Там, за зимою

Лусія й Річард

Першу зупинку зробили через півгодини після того, як виїхали з Брукліна, на заправці, щоб купити ланцюги проти ковзання для «Лексуса». На «Субару» в Річарда Баумастера зимові шини стояли, відколи вони з Орасіо їздили рибалити на замерзле озеро. Чоловік попередив Лусію про небезпеку ожеледі, що взимку спричиняє більшість аварій. «Ось ще одна причина зберігати спокій. Розслабся, чоловіче», — відповіла та, не здогадуючись, що повторила пораду Орасіо. Річард наказав чекати за півкілометра, на повороті, поки він купить ланцюги.

Річарда обслуговувала сива бабця з червоними долонями дроворуба — єдина жива істота на заправці, яка однак виявилася спритнішою й дужчою, ніж здавалася на перший погляд. Жінка сама, попри холод, менш ніж за двадцять хвилин встановила ланцюги, а тим часом голосно пояснювала Річардові, що вона вдова і сама веде бізнес, працюючи по вісімнадцять годин на добу сім днів на тиждень, навіть по неділях, як оце сьогодні, коли ніхто не наважується поткнутися з дому. Запасної фари заднього габаритного вогню вона не мала.

— Куди ви в таку погоду? — поцікавилася стара, коли Річард розплачувався.

— На похорон, — відказав той, пересмикнувшись.

Невдовзі обидві автівки з’їхали з шосе й проїхали пару кілометрів місцевою дорогою, але мусили вертати назад, бо добулися до непрохідної місцини, куди вже кілька днів не навідувалися снігоприбирачі. Дорогою назустріч їм їхало дуже мало машин, і серед них жодної вантажівки чи рейсового пасажирського автобуса, що курсували між Нью-Йорком і Канадою: їхні водії виконували наказ не вирушати на маршрути до понеділка, коли рух нормалізується. Укриті памороззю соснові ліси губилися в білому безмежжі неба, і дорога здавалася зробленим сірим олівцем штрихом поміж всніжених пагорбів. Через кожні кілька кілометрів доводилось зупинятися, щоб зішкребти кригу з «двірників»; температура становила кілька градусів нижче нуля й далі падала. Річард заздрив жінкам і собаці, які подорожували в «Субару» з підігрівом. Він напнув на себе балаклаву й стільки одежі, що насилу згинав лікті й коліна.

За дві години зелені пігулки зробили свою справу: тривога, що гнітила Річарда перед від’їздом, минулася. Запитання, що стосувалися Кетрін Браун, втратили актуальність; усе здавалося уривком чужого роману, написаного кимось іншим. Його певною мірою цікавило, що відбуватиметься далі, чоловікові хотілося взнати, чим скінчиться роман, але він не квапився дістатися фінішу. Хай там як, а рано чи пізно він доїде й виконає свою місію. Точніше, виконає місію, яку доручила йому Лусія. Вона командувала, йому залишалося тільки коритися. Він плив.

Краєвид залишався незмінним; на циферблаті збігав час, кілометри додавалися до кілометрів, проте Річард не просувався вперед, а застряг на місці, занурений у білий простір, загіпнотизований одноманітністю. Йому ніколи не доводилося сидіти за кермом автівки в таку сувору зиму, як ця. Річард усвідомлював, які небезпеки могли чигати на них у дорозі, і попередив Лусію: найгірше було дозволити сну зморити себе, а в чоловіка вже обважніли повіки. Увімкнув приймач, але дратували атмосферні перешкоди, тож довелося їхати в тиші. Зробив над собою зусилля, щоб повернутися до дійсності, до машини, дороги, поїздки. Сьорбнув з термоса кілька ковтків теплуватої кави й подумав, що в ближчому містечку треба сходити до туалету й випити гарячої кави з двома пігулками аспірину.

В дзеркалі заднього виду чоловік розрізняв удалині вогні «Субару», які зникали на поворотах, але невдовзі з’являлися знову, й боявся, що Лусія така ж стомлена, як і він. Йому важко було повертатися до дійсності, думки плуталися, змішавшись з óбразами минулого.

У «Субару» Евелін і далі молилася за Кетрін Браун, як це робили в її селі, коли хтось помирав. Душа молодиці не могла відлетіти на небо, а застрягла на півдорозі, бо смерть ухопила її зненацька, коли та найменше цього чекала. Нещасна й досі була закрита в багажнику. А це блюзнірство, гріх, непрощенна неповага. Хто проведе Крістін належним у таких випадках голосінням? Засмучена душа — найгірше, що є в світі. І це її, Евелін, відповідальність: якби вона не взяла машини, щоб поїхати до аптеки, то й не знала би про долю Кетрін Браун, однак тепер вони пов’язані між собою. Щоб звільнити цю душу, потрібні багато молитов і дев’ять днів жалоби. Бідолашна Кетрін, ніхто не оплакав її й не попрощався з нею. У рідному селі Евелін офірували півня, аби птах супроводив небіжчика до іншого світу й пили ром за його мандрівку на небо.

