Річард

Бруклін

Повернувшись надвечір додому (коли дозволяв час, велосипедом, а якщо ні — в метро), Річард Баумастер передусім опікувався чотирма котами — істотами не надто лагідними, яких він узяв у товаристві охорони тварин, щоб позбутися мишей. Це був логічний учинок, позбавлений будь-якої сентиментальності, та зрештою коти неминуче стали його друзями. Їх йому передали стерилізованими, щепленими, з чіпами під шерсткою, щоб тваринок можна було ідентифікувати на випадок, якщо ті загубляться; кожен мав своє ім’я, однак Річард задля спрощення звав їх португальськими числівниками: Ум, Дойс, Трейс, Куатру[3]. Чоловік годував їх і чистив кювету з піском, а тоді слухав новини, водночас готуючи собі вечерю на великому багатофункціональному столі на кухні. Повечерявши, грав якийсь час на роялі — іноді заради втіхи, а іноді через дисциплінованість.

Теоретично в його домі кожна річ мала своє місце й була на своєму місці, однак на практиці папери, журнали та книги розмножувалися, мов хробаки в кошмарному сні. Уранці їх завжди було більше, ніж увечері напередодні, а часом з’являлися публікації й цілі сторінки, яких він доти ніколи не бачив і навіть не здогадувався, як вони могли потрапити в дім. Після вечері Річард читав, готувався до лекцій, виправляв контрольні роботи й писав нариси на політичні теми. Своєю академічною кар’єрою він більшою мірою завдячував власній наполегливості дослідника й публіциста, ніж викладацькому покликанню; тому Річарда дивувала відданість, яку виявляли йому студенти навіть після завершення навчання. Комп’ютер Річард тримав на кухні, а принтер — у порожній кімнаті на третьому поверсі, де не було інших меблів, крім стола, на якому той стояв. На щастя, чоловік жив сам і не мусив нікому пояснювати причини такого дивного розташування офісної техніки, адже мало хто зрозумів би його рішення підніматися й спускатися сходами заради фізичного вправляння. До того ж таким чином він міг двічі подумати — з поваги до офіруваних, перетворених на папір дерев — перш ніж роздрукувати якусь дурницю.

Іноді, безсонними ночами, коли йому не вдавалося спокусити рояль і клавіші грали, що їм заманеться, Річарда змагала давня згубна пристрасть до віршування. Він витрачав на це небагато паперу: занотовував поезії від руки в шкільних зошитах у клітинку. Їх було кілька, заповнених незавершеними віршами, а ще пара розкішних записників у шкіряних палітурках, куди Річард переписував свої найкращі поезії, сподіваючись відшліфувати їх у майбутньому, яке, однак, ніколи не наставало: перспектива перечитувати їх викликала у нього спазми в животі. Він вивчав колись японську мову, щоб насолоджуватися хайку[4] в оригіналі, міг читати й розумів по-японськи, але намагатися розмовляти було б самовпевненістю. Річард вважав за честь бути поліглотом. Португальську опанував змалку з родичами по матері й удосконалив з Анітою. Певною мірою знав французьку з романтичних причин та іспанську через професійну необхідність. Його першим коханням, у дев’ятнадцять років, стала старша від нього на вісім років француженка; вони познайомилися в одному з нью-йоркських барів, і Річард подався за нею до Парижа. Пристрасть швидко охолола, але за взаємною згодою вони й далі жили разом у кімнаті на горищі розташованого в Латинському кварталі будинку, і цього часу Річардові вистачило, щоб засвоїти основи тілесної любові й французької мови, якою він говорив з жахливим акцентом. Його іспанська походила з книжок та вулиці; в усіх куточках Нью-Йорка не бракувало латиноамериканців, проте ці емігранти рідко коли розуміли вимову інституту Берліца[5], яку він колись вивчав. Річард так само не розумів їх, за винятком найнеобхідніших фраз, коли доводилося замовляти щось у ресторані. У нього склалося враження, що всі офіціанти в країні іспаномовні.


