Там, за зимою

Лусія

Упродовж двадцяти років шлюбу Лусія Мараз могла б битися об заклад, що чоловік зберігає їй вірність, бо вважала його надто зайнятим, щоб пускатися в любовні пригоди, однак час довів, що вона помилялася, як і стосовно багато чого іншого. Жінка пишалася тим, що зуміла подарувати чоловікові надійне домашнє вогнище й чудову дочку. Його участь у цьому проекті була вимушеною на початку й недбалою згодом, і не зі злого умислу, а через легкодухість, як виснувала Даніела, коли досягла того віку, що дозволяв їй судити про батьків, не засуджуючи їх. Від початку роль Лусії полягала в тому, щоб любити його, а роль чоловіка — в тому, щоб дозволяти себе любити.

Вони познайомилися в 1990-ті. Лусія після майже сімнадцятирічного вигнання повернулася до Чилі й насилу влаштувалася телепродюсером, бо тисячі молодих і краще підготовлених професіоналів марно шукали роботу. Тих, хто повернулися, недолюблювали: ліві через від’їзд звинувачували їх у боягузтві, праві вважали комуністами.

Столиця так змінилася, що Лусія не впізнавала вулиць, де минула її юність і чиї назви на честь святих і квітів замінили на імена військових і героїв колишніх воєн. Місто сяяло чистотою, в ньому панував казарменний порядок: мурали в дусі соцреалізму зникли, на зміну їм постали побілені мури й добре доглянуті дерева. На берегах річки Мапоче розбили парки для дітлахів, і ніхто вже не згадував ані бруду, ані людських тіл, що пливли колись цими водами. Сірі будинки, рух автобусів і мотоциклів, погано приховувана бідність службовців, на перехрестях хлопці-жонглери, які намагалися заробити кілька песо, і стомлені люди в центрі міста контрастували з осяяними, мов цирк, торгівельними центрами аристократичного кварталу, де можна було задовольнити найекстравагантніші забаганки: балтійський кав’яр, віденський шоколад, китайський чай, еквадорські троянди, паризькі парфуми… все було доступне тим, хто міг за це заплатити. В одному просторі жили два народи: нечисельний народ зі статками й космополітичним марнославством і великий народ усіх інших. У кварталах, де селився середній клас, повітря віяло модерністю в кредит, а там, де мешкала аристократія, — імпортованою з-за кордону вишуканістю. Вітрини тут були не згірш, ніж на Парк-авеню[46], а маєтки вберігали ґрати під електричним струмом і злі пси. А проте, неподалік аеропорту й уздовж автостради тяглися жалюгідні квартали, сховані від туристів за мурами й величезними рекламними щитами, на яких красувалися білявки в спідній білизні.

Від знайомої жінці скромної та мужньої вітчизни, здавалось, мало що залишилося; в Чилі ввійшла в моду показна розкіш. Проте варто було виїхати за місто, і там вдавалося віднайти щось від колишньої країни: рибацькі селища, народні ярмарки, шинки, де можна з’їсти тарілку риб’ячої юшки й кусень свіжоспеченого хліба, прості та гостинні люди, які говорять так, як розмовляли їхні пращури, а сміючись, затуляють долонею рот. Лусія воліла б жити в провінції, подалі від гамору столиці, але провадити своє розслідування могла тільки там.

На батьківщині жінка почувалася чужинкою, виключеною з мережі соціальних контактів, поза якою можливості були майже нульовими, загубленою серед уламків минулого, не дотичного до квапливого теперішнього Чилі. Лусія не розуміла шифрів і паролей, навіть гумор змінився, мова спотворювалася евфемізмами та обачністю, бо від важких часів ще залишався присмак цензури. Ніхто не розпитував її про роки відсутності, нікого не цікавило, ні де вона була, ні як жила. Цей період її існування залишався за дужками й повністю стерся.