Евелін бубоніла молитву за молитвою, а Марсело, якому набридло скавчати, заснув, висолопивши язика, з витрішкуватими очима, бо повіки закривали їх лише наполовину. Лусія якийсь час вторувала Евелін, повторюючи «Отче наш» та «Аве, Марія…», які завчила в дитинстві й могла проказати напам’ять, хоча вже понад сорок років не молилася. Через монотонне бурмотіння її стало хилити на сон, і щоб трохи відволіктися, жінка почала переповідати Евелін епізоди свого життя й розпитувати про неї. У них зав’язалися довірчі стосунки, і дівчина менше затиналася.

Сутеніло; як і боявся Річард, знову пішов сніг, а мандрівці ще не добулися до містечка, де планували сходити в туалет і щось з’їсти. Швидкість довелося зменшити. Річард намагався додзвонитися до Лусії по мобілці, але сигналу не було, й він зупинився на узбіччі, ввімкнувши аварійні вогні. Лусія загальмувала позаду, й вони зішкрябали з віконець кригу, збризкали їх антифризом і випили термос гарячого шоколаду з пончиками. Їм довелося переконувати Евелін, що зараз не час постувати через смерть Кетрін і досить того, що дівчина молитиметься за неї. Температура всередині «Лексуса» була така сама, що й зовні, і хоч скільки одяганок напнув на себе Річард, він замерз. Чоловік скористався нагодою розім’яти закляклі ноги й трохи зігрітися, підстрибуючи та поплескуючи себе руками. Річард переконався, що з обома автівками все гаразд, ще раз показав Лусії мапу й скомандував їхати далі.

— Скільки ще? — спитала вона.

— Чимало. Поїсти не буде коли.

— Ми вже шість годин за кермом, Річарде.

— Я теж стомився й до того ж помираю від холоду, либонь, підхоплю пневмонію, я це кістьми відчуваю, але ми мусимо завидна дістатися будиночка. Він стоїть осторонь, і якщо я не бачитиму в’їзду, можемо його проминути.

— А навігатор?

— Він не покаже відхилення. Я завжди проїздив цей відтинок по пам’яті, але для цього треба бачити. Що з собакою?

— Нічого.

— Він наче мертвий.

— Марсело такий, коли спить.

— Ну й потвора!

— Бодай він тебе не чув. Мені треба відлити.

— Роби це просто тут. Тільки не обморозь сідниць.

Жінки присіли навпочіпки біля автівки, а Річард помочився позаду своєї. Завваживши, що його кинули, Марсело підвів писок, глянув назовні й вирішив стриматися. Ніхто не умовив би його вийти на сніг.

Вони знову рушили й через двадцять сім кілометрів добулися до невеличкого селища з однією лише центральною вулицею, на якій стояли непоказні крамниці, заправка, два бари й одноповерхові будиночки. Річард зрозумів, що дістатися до озера завидна їм ніяк не вдасться, і вирішив заночувати тут. Вітер і мороз посилилися, і йому треба було зігрітися; чоловік так цокав зубами, що боліли щелепи. Ідея провести ніч у готелі непокоїла його, він не хотів привертати уваги, але їхати далі в пітьмі й заблукати було б ще гірше. Сигнал був, і йому вдалося сповістити Лусію по мобілці, що план змінився. Шансів знайти пристойний готель майже не було, але мандрівці завважили раптом мотель, який мав ту перевагу, що його кімнати виходили просто на автостоянку, а отже вони могли залишитися непоміченими. У просякнутій запахом креозоту адміністраторській його попередили, що мотель на ремонті, і є лише один вільний номер. Заплативши сорок дев’ять доларів і дев’яносто центів, Річард повернувся до жінок.

— Це все, що вони мають. Доведеться ночувати в одному номері, — повідомив він.

— Нарешті ти спатимеш зі мною, Річарде, — вигукнула Лусія.

— Ммм… Я боюся залишати Кетрін у багажнику, — змінив чоловік тему.

— Ти волієш спати з нею?

