Там, за зимою

Евелін, Річард, Лусія

Поки вбрані, мов полярники, їхали в «Субару» без підігріву й з двома напівпрочиненими віконцями, Річард Баумастер розповів жінкам, що за кілька місяців перед тим запросив прочитати лекцію на своєму факультеті двох експертів з переміщення нелегальних робітників. Саме цим, за словами Евелін, займалися Френк Леруа й Іван Данеску. «Нічого нового, — мовив Річард, — пропозиція й попит існували, відколи офіційно було скасовано рабство, але ніколи цей бізнес не був таким прибутковим, як зараз; це золота жила, порівнянна лише з торгівлею наркотиками та зброєю. Що суворіші закони й прикордонний контроль, то ефективніша й нещадніша організація та більші заробітки агентів, як іменували себе самі торговці людьми. Річард припускав, що Френк Леруа був зв’язковим між цими торговцями й клієнтами в США. Такі типи, як він, не бруднили рук, не знали облич і життя мігрантів, яких постачали, мов рабів, для сільського господарства, фабрик, будинків розпусти. Для нього вони були цифрами, безвісним, мізернішим за худобу, вантажем, який підлягав транспортуванню.

Леруа ховався за машкарою поважного бізнесмена. Його контора на Мангеттені, за словами Евелін, була розташована на Лексінгтон-авеню[69], там він вів справи з готовими винаймати рабів клієнтами, підтримував дружні контакти з потурачами — політиками й представниками влади, відмивав гроші й залагоджував наявні проблеми з законом. Так само, як роздобув посвідчення індіанського племені для Евелін Ортеги, міг за помірну ціну діставати фальшиві документи, проте жертви торгівлі людьми їх не потребували; вони жили під наглядом — невидимі, замовчувані — в потемках світу, де не існувало законів. Мабуть, його комісійні були високими, але ті, хто масово переміщали живий товар, платили, щоб не наражатися на ризики.

— Гадаєш, Френк Леруа справді хоче вбити дружину й сина, як тебе запевняла Шеріл? Чи це лише погрози? — спитав Річард в Евелін.

— Пані боїться його. Вважає, він може вколоти Френкі надмірну дозу інсуліну або задушити.

— Він, либонь, справжнє чудовисько, коли дружина таке каже, — озвалася Лусія.

— А ще пані переконана, що панночка Кетрін намірялася йому допомогти.

— По-твоєму, це можливо, Евелін?

— Ні.

— Що могло б змусити Френка Леруа вбити Кетрін? — розмірковував уголос Річард.

— Приміром, якби Кетрін взнала щось про нього і шантажувала… — припустила Лусія.

— Панночка була на третьому місяці, — урвала їх Евелін.

— Що?! От так несподіванка, Евелін. Чому ти досі мовчала про це?

— Я намагаюся не переповідати плітки.

— Вона була вагітна від Леруа?

— Так. Це мені сказала панночка Кетрін. Пані Леруа нічого не знає.

— Можливо, Френк Леруа вбив її, бо вона тиснула на нього, хоча таке здається малоймовірним. Це могло статися випадково… — завважила Лусія.

— Убивство скоєно, мабуть, у четвер увечері або в п’ятницю вранці, перш ніж він подався до Флориди, — мовив Річард. — Отже, Кетрін померла чотири дні тому. Якби не мороз…

До Омега-інституту дісталися близько другої години дня. Лусія розповідала про буйну природу, цілий ліс чагарників і старезних хвойних дерев, але чимало з них стояли без листя, й краєвид виявився не таким рясним, як вони сподівалися. Якби на території були охоронці чи обслуговуючий персонал, їх легко помітили б, однак мандрівці вирішили ризикнути.

— Територія величезна. Поза сумнівом, тут ми знайдемо зручне місце, щоб поховати Кетрін, — мовила Лусія.

— Є камери спостереження? — поцікавився Річард.

— Ні. Навіщо в такому місці камери спостереження? Тут нема чого красти.

— Тим краще. А що ми робитимемо потім з тобою, Евелін? — спитав Річард батьківським тоном, яким уже два дні звертався до дівчини. — Мусимо врятувати тебе від Леруа й від поліції.

— Я пообіцяла бабусі, що як поїхала, так і повернуся.

— Але ж поїхала ти, тікаючи від банди. Як же ти вернешся до Гватемали? — спитала Лусія.