Лусія продала своє помешкання у Ванкувері й зібрала трохи грошей, що дало можливість оселитися в Сант’яго в невеличкій, але зручно розташованій квартирі. Матір образилася, коли Лусія не схотіла жити з нею, але та в свої тридцять шість років потребувала незалежності. «Так прийнято в Канаді, а тут самотні дочки залишаються з батьками», — наполягала Лена. Лусії заледве вистачало платні, коли вона готувала свою першу книжку. Жінка витратила на неї рік, однак невдовзі збагнула, що розслідування виявилося набагато складнішим, ніж вона уявляла. Військовий уряд пішов у небуття лише за кілька місяців перед тим, переможений у результаті плебісциту, й умовна, обережна демократія робила перші кроки в ураженій минулим країні. Повітря, яким дихали люди, було насичене обережністю, а інформація, яку вона шукала, становила частку таємної історії.

Карлос Урсуа, відомий і суперечливий адвокат, співпрацював із Міжнародною комісією з прав людини. Лусія пішла до нього, щоб узяти інтерв’ю для своєї книги, після того, як кілька тижнів марно намагалась домовитися про зустріч, оскільки адвокат багато роз’їжджав і був дуже зайнятий. Його контора в непримітному будинку в центрі Сант’яго розташувалася в трьох кімнатах, де громадилися письмові столи й металеві шафи з теками, що стирчали з переповнених шухляд, а ще юридична література, прикріплені кнопками до дошки чорно-білі фотографії переважно молодих людей і таблиця з датами й термінами. Єдиними ознаками сучасності були два комп’ютери, факс і ксерокс. У кутку, з вправністю піаніста б’ючи по клавішах електричної друкарської машинки, сиділа Лола, секретарка, огрядна рум’яна жінка з безневинним лицем черниці. Карлос прийняв Лусію, сидячи за письмовим столом у третій кімнаті, яка відрізнялася від інших лише тим, що тут у шаплику стояло дерево, дивовижним чином живе в мороці контори. Адвокат нетерпеливився.

Карлосові виповнився п’ятдесят один рік, і він випромінював життєздатність спортсмена. Це був найпривабливіший з усіх бачених Лусією чоловіків, і в ту ж мить вона відчула спустошливу пристрасть, примітивний палкий порив, що невдовзі обернувся на захоплення ним самим і його роботою. Кілька хвилин жінка не могла оговтатися, силкувалась зосередитися на своїх запитаннях, а він невдоволено чекав, постукуючи по столу олівцем. Лусія боялася, що адвокат під якимось приводом вижене її, у неї зволожилися очі, й вона пояснила, що багато років жила за межами Чилі, її рішення дослідити тему пропалих людей є дуже особистим, бо її брат — один із тих, хто зникли безвісти. Збитий з пантелику таким поворотом Карлос підштовхнув до Лусії пачку паперових серветок і запропонував каву. Присоромлена, що не стрималася перед цим чоловіком, який, поза сумнівом, стикався з тисячами таких історій, Лусія висякнулася.

Лола принесла філіжанку розчинної кави їй і чай у пакетику йому. Ставлячи перед нею каву, Лола поклала Лусії на плече руку й кілька секунд її не прибирала. Цей несподіваний вияв сердечності спровокував новий потік сліз, що зворушив Карлоса.

Тепер вони могли розмовляти. Лусія примудрилася розтягнути кавування; Карлос мав дані, яких без його допомоги вона ніколи не отримала б. Він відповідав на запитання понад три години, намагаючись пояснити непоясненне, і нарешті, коли обоє вже знесилили, а надворі споночіло, запропонував Лусії доступ до своїх архівів. Лола вже пішла, але Карлос порадив Лусії повернутися, мовляв, секретарка підбере всю інформацію, що її цікавить.

