Там, за зимою

Лусія

Коли у 2008 році померла матір, Лусія Мараз відчула непоясниму непевність; адже жінка не залежала від Лени, відколи емігрувала в дев’ятнадцять років. У їхніх стосунках саме Лусії належала роль чуткої захисниці, а останнім часом ще й постачальниці, бо інфляція поступово зменшувала пенсію Лени. А проте, залишившись без матері, Лусія відчула безпорадність, не менш болючу за саму втрату. Батько рано зник з її життя, тому вся її родина складалася з матері та брата Енріке; залишившись без них обох, Лусія зрозуміла, що не має в цілому світі нікого, крім Даніели. Карлос мешкав під одним дахом з нею, але для почуттів його мовби й не було. А ще — вперше в житті — Лусія відчула тягар прожитих років. Їй було вже за п’ятдесят, однак жінка все ще почувалася тридцятирічною. Доти старість і смерть здавалися їй чимось абстрактним, чимось таким, що трапляється з іншими.

Разом з Даніелою кинула попіл Лени в море, як матір просила, не пояснивши причини такого рішення, хоча Лусія здогадувалася, що вона бажала, щоб її рештки упокоїлися в тих самих водах Тихого океану, де знайшов спочинок її син. Імовірно, тіло Енріке, як і тіла багатьох інших людей, жбурнули в море, прив’язане до уламка залізничної рейки, проте його дух, що являвся Лені в її останні дні, цього не підтвердив. Вони найняли рибалку, який доправив їх далі останніх скель, де океан набував кольору нафти і куди не долітали чайки. Стоячи в човні й плачучи, жінки провели обряд прощання зі стражденною бабусею й Енріке, з яким ніколи не сміли попрощатися, бо Лена відмовлялася змиритися відкрито з його смертю, хоча, можливо, ще багато років тому зробила це в якомусь потаємному куточку свого серця. Перша книжка Лусії з подробицями вбивств, які ніхто не спростував, вийшла в 1994 році, і Лена прочитала її; крім того, матір супроводила Лусію, коли та давала свідчення слідчому судді в справі армійських гелікоптерів. Жінка мусила добре усвідомлювати, яка доля спіткала її сина, а проте визнати це означало б відмовитися від місії, яку вона вперто виконувала впродовж понад трьох десятиліть. Енріке назавжди б залишився в густому тумані непевності — ні живий, ні мертвий — якби не диво останніх днів, коли він явився матері й супровів її до нового життя.

У човні, поки Даніела тримала керамічну урну, Лусія розсипала пригорщі праху, молячись за матір, за брата й за того безвісного хлопця, чиї рештки досі спочивали у склепі родини Мараз на цвинтарі. За всі ці роки ніхто так і не впізнав його на фотографії в архіві Вікаріату солідарності, і Лена зрештою стала вважати хлопця ще одним членом родини. Через бриз попіл, мов зоряний пил, тримався якийсь час у повітрі, а тоді повільно опустився на поверхню моря. І Лусія зрозуміла, що тепер її черга заступити матір: старша в їхній маленькій родині, вона зробилася її патріархом. Зрілість звалилася на неї зненацька в цю саму мить, але не потьмарювала життя ще два роки, поки їй не довелося підбивати підсумки власних втрат і самій опинитися віч-на-віч зі смертю.

Переповідаючи Річардові цей період свого життя, Лусія оминула сірі тони, зосередившись на найяскравіших і найтемніших подіях. Усе інше займало мало місця в її пам’яті, однак Річард хотів знати більше. Він був знайомий з обома Лусіїними книжками, в яких історія Енріке слугувала відправною точкою й надавала розлогому політичному репортажу особистого забарвлення, проте мало що знав про її особисте життя. Лусія пояснила, що її шлюбу з Карлосом Урсуа завжди бракувало справжньої близькості, але через романтичну натуру чи просто за інерцією вона не наважувалася прийняти рішення. Обоє були заблуканими душами в одному просторі, такими різними, що добре ладнали між собою, бо ворожість потребує близькості. Розв’язкою їхнього шлюбу судилося стати раку, проте такий фінал роками відкладався.

