Лусія й Річард

Бруклін

Після того, як Евелін Ортега упізнала Кетрін Браун, вони знову примотали паском багажник і вервечкою почалапали додому. А що були надворі, Річард узяв лопату й розчистив сніг біля входу до підвалу, щоб Лусія змогла піти до себе й прихопити рештки юшки, харч для Марсело та предмети особистої гігієни. В Річардовій кухні вони розділили смачну юшку й зварили ще кави. Приголомшений стількома подіями Річард з’їв ще одну порцію, хоча в юшці серед картоплі, зеленої квасолі та скибок гарбуза плавали шматочки яловичини. Завдяки самодисципліні йому вдавалося контролювати примхи своєї травної системи. Чоловік не їв харчів, що містили глютен, не вживав алкоголю з причини набагато поважнішої, ніж виразка, а лактоза викликала в нього алергію. Ідеальним Річард вважав вегетаріанство, однак потребував протеїнів і включав до свого тижневого раціону деякі вільні від ртуті морепродукти, шість органічних яєць і сто грамів твердого сиру. Він дотримувався п’ятнадцятиденних планів — двох незмінних меню на місяць, тож купував лише необхідне й готував їжу в заздалегідь визначеному порядку, щоб ніщо не зіпсувалося. По неділях з того, що пропонував ринок, дозволяв собі — наскільки вистачало фантазії — деякі імпровізації. Річард не споживав м’яса ссавців, бо з моральних міркувань вирішив не їсти тварин, яких не був готовий убивати, ані птахів, оскільки відчував жах перед птахофабриками та й не зміг би скрутити шию курчаті. Чоловікові подобалося куховарити й часом, коли якась страва особливо вдавалася, в його уяві спливали картини, в яких він трапезував не сам, а ділився наїдками з кимось, приміром, з Лусією Мараз, яка виявилася цікавішою пожилицею, ніж попередні. Річард дедалі частіше думав про неї й радів, що зараз жінка гостює в нього, нехай навіть з неймовірної причини, яку їм підкинула Евелін Ортега. Насправді він відчував набагато більшу радість, ніж дозволяли обставини: з ним відбувалося щось дивне, а отже слід було пильнувати.

— Хто ця Кетрін? — звернувся Річард до Евелін Ортеги.

— Фізіотерапевт Френкі. Приходила до нього по понеділках і четвергах. Навчила мене робити з хлопцем деякі вправи.

— Отже її знали в домі. Як ти сказала звати твоїх хазяїв?

— Шеріл і Френк Леруа.

— І, здається, Френк Леруа вчинив…

— Чому ти так гадаєш, Річарде? Ні в чому не можна бути певним, не маючи доказів, — втрутилася в розмову Лусія.

— Якби ця жінка померла природною смертю, вона не лежала б у багажнику автівки Френка Леруа.

— Це міг бути нещасний випадок.

— Ага, вона засунула голову до багажника, обмоталася килимом, багажник зачинився, вона задихнулася й померла, і ніхто цього не завважив. Малоймовірно. Поза сумнівом, її хтось убив, Лусіє, й сподівався позбутися тіла, коли розчистять сніг. Тепер цей хтось, мабуть, запитує себе, куди, чорт забирай, поділася його машина з трупом.

— Ну ж бо, Евелін, помізкуй трохи: як, по-твоєму, ця молодиця могла опинитися в багажнику? — спитала Лусія.

— Не знаю…

— Коли ти востаннє її бачила?

— Вона приходила по понеділках і четвергах, — повторила дівчина.

— І останнього четверга теж?

— Так, о восьмій ранку, але майже одразу пішла, бо у Френкі погіршився рівень глюкози. Пані сильно розгнівалася. Сказала Кетрін, щоб та йшла геть і не поверталася.

— Вони сперечалися?

— Так.

— Що пані Леруа мала проти цієї жінки?

— Вона вважала її зухвалою й вульгарною.

— І казала це їй просто в лице?

— Ні, хазяйка казала це мені. І своєму чоловікові.


