Там, за зимою

Лусія й Річард

Опинившись у будиночку біля озера, Річард Баумастер одразу заснув — шлунок угамувався, але чоловіка втомили події цієї довгої неділі й сум’яття почуттів — щойно виявленого кохання та непевності, що ятрила душу. Тим часом Лусія й Евелін розрізали на шматки рушник і пішли стирати з «Лексуса» відбитки пальців. Згідно з прочитаними на екрані мобілки інструкціями з Інтернету, досить було витерти їх ганчіркою, однак Лусія для більшої певності наполягла на тому, щоб змочити протирку спиртним, мовляв, відбитки можуть залишитися розпізнаваними, навіть коли автівка піде під воду. «Звідки тобі це відомо?» — поцікавився Річард, поринаючи в сон, але Лусія, як і перед тим, відказала: «Краще не питай». Жінки ретельно протерли видимі в голубуватому ряхтінні снігу деталі машини, крім багажника. Потім повернулися до будиночка випити чаю й зігрітися, поки Річард відпочивав. До сутінків залишалося три години.

Евелін мовчала від минулого вечора й усе, про що її просили, робила відчужено, мов сновида. Лусія зрозуміла, що дівчина поринула в минуле й перебирає в пам’яті трагічні події свого короткого життя. Свідома того, що для Евелін ситуація набагато сумніша, ніж для неї або Річарда, жінка вже не намагалася розважити чи підбадьорити її. Евелін була нажахана, над нею тяжіла загроза з боку Френка Леруа, страшніша за перспективу бути заарештованою чи депортованою, однак існувала ще одна причина, яку Лусія передчувала, відколи вони виїхали з Брукліна.

— Ти розповіла нам, як загинули твої брати у Гватемалі, Евелін. Кетрін також померла насильницькою смертю. Гадаю, тебе мучать кошмарні спомини.

Не підводячи обличчя від чашки з паруючим чаєм, дівчина ствердно хитнула головою.

— Мого брата теж убили, — провадила далі Лусія. — Його звали Енріке, і я дуже його любила. Ми припускаємо, що його заарештували, але нічого більше не знаємо про нього. Ми не змогли його поховати, бо нам не віддали тіла.

— Ви… ви… ви певні, що він помер? — затинаючись, як ніколи, спитала дівчина.

— Так, Евелін. Я багато років досліджувала долі зниклих безвісти в’язнів, таких як Енріке. І написала про це дві книжки. Їх закатували чи стратили, а рештки підривали динамітом або жбурляли в море. А ще вдалося знайти братні могили, хоча й небагато.

Через силу, затинаючись на кожному слові, Евелін проказала, що її братів Грегоріо й Андреса принаймні поховали з належною поштивістю, хоча через страх перед бандою на чатування за небіжчиками прийшло дуже мало односельців. У бабусиній хатині вони засвітили свічки й палили духм’яні трави, співали небіжчикам пісень, оплакали їх, пили за них ром, поклали в їхні могили деякі речі, що могли знадобитися в іншому житті, й упродовж дев’яти днів відправляли за ними літургію, бо такий звичай, бо дев’ять місяців перебуває дитина в череві матері, перш ніж з’явитися на світ, і дев’ять днів чекає небіжчик, перш ніж потрапити на небо. Могили її братів були в освяченій землі, і по неділях бабуся приносила туди квіти, а на День мертвих — їжу.

— Кетрін, як і мій брат Енріке, не матиме нічого цього, — проказала зворушена Лусія.

— Неупокоєні душі приходять лякати живих, — несамохіть вихопилося в Евелін.

— Знаю. Вони приходять до нас у снах. Тобі вже привиділася Кетрін, еге ж?

— Так… Минулої ночі.

— Мені дуже прикро, що ми не можемо попрощатися з Кетрін, виконавши прийняті в твоєму селі обряди, Евелін, але я замовлю заупокійні меси за нею впродовж дев’яти днів. Це я тобі обіцяю.

— Ваша ма…ма… мати молиться за ва…вашого брата?

— Молилася до останнього дня свого життя, Евелін.