— Це було вісім років тому. А обітниця є обітниця.

— Ймовірно, люди, які вбили твоїх братів, померли або сидять у в’язниці. Ніхто в цих бандах не живе так довго, проте насильство у тебе на батьківщині триває, Евелін. Хоч би ніхто й не пам’ятав про помсту твоїй родині, така юна й гожа дівчина, як ти, наражається на небезпеку. Адже ти це розумієш?

— Евелін ризикує і тут, — озвався Річард.

— Не думаю, що її заарештують за браком документів. У цій країні в такому становищі перебувають одинадцять мільйонів мігрантів, — заперечила Лусія.

— Рано чи пізно рештки Кетрін знайдуть, і розпочнеться прискіпливе розслідування, пов’язане з родиною Леруа. Під час розтину з’ясується, що вона була вагітною, а аналіз підтвердить батьківство Френка Леруа. І тоді розкриється зникнення машини й Евелін.

— Тому вона мусить виїхати якнайдалі, Річарде, — проказала Лусія. — Якщо її знайдуть, то звинуватять у крадіжці автівки й можуть пов’язати зі смертю Кетрін.

— У такому разі вклепалися ми всі. Ми співучасники, бо, позбувшись трупа, приховаємо докази.

— Потрібен буде добрий адвокат, — уточнила Лусія.

— Жоден адвокат, хоч би який геніальний був, не допоможе виплутатися з цієї халепи. Ну ж бо, Лусіє, викладай карти. Я певен, що ти вже маєш якийсь план.

— Це тільки ідея, Річарде… Головне, відправити Евелін туди, де ні Леруа, ні поліція її не знайдуть. Учора ввечері я зателефонувала дочці, і тій спало на думку, що Евелін може загубитися в Маямі, де мешкають мільйони латиноамериканців, а коли ми будемо певні, що її ніхто не шукає, ніщо не завадить їй повернутися до матері в Чикаго. Даніела запропонувала, що поселить її тим часом у себе.

— Невже ти хочеш ще й Даніелу вплутати в цю справу?! — обурився Річард.

— Чому б ні? Даніела полюбляє пригоди; дізнавшись, в який клопіт ми вскочили, вона дуже шкодувала, що не тут, з нами, і не може нічим зарадити. Либонь, твій батько повівся б так само.

— Ти розповіла все Даніелі по телефону?

— По вотсапу[70]. Заспокойся, чоловіче, ніхто нас не підозрює, стежити за нашими мобілками немає підстав. До того ж з вотсап немає проблем. Коли поховаємо Кетрін, одразу посадимо Евелін у літак до Маямі. Даніела чекатиме на неї.

— У літак?

— Внутрішніми рейсами вона може літати за своїм посвідченням, але якщо це ризиковано, посадимо її в автобус. Дорога довга, мабуть, півтори доби.

На територію Омега-інституту вони в’їхали через Лейк Драйв і проминули адміністративні будівлі, що самотньо стояли в абсолютній тиші посеред білого краєвиду. Від початку буревію тут нікого не було, дорогу не розчистили машинами, але сонце розтопило значну частину снігу, що тепер стікав брудними струмочками. Свіжих слідів шин не було. Лусія спрямувала їх до спортивного майданчика, бо пригадала, що там є ящик для зберігання м’ячів, габарити якого дозволяли покласти тіло всередину, щоб уберегти від койотів та інших хижаків. Однак Евелін здалося блюзнірством залишити Кетрін в ящику для м’ячів.

Вони доїхали до берега вузького й довгого озера, яке Лусія, навідуючись до інституту, перепливала в човні. Озеро було вкрите кригою, на яку мандрівці не наважилися ступити. Річард розумів, як непросто визначити товщину криги на око. На березі стояв навіс, тут же видніли човни й причал. Річард запропонував прив’язати до багажника «Субару» один з човнів і, їдучи вузькою дорогою вздовж берега, відтягти його кудись подалі. Вони змогли б укрити Кетрін брезентом і залишити у човні біля протилежного берега. За кілька тижнів крига скресне, човен випливе на середину озера, і жінку знайдуть. «Похорон на воді — це поетично, це схоже на обряд вікінгів», — додав він.

Річард і Лусія силкувалися розв’язати ланцюг, яким кріпився один з човнів, коли Евелін скрикнула й вказала рукою на кілька дерев, що росли неподалік.

