Там, за зимою

Річард

З мотелю вибралися о дев’ятій голодні, тільки випивши натще кави. Лусія наполягала, що треба десь поснідати, мовляв, вона потребує тарілки гарячої їжі, а не китайських пакетів і паличок. Зрештою опинилися в «Денні’з»[49] — жінки ласували млинцями з медом, а Річард ложка за ложкою жував позбавлену смаку вівсянку. Виїжджаючи напередодні з Брукліна, вони домовилися з’являтися на людях поодинці, однак з плином годин осторога послабилася, мандрівці так комфортно почувалися разом, що навіть Кетрін Браун уже цілком природно сприймали як попутницю.

Дорога видалася кращою, ніж напередодні. Уночі трохи сніжило, й температура залишалася на кілька градусів нижчою нуля, зате вітер ущух, і з доріг поприбирали сніг. Рухатися можна було жвавіше, і Річард підрахував, що з такою швидкістю вони дістануться будиночка близько полудня й ще завидна встигнуть позбутися «Лексуса». А проте через півтори години за поворотом, у ста метрах перед собою, він побачив сині й червоні вогні блималок кількох поліцейських машин, що перегородили шосе. Роздоріжжя тут не було, а якби він забрав назад, то привернув би увагу.

Вміст сніданку одразу підкотив йому до горла, рот наповнився жовчю. Нудота й кошмарна згадка про вчорашній пронос стривожили чоловіка. Він обмацав верхню кишеню, де зазвичай тримав рожеві пігулки, але нічого там не знайшов. У дзеркало заднього виду помітив за собою Лусію: та підбадьорливо показала йому схрещені пальці. Попереду зібралися валка автівок, машина швидкої допомоги й пожежний автомобіль. Поліцай жестом наказав Річардові стати в чергу. Чоловік зняв балаклаву і якомога спокійніше спитав, у чому справа.

— Зіткнулися кілька машин.

— Є жертви?

— Я не уповноважений надавати таку інформацію.

Похиливши голову на руки, що тримали кермо, недужий Річард чекав разом з іншими водіями й лічив секунди. У його животі й стравоході вирувала пожежа.

Чоловік не пригадував, щоб у нього колись так жахливо підвищувалася кислотність, боявся, що виразка лопнула і це внутрішня кровотеча. Клята доля — це ж треба, щоб саме коли перевозив небіжчицю й нестерпно хотів до туалету, в нього міг статися заворот кишок. А раптом апендицит? Не варто було їсти вівсянку, Річард забув, що вона розслабляє шлунок. «Якщо ці кляті поліцаї не розчистять дороги, я зроблю це просто тут, тільки цього бракувало. Що подумає Лусія? Що я нікчема, недоумок з хронічним проносом», — голосно проказав чоловік.

Хвилини на автомобільному годиннику тяглися повільно, черепашачою ходою. Раптом задзвонила мобілка.

— З тобою все гаразд? Ти наче знепритомнів, — голос Лусії долинув мов з неба.

— Не знаю, — озвався, підвівши голову від керма.

— Це нервовий спазм, Річарде. Ти нервуєш. Прийми свої пігулки.

— Вони в моїй сумці у твоїй автівці.

— Зараз принесу.

— Ні!

Побачив, як з одних дверцят «Субару» вийшла Лусія, а з інших Евелін з Марсело на руках. Лусія, наче й не було нічого, підійшла до «Лексуса», кісточками пальців постукала у віконце. Річард опустив скло, готовий нагримати на неї, але жінка швидко передала йому пігулки. І в цю ж мить один з патрульних великими кроками наблизився до них.

— Міс! Залишайтеся в своїй машині! — наказав він.

— Вибачте, офіцере. Ви маєте сірника? — спитала жінка, підкріпивши свої слова загальноприйнятим жестом, мовби підносячи до рота сигарету.

— Сідайте до своєї машини! І ви також! — останні слова поліцай адресував Евелін.

