Там, за зимою

Евелін

22 березня 2008 року, якраз на Велику суботу, через п’ять тижнів після смерті Грегоріо Ортеги, надійшла черга його брата й сестри. Месники скористалися з того, що стара Консепсьйон пішла до церкви готувати квіти до Великодня, й удерлися до халупи серед білого дня, просто опівдні. Упізнавані завдяки татуюванням і зухвальству, вони приїхали до села вчотирьох на двох торохтливих мотоциклах, що не могли не привернути уваги, бо люди в Монха Бланка дель Сур ходили пішки або пересувалися на велосипедах. В оселі нападники залишалися тільки вісімнадцять хвилин: їм цього вистачило. Якщо сусіди й бачили їх, ніхто не втрутився, а згодом так само ніхто не схотів дати свідчення. Те, що бандити вчинили злочин саме на страсний тиждень — священний час посту й покаяння, згадувалося потім упродовж років як найбільш непрощенний гріх.

Консепсьйон Монтоя повернулася додому близько першої години, коли сонце немилосердно пряжило, й навіть какаду замовкли у вітті. Жінку не здивувала тиша порожніх вулиць: була година післяобіднього сну, і ті, хто не відпочивали, готувалися до урочистої ходи на честь воскресіння Христа й до великої меси, яку наступного дня мав відправляти отець Беніто у фіолетовому облаченні з білим паском, а не в неохайних джинсах і вишитій у Чічікастенанго[20] поношеній епітрахилі, яку парох одягав у всі інші дні року. Засліплені вуличним світлом, очі жінки не одразу призвичаїлися до півмороку оселі й розгледіли біля дверей скуленого, мов сплячий собака, Андреса. «Що з тобою, хлопче?» — спитала, перш ніж узріла темну цівку на долівці й рану на шиї. Хрипкий зойк вихопився в неї від самісіньких ніг, роздираючи нутрощі. Стара опустилася навколішки: «Андресе, Андресіто», — а тоді згадала раптом про Евелін. Та лежала в іншому кінці кімнати — виставлене на огляд худеньке тіло, кров на обличчі, кров на ногах, кров на подертому бавовняному платтячку. Бабуся поповзла до неї, благаючи Бога, виючи, аби той зглянувся й не забрав онуки. Взяла її за плечі, почала термосити й завважила, що одна рука в нещасної неприродно звисає, пошукала бодай якусь ознаку життя, а коли не знайшла, вийшла надвір, несамовито волаючи до Пресвятої Богородиці.

Першою прибігла якась сусідка, за нею інші жінки. Дві з них силоміць тримали нестямну Консепсьйон, інші тим часом пересвідчилися, що Андресові вже нічим не можна зарадити, а Евелін ще дихала. Послали хлопця на велосипеді повідомити поліцію, й намагалися відживити Евелін, не піднімаючи її через ушкоджену руку, а ще тому, що з її рота й піхви сочилася кров.

Отець Беніто примчав на своєму пікапі раніше за поліцаїв. У халупі було повно людей, які обговорювали подію й намагалися бодай чимось допомогти. Тіло Андреса поклали на стіл, прилаштували, як належить, голову, обмотавши хусткою перерізану шию, обмили вологим ганчір’ям і шукали сорочку, щоб надати хлопцеві пристойнішого вигляду; тим часом інші жінки прикладали Евелін змочені в холодній воді компреси й намагалися розрадити Консепсьйон. Священик збагнув, що вже не вдасться зберегти слідів злочину, затертих і затоптаних сусідами, котрі керувалися добрими намірами; втім, з огляду на недбалість поліції, це не мало жодного значення. Найімовірніше ніякі представники влади не потурбуються цією родиною. Коли парох приїхав, люди шанобливо розступилися, обнадієні, начеб божественні сили, які той представляв, могли скасувати трагедію. Отцеві Беніто вистачило миті, щоб оцінити стан Евелін. Обмотавши її руку ганчіркою, він попросив, аби до його пікапу поклали матрац і щоб жінки підсунули під дівчину ковдру; ті вчотирьох віднесли її на ковдрі й умостили на матраці. Потім священик велів Консепсьйон їхати з ним, а решті — залишатися на місці й чекати поліцаїв на випадок, якщо ті приїдуть.