Після бабусиної смерті Даніела поїхала до Корал-Гейблза[64], і Лусія зав’язала з нею листування, таке ж жваве, яке підтримувала з матір’ю, живучи в Канаді. Дочка була в захваті від свого нового життя й морських створінь, прагнула дослідити мінливості океану; дівчина мала численних поклонників обох статей і свободу, неможливу в Чилі, де наразилася б на остракізм невблаганного суспільства. Якось повідомила батьків по телефону, що не вирізняє себе ні як жінку, ні як чоловіка, і підтримує любовні стосунки з різними особами. Карлос запитав, чи Даніела має на увазі бісексуальність, і попередив, що краще утримуватися від її вихваляння в Чилі, де мало хто таке зрозуміє. «Бачу, вільне кохання тепер зветься інакше. Це ніколи не приживалося й зараз не приживеться», — підсумувала Лусія, поклавши слухавку після розмови з дочкою.

Даніела перервала заняття й сексуальні експерименти, коли захворіла матір. Той, 2010, був для Лусії роком втрат і розставань, довгим роком лікарень, утоми й страху. Карлос кинув її, бо йому забракло мужності залишатися свідком її спустошення, як заявив сам чоловік, засоромлено, але рішуче. Він відмовився бачити рубці, що перетинали її груди, відчував патологічну відразу перед дивною істотою, на яку перетворилася дружина, й поклав на дочку обов’язок її доглядати. Обурена поводженням батька, Даніела відреагувала несподівано різко; вона перша заговорила про розлучення як єдиний достойний вихід для подружжя, що живе без любові. Карлос обожнював дочку, проте жах перед фізичним станом дружини переважив страх її розчарувати. Чоловік заявив, що тимчасово переїде до готелю, щоб заспокоїтися, мовляв, напружена атмосфера в домі негативно впливає на нього й заважає працювати. Він уже давно міг вийти на пенсію, але вирішив, що зі своєї контори відправиться просто на цвинтар. Лусія й Карлос попрощалися з властивою їхнім багаторічним стосункам чемною байдужістю, без ворожості й не зробивши спроби порозумітися. Не минуло й тижня, а Карлос уже винайняв помешкання, і Даніела допомогла йому влаштуватися.

Попервах Лусія відчувала розлучення мов якусь порожнечу. Вона звикла до емоційної відсутності чоловіка, однак коли той зник зовсім, час зробився для неї надто довгим, дім — надто великим, а в порожніх кімнатах відбивалася луна; вночі вона чула скрадливі Карлосові кроки й звуки води, що текла в його ванній. Жінку брав розпач через те, що раптово урвалися незначні, але звичні повсякденні ритуали; до цього додавалася тривога тих місяців, коли її напихали ліками, щоб подолати хворобу. Вона почувалася покаліченою, слабкою, голою. Даніела вважала, що лікування позбавило імунітету її тіло й душу. «Думай не про те, чого тобі бракує, мамо, а про те, що маєш», — казала дочка. Вона твердила, що це єдина нагода оздоровити тіло й розум, позбутися зайвого тягара, очиститися від гніву, комплексів, лихих споминів, неможливих прагнень й іншого непотребу. «Звідки в тебе така мудрість, доню?» — запитувала Лусія. «З Інтернету», — відповідала Даніела.

Карлос пішов безповоротно, немов перебрався на інший континент, хоча насправді мешкав за кілька кварталів від Лусії. Він жодного разу не поцікавився її здоров’ям.

Лусія прибула до Брукліна у вересні 2015 року, сподіваючись, що зміна середовища піде їй на користь. Вона втомилася від буденності, настав час перетасувати карти долі — можливо, цього разу випадуть трохи кращі. Розраховувала, що Нью-Йорк стане першим етапом довгої навколосвітньої подорожі. Сподівалася віднайти й інші шанси і мандрувати, доки стане сил та обмежених коштів. Жінка хотіла залишити позаду втрати й біль останніх років. Найтяжчою була смерть матері, що вразила її сильніше, ніж розлучення та рак. Спершу втечу чоловіка вона сприйняла як зрадницький удар у спину, але згодом почала вбачати в ній дарунок свободи й спокою. Відтоді спливло кілька років, і Лусія мала вдосталь часу, щоб примиритися з минулим.