Чекали тридцять п’ять хвилин — «Субару» з увімкненим двигуном, щоб працювало опалення, а «Лексус» перетворений на холодильник — поки місце аварії почали розчищати від автівок. Щойно машина швидкої допомоги й пожежний автомобіль від’їхали, поліція дозволила рух автомобілям, що вишикувалися вервечкою в обох напрямках. Коли проминали місце зіткнення, мандрівці завважили перевернутий догори колесами пікап, розбиту вщент автівку зі сплющеним передом, яку вдарили ззаду, і ще одну машину, що мовби осідлала другу. Днина видалася ясною, буревій минувся, і жоден з трьох водіїв не подумав про ожеледицю.

Річард кинув до рота чотири антацидні пігулки. Він і досі відчував смак жовчі, печія теж не припинилася. Чоловік зігнувся вдвоє над кермом, весь у холодному поту, із затуманеними через біль очима; з кожною хвилиною впевненість, що це внутрішня кровотеча, зростала. Попередив Лусію по мобілці, що не може далі терпіти, й зупинився на ближчому повороті дороги. Жінка припаркувалася позаду в ту саму мить, коли Річард прочинив дверцята й почав шумно блювати на шосе.

— Треба звернутися по допомогу. Десь тут має бути шпиталь, — Лусія простягнула йому паперову серветку й пляшку з водою.

— Ніякого шпиталю. Це минеться. Мені потрібен туалет…

Не давши Річардові часу на заперечення, Лусія наказала Евелін сісти за кермо «Субару», а сама вмостилася на водійському місці в «Лексусі». «Їдь поволі, Лусіє. Сама бачила, що може трапитися, коли машина ковзає», — мовив Річард, скоцюрбившись на задньому сидінні. А тоді подумав, що в такій самій позі лежить відокремлена від нього бильцем сидіння й пластмасовою перегородкою Кетрін Браун.

Живучи в Ріо-де-Жанейро, Річард методично пив; то була соціальна повинність, частина культури, неодмінний ритуал будь-яких зборів, навіть на роботі, що давав можливість трохи розслабитися дощового надвечір’я чи спекотного полудня, стимулював під час політичної дискусії, рятував від холоду, суму, мінливостей любовних пригод і розчарування після футбольного матчу. Річард уже багато років не повертався до цього міста, але не сумнівався, що там ніщо не змінилося. Деякі звички забуваються лише через кілька поколінь. У ті часи Річард споживав стільки ж алкоголю, скільки його приятелі й знайомі, нічого особливого, як вважав сам. Дуже рідко напивався до нестями — це був паскудний стан; він волів мовби ширяти в повітрі, бачити світ без колючок, приємний, лагідний. Чоловік не надавав значення алкоголю, аж поки Аніта не окреслила йому проблему й не почала рахувати келишки — спершу мовчки, а згодом уголос, принижуючи на людях докорами. Його голова добре витримувала алкоголь, чоловік міг влити в себе чотири кухлі пива й три кайпіріньї без жодних згубних наслідків; навпаки він переставав ніяковіти й сам собі здавався чарівним хлопцем, а проте стримувався, щоб не дратувати дружину й виразку, яка часом підносила неприємні сюрпризи. Він часто писав батькові, але ніколи не згадував у листах про спиртне, бо Джозеф був непитущим і не зрозумів би сина.

Після народження Бібі Аніта ще тричі вагітніла, але кожного разу все кінчалося викиднем. Жінка мріяла про велику родину, таку, як її власна; вона була однією з молодших дочок з-поміж одинадцятьох дітей і мала безліч братів і сестер у перших, племінників і племінниць. Кожна невдала вагітність посилювала її відчай. Жінка вбила собі в голову, буцімто саме Небо випробовує її або карає за якийсь гріх, і поступово в неї вичерпалися сили та життєрадісність.