Бабуся та ще дві жінки поїхали з парохом до розташованого за одинадцять кілометрів від села шпиталю місіонерів-євангелістів, де завжди чергували один чи два лікарі, бо заклад обслуговував кілька навколишніх сіл. Уперше в житті отець Беніто, водій-відчайдух, обережно керував машиною, бо Евелін стогнала на кожному вибої та закруті дороги. Коли приїхали, перенесли дівчину на ковдрі, мов на гамаку, до шпиталю й поклали на ноші. Її оглянула лікарка Нурія Кастель — схильна до агностицизму каталонка, як з’ясував згодом отець Беніто. Ніяка не євангелістка. Тканина правої руки Евелін була ушкоджена; судячи з синців, у неї було поламано кілька ребер, але це, за словами лікарки, мав підтвердити рентген. А ще її били по обличчю, й не виключався забій головного мозку. Дівчина була притомна й розплющувала очі, але бурмотіла якісь нісенітниці, не впізнавала бабусі й не усвідомлювала, хто вона та звідки.

— Що з нею сталося? — спитала каталонка.

— Хтось удерся в їхній дім. Гадаю, вона бачила, як убивали її брата, — озвався отець Беніто.

— Можливо, брата, перед тим, як убити, змусили дивитися, що вони виробляли з нею.

— О, Господи! — парох вдарив кулаком по стіні.

— Обережно, стіни в нашій клініці хисткі, до того ж ми їх щойно побілили. Я огляну дівчину, щоб визначити внутрішні ушкодження, — Нурія Кастель покірливо зітхнула, як того вимагав набутий досвід.

Отець Беніто зателефонував Міріам. Цього разу мусив розповісти їй жорстоку правду й попросив грошей на похорон другого сина й на проводиря, який переправив би Евелін на північ. Дівчинка була в небезпеці, адже банда намагатиметься вбити її, щоб вона не впізнала нападників. Зайшовшись плачем, не в силах змиритися з трагедією, Міріам відповіла, що на похорон Грегоріо мусила взяти гроші з тих, які відклала, щоб, як і обіцяла, оплатити подорож Андресові, коли той закінчить школу. Коштів залишилося небагато, але вона позичить скільки зможе для доньки.

Евелін пробула в шпиталі кілька днів, поки вже могла ковтати фруктові соки та кукурудзяну кашу й через силу пересуватися. Бабуся повернулася додому, бо мусила подбати про похорон Андреса. Отець Беніто з’явився в поліцейському відділку й грубим голосом з іспанським акцентом зажадав копію протоколу про те, що сталося з родиною Ортега, — неодмінно з підписом та офіційною печаткою. Ніхто не потурбувався допитати Евелін, утім це мало допомогло б, бо дівчинка була пригнічена. Священик також попросив у Нурії Кастель копію медичного висновку, який, на його думку, міг знадобитися будь-якої миті. Упродовж цих днів лікарка-каталонка та єзуїт-баск бачилися кілька разів. Вони довго сперечалися про проблеми божественного і, хоча не дійшли згоди, з’ясували, що в питаннях людських сповідують ті самі принципи. «Шкода, що ти священик, Беніто. Такий красень і холостяк, яке марнотратство», — жартувала лікарка між філіжанками кави.

Банда виконала погрозу помститися. «Либонь, зрада Грегоріо була дуже тяжкою, якщо спричинилася до такої покари, хоча, можливо, він просто виявив малодушність чи когось образив», — міркував парох. Він не міг цього знати, бо не був утаємничений у закони злочинного світу.

— Кляті покидьки, — пробурмотів під час однієї з розмов з лікаркою.

— Ці бандити не народилися зіпсованими, Беніто, колись вони були безневинними шмаркачами, але росли в злиднях, у беззаконні, без героїв, яких могли б наслідувати. Ти бачив жебрущих дітлахів? А тих, хто продає голки й пляшки з водою на узбіччях доріг? Або риється в смітниках і спить просто неба разом зі щурами?

— Бачив, Нуріє. Немає нічого такого, чого б я не бачив у цій країні.

— У банді вони принаймні не голодують.