Евелін розповіла, що Кетрін Браун уже рік лікувала Френкі. Від початку в неї виникли непорозуміння з Шеріл Леруа, яка вважала лікарку вульгарною, бо та з’являлася в блузках з глибоким декольте, виставивши напоказ груди; «ти ба, яка безсоромна нікчема із замашками сержанта», — казала хазяйка, яка до того ж не бачила ніякого прогресу у Френкі. Вона наказала Евелін завжди сидіти на лікувальних сеансах Кетрін Браун і негайно сповіщати, якщо дівчина помітить, що лікарка кривдить хлопця. Пані Леруа не довіряла Кетрін, вважала її вправи надто брутальними. Пару разів намірялася вигнати Кетрін Браун, але чоловік не погодився, як не погоджувався з усіма її пропозиціями. Вважав Френкі пещеним шмаркачем, а Шеріл ревнувала його до лікарки, бо та була молодою й вродливою, от і все. Своєю чергою Кетрін Браун теж лихословила про пані за її спиною, мовляв, та ставиться до сина, як до немовляти, а з дітьми треба бути суворішими; «Френкі мав би їсти сам, бо якщо хлопець володіє комп’ютером, то йому до снаги тримати в руці ложку й зубну щітку, але хіба він цього навчиться з такою матір’ю — алкоголічкою й наркоманкою, яка цілими днями стирчить у спортзалі, ніби зможе цим загальмувати старість. Чоловік неодмінно кине її. Щодо цього я не маю жодних сумнівів».

Евелін безтямно вислуховувала обох і жодній нічого не переповідала. Коли її брати лихословили, бабуся обтирала їм губи мийним засобом; така ж покара чекала й на неї, якщо дівчинка повторювала лайку. Про сварки дізнавалася від самих панів, бо стіни дому не тримали таємниць. Френк Леруа, такий холодний зі слугами й власним сином, такий незворушний навіть тоді, коли в хлопця траплявся напад або вибух гніву, з найменшого приводу втрачав самовладання у взаєминах з дружиною. Того четверга Шеріл, засмучена зниженням рівня глюкози в крові Френкі, й підозрюючи, що це сталося через лікарку, кинула виклик установленим чоловіком порядкам.

— Іноді пан Леруа погрожує хазяйці, — зізналася Евелін. — Якось він устромив їй до рота дуло пістолета. Я не шпигувала за ними, клянуся. Двері були напівпрочинені. Він погрожував їх убити — її й Френкі.

— Він б’є дружину? І Френкі? — спитала Лусія.

— Сина він не чіпає, проте Френкі знає, що батько його не любить.

— Ти не відповіла, чи б’є він дружину.

— Часом на тілі в пані видно синці, але на обличчі ніколи. Вона каже, буцімто впала.

— І ти їй віриш?

— Вона падає через пігулки або віскі, і тоді я мушу піднімати її з підлоги й відводити до ліжка. Але сліди в неї через чоловікові лупні. Мені шкода пані, вона дуже нещасна.

— Авжеж, з таким чоловіком і таким сином.

— Френкі пані обожнює. Запевняє, що завдяки ніжності й вправлянням він одужає.

— Це неможливо, — прошепотів Річард.

— Гадаю, Френкі — єдина її втіха. Вони так люблять одне одного! Якби ви бачили, як Френкі радіє, коли матір з ним. Вони можуть бавитися годинами. Часто по ночах пані спить з ним.

— Мабуть, стан здоров’я сина серйозно її непокоїть, — припустила Лусія.

— Авжеж, Френкі такий слабий. Можна, ми ще раз зателефонуємо додому? — попросила Евелін.

— Ні, Евелін. Це надто ризиковано. Ми знаємо, що вчора ввечері матір була з ним. Сподіваюся, за твоєї відсутності вона подбає про Френкі. А ми мусимо повернутися до нагальнішої проблеми й позбутися автівки, — нагадала Лусія.