Лена Мараз почала прощатися зі світом у 2008 році радше через утому, ніж через хворобу чи старість, а перед тим упродовж тридцяти п’яти років шукала Енріке. Лусія так і не пробачила собі, що не помічала, якою пригніченою почувалася матір; вважала, що якби втрутилася набагато раніше, могла б їй допомогти. Лусія здогадалася про це лише наприкінці, бо Лені вдавалося приховувати від дочки свій стан, а та, заклопотана власними справами, не звертала уваги на ознаки. В останні місяці, коли вже не могла удавати, нібито життя цікавить її, Лена їла тільки бульйон і трохи овочевого пюре. Вона впала в забуття, відчуваючи вічну втому, — сама шкіра та кості, байдужа до всього, крім Лусії й онуки Даніели. Жінка готувалася померти від виснаження, у найприродніший спосіб, за своєю вірою й своїм законом. Молила Бога, аби не барився забрати її й дозволив до останньої миті зберігати гідність. Поки її органи поступово вгасали, мозок залишався жвавішим, чуттєвішим і яснішим, ніж будь-коли. Жінка з доброзичливим гумором сприймала прогресуючу слабкість свого тіла, поки могла справлятися з деякими особливо інтимними його функціями, а втративши контроль над ними, вперше заплакала. І саме Даніелі вдалося переконати Лену, що памперси й найінтимніші послуги, які надавали їй Лусія, онука й медбрат, котрий навідувався раз на тиждень, були не покарою за гріхи минулого, а нагодою опинитися на небі. «Ти не можеш попасти на небо, не позбувшись гордині, бабусю, треба бути трохи скромнішою», — лагідно докоряла Даніела. Лені доказ видався слушним, і вона упокорилася. Однак невдовзі вже не могла ковтати нічого, крім кількох ложок йогурту й ромашкової настоянки. Медбрат запропонував годувати жінку за допомогою зонда, але дочка й онука відмовилися піддавати її такому насильству; вони мусили поважати тверде рішення Лени.

Зі свого ліжка Лена милувалася клаптиком неба у вікні, дякувала, коли її обтирали губкою, й часом просила почитати вголос якісь вірші чи поставити платівку з романтичними піснями, під які танцювала в юності. Ув’язнена в своєму спустошеному тілі, вона звільнилася від пекельного болю за сина, бо з плином днів те, що попервах було передчуттям, минущою тінню, легким дотиком до чола цілуючих губ, поступово окреслювалося дедалі виразніше. Енріке був поруч із нею, чекав разом із нею.

Ніщо не могло спинити облогу смерті, але нажахана тим, як марніє матір, Лусія перетворилася на її тюремницю, відібрала в неї єдину радість — сигарети, бо вважала, що куріння позбавляє її апетиту й вбиває. Даніела, яка володіла даром відчувати чужі потреби й завдяки природній доброті намагалася їм зараджувати, здогадалася, що для бабусі відмова від куріння зробилася найтяжчою мукою. Того року дівчина закінчила середню школу, збиралася вирушити у вересні на навчання до Маямі, а тим часом проходила інтенсивний курс англійської мови. Надвечір кожного дня вона провідувала Лену, вивільняючи таким чином Лусії кілька годин для роботи. Вісімнадцятирічна Даніела, ставна й вродлива, з рисами обличчя успадкованими від предків-слов’ян, розкладала пасьянс або вмощувалася в бабусиному ліжку й робила вправи з англійської мови, поки Лена дрімала, стиха похропуючи, як зазвичай останнім часом. Лусія не підозрювала, що Даніела постачає бабусі заборонені сигарети, потайки проносячи їх у бюстгальтері. Лише через багато років Даніела зізналася матері в цьому гріху співчуття.

Повільна путь до смерті розвіяла запеклу лють Лени проти чоловіка, який колись її зрадив, і тепер жінка могла говорити про нього з дочкою й онукою тим придихом, що залишився від її голосу.

— Енріке пробачив йому, тепер і ти повинна пробачити, Лусіє.

— Я не тримаю на нього зла, мамо. Я його майже не знала.

— Саме цю його відсутність ти і мусиш пробачити.

— Насправді мені його ніколи не бракувало, мамо. А от Енріке хотів мати батька; це ятрило йому душу, він почувався покинутим.

— Це коли він був ще хлопчаком. Тепер він розуміє, що батько вчинив так не зі злості, а тому що кохав ту жінку. Він не усвідомлював, якого горя завдав усім — і нам, і їй з її сином. Енріке це розуміє.

— Яким би був мій брат тепер, у п’ятдесят сім років?