— Це насильство — наслідок нескінченної війни, що ведеться проти бідняків. Двісті тисяч знищених індіанців, п’ятдесят тисяч зниклих без вісті, півтора мільйони біженців. А країна ж маленька, порахуй, який це відсоток населення. Ти надто молода, Нуріє, що ти можеш про це знати?

— Не принижуй мене, чоловіче. Мені відомо, про що ти говориш.

— Військові вчиняли жахливі злочини проти таких самих людей, як вони, людей тієї ж раси, того ж класу, тих же безпросвітних злиднів. Вони виконували накази, авжеж, але робили це під дією найсильнішого наркотику: безкарності влади.

— Нам з тобою пощастило, Беніто, бо не довелося скуштувати цього наркотику. Якби ти користався безкарною владою, то карав би винуватців тими ж муками, яких вони завдають своїм жертвам? — спитала лікарка.

— Мабуть, так.

— Але ж ти священик, і твій Бог велить тобі прощати.

— Підставляти іншу щоку завжди здавалося мені дурницею. Єдине, до чого це може призвести — це другий ляпас, — відказав парох.

— Якщо тебе спокушає помста, уяви почування простих смертних. Я би каструвала без анестезії ґвалтівників Евелін.

— Мені щораз бракує християнського милосердя, Нуріє. Либонь, тому, що я брутальний баск, як мій батько, нехай він спочиває з миром. Якби я народився в Люксембурзі, то, можливо, не був би таким обуреним.

— У цьому світі бракує таких обурених, як ти, Беніто.

То була давня лють. Священик роками боровся з нею й уважав, що в його віці — після всього пережитого та побаченого — час уже примиритися з дійсністю. З віком він не став ні мудрішим, ні покірливішим, навпаки — зробився ще непоступливішим. Відчував цю непоступливість ще в юності, тоді спрямовану проти уряду, військових, янкі, багатіїв, а тепер — проти поліції, корумпованих політиків, наркобаронів, гангстерів і всіх винуватців несправедливості. Він пробув уже тридцять шість років у Центральній Америці, з двома перервами: вперше його покарали, відправивши на один рік до Конго, а вдруге отець Беніто сам подався на кілька місяців до Естремадури, аби спокутувати гріх гордині й погамувати жадобу справедливості після того, як був ув’язнений у 1982 році. Він служив Церкві в Гондурасі, Сальвадорі та Гватемалі, у так званому Північному трикутнику[21], де чинилося найбільше насильства в світі у мирний час, а проте не навчився терпіти несправедливості й нерівності.

— З твоєю вдачею, либонь, важко бути священиком, — усміхнулася лікарка.

— Обітниця послушенства важить цілу тонну, Нуріє, але я ніколи не піддавав сумніву ні своєї віри, ні покликання.

— А обітниця безшлюбності? Ти закохувався колись?

— І вельми часто, але Господь допомагає мені, і це швидко минає, отож не намагайся мене спокусити.

Поховавши Андреса поруч з братом, бабуся повернулася в шпиталь до онуки. Отець Беніто відвіз їх до своїх приятелів у Солола[22], де жінкам ніщо не загрожувало, поки Евелін одужувала, а парох шукав надійного проводиря для подорожі до США. Рука дівчини була на черезплічнику, і кожен віддих озивався їй болем у ребрах. Після смерті Грегоріо вона відчутно втратила вагу. За ці тижні зникли підліткові опуклості, Евелін була худою та крихкотілою, найменший вітерець міг підняти її в небо. Дівчинка нічого не розповідала про події тієї фатальної Великої суботи; вона взагалі не вимовила жодного слова, відколи прокинулася, лежачи на матраці в пікапі. Існувала надія, що вона не бачила, як перерізали горло її братові, бо на той час Евелін уже була непритомна. Лікарка Кастель наказала не розпитувати її ні про що; травмована дівчинка потребувала спокою й часу, щоб одужати.