Річард так швидко здався, що згодом сам дивувався з власної поступливості. Якщо добре поміркувати, він роками боявся будь-яких перемін, здатних похитнути його безпеку. Втім, можливо, це був не страх, а пересторога; можливо, в глибині душі він навіть хотів, щоб якесь втручання неземних сил зруйнувало його досконале й одноманітне існування. Евелін Ортега з її трупом була рішучою відповіддю на це підспудне прагнення. Річард мусив зателефонувати батькові, бо цього дня не міг запросити його поснідати разом, як робив це щонеділі. Відчув миттєве бажання розповісти старому Джозефові, що вони намірилися вчинити, певний, що той шалено аплодуватиме в своєму інвалідному візку їхній затії. Що ж, він розповість про це згодом, при зустрічі, щоб побачити на батьковому лиці вираз утіхи. У кожному разі Річард, майже не опираючись, погодився з доказами Лусії й пішов шукати мапу та лупу. Рішення позбутися тіла, яке він ще недавно категорично відкидав, раптом здалося йому неминучим і єдиним логічним виходом із ситуації, до якої чоловік несподівано виявився причетним.


Вдивляючись у мапу, Річард пригадав озеро, до якого їздив разом із Орасіо Амадо-Кастро і де не був уже два роки. Приятель мав там скромний будиночок, де перш, ніж переїхати до Аргентини, влітку жив із родиною, а посеред зими вдвох із Річардом їздив туди ловити рибу в просвердлених з цією метою лунках. Вони уникали людних місць, де вирували чисельні й гамірливі народні фестивалі; обоє ставилися до риболовлі, як до вдумливого виду спорту, а ще нагоди побути на самоті серед тиші й ще більше зміцнити свою майже сорокарічну дружбу. Ця частина озера була важкодоступною й не приваблювала зимових юрбищ. На своєму позашляховику вони продиралися вперед зледенілим ґрунтом, прихопивши все необхідне для такого дня: пилку й інше знаряддя для буріння криги, вудки й гачки, батарейки, ліхтар, керогаз, пальне й харчі. Просвердливши лунки, приятелі з безмежним терпінням ловили кілька миршавеньких форелей, від яких після смаження залишався самий кістяк.

До Аргентини Орасіо подався, коли помер його батько; сподівався за кілька тижнів повернутися, однак спливло вже чимало часу, а він і далі був заклопотаний родинними справами й прилітав до США пару разів на рік.

Річард нудьгував за приятелем, під час відсутності якого мав виконувати його повинності; Орасіо залишив йому ключі від порожнього будиночка біля озера й «Субару легасі», що мав радіатор з решіткою й кріплення для лиж і велосипеда: продати машину Орасіо відмовлявся. Річард почав працювати в Нью-Йоркському університеті завдяки наполяганням Орасіо; три роки був асистентом, потім ще три екстраординарним професором. Підвищений до штатного професора, вважав, що це надто обтяжливо, однак коли Орасіо залишив посаду керівника кафедри, Річард його заступив. І саме Орасіо майже задарма купив для нього дім у Брукліні. Як любив повторювати Річард, віддячити приятелеві за все, що той для нього зробив, він міг, лише якби пожертвував йому за життя свої легені для трансплантації. Орасіо, як і його батько й брати, курив сигари і постійно кашляв.

— Там є непрохідні ліси, де взимку немає ні душі, та й улітку теж навряд, — пояснив Річард Лусії.

— А як ми все влаштуємо? Доведеться взяти напрокат машину, щоб повернутися.

— У такому разі ми залишили б сліди. Не варто привертати уваги. Візьмемо «Субару», на ньому й повернемося. Ми могли б упоратися за один день, але через негоду прововтузимося два.

— А коти?

— Я залишу їм їжі й води. Вони звикли бути кілька днів самі.

— Не виключені несподіванки.

— Приміром, нас заарештують або нас уб’є Френк Леруа? — Річард силувано посміхнувся. — У такому разі про них подбає сусідка.

— Мусимо взяти з собою Марсело, — мовила Лусія.

— У жодному разі!

— А що я маю з ним робити?

— Залишимо сусідці.