— Йому досі двадцять два, Лусіє, він і далі залишається пристрасним ідеалістом. Не дивися так на мене, доню. Я втрачаю життя, але не тяму.

— Ти говориш так, мовби Енріке тут.

— Він тут.

— Мамо…

— Я знаю, що його вбили, Лусіє. Енріке відмовляється розповісти мені, як саме, хоче переконати, що все сталося швидко, і він небагато страждав, бо коли його затримали, був поранений, стікав кров’ю, і це врятувало його від тортур. Він, можна сказати, помер у борні.

— Він розмовляє з тобою?

— Так, доню. Розмовляє. Він зі мною.

— Ти можеш його бачити?

— Я можу його відчувати. Він допомагає мені, коли я задихаюся, збиває подушки, обтирає чоло, кладе до рота грудочки льоду.

— Це все роблю я, мамо.

— Авжеж, ти і Даніела, але й Енріке також.

— Ти кажеш, він досі молодий.

— Ніхто не старіє після смерті, доню.

У ці останні дні материного життя Лусія зрозуміла, що смерть є не кінцем, не припиненням існування, а могутньою океанською хвилею, свіжою сяйливою водою, що відносила Лену в інший вимір. Жінка прощалася з землею і дозволяла хвилі віднести себе, вільну від кітви й сили земного тяжіння, легка напівпрозора рибка, підхоплена течією. Лусія припинила боротьбу з неминучим і заспокоїлася. Сидячи поруч із матір’ю, вона поступово оговтувалася, її охоплював безмежний спокій, бажання відійти разом з Леною, дати хвилі підхопити й віднести і себе, загубитися в океані. Уперше відчула власну душу як розжарене світло у власному єстві, світло, що підтримувало її, вічне й неприступне для тягот буття. Лусія знайшла в самій собі точку абсолютного спокою. Не треба було нічого робити, лише чекати. Притишити гамір довколишнього світу. Лусія знала, що саме так відчувала близькість смерті її матір, і тоді зник страх, що охоплював її, коли вона бачила, як, наче свічка, згасає Лена.

Лена Мараз померла вранці одного з тих лютневих днів, коли наперед дається взнаки задуха чилійського літа. Жінка дрімала кілька днів, уривчасто дихаючи, вчепившись у руку Енріке, а тим часом онука молилася, щоб бабусине серце скоріше зупинилося, й Лена виборсалася нарешті з цього болота агонії. Лусія ж розуміла, що матір мусить пройти останній відтинок путі сама, неспішним кроком. Усю ніч вона пролежала поруч з Леною, чекаючи розв’язки, Даніела вмостилася на дивані у вітальні. Ніч минула швидко. Удосвіта Лусія вмила холодною водою лице, випила чашку кави, розбудила Даніелу, й вони сіли по обидва боки ліжка. На якусь мить Лена начеб повернулася до життя, розплющила очі й подивилася на дочку й онуку. «Я вас дуже люблю, дівчата. Ходімо, Енріке», — пробурмотіла вона. А тоді заплющила очі, й Лусія відчула, як слабне в її руках материна рука.

Попри ввімкнені калорифери, холод проник до будиночка, і їм довелося напнути на себе всю одіж, що була під руками. Марсело зверх попони замотали в камізельку, бо песик мав коротку шерсть і до того ж був мерзлякуватий. Зігрітися вдалося тільки Річардові; чоловік прокинувся вкритий потом, бадьорий. Почав падати схожий на пір’їнки сніг, і Річард заявив, що час діяти.

— Де саме позбудемося автівки? — спитала його Лусія.

— Ближче ніж за кілометр звідси є крутосхил. Озеро там глибоке, метрів з п’ятнадцять завглибшки. Сподіваюсь, стежина прохідна, бо інакше туди не дістатися.

— Певно, багажник добре зачинений…

— Досі дріт усе витримав, але я не можу гарантувати, що на дні озера він не розкриється…

— Знаєш, що вдіяти, щоб тіло не спливло на поверхню?

— Не будемо про це, — Річард аж пересмикнувся, уявивши перспективу, що не спала йому на думку.

— Треба розрізати живіт, щоб туди проникла вода.

— Що ти говориш, Лусіє!

— Таке вчиняли з в’язнями, яких жбурляли в море, — голос жінки тремтів.

Усі троє мовчали, пойняті жахом її слів, певні, що жоден з них не зважився б на таке.

— Бідолашна, бідолашна панночка Кетрін… — прошепотіла нарешті Евелін.