Прощаючись з лікаркою, Консепсьйон Монтоя висловила припущення, що її онука могла бути вагітною, як це трапилося в юності з нею самою, коли її схопили солдати; після того зґвалтування вона народила Міріам. Каталонка зачинилася зі старою у ванній кімнаті й віч-на-віч сказала, що про це можна не турбуватися: вона, мовляв, дала Евелін американську пігулку проти вагітності. У Гватемалі це заборонено, але ніхто не дізнається. «Я кажу це вам, пані, щоб ви, бува, не надумали дати дівчинці якогось зілля, вона й без того намучилася».

Якщо раніше Евелін затиналася, то після зґвалтування просто припинила говорити. Годинами спочивала в домі приятелів отця Беніто, байдужа до тамтешніх новинок — водопроводу, електричного світла, двох туалетів, телефона й навіть телевізора в своїй кімнаті.

Консепсьйон підозрювала, що ця нестача слів випала з уваги всезнаючих лікарів, тож вирішила діяти, перш ніж хвороба пустить корені в організмі онуки. Щойно та вже могла триматися на ногах і дихати, не відчуваючи болю в грудях, стара розпрощалася з добрими людьми, котрі їх прихистили, й вирушила з дівчинкою в багатогодинну подорож труським мікроавтобусом до Петена[23], щоб потрапити до Фелісітас — чаклунки, ворожбитки та берегині традицій майя. То була знаменита жінка: люди зі столиці й навіть Гондурасу та Белізу їхали до неї, щоб розпитати про здоров’я й долю. Якось у неї взяли інтерв’ю в одній телевізійній програмі і визначили, що їй сто дванадцять років і вона найстаріша людина в світі. Фелісітас не стала заперечувати, проте в неї збереглася більшість зубів, а на спину спадали важкі коси — забагато зубів і забагато волосся для такого віку.

Відшукати ворожбитку було неважко, бо всі її знали. Їхня поява не здивувала Фелісітас: та звикла приймати душі, як сама називала відвідувачів, і приязно зустріла їх у своїй оселі. Фелісітас вважала, що дерев’яні стіни, долівка та стріха дихають і думають, як кожна жива істота; вона розмовляла з ними, питаючи поради у найскладніших випадках, і ті відповідали їй у снах. У цій округлій однокімнатній халупі минало її життя, тут вона зціляла людей і проводила свої обряди. Звисаючі шерстяні плащі відокремлювали невеличкий закуток, де Фелісітас спала на збитому з необтесаних дощок лежаку. Чаклунка перехрестила прибулих на знак вітання, усадила на долівці й пригостила гіркою кавою Консепсьйон і м’ятною настоянкою Евелін. Прийняла справедливу винагороду за свої професійні послуги й, не порахувавши, поклала гроші до бляшаного пуделка.

Бабуся й онука пили в поштивому мовчанні свої напої й терпляче чекали, поки Фелісітас полила з лійки цілющі рослини у вишикуваних у затінку вазонах, насипала кукурудзи всюдисущим курам і поставила варитися на кабиці у дворі квасолю. Покінчивши з нагальними справами, стара постелила на долівці барвисту тканку й розклала на ній у незмінному порядку предмети свого вівтаря: свічки, жмутики духмяних трав, камінці, мушлі й атрибути релігій — майя та християнської. Потім запалила в’язку шалфею та обкурила димом оселю, колуючи по ній і бурмочучи стародавньою мовою замовляння, щоб прогнати лихих духів. Тоді сіла навпроти гостей і запитала, що привело їх до неї. Консепсьйон пояснила, що її онука втратила дар мови.

Зіниці ворожбитки, поблискуючи з-за зморшкуватих повік, кілька нескінченних хвилин вдивлялися в лице Евелін. «Заплющи очі й скажи мені, що ти бачиш», — наказала вона дівчинці. Та заплющила очі, але не здобулася на голос, щоб розповісти ані про те, що узріла тоді на мосту, ані про жах, який пойняв її, коли вкриті татуюваннями чоловіки зв’язували Андреса, а її били й тягли. Спробувала заговорити, але з її горла вихопилися якісь приголосні: вона насилу, наче потопельник, спромоглася видобути здушені звуки. Консепсьйон хотіла була розповісти, яке лихо спіткало її родину, однак ворожбитка її спинила. Пояснила бабусі й онуці, що спрямовує цілющу енергію всесвіту, силу, одержану при народженні й розвинуту впродовж довгого життя серед інших чаклунів. Задля цього вона подорожувала літаком дуже далеко, і до семінолів[24] з Флориди, і до інуїтів з Канади, проте найважливіші її знання походять від священної рослини Амазонії[25] — брами в світ духів. У розмальованому доколумбовими символами горщику з голубої глини ворожбитка запалила священні трави й дмухнула димом в обличчя хворої, тоді змусила Евелін випити нудотний чай, який та насилу проковтнула.