У цьому не було нічого романтичного, проте адвокат помітив, яке враження справив на жінку, а що та видалася йому привабливою, вирішив провести її додому, хоча в принципі уникав зв’язків з проблематичними жінками, а надто плаксами. Для емоційних травм чоловікові вистачало бід, з якими він щодня стикався на роботі. У помешканні Лусії Карлос погодився покуштувати зроблений нею за власним рецептом піско сауер[47]. Жартома чоловік завжди стверджував, що вона приголомшила його спиртним і спокусила відьомськими чарами. Та перша ніч минула в алкогольному тумані та обопільному здивуванні з того, що вони опинилися в одному ліжку. Наступного дня чоловік пішов дуже рано, цнотливо поцілувавши її перед тим, і вона про нього більше не чула. Карлос не телефонував і не відповідав на її дзвінки.

Через три місяці Лусія Мараз без попередження з’явилася в адвокатській конторі. Лола, секретарка, яка сиділа на своєму місці й так само несамовито, як і минулого разу, клацала на машинці, одразу впізнала її й запитала, коли вона переглядатиме архівні матеріали. Лусія не прохопилася, що Карлос не відповідає на її дзвінки, здогадуючись, що секретарці це відомо. Лола провела її до кабінету шефа, приготувала філіжанку розчинної кави зі згущеним молоком і порадила набратися терпіння, бо адвокат був у суді, але менше ніж за півгодини той з’явився: комірець сорочки розстебнутий, піджак у руці. Лусія зустріла його стоячи і без зайвої балаканини повідомила, що вагітна.

Їй здалося, що Карлос геть забув, хто вона така, хоча адвокат запевняв, що це не так, звичайно, він знає, хто вона, й зберігає найкращі спомини про ту ніч з піско сауер, а зреагував не одразу через несподіванку. Коли Лусія пояснила, що для неї це, можливо, останній шанс стати матір’ю, він сухо зажадав зробити тест на батьківство. Лусія хотіла була піти геть, вирішивши, що роститиме малюка сама, але її спинив спогад про власне дитинство без батька, й вона погодилася. Тест підтвердив беззаперечність Карлосового батьківства, і його недовіра й роздратування змінилися природною радістю. Чоловік заявив, що вони повинні одружитися, бо для нього це теж був останній шанс подолати страх перед шлюбом, до того ж йому хотілося бути батьком, хоча за віком він міг би бути вже дідусем.

Лена пророкувала Лусії, що їхній шлюб триватиме щонайбільше кілька місяців — мовляв, п’ятнадцять років різниці у віці, та й щойно немовля з’явиться на світ, Карлос Урсуа вшиється: такий запеклий холостяк не витримає дитячого плачу. Лусія з філософським відчуттям реальності приготувалася до такої перспективи. У Чилі не існувало закону про розлучення — його ухвалять щойно в 2004 році, — однак існували обхідні шляхи й різні способи, щоб шлюб визнали нечинним за допомогою підставних свідків і підкуплених суддів. Способи були такими поширеними й дієвими, що подружжя, які все життя прожили разом, можна було перерахувати по пальцях. Лусія запропонувала майбутньому батькові, що після народження дитини вони можуть розійтися як добрі друзі. Жінка кохала його, але розуміла: якщо Карлос відчуватиме, що його загнали в пастку, він урешті-решт її зненавидить. Чоловік одразу відкинув цю, на його думку, аморальну ідею, і їй залишилося плекати надію, що плин часу й подружнє життя посприяють тому, що й він полюбить її. Лусія заповзялась домогтися цього за будь-яку ціну.

Вони замешкали в домі, який Карлос успадкував від батьків, — занедбаному, розташованому в кварталі, заселеному тоді, коли місто розпростерлося до пагорбів, де — подалі від токсичної мли, що здушувала Сант’яго, — воліли жити заможні верстви населення. За порадою матері, Лусія відклала розслідування, яке проводила для своєї книги, оскільки тема була такою болючою, що могла негативно вплинути на психіку майбутньої дитини. «Нікому не сподобається починати життя в череві жінки, яка шукає трупи», — прорекла Лена. Вона вперше заговорила про зниклих людей такими словами, і це було так, наче Лена поклала на могилу сина надгробну плиту.