Без цих надзвичайно важливих властивостей танці перестали для неї щось важити й урешті-решт Аніта продала свою знамениту школу. Жінки з родини Фарінья — бабця, матір, сестри, тітоньки й сестри в перших — змінюючи одні одних, зімкнули лави й не залишали її саму. Оскільки вона ні на мить не відходила від Бібі, занепокоєно оберігала дівчинку, боячись втратити, всі ці жінки, щоб розважити її, посадили Аніту писати куховарську книгу різних поколінь родини Фарінья, певні, що жодне горе не встоїть перед цілющою працею й радощами кулінарії. Її змусили упорядкувати в хронологічному порядку вісімдесят альбомів з фотографіями родичів, а коли Аніта впоралася з цим завданням, почали вигадувати інші приводи, щоб чимось її зайняти. Річард, згнітивши серце, погодився, щоб дружину й дочку відвезли на пару місяців до садиби Анітиних діда та бабці. Сонце й вітер покращили душевний стан жінки. З села вона повернулася, погладшавши на чотири кілограми, й шкодувала, що продала школу, бо хотіла знову танцювати.

Вони знову кохались, як у ті часи, коли тільки те й робили. Ходили послухати музику й потанцювати. Долаючи спадкову незграбність, Річард кружляв її на майданчику пару разів і ледве стримувався, бачачи, як усі очі втуплюються в його дружину — одні впізнавали королеву школи Аніти Фаріньї, інших просто змагали захоплення чи хіть; він галантно передавав її іншим, більш удатним до танців чоловікам, а сам пив, сидячи за своїм столиком, і з ніжністю дивився на дружину, невиразно думаючи про неї.

У його віці вже слід було планувати майбутнє, але з келишком у руці всі клопоти так легко було відкласти. Диплом доктора він одержав ще за два роки перед тим, проте ніяк ним не скористався, якщо не рахувати пари статей, які спромігся розмістити в університетських виданнях США — одна стосувалася права індіанців на землю відповідно до конституції 1988 року, друга — сексуального насильства в Бразилії. На життя заробляв, даючи уроки англійської. Радше з цікавості, ніж через амбітність час від часу озивався на оголошення про вакансії в American Political Review[50]. Час свого перебування в Ріо-де-Жанейро Річард вважав паузою, люб’язно наданою долею, тривалою відпусткою; невдовзі йому доведеться розпочати професійну кар’єру, але з цим можна ще трохи почекати. Місто запрошувало до втіх та байдикування. Аніта мала невеличкий будиночок неподалік узбережжя, а продаж її бізнесу та його уроки англійської забезпечували їм прожиток.

Бібі невдовзі мало виповнитися три роки, коли богині почули нарешті молитви Аніти й інших жінок її родини. «Це завдяки Єманжі», — сказала Аніта Річардові, сповіщаючи чоловіка про нову вагітність. «Ти ба, а я гадав, завдяки мені», — засміявся той, підхопивши її на руки й притиснувши до грудей, немов велет-людожер. Вагітність минала без проблем і в належний строк закінчилася пологами, які однак виявилися такими складними, що довелось удатися до кесаревого розтину. Лікар попередив Аніту, що вона не матиме більше дітей, принаймні кілька років, однак це не надто засмутило жінку, яка вже тримала на руках здорового й ненаситного Паблу, молодшого братика Бібі, якого так чекала родина.

Через місяць Річард нахилився вдосвіта над колискою, щоб узяти малюка й передати Аніті, здивований, що той не плаче від голоду, як робив це зазвичай кожні три-чотири години. Хлопчик так спокійно спав, що Річард завагався, чи варто його будити. Хвиля ніжності пройняла все його єство, у нього зволожилися очі і йому перехопило подих приголомшливе відчуття вдячності, що часто заволодівало Річардом у присутності Бібі. Аніта, яка вже встигла розпахнути сорочку, взяла немовля на руки й приклала до грудей, і тільки тоді збагнула, що дитина не дихає. Несамовитий крик пораненого звіра розбуркав дім, квартал, цілий світ.