У суботу вдосвіта буря вже минула, залишивши Бруклін по пояс у снігу. Річард прокинувся з прикрим відчуттям, що напередодні образив Лусію, знехтувавши її тривоги. Чоловік охоче побув би з нею, поки знадвору на будинок налітали пориви сніговію. Чому він її урвав? Боявся потрапити в пастку закоханості, якої уникав двадцять п’ять років. Річард не запитував себе, чому уникав любові, бо відповідь здавалася йому очевидною: то була його неуникна покута. З часом він звик до чернечого життя й внутрішньої тиші, притаманної людям, які самотньо живуть і сплять. Поклавши слухавку після розмови з Лусією, він хотів був прихопити термос з чаєм, піти до дверей підвалу й побути з нею. Дитинний страх цієї жінки, яка спізнала чимало життєвих драм, але здавалася невразливою, збуджував його уяву. Річард був би не проти дослідити цей пролом у зведеній Лусією фортеці, однак його спинило передчуття небезпеки: мовби піддавшись пориву, він ступав на сипучі піски. Відчуття ризику не полишало його. Нічого нового. Час від часу його змагала безпричинна туга; проти цього чоловік мав свої зелені пігулки. У таких випадках Річардові ввижалося, нібито він падає у бездонну холодну темряву моря, а поблизу немає нікого, хто б простягнув руку й витягнув його на берег. Ці фаталістичні передчуття почалися в Бразилії: він заразився від Аніти, яка жила залежна від знаків потойбічного світу. Раніше кошмари часто переслідували його, проте Річард навчився давати їм раду, бо видіння рідко збувалися.

По радіо й телевізору радили залишатися вдома, поки розчистять вулиці. Мангеттен був іще напівпаралізований, крамниці стояли зачинені, однак метро й автобуси вже відновили рух. Інші штати були навіть у гіршому стані, ніж Нью-Йорк; поламані будинки, вирвані з корінням дерева, відрізані від світу квартали — причому деякі без газу й світла. Їхні мешканці за лічені години перенеслися на два століття назад. Порівняно з ними бруклінцям ще пощастило.

Річард вийшов з дому, щоб відчистити від снігу припарковану навпроти автівку, перш ніж та вкриється кригою, яку доведеться відшкрябувати. Потім нагодував котів і з’їв звичний сніданок — вівсянку з мигдалевим молоком і фрукти, а тоді засів за статтю про бразильську економічну та політичну кризу, що стала очевидною для світової спільноти в зв’язку з наступними Олімпійськими іграми в цій країні. Річард повинен був ще перевірити дипломну роботу одного студента, але відклав її на потім. Попереду був цілий день.

Близько третьої години дня Річард завважив відсутність одного з котів. Коли господар був удома, тваринки намагалися триматись поблизу. Його стосунки з ними були позначені взаємною байдужістю, за винятком Дойс — єдиної кішки, яка користалася з найменшої нагоди, щоб стрибнути йому на коліна й згорнутися так, аби Річард її гладив. Троє котів трималися незалежно й одразу затямили, що вони не талісмани на щастя, і їхній обов’язок — полювати мишей. Річард упевнився, що Ум і Куатру якось неспокійно никають по кухні, а Трейс десь подівся. Дойс лежала на столі біля комп’ютера — це було одне з її улюблених місць.

Річард подався на пошуки зниклого кота, ходив по дому й посвистував — тваринки знали ці звуки. Знайшов його на другому поверсі: кіт лежав на підлозі з рожевою піною на писку. «Ну ж бо, Трейс, підведися. Що з тобою, хлопче?» Йому вдалося підвести кота на ноги; той, похитуючись, мов п’яний, зробив кілька кроків і впав. Всюди виднілися сліди блювоти; таке траплялося доволі часто, бо коти не завжди добре перетравлювали кістки гризунів. Річард відніс тваринку на кухню й марно намагався напоїти водою. Аж раптом усі чотири лапки кота заклякли, його звела судома; щойно тоді Річард збагнув, що це симптоми отруєння. Чоловік швидко оглянув токсичні речовини, які тримав удома: всі зберігалися цілком надійно. За кілька хвилин виявив причину на кухні, під посудомийною машиною. Перекинулася бляшанка з антифризом, і Трейс, безперечно, лизнув його, бо поруч залишилися сліди котячих лап. Річард був певен, що добре закрив бляшанку й причинив двері, він не розумів, як таке сталося, але це з’ясується згодом. Зараз же слід було якнайшвидше подбати про кота: отруєння антифризом смертельне.

Вуличний рух залишався обмеженим, за винятком нещасних випадків, а саме про це йшлося. Чоловік знайшов у Інтернеті адресу ближчої чергової ветеринарної клініки — виявилося, що йому вже доводилось там бувати; тоді загорнув кота в плед і поклав до автівки. Річард радів, що вранці відчистив машину від снігу, інакше та загрузла б; добре було й те, що нещастя не сталося вчора, посеред буревію, бо йому не вдалося б від’їхати від дому. Бруклін перетворився на якесь північне місто — біле на білому, кути згладжені снігом, вулиці порожні, і дивний спокій, начебто природа позіхала. «Тільки не помирай, Трейс, будь ласка. Ти кіт-пролетар, маєш сталеві кишки, трохи антифризу — то дурниці, тримайся», — підбадьорював кота Річард, вчепившись у кермо й думаючи про те, що автівка рухається по снігу надто повільно й з кожною згаяною хвилиною вкорочується життя тваринки. «Спокійно, друже, потерпи. Я не можу їхати швидше, бо якщо ми заковзаємо, усе пропало. Уже скоро. Я не можу швидше, пробач…»