— Вибач, Річарде, але це не може тривати далі, — мовила Лусія, готова розплакатися, як Евелін. — Я знаю, то була моя ідея, і я змусила тебе їхати сюди, але я роздумала. Адже це чистісінька імпровізація, ми не спланували все, як слід, не обміркували до найменших подробиць. Звісно, нам бракувало часу…

— Що ти хочеш цим сказати? — стривожено урвав її Річард.

— З учорашнього вечора Евелін весь час думає про блукаючий сумний дух Кетрін, а я не перестаю думати, що в нещасної є родина. Безперечно, є матір. Моя півжиття не припиняла пошуків Енріке.

— Так, Лусіє, але тут інша справа.

— Як інша? Якщо це не припинити, Кетрін Браун стане зниклою безвісти, як мій брат. Але ж існують люди, котрі люблять її й невпинно шукатимуть. Біль непевності гірший за визначеність смерті.

— Що ж нам робити? — по тривалій паузі спитав Річард.

— Ми можемо залишити Кетрін там, де її знайдуть…

— А раптом не знайдуть? Або тіло так розкладеться, що його не вдасться ідентифікувати?

— Завжди можна ідентифікувати. Зараз, щоб ідентифікувати небіжчика, досить уламочка кості.

Склавши руки на животі, Річард міряв великими кроками вітальню, блідий, зосереджено шукаючи вихід. Чоловік розумів аргументи Лусії й поділяв її сумніви; він також не хотів прирікати родину цієї жінки на нескінченні пошуки. Треба було добре зважити все раніше, проте ще було не пізно виправити помилку. В смерті Кетрін Браун був винуватий її вбивця, але її зникнення стало б справою його рук, і Річард не міг узяти на себе цей новий гріх; у його минулому і без того гріхів було вдосталь. Треба залишити тіло десь подалі від озера й будиночка, в такому місці, де йому не загрожували б хижі звірі і де через два-три місяці, коли навесні розтане сніг, його знайдуть люди. Тоді Евелін матиме шанс перебратися в якесь безпечне місце. Поховати Кетрін було б дуже важко. Викопати яму в замерзлому ґрунті він не зміг би й здоровий, а тим паче тепер, коли чоловікові дошкуляла виразка. Річард виклав ці міркування Лусії, яка, напевне, встигла все зважити.

— Ми можемо залишити Кетрін у Рінбеку, — озвалася вона.

— Чому там?

— Я маю на увазі не селище, а Омега-інститут.

— Що це?

— Якщо коротко, духовний центр, але насправді набагато більше. Я бувала там на відпочинку й на лекціях. Територія інституту — це майже двісті акрів чарівної природи у відлюдній місцині, неподалік Рінбека. На зиму його зачиняють.

— Але там має бути обслуговуючий персонал.

— Так, у будівлях, але ліс укритий снігом і не потребує догляду. Дорога до Рінбека і в його околицях добра, рух досить жвавий — отже ми не привернемо уваги, а коли опинимося на території інституту, нас ніхто не помітить.

— Мені це не до вподоби, надто ризиковано.

— А мені подобається, бо це духовне місце з позитивною енергетикою посеред неймовірно красивого лісу. Мені б хотілося, щоб саме там залишили мій прах. І Кетрін також.

— Я ніколи не знаю, чи ти говориш серйозно, Лусіє.

— Цілком серйозно. Однак якщо ти маєш кращу пропозицію…

Знову йшов сніг, і вони зрозуміли, що треба позбутися автівки, перш ніж дорогу замете. Дискутувати було нíколи, зійшлися на тому, що колись Кетрін повинні знайти, а для цього її слід перекласти до «Субару».

Річард дав жінкам одноразові рукавички, заборонивши торкатися без них «Лексуса». Потім зрушив автівку з місця й поставив поруч із «Субару», а тоді перерізав кусачками дріт, яким був припасований багажник. Кетрін Браун лежала під килимом щонайменше дві чи три доби, але майже не змінилася. Коли Річард доторкнувся до неї, вона була холодною, але начебто не такою задубілою, як у Брукліні, коли Лусія спробувала зрушити її з місця. У Річарда вихопився схлип; в іскристому мерехтінні снігу ця зіщулена, мов дитина, молода жінка мала той самий трагічний беззахисний вид, що й Бібі. Чоловік заплющив очі, ковтками хапав холодне повітря, щоб позбутися безжального спалаху пам’яті й змусити себе повернутися до дійсності. Це була не Бібі, не його улюблена донечка, а якась невідома Кетрін Браун. Поки заклякла Евелін спостерігала цю сцену, голосно шепочучи молитви, Річард з Лусією витягнули з багажника тіло — важче, ніж за життя, через прикру наглу смерть. Нарешті вони перевернули Кетрін і вперше узріли її обличчя. Очі були розплющені. Круглі голубі очі ляльки.