Довелося робити автопсію. Річард намагався приховати це від Аніти, бо сама думка, що маленького Паблу старанно розтинатимуть, видавалася надто моторошною, але необхідно було з’ясувати причину смерті. Згідно з висновком патологоанатома, йшлося про синдром дитячої раптової смерті, як написав лікар великими літерами, про нещасний випадок, який неможливо передбачити. Аніта впала в глибокий безпросвітний розпач, у бездонну печеру, де чоловікові не було місця. Річард почувався знехтуваним дружиною і викинутим у найвіддаленіший закуток власного дому, мов якийсь непотріб, іншими членами родини Фарінья, котрі заступили його, доглядаючи Аніту, опікуючись Бібі й ухвалюючи рішення, не спитавши його думки. Родичі заволоділи його маленькою сім’єю, вважаючи Річарда нездатним осягнути масштабів трагедії, оскільки його чутливість надто відрізнялася від їхньої. У глибині душі Річард відчував полегкість, бо й насправді був чужаком на цих теренах скорботи. На роботі він узяв більше лекційних годин, рано йшов з дому й під різними приводами пізно повертався. Чоловік почав більше пити. Алкоголь у достатній кількості допомагав відволіктися.

Мандрівці були в кількох кілометрах від роздоріжжя, коли почули сирену й завважили сховану за кущами патрульну машину. Лусія побачила блимаючі вогні, що освітлювали то її автівку, то «Субару», яка їхала позаду. Жінка всерйоз міркувала, чи не натиснути щосили на акселератор, важачи життям, однак крик, що вихопився в Річарда, змусив її змінити плани. Вона проїхала ще кілька метрів і стала на узбіччі. «Тепер нам точно капець», — подумав Річард, насилу випростовуючись. Лусія опустила скло й, затамувавши подих, чекала, поки патрульна машина загальмувала позаду. «Субару» проїхала повз неї, зменшивши швидкість, і жінка встигла показати на мигах Евелін, аби та не зупинялася. За мить підійшов поліцай.

— Ваші документи.

— Я щось порушила, офіцере?

— Ваші документи.

Лусія порилася в бардачку й простягнула йому папери на «Лексус» і своє міжнародне водійське посвідчення, подумавши, що воно, можливо, прострочене, бо не пам’ятала, коли одержала документ у Чилі. Поліцай приглядався до них, а тоді наставився на Річарда, який устиг випростатися на задньому сидінні й поправляв на собі одяг.

— Вийдіть з машини, — наказав офіцер Лусії.

Та підкорилася. Жінка ледве трималася на тремтячих ногах. Сяйнула думка, що, либонь, так почувається афроамериканець, коли його зупиняє поліція, і що якби за кермом сидів Річард, з ними повелися б інакше. І в цю ж таки мить Річард прочинив дверцята й скоцюрблений виліз з автівки.

— Зачекайте в машині, пане! — гримнув на нього поліцай, хапаючись рукою за кобуру пістолета.

Річард сів навпочіпки й, здригаючись усім тілом, виблював рештки вівсянки просто поліцаєві під ноги; той з огидою відступив трохи назад.

— Він хворий, має виразку, офіцере, — пояснила Лусія.

— Хто ви йому?

— Я… я… — промимрила Лусія.

— Вона моя економка. Працює в мене, — спромігся проказати Річард між двома позивами до блювоти.

Поліцай машинально зважив стереотипи, все збігалося: «Служниця-латиноамериканка везе господаря, певно, до шпиталю. Той, здається, справді хворий. Ти ба, ця жінка має міжнародні права; він не вперше бачив таке посвідчення. Чилі? Де це, чорт забирай?». Зачекавши, поки Річард оговтається, офіцер знову велів йому сісти до машини, але цього разу тон наказу був примирливий. Поліцай обійшов «Лексус», покликав Лусію й показав на багажник.

— Так, офіцере. Це сталося щойно. На шосе аварія, постраждали кілька машин, мабуть, ви вже в курсі. Одна автівка не встигла загальмувати й вдарила мене, але це дрібниці — незначна вм’ятина і пошкоджена фара. Я пофарбувала її лаком для нігтів, поки знайду запасну.

