уривчасті фрази Евелін ще до того, як та їх договорювала. Галілео Леон спішив дати дочці грошей, аби тільки пішла, й за кожної нагоди просив її сходити з ним бодай один раз до церкви. Чоловік не полишав надії, що Святий дух спроможеться зійти на Дорін і врятує її від себе самої, як колись його.

Минуло вже понад два роки, а судове повідомлення, про яке її попередили в Центрі тимчасового утримання, Евелін так і не одержала. Міріам весь час жила в очікуванні пошти, хоча, можливо, справа її дочки встигла загубитися в лабіринтах міграційної служби, і та спокійно жила б собі й далі без документів, і її ніхто ніколи не потурбував би. Евелін закінчила останній клас середньої школи й випустилася вбрана в тогу та берет, як усі її однокласники, і нікому не спало на думку зажадати в дівчини якихось паперів, щоб упевнитися в її існуванні.

Економічна криза останніх років посилила давню неприязнь до латиноамериканців; мільйони громадян США, ошукані фінансовими кампаніями та банками, втратили житло або роботу і знайшли цапа-відбувайла в мігрантах. «Цікаво, чи зголоситься американець будь-якого кольору шкіри працювати за ті дрібняки, які платять нам», — доводила Міріам. Жінка заробляла менше встановленого законом мінімуму і мусила працювати довше, щоб покривати видатки, бо ціни росли, а платня залишалася замороженою. Евелін їздила з нею та ще двома жінками прибирати по ночах офіси. Це була чудова команда, що пересувалася на «Хонді Аккорд» зі своїми мийними засобами й транзистором, щоб слухати євангелістських проповідників і мексиканські пісні. Жінки зазвичай працювали разом, уникаючи в такий спосіб нічних небезпек — від вуличних нападів і до сексуальних домагань у зачинених будинках. Вони зажили слави амазонок після того, як за допомогою віників, відер і щіток дали прочуханки одному конторнику, який спробував зґвалтувати в туалеті Евелін. Охоронець, також латиноамериканець, довго удавав глухого, а коли нарешті втрутився, залицяльник виглядав так, наче по ньому проїхала вантажівка, однак визнав за краще не скаржитися поліції на нападниць, а мовчки пережити приниження.

Міріам і Евелін працювали пліч-о-пліч, розподіляли між собою хатню роботу, догляд за дітьми, папугою й сучкою, закупки й інші неминучі повинності, але їм бракувало властивої стосункам між матір’ю та дочкою невимушеної близькості, обидві завжди поводилися, немов у гостях. Міріам не могла знайти підходу до цієї мовчазної дочки. Вагалася між відчуженням та бажанням явити свою любов, задарувавши Евелін подарунками. А Евелін залишалася відлюдькуватою, ні з ким не заприязнилася ні в школі, ні в церкві. Міріам гадала, що жоден хлопець не зацікавиться Евелін, яка й далі скидалася на виснажену малолітку. Мігранти прибували сюди з випнутими ребрами, але за кілька місяців гладшали завдяки дешевому фастфуду, проте Евелін від природи мала поганий апетит, жир і цукор викликали у неї відразу, натомість дівчина скучила за бабусиною квасолею. Міріам не здогадувалася, що Евелін відчуває панічний жах перед кожним, хто підходить до неї ближче, ніж на метр; травма зґвалтування вогнем закарбувалася в її пам’яті й тілі, фізичний контакт асоціювався в неї з насильством, кров’ю, а надто з обезголовленим братом Андресом. Матір знала, яка доля спіткала сина, однак ніхто не розповів їй подробиць, а Евелін не могла про це говорити. Дівчину самотність влаштовувала, бо не потребувала зусиль, щоб розмовляти.

Міріам не могла нарікати: дочка вчасно виконувала всі повинності й ніколи не сиділа, склавши руки, вірна заповіді бабусі, яка вважала лінь матір’ю всіх пороків. Розслаблялася дівчина лише зі своїми братиками, які навчили її користуватися комп’ютером, і з дітьми в церкві, котрі не пересуджували її. Поки батьки брали участь у відправі, вона в суміжній кімнаті доглядала з двадцять малюків, пропускаючи таким чином розлогу проповідь пастора, екзальтованого мексиканця, здатного довести парафіян до істерії. Евелін вигадувала ігри, щоб розважити дітлахів, співала їм, водила з ними танок, б’ючи в бубон, і — коли поруч не було дорослих — могла, майже не затинаючись, переповідати казки. Пастор радив їй вивчитися на вчительку — адже Господь наділив її цим даром, і змарнувати його було б однаково, що плюнути в небо. Священик обіцяв допомогти дівчині одержати документи на право проживання, проте його вплив, могутній у небесних сферах, виявився недієвим у безрадісних кабінетах міграційної служби.