Карлос погоджувався з думкою тещі й затявся не допомагати Лусії з книгою до пологів. «Місяці чекання повинні бути сповненими втіхи, зачарування й спокою», — казав він, проте в Лусії вагітність проявлялася в радісній енергії і, замість плести пінетки, вона розфарбовувала дім зсередини й знадвору. У вільні години відвідувала практичні заняття і врешті-решт оббила меблі у вітальні й замінила водогінні труби на кухні. Повернувшись з контори, чоловік заставав її з молотком і затиснутими в губах цвяхами або під раковиною з випнутим черевом і паяльником у руці. З тим самим ентузіазмом жінка накинулася на занехаяне ще років десять тому подвір’я й за допомогою лопати й мотики перетворила його на химерний сад, де троянди співіснували з салатом-лутуком і цибулею.

Лусія саме поринула з головою в один зі своїх мулярських проектів, коли її панталони змокли, бо в неї почали відходити води. Жінка була подумала, що несамохіть обмочилася, але матір, яка якраз зайшла її провідати, викликала таксі й швидко відвезла дочку до пологового будинку.

Даніела народилася семимісячною, і Карлос картав за цей поспіх безвідповідальність дружини. За кілька днів перед тим вона малювала білі хмарки на блакитній стелі в дитячій кімнаті, коли зненацька впала з драбини. Упродовж трьох тижнів Даніела перебувала в інкубаторі для немовлят, а потім ще два в стаціонарі під наглядом лікарів. Від виду цього підключеного до зондів і моніторів усе ще незрілого створіння з личком оббілованої мавпочки батькові зводило шлунок, як під час нудоти, але коли дівчинка опинилася нарешті вдома, у своєму ліжку, й відчайдушно вчепилася в його мізинець, вона назавжди підкорила його. Згодом Даніела зробилася єдиною людиною, якій Карлос Урсуа міг коритися, єдиною, котру він був здатний любити.

Песимістичне пророцтво Лени Мараз не справдилося: шлюб її дочки тривав два десятиріччя. П’ятнадцять із тих років Лусія без жодних зусиль з боку чоловіка — завдяки непереборній уяві й затятості живила любов. До заміжжя в житті Лусії були чотири великі кохання: першим став удаваний партизан-емігрант, з яким вона познайомилася в Каракасі, теоретик боротьби за соціалістичну мрію про рівність, що — як невдовзі з’ясувала Лусія — не стосувалася жінок, а останнім — музикант-африканець з накачаними м’язами й пластмасовими намистинками в косицях, який зізнався Лусії, що має в Сенегалі двох законних дружин і купу дітей. Цю тенденцію дочки наділяти предмет своїх мрій уявними чеснотами Лена іменувала синдромом Різдвяного дерева. Лусія обирала звичайну сосну й прикрашала її кульками та гірляндами з сухозлітки, які з часом обсипалися, аж поки залишалося голе сухе дерево. Лена вважала, що це через карму; подолання безглуздя Різдвяного дерева мало стати одним із уроків, які дочка мусила засвоїти в цій реінкарнації, щоб не повторити помилку в наступній. Лена була ревною католичкою, але прийняла ідею карми та реінкарнації, сподіваючись, що її син Енріке народиться знову й проживе ціле життя.

Багато років Лусія пояснювала байдужість чоловіка його неймовірно напруженою роботою, не підозрюючи, що значну частину енергії й часу той витрачає на випадкових коханок. Вони зручно жили, кожний у своїй кімнаті, у своєму світі, зайнятий своїми справами. До восьми років Даніела спала в материному ліжку. Лусія й Карлос кохалися, коли жінка навшпиньках, щоб не розбудити дочку, приходила до його кімнати принижена, бо ініціатива майже завжди належала їй.

Вона вдовольнялася крихтами ніжності, горда, що ні про що не просить. Справлялася з усім сама, і він був вдячний їй за це.