У номері стояв той же запах, що й в адміністраторській, а сама кімната нагадувала недолуго оформлену театральну сцену. Дуже низька стеля, розхитані меблі, все вкрите похмурим нальотом буденності. Два ліжка, старий телевізор, ванна з невиводними плямами й краном, з якого раз по раз капала вода, але тут були й електрочайник, гарячий душ і такі ж гарячі батареї. У номері справді було душно, і за кілька хвилин Річард зігрівся й почав шар за шаром знімати з себе грубу одіж. Укрита килимом кавового кольору підлога й картаті чорно-сині покривала потребували термінової чистки, зате простирадла й рушники, хоч і зношені, виявилися свіжими. Марсело побіг до ванної і довго мочився в кутку, поки Лусія весело, а Річард ошелешено спостерігали цю сцену.

— Що тепер робитимемо? — озвався Річард.

— Сподіваюся, серед військового спорядження, яке ти спакував, є паперові рушники. Я піду по них, ти й так замерз.

Невдовзі Річард, який уже не боявся підхопити пневмонію, заявив, що піде по якусь їжу, бо з такою погодою вони не дочекаються замовленої піци, а кухні в мотелі не було, тільки бар, де єдиними наїдками були оливки й старі пакетики з картоплею-фрі. Чоловік не сумнівався, що в селищі, хоч яким убогим воно здавалося, є якийсь китайський або мексиканський ресторанчик. У них ще залишалися харчі, однак мандрівці воліли зберегти їх на наступний день. Через сорок хвилин Річард повернувся з китайською їжею та кавою в двох термосах і побачив, що Лусія й Евелін дивляться по телевізору прогноз погоди.

— У п’ятницю у штаті Нью-Йорк зареєстрували найнижчу з 1869 року температуру. Буревій тривав майже три години, але сніг ітиме ще два дні. Збитки через негоду становлять мільйон доларів. Буревій дістав ім’я Джонас[44], — повідомила Лусія.

— На озері буде гірше. Що далі на північ, то холодніше, — завважив Річард, знімаючи куртку, камізельку, шалик, шапку, балаклаву й рукавички.

Помітив на сорочці маленьку мушку, але щойно стріпнув її, комаха стрибнула й зникла з очей.

— Блощиця! — відчайдушно скрикнув чоловік, ляскаючи себе по тілу. Лусія й Евелін знехотя відірвалися від екрану.

— Блощиці! Тут є блощиці! — не вгавав Річард, не припиняючи чухатися.

— А що ти хотів за сорок дев’ять доларів і дев’яносто центів, Річарде? Нас, чилійців, вони не чіпають, — мовила Лусія.

— І мене також, — додала Евелін.

— Тебе вони кусають, бо ти дуже привабливий, — виснувала Лусія.

Картонні пакети з китайського ресторану справляли гнітюче враження, проте їхній вміст виявився не таким жахливим, як очікували мандрівці. Їжа, хоч і така пересолена, що всі інші інгредієнти втратили первісний смак, їх підбадьорила. Навіть чихуахуа, попри невдоволення, бо йому важко було жувати, наважився покуштувати чау мейн[45]. Річард ще якийсь час чухався, аж урешті-решт змирився з блощицями, воліючи не думати про тарганів, які повилазять з усіх шпарин, щойно вони вимкнуть світло. Чоловік почувався впевненим і захищеним у цьому жалюгідному номері придорожнього заїзду, в товаристві жінок, з якими разом брав участь у цій пригоді, намацуючи ґрунт взаємної приязні, й схвильований близькістю Лусії. Він так не звик до цього спокійного відчуття щастя, що не міг його розпізнати.

На прохання Лусії, яка хотіла додати алкоголю до кави собі й Евелін, він купив пляшку текіли «Мендес» — єдину, яку знайшов у барі. Уперше за багато років Річард відчув бажання трохи випити — не з необхідності, а просто за компанію, — але відмовився від цієї ідеї. Досвід навчив його ставитися до спиртного дуже обережно, бо все починалося з кількох крапель, а завершувалося згубною пристрастю. Заснути не вдалося б: було ще рано, хоча знадвору запала суцільна пітьма.

Оскільки вони не дійшли згоди щодо телепрограми, яку хотіли б дивитися, а єдиним, чого не прихопили в дорогу, були книжки, мандрівці, як і напередодні, почали переповідати одні одним свої історії, щоправда цього разу без чарівного печива, але так само щиро й довірчо. Річарда цікавив невдалий шлюб Лусії, бо він якось познайомився в університеті з Карлосом Урсуа, її чоловіком. Річард вважав його приємною людиною, однак промовчав, бо здогадувався, що в особистому плані той міг бути не таким приємним.