— Що сталося? — спитав Річард, подумавши, що за ними хтось стежить.

— Ягуар! — зойкнула пополотніла Евелін.

— Це неможливо, Евелін. Вони тут не водяться.

— Я нічого не бачу, — озвалася Лусія.

— Ягуар! — повторила дівчина.

І тоді в білині лісу їм привидівся силует великого жовтого звіра, що напівобернувся й в один стрибок зник у напрямку саду. Річард запевнив жінок, що це міг бути хіба що олень або койот; у цих краях ніколи не було ягуарів, а якщо й жили колись інші великі коти, приміром, пуми чи рисі, то їх вигубили понад століття тому. Видіння було миттєве, тож Лусія й Річард сумнівалися, що бачили справжнього звіра, проте Евелін, змінившись на лиці, пішла за примарним ягуаром — легка, маленька, невагома — мовби не торкаючись землі. Вони не наважилися гукати її, бо хтось міг би почути їхні крики, й чалапали за нею, як два пінгвіни, намагаючись не послизнутися на тонкому шарі снігу.

Евелін на своїх ангельських крилах, начеб пливла дорогою повз будинок адміністрації, крамницю, книгарню, кав’ярню, а тоді залишила позаду бібліотеку, лекторій і великі будівлі їдалень. Лусія пам’ятала інститут улітку, коли тут буяла зелень, було повно квітів, птахів з барвистими грудками й золотавих білочок, а відвідувачі, мов у рапідній кінозйомці, виконували в саду стриманий танець тайцзіцюань[71], тоді як інші сновигали в індійських спідницях і чернечих сандаліях, поспішаючи на уроки й лекції; співробітники — недавні підлітки, від яких відгонило марихуаною, — перевозили на електрокарах сумки й ящики. Зимовий краєвид був пустельним і чарівним, фантастична білість створювала враження нескінченності. Будівлі стояли зачинені, з насунутими на вікна дерев’яними щитами — жодних ознак життя, ніби вже років п’ятдесят тут нікого не було. Сніг приглушав звуки природи й рипіння чобіт; Лусія й Річард простували позаду Евелін безшумно, мов уві сні. День видався ясний і було ще рано, однак їм здавалося, що їх огортає схожий на піротехнічний туман. Евелін проминула кабінки й попростувала ліворуч стежкою, що завершувалася крутими кам’яними сходами. Не вагаючись і не звертаючи уваги на кригу, почала підніматися сходинками, мовби достеменно знала, куди прямує; Лусія й Річард насилу дерлися за нею. Вони залишили позаду замерзлий фонтан і кам’яного Будду, і на верхів’ї пагорба натрапили на святилище — дерев’яний квадратний храм у японському стилі, оточений критими галереями — це було духовне серце громади.

Мандрівці зрозуміли, що Кетрін вибрала це місце. Евелін Ортега не могла знати, що тут розташоване святилище, а на снігу не було слідів звіра, якого бачила тільки вона. Шукати пояснення було не варто, і Лусія, як завжди в таких випадках, скорилася перед таїною. Річард якусь мить сумнівався, чи він, бува, не схибнувся, а тоді знизав плечима й теж упокорився. За останні два дні чоловік втратив віру в те, що начебто знав, й ілюзію, буцімто контролює себе; він переконався, що знає дуже мало, а контролює ще менше, втім така непевність більше його не лякала. У ніч зізнань Лусія сказала йому, що життя проявляється завжди, але краще проявляється тоді, коли ми приймаємо його, не опираючись. Ведена безпомильною інтуїцією чи то привидом ягуара, що втік з таємничої сельви, Евелін привела їх просто до священного місця, де Кетрін упокоїться з миром, захищена добрими духами, поки буде готова продовжити останню путь.

Евелін і Лусія зачекали, сидячи в критій галереї на лаві, неподалік двох замерзлих ставів, де влітку плавали тропічні риби й цвіли лотоси, а Річард тим часом пішов по автівку. До святилища вела крута дорога, якою їздили машини тутешнього персоналу: «Субару» з зимовими шинами й системою постійного повного приводу могла тут піднятися.