Двадцятихвилинний за звичайних обставин маршрут забрав удвічі більше часу, а коли доїхали до клініки, знову пішов сніг, й у кота почалися судоми, а з писку стікала цівка рожевої піни. Їх прийняла досвідчена небагатослівна лікарка, яка не виявила ані оптимізму щодо стану кота, ані симпатії до його господаря, через недбальство якого сталося нещастя — саме це прошепотіла вона своїй асистентці, але її шепіт був не такий тихий, щоб Річард не розчув. За інших обставин він відреагував би на цю нелюб’язну репліку, однак сильна хвиля прикрих споминів наринула враз на Річарда й оглушила його. Він стояв мовчазний, принижений. Це не вперше його недбальство призвело до фатальних наслідків. Відтоді чоловік зробився таким уважним і вдавався до таких застережних заходів, що часто мав відчуття, буцімто крокує життям, немов навшпиньках. Ветеринар пояснила, що мало чим може зарадити. Аналізи крові та сечі визначать, чи ушкодження нирок необоротне; у такому разі кіт би тяжко мучився, тож варто було б дати йому спокійно померти. Його доведеться залишити в клініці; за пару днів буде готовий остаточний діагноз, але господареві слід готуватися до найгіршого. Річард, ледь стримуючи сльози, ствердно хитнув головою. Згнітивши серце, попрощався з Трейс, потилицею відчуваючи неприязний погляд лікарки — звинувачення і вирок.

Дівчина-реєстраторка з волоссям кольору моркви та колечком у носі зласкавилася над чоловіком, завваживши, як у того тремтять руки, коли він простягнув кредитну картку, щоб зробити перший внесок. Вона запевнила, що про його тваринку добре подбають, і зробила жест у бік кавоварки. Цей простий вияв приязні викликав у Річарда почуття безмежної вдячності, і з глибини його єства вирвався схлип. Якби запитати, які почуття викликають у нього ці чотири коти, Річард відповів би, що сумлінно годує їх і прибирає кювету з піском; його ставлення до тваринок обмежувалося простою чемністю, за винятком Дойс, яка вимагала пестощів. От і все. Він ніколи не уявляв, що зможе сприймати цих похмурих істот як членів родини, якої не мав. Відчуваючи на собі співчутливий погляд реєстраторки, Річард вмостився на стільці в чекальні й став сьорбати гіркувату водянисту каву, запивши нею дві зелені пігулки від нервів та одну рожеву для регулювання кислотності, аж урешті опанував себе. Треба було повертатися додому.


Вогні фар висвітлювали пустельний краєвид безживних вулиць. Річард рухався повільно, напружено дивлячись уперед крізь очищене від криги півколо на лобовому склі. Вулиці, якими їхав, здавалися незнайомими, наче він потрапив до невідомого міста, і — хоча раніше не раз проїздив цим маршрутом — на якусь мить чоловікові здалося, що він заблукав у застояному часі, під шум радіатора та прискорене цокання «двірників»; автівка ніби пливла у ватяному обширі, і Річард почувався розгубленим, бо був єдиною живою істотою в цьому покинутому світі. Він розмовляв сам із собою, опустивши голову, в якій гуло, повну прикрих думок про неминучі жахіття цілого світу і його життя зокрема. Скільки ще йому судилося жити й як? Той, хто живе досить довго, врешті-решт хворіє на рак простати. Той, хто живе ще довше, страждає на розлад мозку. Він дожив до того віку, коли людина відчуває страх: його вже не цікавили подорожі, він хапався за зручності свого помешкання, не бажав несподіванок, боявся загубитися чи захворіти й померти так, що його тіло виявлять лише через пару тижнів, коли коти встигнуть зжерти добрячу частину решток. Перспектива бути знайденим посеред калюжі крові й розкладених нутрощів так лякала, що Річард домовився з сусідкою — зрілою вдовицею з залізним характером і чулим серцем, — що надсилатиме їй щовечора есемеску. Якби він не озивався два дні поспіль, жінка повинна була зайти й оглянути дім; для цього Річард дав їй запасний ключ. Повідомлення складалося з двох слів: «Ще живий». Вона не мусила щось відписувати, але її мучив той самий страх, і тому сусідка щоразу відповідала трьома: «Я теж, курва». Найстрашнішим у смерті була думка про вічність. Залишатися мертвим завжди — який жах!