Довше довелось виходжуватися після хвороби, через яку зрештою й утік Карлос. Після подвійної мастектомії[65] й місяців хіміотерапії та опромінення вона схудла, полисіла, залишилася без вій та брів, з посинілими вухами й рубцями, але була здоровою й мала добрий прогноз на майбутнє. Їй відновили груди за допомогою імплантів, які трохи запалювалися, поки м’язи й шкіра посувалися, щоб дати їм місце — це був болючий процес, який Лусія через марнославство витримала без жодного зойку. Будь-який біль видавався жінці кращим за її плаский, покраяний рубцями тулуб.

Перипетії того року хвороби викликали в неї палку жадобу до життя, начеб винагородою за страждання стало відкриття філософського каменю, ефемерної речовини алхіміків, здатної обертати свинець на золото й омолодити людину. Страх перед смертю вона втратила раніше, спостерігаючи елегантний перехід від життя до смерті своєї матері. Як і тоді, знову виразно відчула незаперечне існування душі, цього первоначала, яке ні рак, ні що інше не могли здолати. Хай там що, а душа переважала. Свою можливу смерть Лусія уявляла як поріг, і жінці було цікаво, щó відкриється їй по той бік. Вона не боялася переступити його, але поки перебувала в цьому світі, хотіла жити сповна, нічого не боячись, переможно.

Курс лікування завершився наприкінці 2010 року. Місяцями Лусія намагалась не дивитися в дзеркало, насувала мало не на очі рибацький капелюх, поки Даніела не викинула його на смітник. Дівчині щойно виповнилося двадцять років, коли Лусії повідомили діагноз, і дочка, не вагаючись, кинула навчання й повернулася до Чилі її доглядати. Лусія просила не робити цього, але згодом зрозуміла, що присутність дочки в цей час була необхідною. Коли дівчина прилетіла, матір ледве її впізнала. Даніела подалася до США взимку — бліда, перекутана панночка, а повернулася засмагла, половина голови поголена, половина — в зелених пасмах, шорти, солдатські черевики на волосатих ногах — готова доглядати матір і розважати інших пацієнтів лікарні. Щойно з’явилася у відділенні, почала, вітаючись, обціловувати людей, що спочивали в своїх кріслах, під’єднані до крапельниць, через які в них повільно вливалися наркотики, а потім роздавала ковдри, поживні батончики, соки й журнали.

Вона ще й року не пробула в університеті, проте розмовляла так, начеб разом із Жаком Кусто плавала морями серед синьохвостих сирен і затонулих бригантин. Дівчина посвятила пацієнтів у сенс термінів ЛҐБТ-спільнота, лесбійки, ґеї, бісексуали й транссексуали, детально розтлумачивши відмінності між ними. У цю новину була втаємничена молодь у США; в Чилі ніхто й гадки не мав про таке, тим паче пацієнти онкологічного відділення. Даніела пояснила, що сама належить до нейтрального чи то плинного роду, бо ніхто не зобов’язаний приймати нав’язаний статевими органами поділ на чоловіків і жінок, кожна людина може визначати себе на власний розсуд і в майбутньому змінити думку, якщо інша стать видасться їй зручнішою. «Мов індіанці в деяких племенах, котрі змінюють своє ім’я на різних етапах життя, бо одержане при народженні їм уже не відповідає», — уточнила вона, спричинивши ще більшу розгубленість аудиторії.

Даніела залишалася поруч із матір’ю в період її одужання в хірургії, впродовж повільних стомливих годин, коли Лусії робили переливання крові, й поки тривав шлюборозлучний процес. Спала поруч, готова скочити з ліжка й допомогти в разі потреби; дочка підтримувала її своєю грубуватою ніжністю, жартами, бульйонами й умінням плавати в бюрократичних морях медицини. Силоміць повела Лусію купувати нову одіж і посадила на розумну дієту. А коли облаштувала нове холостяцьке життя батькові й поставила міцно на ноги матір, попрощалася, мов і не було нічого, й поїхала така ж життєрадісна, як приїхала.