— Собаки не такі, як коти, чоловіче. Вони тужать через розлуку. Марсело поїде з нами.

Річард зробив театральний жест. Йому важко було зрозуміти залежність людей від тварин узагалі, а надто від цього потворного чихуахуа. Його коти поводилися незалежно, і він міг поїхати на кілька тижнів, певний, що за ним не сумуватимуть. Тільки Дойс ластилася до нього після повернення, інші коти навіть не помічали його відсутності.

Лусія пішла за Річардом до однієї з порожніх кімнат на першому поверсі, де той тримав інструменти і де стояв столярний верстат. Жінка ніяк не сподівалася на таке; гадала, Річард не здатний цвяха забити, як усі чоловіки в її житті, а він вочевидь тішився ручною працею. Знаряддя лежали кожне на своєму місці на прикріплених до стіни полицях з пробкового дерева; контур кожного був окреслений крейдою, щоб його відсутність одразу кидалася в очі. Порядок був такий же досконалий, як і в коморі, де всяка річ мала своє місце. Хаос у домі створювали лише папери й книжки, що громадились у вітальні та на кухні, хоча, можливо, хаос цей був уявний, а насправді вони лежали впорядковані за якоюсь таємною, відомою тільки Річардові системою. «Цей чоловік, либонь, народився під знаком Діви», — виснувала Лусія.

Підживившись чилійською юшкою, вони вдвох знову вийшли на вулицю, де Річард довго придивлявся до поламаного замка багажника, а Лусія затуляла його чорною парасолькою від повільно падаючого снігу. «Я цього не виправлю, закріплю дротом», — вирішив чоловік. Його руки під одноразовими рукавичками, які Річард напнув, щоб не залишати слідів, посиніли, пальці закоцюбли, проте він працював з точністю хірурга. Через двадцять п’ять хвилин пофарбував у червоний колір фару заднього габаритного вогню, бо пластмаса тріснула від удару; багажник Річард припасував так спритно, що дроту не було видно. Тремтячи від холоду, повернулися в дім, де на них чекала ще тепла кава.

— Дріт витримає поїздку, ти не матимеш проблем, — запевнив Річард Лусію.

— Я? Ні, Річарде. «Лексусом» керуватимеш ти. Я трохи незграбна, а надто коли нервую. Мене може зупинити поліція.

— Тоді нехай Евелін. Я їхатиму попереду на «Субару».

— Евелін не має документів.

— Вона без прав?

— Я вже запитувала її. Вона має права на ім’я іншої особи. Звісно, фальшиві. Нам не слід наражатися на додаткові ризики. Ти керуватимеш «Лексусом», Річарде.

— Чому я?

— Бо ти білий. Жоден поліцай не вимагатиме в тебе документів, навіть якби з багажника стирчала людська нога, а от дві латиноамериканки, які їдуть кудись по снігу, одразу викличуть підозру.

— Якщо Леруа заявили про пропажу автівки, ми матимемо проблеми.

— Навіщо їм заявляти?

— Щоб отримати страховку.

— Що ти таке вигадав, Річарде? Хтось із них — убивця, і останнє, що спаде такій людині на думку, — це звернутися із заявою до поліції.

— А другий чи друга Леруа?

— Ти завжди думаєш про найгірше!

— Мені аж ніяк не подобається перспектива перетинати штат Нью-Йорк на вкраденій машині.

— Мені теж, але ми не маємо вибору.

— Слухай, Лусіє, тобі не спадало на думку, що це Евелін убила ту жінку?

— Ні, Річарде, не спадало, бо твоє припущення безглузде. Гадаєш, бідолашна дівчина здатна вбити бодай муху? І чого вона приїхала б до тебе з жертвою в багажнику?

Річард показав Лусії на мапі дві дороги до озера — одну коротшу, на якій однак стояли пункти оплати дорожнього збору, де міг бути контроль, й іншу, з численними заворотами, але не таким жвавим рухом. Вони обрали другу, плекаючи надію, що снігоприбирачі її розчистили.

Загрузка...