Невдовзі питво почало діяти: не в силах сидіти далі, дівчинка впала на бік, уткнувшись головою в пелену бабусиної спідниці. Її кості розм’якли, тіло розчинилося, наче сіль в опаловому морі, і вона угледіла себе, оточену фантастичними яскравими різнобарвними нуртами — жовтим кольору соняшника, чорним кольору вулканічного скла й зеленим кольору смарагду. Рот Евелін наповнився огидним присмаком чаю, її знудило, і вона почала блювати в пластмасову миску, яку Фелісітас завбачливо поставила перед нею. Нарешті нудота минулася, й Евелін, уся тремтячи, знову похилилася на бабусину спідницю. Видіння швидко змінювали одне одне: в деяких перед дівчинкою поставала матір, така, якою Евелін бачила її востаннє; інші воскрешали картини її дитинства — то вона в гурті інших дітлахів бавилася в річці, то, п’ятирічна, скакала верхи на спині в старшого брата; потім з’явилася ягуариха з двома дитинчатами, тоді знову матір з якимось незнайомцем, можливо, це був її батько. Зненацька Евелін опинилася перед мостом, де висів її брат. Пойнята жахом, дівчинка закричала. Вона була з Грегоріо наодинці. Гарячі випари, що йшли від землі, шелестіння бананових плантацій, величезні сині мухи, закляклі на льоту чорні птахи, брутальні хижі квіти, що плавали в іржавого кольору водах річки, й її розп’ятий брат. Евелін кричала без упину, марно силкуючись утекти й сховатися, бо скам’яніла й не могла поворухнутися. Здалеку долинув голос, що промовляв заупокійну молитву мовою майя, і дівчинці здалося, буцімто її погойдують і заколисують. Минула ціла вічність, поки вона заспокоїлася й зважилася підвести погляд, і тоді побачила, що Грегоріо вже не висить, наче яка худобина в рíзниці, а стоїть на мосту, цілий і неушкоджений, без татуювання — такий, як тоді, коли був ще безневинним хлопцем. А поруч із ним стояв Андрес, також здоровий: він чи то кликав її, чи то прощально махав рукою. Евелін послала їм поцілунок здаля, і брати посміхнулися, перш ніж повільно розчинилися в багряному небі й зникли. Час згорнувся, і все переплуталося, і вона вже не знала, що це — минуле чи прийдешнє, ані як збігають хвилини або години. Вона забулася, віддавшись уся безмежній владі наркотику, й позбулася страху. Матір-ягуариха з’явилася знову з двома дитинчатами, й Евелін насмілилася погладити її по хребту: шерсть була цупкою й пахла болотом. Ця гігантська жовта кішка раз по раз супроводила її, приходячи в інші видіння й покидаючи їх, роздивляючись Евелін бурштиновими очима, показуючи дівчинці дорогу, коли та губилася в примарних лабіринтах, боронячи від згубних істот.

Через кілька годин Евелін повернулася з чарівного світу й побачила, що лежить під ковдрами на вбогій постелі; їй боліло все тіло, й ошелешена дівчинка не розуміла, де вона. Коли змогла сфокусувати зір, угледіла бабусю, яка сиділа поруч із нею й бубоніла молитву, та іншу жінку, якої не впізнала, доки не вимовила її ім’я Фелісітас і аж тоді згадала. «Розкажи мені, що ти бачила, дівчинко», — наказала та. Евелін зробила неймовірне зусилля, щоб здобутися на голос і вимовити якісь слова, але була надто стомлена й спромоглася лише, затинаючись, проказати братик та ягуар. «Ягуариха»? — перепитала ворожбитка. Дівчинка ствердно хитнула головою. «Моя сила жіноча, — мовила чаклунка. — Це сила життя, яку мали древні люди, і жінки, і чоловіки. У чоловіків вона зараз приспана, тому й триває війна. Але ця сила прокинеться; і тоді на землі пошириться добро, пануватиме Великий Дух, настане мир і припиниться лиходійство. Це кажу не тільки я. Це стверджують усі мудрі старики й старухи автохтонних народів, яких я навідувала. Ти також маєш жіночу силу. Через те матір-ягуариха прийшла до тебе. Пам’ятай це. І не забувай, що твої брати перебувають серед духів і не страждають.