До хвороби Лусія вела спосіб життя, який сама визначала як богемний, а Даніела як нездоровий. Багато років курила, не робила зарядки, щодня запивала вечерю двома келихами вина й заїдала морозивом, мала зайву вагу і відчувала біль у колінах. Одружена кепкувала зі стилю життя свого чоловіка. Вона ліниво розпочинала день чашкою кави з молоком і двома круасанами в ліжку, гортаючи при цьому газету, а він випивав якусь густу зелену рідину з бджолиним обніжжям і мчав до контори, де на нього чекала ошатно вбрана вірна секретарка Лола. У своєму віці Карлос Урсуа тримав форму й ходив виструнчений, мов спис. Лусія, змушувана непоступливою Даніелою, почала наслідувати його й невдовзі помітила результат на вагах у ванній кімнаті і в бадьорості, якої не відчувала з часів юності.

Лусія й Карлос побачилися знову через півтора року, коли підписували документ про розірвання шлюбу, щойно узаконене тоді в Чилі. Лусія ще не могла похвалитися, що вилікувалася остаточно, однак відновила сили, і їй поновили груди. У неї відросло посивіле волосся, яке жінка вирішила коротко підстригти й залишити, як є, за винятком кількох зухвалих пасом, які Даніела встигла пофарбувати до від’їзду в Маямі. Побачивши її в день розлучення — схудлу на десять кілограмів, з дівочими грудьми під декольтованою сорочкою й переливчастим волоссям, Карлос здригнувся. Лусії він здався, як ніколи, показним, жінка відчула миттєвий жаль за втраченим коханням, яке раптово згасло. Насправді ж вона не мала до нього жодних почуттів, хіба що вдячність за те, що він був батьком Даніели. Гадала, що краще тримати б на нього бодай крапельку зла, але зла не було. Від палкого кохання, яке підтримувала багато років, не залишилося й приску розчарування. Одужання після хвороби було важким, але таким же повним, як і від шлюбу, й через кілька років у Брукліні жінка вже рідко згадувала цей період свого минулого.

Хуліан з’явився в її житті на початку 2015 року, коли Лусія вже давно змирилася з браком любові й гадала, що її романтична уява вичерпалася під час хіміотерапії. Завдяки Хуліану вона пересвідчилася в природних відновлюючих властивостях допитливості та бажання. Якби Лена була живою, то застерегла б Лусію, що жінка її віку з такими замашками виглядає смішно, й, можливо, мала б рацію, бо з кожним днем шанси когось покохати меншали, а вірогідність здатися смішною більшала, але це була не вся правда, бо Хуліан з’явився й покохав її тоді, коли Лусія менше за все на таке очікувала. І хоча нове захоплення скінчилося майже так само швидко, як і виникло, воно допомогло жінці зрозуміти, що вона ще має внутрішній жар, готовий спалахнути. Шкодувати про щось було не варто. Радощі, які вона спізнала, залишалися радощами.

Найпершим, що привернуло її увагу в Хуліані, була його зовнішність; не те щоб він був потворним, однак Лусія не могла б назвати його привабливим. Усі її мужчини, й передусім чоловік, були вродливими, не тому що вона таких вибирала, а цілком випадково. Хуліан був найкращим доказом того, що Лусія не мала жодних забобонів щодо монстрів, як прокоментувала материн вибір Даніела. На перший погляд, він був звичайним чилійцем, яких тисячі: незграбний, незугарний, начеб на ньому була чужа одіж — м’яті вельветові брюки й немодні камізельки. Мав цитринового кольору шкіру, успадковану від предків, які походили з півдня Іспанії, сиві волосся та бороду й тендітні руки людини, яка ніколи не займалася фізичною працею. Однак під зовнішністю невдахи ховався надзвичайно розумний чоловік і пристрасний коханець.