— Доведеться виписати вам припис.

— Я мушу відвезти пана Баумастера до лікаря.

— Цього разу я вас відпущу, але ви повинні замінити фару впродовж двадцяти чотирьох годин. Зрозуміло?

— Так, офіцере.

— Вам потрібна допомога з хворим? Я можу супровести вас до шпиталю.

— Щиро дякую, офіцере. У цьому немає потреби.

Коли Лусія знову сіла за кермо, серце в неї калатало, вона намагалася рівно дихати, а тим часом патрульна машина поїхала геть. «Це скінчиться інфарктом», — подумала була жінка, а вже за півхвилини тряслася від нападу нервового сміху. Якби поліцай виписав штраф, її особа й дані автівки були б занесені до протоколу, і тоді вже точно Річардові побоювання справдилися б до найжахливіших подробиць.

— Лихо не без добра, — насміявшись, вона витерла зволожені очі, але Річардові було не до сміху.

«Субару» чекала на них за кілометр попереду, і невдовзі Річард завважив дорогу до Орасієвого будиночка — власне майже непомітну, вкриту кількасантиметровим шаром снігу стежину, що кривуляла між соснами. Хвилин з десять вони повільно заглиблювалися в ліс, молячи Бога, щоб машини не застрягли, не помічаючи жодної ознаки присутності людей, аж раптом узріли перед собою похилий дах казкового будиночка, з якого, немов елементи різдвяної декорації, звисали бурульки.

Річард, який усе ще відчував нудотну слабкість, але вже не такий гострий біль, відімкнув своїм ключем замок на брамі, жінки припаркувалися й вийшли з автівок. Він відпер двері й мусив налягти на них усім тілом, щоб зрушити з місця, бо деревина відсиріла й набухла. Коли ввійшли досередини, в обличчя вдарив нудотний сморід. Річард метнувся до туалету, а коли повернувся, пояснив, що будиночок більше двох років стояв зачинений і, поза сумнівом, його уподобали кажани й ще якісь тварі.

— Коли позбудемося «Лексуса»? — поцікавилася Лусія.

— Сьогодні ж, але дай мені півгодини, щоб очуняти, — вимовивши це, Річард ліг долілиць на розхитаний диван у вітальні, не наважившись попросити, щоб вона лягла поруч і зігріла його своїм теплом.

— Відпочинь. Але якщо ми затримаємося тут надовго, то замерзнемо, — озвалася Лусія.

— Треба запустити генератор і заправити пальним калорифери. На кухні стоять бляшанки з гасом. Труби, мабуть, замерзли, може, деякі й поламані, але це з’ясується навесні. Пічку розпалювати не слід, хтось може помітити дим.

— Ти не годен нічого робити. Ходім, Евелін, — мовила Лусія, накривши Річарда побитим міллю шорстким пледом, який угледіла на бильці одного зі стільців.

Невдовзі жінки вже ввімкнули два калорифери, а от запустити дихаючий на ладан генератор їм не вдалося, не впорався з ним і Річард, коли зміг звестися на ноги. У будиночку була гасниця, якою приятелі користувалися, коли приїздили сюди на підводну риболовлю, а в Річардовому багажі — три ліхтарі, спальники й інші практичні речі, вкрай необхідні для експедиції в глибини Амазонії, а ще кілька пакетиків сухої вегетаріанської їжі, які чоловік возив з собою під час тривалих подорожей на велосипеді. «Ослячий корм», — весело прокоментувала Лусія, силкуючись скип’ятити воду на невеличкій гасниці, майже такій же непоступливій, як і генератор. Залитий окропом ослячий корм виявився цілком пристойною їжею, до якої Річард однак навіть не доторкнувся, обмежившись відваром і половиною чашки чаю, які випив, боячись зневоднення; його шлунок не приймав нічого більше. Потім знову ліг, загорнувшись у плед.