— Іди в дім, Евелін. Краще тобі цього не бачити, — наказала Лусія, але прикипіла до землі дівчина не поворухнулася.

Кетрін виявилася молодою жінкою, худорлявою й невисокою, з коротко підстриженим волоссям шоколадного кольору й лицем підлітка; на ній був спортивний костюм для занять йогою. Посеред чола — чорний отвір, такий чіткий, наче намальований, і трохи закипілої крові на щоці й на шиї. Кілька хвилин обоє скорботно гляділи на неї, намагаючись уявити, якою вона була за життя. Навіть зіщулена, як тепер, Кетрін зберігала елегантний вид спочилої танцівниці.

Лусія підхопила її за коліна, а Річард під пахви; вдвох підняли Кетрін і насилу спромоглися перенести її до «Субару». Напружившись, поклали небіжчицю до багажника, тоді накрили тим самим килимом, а згори брезентом. Коли всередині автівки сидітимуть люди, ніхто нічого не запідозрить.

— Її вбили одним пострілом пістолета малого калібру, — мовила Лусія. — Куля залишилася в черепі, вихідного отвору немає. Смерть настала миттєво. Вбивця вправний стрілець.

Усе ще схвильований живим спомином про ту мить, коли він понад двадцять років тому втратив Бібі, Річард плакав, не помічаючи сліз, що замерзали на його щоках.

— Кетрін, поза сумнівом, знала його, — вела далі Лусія. — Вони стояли одне навпроти одного і, можливо, розмовляли. Ця жінка не чекала кулі, вираз її обличчя визивний, помітно, що вона не відчувала страху.

Евелін вдалося вийти з заціпеніння, тепер вона стирала сліди в багажнику «Лексуса» й гукнула:

— Дивіться, — дівчина показала на лежачий у глибині багажника пістолет.

— Це зброя Леруа? — спитав Річард, обережно піднімаючи пістолет за ствол.

— Здається.

Тримаючи пістолет великим і вказівним пальцями, Річард увійшов до будиночка й поклав зброю на стіл. Якщо припустити, що кулю випущено з цього пістолета Френка Леруа, на них звалилася ще одна прикра дилема: здати чи не здавати зброю поліції, покрити злочинця чи, можливо, виказати невинну людину.

— Що робитимемо з пістолетом? — спитав Лусію, коли та зайшла до приміщення.

— Я воліла б залишити його в «Лексусі». Навіщо ускладнювати справу? І без того маємо купу проблем.

— Це основний доказ проти вбивці, ми не можемо викинути пістолет в озеро, — заперечив Річард.

— Гаразд, там побачимо. А зараз найголовніше позбутися автівки. У тебе стане сил, Річарде?

— Я почуваюся набагато краще. Треба скористатися світлом; невдовзі посутеніє.

Єдина стежина, що вела до крутосхилу, була майже невидною через білий туман, який уподібнював цілий світ. План Річарда полягав у тому, щоб доїхати до озера двома автівками, скинути вниз «Лексус» і повернутися разом іншою машиною. За нормальних умов цю коротку відстань можна було подолати пішки за двадцять хвилин; сніг виявився завадою, яка, однак, мала одну перевагу: за кілька годин він повинен був замести сліди. Річард вирішив прихопити лопату й їхати в «Лексусі» попереду, Лусія ж мусила слідувати за ним у «Субару». Жінка заперечила, мовляв, логічніше прокладати дорогу на «Субару», що має систему постійного повного приводу. «Повір, я знаю, що роблю», — мовив Річард і зненацька поцілував її в кінчик носа. Лусія від несподіванки скрикнула. Вони залишили Евелін з собакою в будиночку, наказавши не відхиляти фіранки і тільки в разі необхідності засвічувати одну лампочку: що менше світла, то краще. Річард підрахував, що повернуться вони менше, ніж за годину, звісно, якщо все буде гаразд.