Знесилена Евелін поринула в смертельний сон без сновидінь і через кілька годин прокинулася на вбогій постелі Фелісітас відпочила, свідома того, що з нею відбувалося, й голодна. Вона жадібно накинулася на квасолю й кукурудзяні коржики, які поставила перед нею чаклунка, а коли схотіла подякувати, її голос пролунав уривчасто, але дзвінко. «Недуга, що мучить тебе, дівчинко, то хвороба не тіла, а душі. Може, вона минеться сама, може, полишить тебе на якийсь час, а тоді вернеться знову, бо це дуже вперта болячка, а може, не вилікується ніколи. Там побачимо», — передрекла Фелісітас. Перш ніж розпрощатися з гостями, вона дала Евелін образок Божої матері, який поблагословив папа Іван-Павло під час відвідин Гватемали, і невеличкий амулет — полірований камінець із зображенням Ішчел[26] — жорстокої богині-ягуарихи. «Тобі доведеться страждати, дівчинко, проте дві сили боронитимуть тебе. Одна — це священна матір-ягуариха народу майя, друга — священна матір християн. Поклич їх, і вони прийдуть на допомогу».

На прилеглих до кордону з Мексикою теренах Гватемали, осерді контрабанди й наркотрафіку, тисячі чоловіків, жінок і дітей заробляли на прожиток, нехтуючи закони, але знайти надійного проводиря чи опікуна було важко. Деякі, взявши половину обумовленої суми, кидали підопічних деінде в Мексиці або переправляли їх у нелюдських умовах. Часом по запаху можна було виявити контейнер з десятками трупів людей, які задихнулися чи упріли через немилосердну спеку. На дівчат чатувало чимало небезпек: їх могли зґвалтувати або продати сутенерам чи в борделі. І знову на допомогу отцеві Беніто прийшла Нурія Кастель, порекомендувавши скромну агенцію, що користалася доброю славою серед євангелістів.

Ішлося про пекарку, для якої контрабанда людей була побічним бізнесом. Жінка пишалася тим, що жоден з її клієнтів не став жертвою торгівлі людьми, жодного не викрали, не вбили в дорозі, не затримали й не викинули з потяга. У своєму доволі ризикованому ремеслі вона могла запропонувати певну безпеку, вживала можливі запобіжні заходи, а все інше покладала на Бога, який мав дбати на небі про своїх скромних слуг. Правила суму, яку зазвичай брав проводир з урахуванням можливих ризиків і видатків, плюс свої комісійні. Жінка спілкувалася з проводирями за допомогою мобільного телефона, стежила за ними, коли ті були в дорозі, й завжди знала, в якій точці маршруту перебувають її клієнти. Нурія запевняла, що в пекарки досі ніхто не пропав.

Отець Беніто поїхав до неї й узрів перед собою п’ятидесятирічну жінку з надмірним макіяжем і всю в золоті — на вухах, шиї, зап’ястках, не кажучи вже про зуби. Священик попросив про знижку в ім’я Господа, звертаючись до її християнського милосердя, але жінка не бажала плутати віру з бізнесом і виявилася непоступливою: вони повинні заплатити аванс проводиреві й повністю її комісійні. Решту коштів заплатять родичі у США або за клієнтом залишиться борг, звісно, з нарахуванням відсотків. «Звідки, по-вашому, я візьму такі гроші, пані?» — спробував переконати її єзуїт. «Зберете серед своїх парафіян, отче, звідки ж іще», — глузливо озвалася пекарка. Однак у цьому не було потреби, бо надісланої Міріам суми вистачило на похорон Андреса, комісійні агентки й тридцять відсотків винагороди проводиря; решту суми матір зобов’язувалася віддати після прибуття Евелін, про що дала розписку. Борг був священним, ніхто не відмовлявся його платити.