Зустріч із суддею була б відкладена на невизначений строк, якби не втручання Дорін. За ці кілька років дочка Галілео Леона підупала й від її зарозумілості вже майже нічого не залишилося, однак лють нікуди не поділася. Зазвичай вона приходила вся в синцях, що засвідчували її скажений характер; Дорін під будь-яким приводом ладна була кинутися в бійку. На спині жінка мала піратський рубець — слід від удару ножем, який демонструвала дітям, наче військову відзнаку, похваляючись, що її кинули стікати кров’ю в якомусь провулку серед баків для сміття. Евелін рідко стикалася з нею, бо стратегія втечі зазвичай спрацьовувала. Коли залишалася з дітьми сама, тікала, тягнучи їх за собою, щойно сучка починала вити. Але того дня цей план не вдався, бо діти хворіли на скарлатину. Температура підвищилася за три дні перед тим, усе почалося з болю в горлі, і тепер малюки лежали вкриті пухирями; витягти їх з ліжка в холодну жовтневу днину не випадало. Дорін удерлася до помешкання, штовхнувши ногою двері й погрожуючи отруїти кляту сучку. Евелін приготувалася вислухати потік образ, що поллється на неї, щойно жінка второпає, що батька в домі немає і грошей теж.

З невеличкої дитячої кімнати Евелін не бачила, що та робить, але чула, що Дорін перевертає все догори дриґом, нетерпеливиться й сипле прокльони. Боячись, що дочка Галілео Леона роздратується, не знайшовши того, що шукала, Евелін, набравшись мужності, пішла на кухню, щоб перепинити непрохану гостю, перш ніж та сунеться до дітей. Щоб приховати свій намір, Евелін хотіла була зробити канапку, проте Дорін не дала їй часу. Кинулася на дівчину, мов бик на кориді, і перш ніж Евелін завважила небезпеку, вчепилася їй обома руками в горлянку й почала щосили термосити. «Де гроші? Кажи, дурепо, або вб’ю!» Евелін марно силкувалась вивільнитися з її чіпких пазурів. Дорін так горлала, що на її крики виткнулися й заплакали маленькі братики, і в ту ж таки мить нагодилася сучка, яка дуже рідко заходила до помешкання; загарчавши, тварина схопила нападницю за кофту й почала смикати. Дорін відштовхнула Евелін і обернулася, наміряючись хвицьнути собаку. Дівчина заточилася й, падаючи на спину, вдарилася потилицею об край кухонного столу. Дорін тусала ногами обох — сучку й Евелін, але крізь нестяму пробився промінчик здорового глузду, і — збагнувши, що накоїла, — вона побігла геть, сиплячи на ходу прокльони. Сусідка, котра прибігла на шум, угледіла лежачу на підлозі Евелін і двох невтішних малюків. Жінка зателефонувала Міріам, Галілео і до поліції — саме в такому порядку.

Галілео Леон приспів на кілька хвилин пізніше поліції, коли підтримувана жінкою в уніформі Евелін саме намагалась підвестися. Світ вихором крутився перед очима дівчини, злива чорних плям туманила їй зір, а голова так розколювалася від болю, що їй було важко пояснити, що сталося, однак братики, плачучи й сякаючись, повторювали ім’я Дорін. Галілео не міг завадити поліцаям викликати швидку, що відвезла Евелін до шпиталю, й скласти рапорт про пригоду.

У відділенні швидкої допомоги Евелін наклали шви, залишили на кілька годин під наглядом лікарів, а потім відпустили додому з пляшечкою знеболювальних пігулок і рекомендацією відпочивати, однак неприємності дівчини на цьому не скінчилися, адже тепер існував рапорт. Наступного дня по неї приїхали поліцаї, які, перш ніж відпустити, дві години допитували Евелін про її стосунки з Дорін. Через кілька днів поліцаї повернулися й знову забрали її з собою, але цього разу їхні запитання стосувалися того, як вона опинилася в США і що спонукало її залишити батьківщину. Перелякана Евелін невпевнено спробувала пояснити, що сталося з її родиною, але зрозуміти дівчину було важко, й агенти почали втрачати терпіння. У кабінеті сидів якийсь чоловік у цивільному, який мовчки щось занотовував і навіть не назвав свого імені.

Оскільки Дорін звинувачували у зберіганні наркотиків та інших злочинах, до їхньої домівки завітали троє агентів з намуштрованим собакою і обнишпорили все до останньої шпарини, проте не знайшли нічого, що їх зацікавило б. Галілео Леон постарався кудись ушитися, і сором дивитися, як агенти у пошуках наркотиків відривають від підлоги лінолеум й патрають матраци, випав на долю Міріам. Деякі сусіди повитикалися зі своїх будиночків, а коли агенти з собакою пішли, почали швендяти туди-сюди в очікуванні другої дії п’єси. Як вони й передбачали, щойно Галілео повернувся, дружина з люттю накинулася на нього. В усьому винен він і ця курва, його дочка, скільки разів вона повторювала, що не бажає бачити її в своєму домі, а він безхарактерний нікчема, немарно його ніхто не поважає і далі в тому ж дусі — то була епічна стара пісня, що розпочалася у фургончику, продовжилася на подвір’ї й закінчилася в церкві, куди численні свідки привели подружжя на пораду до пастора. За кілька годин у Міріам закінчилося пальне і гнів її минувся, коли Галілео боязко пообіцяв тримати дочку на віддалі.