Орієнтуючись за просвітами між деревами, чиї обтяжені снігом гілки хилилися до землі, чоловік повільно в’їхав на стежину, якої не бачив, але на яку міг натрапити лише він один, бо проїздив тут раніше, кружляючи лісом; Лусія їхала позаду. Одного разу їм довелося здавати на кілька метрів назад, коли Річард збився з дороги, а трохи далі «Лексус» застряг у снігу. Річард вийшов з машини й розчистив лопатою сніг з-під колес, потім велів Лусії підштовхнути його автівку своєю; зробити це було непросто, бо колеса ковзалися, і тоді жінка зрозуміла, чому «Субару» випало їхати позаду; штовхати машину було важко, але тягти — майже неможливо. Вони згаяли півгодини, а тим часом сутеніло й температура знижувалася.

Нарешті узріли перед собою озеро — безмежне сріблясте дзеркало, в якому відбивалося безтурботне блакитно-сіре небо — типовий зимовий краєвид десь у Голландії. Тут стежина уривалася. Річард вийшов з автівки оглянути місцевість і ходив туди-сюди, вдивляючись у крутосхил, аж поки в тридцяти метрах угледів те, що шукав. Пояснив Лусії, що це і є те саме місце з потрібною глибиною, і «Лексус» доведеться штовхати, бо керувати ним тут небезпечно. Лусія знову оцінила завбачливе рішення Річарда їхати «Лексусом» попереду, адже на вузькій стежині машини не розминулися б. Штовхати автівку було важко: чоботи провалювалися в сніг, колеса подекуди вгрузали, і тоді доводилося відкидати сніг лопатою, а подекуди ковзалися.

Згори крутосхил не видався Лусії високим, але Річард запевняв, що це оманливе враження; якщо скинути автівку звідси, то її вага й сила удару розколють кригу. Їм насилу вдалося поставити машину перпендикулярно до озера, Річард зафіксував її на мертвій точці, і вдвох вони зробили останній поштовх. «Лексус» повільно просунувся вперед, його передні колеса зависли над прірвою, проте сама автівка, глухо вдарившись об край крутосхилу, зупинилася й погойдувалася на місці — три її чверті залишалися на землі, решта звисала над урвищем. Знову з усіх сил налягли на «Лексус», але марно.

— Тільки цього нам бракувало! Ну ж бо, клятий непотріб! — Лусія вдарила машину ногою й, заточившись, засапана сіла на сніг.

— Мабуть, треба було надати більшої швидкості, — зауважив Річард.

— Надто пізно. Що робитимемо тепер?

Упродовж кількох хвилин, що здалися їм нескінченними, вкриті снігом Річард і Лусія намагалися відновити дихання, марно шукаючи вихід зі скрути, в яку потрапили. Аж раптом передня частина автомобіля нахилилася на кілька градусів, і він, насилу тягнучи власну вагу, ковзнув на кілька дюймів уперед. Річард збагнув, що через тепло, яке йшло від машини, крига під нею почала танути. Обоє зірвалися з місця, щоб допомогти «Лексусу», а той уже поповз униз і важко, наче поранений на смерть бегемот, упав з крутосхилу. Згори вони бачили, як машина незграбно, носом уперед, опустилася на вкрите кригою озеро, і на якусь мить їм здалося, що вона так і залишиться стояти вертикально, ніби химерна металева скульптура, але тут до них долинув моторошний скрегіт, поверхня озера розкололася, мов скло, на тисячі друзок, і автівка з прощальним зітханням повільно занурилася, піднявши хвилю холодної води й уламки голубої криги. Онімілі від зачудування, Лусія й Річард дивилися, як поглинутий темною водою «Лексус» опускався дедалі глибше й нарешті зовсім зник, загубившись на дні озера.

— За пару днів поверхня замерзне, й сліду не залишиться, — підсумував Річард, коли по воді розійшлося останнє коло.

— До весни, коли скресне крига.

— Озеро тут глибоке, не думаю, що машину хтось знайде. Сюди ніхто не забрідає, — озвався Річард.

— Твої слова та Богові б у вуха.

— Не думаю, що Бог схвалив би бодай один із наших учинків, — посміхнувся він.

— Чому ж? Допомогти Евелін — це вияв милосердя, Річарде. Ми маємо божественне схвалення. Коли не віриш, спитай свого батька.