Призначений пекаркою для Евелін Ортеги проводир виявився мексиканцем на ім’я Берто Кабрера — тридцятидворічний вусань з черевом шанувальника пива, який уже понад десять років займався цим бізнесом. Він здійснив десятки подорожей із сотнями мігрантів й у стосунках з людьми відзначався винятковою чесністю, що не поширювалася однак на інші види контрабанди. «Мою роботу зневажають, але це соціальна служба. Я дбаю про людей, не перевожу їх, мов худобу, у вантажівках чи на дахах вагонів», — пояснив він священикові.

Евелін Ортега долучилася до групи, що складалася з чотирьох чоловіків, які надумали податися на північ у пошуках роботи, й однієї жінки з двомісячним хлопчиком, яка сподівалася зустрітися з його батьком у Лос-Анджелесі. Дитина була перешкодою в дорозі, але матір так благала, що зрештою агентка не встояла. Клієнти зібралися на задньому подвір’ї пекарні, де кожен отримав фальшиві документи й інформацію про пригоду, що на них чекала. Від цієї миті вони могли називатися лише новими іменами, мовляв, справжніх імен попутників краще не знати. Похнюплена Евелін не наважувалася ні на кого глянути, однак жінка з немовлям підійшла до неї знайомитися. «Тепер мене звати Марія Інес Портільйо. А тебе?» Евелін показала їй своє посвідчення. Її нове ім’я було Пілар Саравія.

Вибравшись з Гватемали, вони повинні удавати мексиканців, дороги назад немає й треба беззаперечно виконувати накази проводиря. Евелін буде ученицею монастирської школи для глухонімих дітей у Дуранго[27]. Інші мандрівці вивчили державний гімн Мексики й деякі загальновживані слова, які в двох країнах мали різні значення. Це допоможе їм зійти за справжніх мексиканців, якщо їх затримає міграційна служба. Проводир заборонив звертатися на «ви» в множині у сенсі «ти», як прийнято в Гватемалі. Будь-якому представникові влади чи людині в мундирі треба обачно й поштиво казати «ви», а іншим — «ти» в однині. Евелін, як глухоніма, мовчатиме, а якщо представники влади її про щось запитають, Берто покаже їм посвідчення фіктивної школи. Ще проводир порадив убратися в найкращу одіж і взути найкращі черевики чи туфлі, в жодному разі не резинові шльопанці, щоб не видаватися надто підозрілими. Жінкам зручніше подорожувати в брюках, але — боронь Боже! — не в цих новомодних подертих джинсах. А ще їм треба мати спортивні тапочки, нижню білизну й шерстяну накидку; це все, що вміститься в дорожню сумку або наплічник. «Пустелю доведеться перетинати пішки. Зайва вага не потрібна. Ваші кетцалі ми обміняємо на мексиканські песо. Дорожні витрати сплачено, але доведеться купувати їжу».

Отець Беніто вручив Евелін непромокальний пластиковий конверт з її свідоцтвом про народження, копіями двох довідок — медичної та з поліції, а ще листом, у якому особисто ручався за її моральність. Хтось сказав йому, що завдяки цьому в США можна одержати притулок у статусі біженця — такий шанс видавався вельми примарним, але парох не міг його знехтувати. Крім цього отець Беніто змусив Евелін запам’ятати номери телефону матері в Чикаго та його мобілки. Обійнявши дівчинку, священик тицьнув їй кілька купюр — усе, що мав.

Прощаючись з онукою, Консепсьйон Монтоя намагалась триматися спокійно, але сльози Евелін розбили її наміри, і зрештою стара теж розплакалася.

— Я сумуватиму за тобою, — схлипувала жінка. — Ти ангел у моєму житті, і я вже ніколи тебе не побачу, доню. Це останній біль, який мені випало пережити. Коли Господь судив мені таку долю, то, мабуть, немарно.

І тоді Евелін — уперше за кілька тижнів і востаннє в наступні два місяці — вільно вимовила цілу фразу:

— Як я зараз їду, маміто, так і повернуся.