Річард боявся, що на нього от-от нарине душевна тривога, яка часто охоплювала його. У таких випадках чоловік міряв пульс і тоді або не відчував биття, або відчував несамовиті удари. В минулому він пару разів пережив напади страху, такі схожі на серцеві, що його госпіталізували, але останніми роками завдяки зеленим пігулкам й набутому вмінню стримувати страх, напади не повторювалися. Він зосереджувався, силкуючись розгледіти над головою чорне хмаровиння, пронизане яскравими променями світла, як на релігійних гравюрах. За допомогою цього зорового образу та кількох дихальних вправ спромагався розвіяти хмару; однак цього разу Річардові не довелося вдаватися до свого трюку, бо невдовзі ситуація змінилася. Чоловік бачив себе мовби здаля, ніби у фільмі, де був не актором, а глядачем.

Річард уже багато років жив у добре контрольованому середовищі, без несподіванок і потрясінь, однак не забув остаточно нечисленні захоплюючі пригоди молодості, зокрема й нестямне кохання з Анітою. Посміхнувся власним спогадам, бо строго кажучи, проїхати автівкою в негоду кілька кварталів Брукліна не було пригодою. Цієї миті він виразно усвідомив, яким незначним та обмеженим зробилося його існування, і враз відчув справжній страх — страх того, що змарнував стільки років, замкнувшись у собі, страх перед швидкістю, з якою збігали роки й насувалися старість і смерть. Окуляри затуманилися від поту чи сліз; він рвучко зірвав їх і спробував протерти рукавом. Сутеніло, видимість була жахливою. Міцно тримаючи лівою рукою кермо, правою хотів був почепити окуляри, але завадила рукавичка, й окуляри впали між педалей. У Річарда вирвалося лихе слівце.

І саме тоді, коли він відволікся на мить, аби намацати окуляри, біла машина, що рухалася попереду в пелені снігу, загальмувала на перехресті. Річард ударив її ззаду. Зіткнення було таким несподіваним і приголомшливим, що на якусь мить він умлів. Але одразу оговтався з тим самим відчуттям, нібито перебуває поза власним тілом — серце калатало, його пройняв піт, шкіра горіла, а сорочка прилипла до спини. Відчував фізичний дискомфорт, а розум був далеко, відокремлений від реальності. Людина з фільму і далі лихословила, сидячи в автівці, а він, мов глядач, в іншому вимірі холодно та байдуже зважував те, що сталося. Удар був зовсім незначний — чоловік не мав сумнівів щодо цього. Обидва автомобілі рухалися дуже повільно. Потрібно було знайти окуляри, вийти з машини й цивілізовано поговорити з тим водієм. Для чогось же існували страховки.

Вийшовши з автівки, Річард послизнувся на вкритій кригою бруківці і впав би горілиць, якби не вчепився в ручку дверцят. Зрозумів, що — навіть коли б загальмував — все одно не уникнув би удару, бо ковзав би ще два-три метри, перш ніж зупинився. Він штовхнув іншу машину, «Лексус SC», ззаду, і та через струс посунулася вперед. Тягнучи ноги, під поривами вітру Річард подолав коротку відстань, що відділяла його від іншого водія, який також вийшов з автівки. Спершу був подумав, що перед ним підліток, який з огляду на вік ще не міг мати водійських прав, проте, наблизившись, упевнився, що це мініатюрна дівчина. Вона була в брюках, чорних гумових чоботах і надто широкій як для неї теплій куртці. Голову дівчини затуляв каптур.

— Це моя провина. Вибачте, я не помітив. Моя страхова компанія покриє збитки, — мовив Річард.

Дівчина кинула швидкий погляд на розбиту фару та пом’ятий і трохи відкритий багажник. Марно спробувала була причинити його, а Річард тим часом повторив про страхову компанію.

— Якщо хочете, можемо викликати поліцію, але в цьому немає потреби. Ось моя візитка, за нею ви легко мене знайдете.

Дівчина, здавалося, не чула його. Вочевидь наполохана, гамселила кулаком по багажнику, аж поки переконалася, що не зможе його закрити; тоді — максимально швидко при такому вітрі — метнулася до машини, а Річард чвалав за нею, наполягаючи, що хоче залишити їй координати. Навіть не глянувши на нього, дівчина скочила на водійське сидіння, але Річард встиг кинути візитку їй на коліна, перш ніж незнайомка натиснула на акселератор, так і не причинивши дверцят, які вдарили Річарда й збили з ніг. «Лексус» завернув за ріг і зник з очей. Річард насилу підвівся й заходився терти ударену руку. «Жахливий день, — подумав він. — Бракувало тільки, щоб кіт помер».

Загрузка...