Того ж дня о восьмій годині вечора, коли розчервоніла Міріам ще не охолола після колотнечі, у двері їхнього фургончика постукали. На порозі стояв той самий чоловік, який щось занотовував у поліційному відділку. Він назвався співробітником міграційної служби. Атмосфера зробилася крижаною, але не впустити його в оселю господарі не могли. Агент звик до враження, яке справляв, і спробував послабити напругу, перейшовши на іспанську: розповів, що його виховували дідусь та бабуся-мексиканці, що він пишається своїм походженням і природно почувається між двох культур. Слухали його з недовірою, бо чоловік був чистокровний білий, мав світлі очі й безбожно калічив мову. Завваживши, що ніхто не оцінив його спроби зблизитися, агент одразу перейшов до справи. Йому було відомо, що Міріам і Галілео мають документи на постійне проживання й їхні діти народилися в США, але ситуація Евелін Ортеги не така певна. Існує картка Центру тимчасового утримання з датою її затримання на кордоні, а оскільки свідоцтва про народження немає, можна припустити, що їй уже виповнилося вісімнадцять років; вона нелегалка, тому найкраще буде її вислати.

На кілька хвилин запала тиша, а тим часом Міріам розмірковувала, чи прийшов цей чоловік як представник закону, чи він просто хоче хабаря. Раптом боязкий зазвичай Галілео Леон здобувся на слова, яких ніхто від нього не чекав:

— Ця дівчина біженка. Ніхто не є нелегалом у цьому житті, всі ми маємо право жити на світі. Гроші й злочинність не поважають кордонів. Скажіть, пане, чому ми, люди, повинні їх поважати?

— Не я пишу закони. Моя робота полягає в тому, щоб змушувати їх дотримуватися, — розгублено озвався гість.

— Подивіться уважно, скільки їй по-вашому років? — Галілео вказав на Евелін.

— Вона видається зовсім юною, але мені потрібне свідоцтво про народження, щоб пересвідчитися в цьому. В картці зафіксоване її твердження, буцімто документ підхопила хвиля, коли вона перетинала річку. Відтоді минуло три роки; за цей час ви могли б дістати копію.

— Хто б це робив? Моя мати стара й неписьменна, а в Гватемалі тяганина триває довго й потребує купу грошей, — втрутилася в розмову Міріам, щойно оговталася від подиву, що її чоловік міркує, наче який правник.

— Те, що дівчина розповіла про банди і про своїх убитих братів — загальновідомі речі, мені доводилося чути таке. Серед мігрантів побутує чимало схожих історій. Судді також їх чули. Одні вірять у них, інші — ні. Притулок чи депортація залежатимуть від того, на якого суддю вона натрапить, — мовив на прощання агент.

Завжди покірливий Галілео Леон волів покластися на закон, який змушує себе чекати, а все ж гряде, — як любив повторювати він сам. Міріам же вважала, що, коли закон гряде, то ніколи не сприяє найслабшому, й негайно взялася готувати зникнення дочки. Вона не запитувала думки Евелін ні коли задіяла свої контакти в підпільній мережі нелегальних мігрантів, ні коли погодилася відправити її працювати в дім якоїсь родини в Брукліні. Координати цих людей Міріам одержала від однієї жінки, парафіянки тієї ж церкви, чия сестра знала іншу жінку, яка колись працювала в них служницею й запевняла, що їх не цікавлять документи й інші подробиці. Поки дівчина виконуватиме свої обов’язки, ніхто не питатиме про її правовий статус. Евелін захотіла взнати, в чому полягатимуть ці обов’язки, і їй пояснили, що йдеться лише про догляд за хворим хлопчиком.

Міріам показала дочці на мапі Нью-Йорк, допомогла їй скласти речі в дорожню валізку, дала адресу в Мангеттені й посадила в автобус Грейгаунд[51]. Через двадцять чотири години Евелін переступила поріг латиноамериканської церкви п’ятидесятників — двоповерхової будівлі, зовні зовсім не схожої на величний храм; там її прийняла парафіянка-волонтерка. Жінка прочитала рекомендаційного листа чиказького пастора, запропонувала Евелін нічліг у власній домівці, а назавтра пояснила, як дістатися на метро до церкви Скинії Нового життя в Брукліні. Там інша жінка, напрочуд схожа на попередню, пригостила Евелін склянкою лимонаду, дала їй брошуру з календарем церковних відправ і громадських заходів і розтлумачила, як знайти будинок нових господарів.

О третій годині пополудні осіннього дня 2011 року, коли дерева почали оголятися і вулиці вкрило хрустке ефемерне листя, Евелін Ортега подзвонила в двері триповерхового будинку на розі, в саду якого стояли понівечені статуї грецьких героїв. Тут їй судилося спокійно жити й працювати кілька наступних років з фальшивими документами.