Вони обережно дістали Кетрін з автівки, поклали на брезент і понесли до святилища. Оскільки зал для медитацій був зачинений на ключ, мандрівці вирішили підготувати заклякле в зародковій позі тіло з широко розплющеними від подиву голубими очима на мосту між ставами. Евелін зняла з шиї камінець із зображенням Ішчел, богині-ягуарихи, який вісім років тому в Петені дала їй ворожбитка, й повісила цей амулет далеких предків на шию Кетрін. Річард хотів був завадити дівчині, бо залишати доказ було ризиковано, але відмовився від свого наміру, зрозумівши, що пов’язати амулет з його власницею буде практично неможливо. Коли тіло знайдуть, Евелін перебуватиме вже дуже далеко. Чоловік лише протер камінець змоченою в текілі паперовою серветкою.

Відповідно до вказівок дівчини, яка цілком природно взяла на себе роль священослужительки, вони здійснили імпровізований погребовий обряд. І тоді для Евелін, яка не могла здобутися на слово на похороні брата Грегоріо й була відсутня, коли ховали її брата Андреса, коло замкнулося. Дівчина відчула, що, прощаючись з Кетрін, водночас вшановує своїх братів. У її селі агонію й кончину хворого сприймали без жаху, бо смерть, як і народження, це поріг. Люди підтримували помираючого, щоб він безбоязно перебрався в потойбіччя і вручив душу Богові. У разі насильницької смерті, вбивства чи нещасного випадку вдавалися до інших обрядів, аби переконати жертву в тому, що сталося, та попросити піти й не повертатися, щоб не лякати живих. Кетрін і її ненародженій дитині бракувало бодай звичайного чатування за небіжчиками. Можливо, вони навіть не відали, що померли. Ніхто не обмив, не напахав парфумами й не вбрав Кетрін у її найкращу одіж, ніхто не співав їй пісень і не вбрався в жалобу, не подавали кави, не запалювали свічок, не приносили квітів, не було й чорного паперового хреста на знак того, що її відхід спричинений насильницькою смертю. «Мені дуже шкода панночки Кетрін, яка не має навіть труни ані місця на цвинтарі; бідолашне ненароджене дитя, що не має навіть іграшки, щоб бавитися на небесах», — проказала Евелін.

Лусія змочила клапоть тканини й витерла з обличчя Кетрін закипілу кров, а тим часом Евелін голосно молилася. За браком квітів Річард зрізав кілька гілок і поклав їх до рук небіжчиці. Евелін наполягла, щоб тій залишили також пляшку текіли, бо під час чатування за небіжчиком завжди п’ють алкоголь. Витерши відбитки пальців на пістолеті, його також поклали поруч з Кетрін. Можливо, зброя стане переконливим доказом проти Френка Леруа. Тіло Кетрін ідентифікують, як і її коханця; пістолет, з якого пролунав постріл, був зареєстрований на його ім’я, до того ж слідчі зможуть довести, що він батько ненародженої дитини. Усе свідчило проти нього, однак не засуджувало, бо чоловік мав алібі: він перебував у Флориді.

Мандрівці вкрили Кетрін килимом, звели чотири кути брезенту та обережно загорнули жінку й перев’язали мотузками, які Річард мав у машині. Як усім тутешнім будівлям, святилищу бракувало підмурка: його поставили на палях, тож під ним залишався проміжок, куди вони й опустили Кетрін. Досить довго збирали каміння, щоб затулити вхід. Коли навесні розтане сніг, тіло, безперечно, почне розкладатися, і його знайдуть по запаху.

— Помолімося, Річарде, разом з Евелін і попрощаймося з Кетрін, — запропонувала Лусія.

— Я не вмію молитися, Лусіє.

— Кожен робить це по-своєму. Для мене молитися означає розслабитися й повірити в таїну буття.

— Чим є для тебе Бог?

— Зви його як хочеш, Річарде, але простягни руки Евелін і мені, й давайте утворимо коло. Допоможімо Кетрін та її дитині піднятися на небо.

Потім Річард навчив Лусію й Евелін ліпити сніжки й класти їх одні на одних, щоб, зробивши піраміду, поставити в її центрі запалену свічку: чоловік бачив, що так бавилися на Різдво діти Орасіо. Цей хисткий світильник з мерехтливого полум’я й води відкидав золотаве сяйво поміж синіх кругів. За кілька годин, коли свічка догорить, а сніг розтане, від світильника не залишиться й сліду.