Лусії вистачило першого цілунку й того, що відбулося потім тієї ночі, щоб нею заволоділа молодиста примха, яку викликав Хуліан. Принаймні на якийсь час. У перші місяці Лусія хапала обома руками те, чого їй бракувало в шлюбі; завдяки коханцю відчула себе любленою й жаданою. З ним до неї повернулася щаслива юність. Попервах Хуліан також втішався її чуттєвістю й веселощами, проте невдовзі непогамовність Лусії його перелякала. Він забував про домовлені побачення, спізнювався або телефонував в останню мить і під якимось приводом вибачався. Пив зайвий келих вина й засинав посеред фрази чи любовних пестощів. Чоловік скаржився, що йому бракує часу на читання і що мусить обмежувати спілкування, бо, мовляв, приділяє Лусії забагато уваги. Він і далі залишався делікатним коханцем, прагнучим не так знайти втіху, як зробити, проте жінка завважила, що Хуліан вагається. Він більше не віддавався любощам, а уникав їх. Лусія вже вміла розпізнавати любовне розчарування, щойно воно витикало свою голову гаргульї[66], і не терпіла його, сподіваючись, буцімто щось зміниться, як це було впродовж двадцяти років її подружнього життя. Жінка мала більше досвіду й менше часу, щоб його марнувати. Вона розуміла, що мусить розпрощатися, перш ніж це зробить Хуліан, хоча їй бракуватиме його почуття гумору, гри слів, задоволення прокинутися стомленою поруч із ним, знаючи, що варто прошепотіти одне слово чи ненавмисне доторкнутися до нього, щоб знову опинитися в його обіймах. Розставання було безболісним, вони залишилися друзями.

— Я вирішила дати відпочити своєму розбитому серцю, — сказала по телефону Даніелі, і фраза ця, хоч претендувала на дотепність, пролунала жалібно.

— Це так банально, мамо. Серце не розбивається, мов яйце. А якби й було, мов яйце, хіба не краще було б, розбивши його, вихлюпнути почуття? Така ціна вдалого життя, — безжально прорекла дочка.

Через кілька місяців, у Брукліні, Лусія ще час від часу сумувала за Хуліаном, але то був лише легкий свербіж, що не дошкуляв їй. Чи може вона покохати знову? «Тільки не в США», — думала жінка, адже вона не того типу, що приваблює американців, і найкращий доказ цього байдужість Річарда Баумастера. Лусія не уявляла спокуси без почуття гумору, але чилійська іронія не надавалася до перекладу, а жителям півночі здавалася відверто образливою. Її розумовий коефіцієнт у англійській був на рівні шимпанзе, як зізналася вона сама Даніелі. Охоче жартувала тільки з Марсело, сміялася з його коротких лап і писку лемура; собача дозволяло собі бути самозакоханим буркутуном, як законний чоловік.

Сум через розрив з Хуліаном проявився в запаленні кульшових суглобів. Лусія кілька місяців приймала знеболюючі пігулки й ходила, мов качка, але так і не пішла до лікаря, певна, що хвороба минеться, коли минеться прикрість. Так і сталося. Коли прилетіла до Нью-Йорка, жінка ще накульгувала. Річард Баумастер чекав на активну життєрадісну колегу, з якою колись заприязнився, а зустрів незнайомку в ортопедичних черевиках і з ціпком, котра, підводячись зі стільця, видавала звук іржавої завіси. Однак за кілька тижнів він побачив її вже без ціпка і в модних чобітках. Чоловік не здогадувався, що диво сталося завдяки швидкоплинній появі Хуліана.

У жовтні, через місяць після того, як Лусія оселилася в підвалі, Хуліан прилетів до Нью-Йорка на конференцію, і вони провели разом чудову неділю. Поснідали в «Ле Пен Котід’ян»[67], неквапно — бо Лусія ще тягнула ноги — прогулялися Центральним парком і, тримаючись за руки, пішли на денний мюзикл на Бродвей, а потім повечеряли в невеличкому італійському ресторанчику, де випили за дружбу пляшку найкращого к’янті. Обоє відчували ту саму близькість, що й першого дня, коли щойно познайомилися, і легко відновили відому тільки їм, повну двозначних алюзій мову. Хуліан вибачився за те, що змусив її страждати, але вона щиро відповіла, що майже не пам’ятає цього. Того ранку, коли вони опинилися вдвох перед великими чашками кави з молоком і свіжим хлібом, Хуліан викликав у неї сміхотливу симпатію, бажання понюхати його волосся, поправити комір піджака й попросити, щоб він купив брюки свого розміру. А більше нічого. Тоді ж таки, в італійському ресторанчику, вона залишила під столом свій ціпок.