Там, за зимою

Евелін

Через нудьгу й задушливу спеку дні в таборі в Нуево-Ларедо здавалися Евелін Ортезі нескінченними, та варто було війнути нічній прохолоді, і в мишоловці починалося підпільне порочне життя. Кабрера застеріг Евелін й інших своїх підопічних, аби ті ні з ким не зналися й, боронь Боже, не показували грошей, однак виконати цю настанову було неможливо. Навколо тулилися такі самі мігранти, але в набагато гіршому стані. Деякі потерпали тут місяцями, по кілька разів марно намагалися подолати річку або їх заарештовували на іншому березі й депортували до Мексики, бо відправляти кожного з цих людей на його батьківщину виходило б дорожче. Більшість із них не мала можливості платити проводирям. Особливо потерпали діти, які вирушали в путь самі: найбільший скнара не відмовив би їм у допомозі. Гурт Евелін ділився харчами й свіжою водою з двома дітлахами, котрі весь час трималися за руки: братику було вісім років, а сестричці шість. Рік тому вони втекли в Сальвадорі з дому своїх дядька й тітки, які знущалися з малюків, потім жебракували, блукаючи дорогами Гватемали, і вже кілька місяців, пристаючи до гуртів інших мігрантів, які тимчасово брали їх під свою опіку, шкандибали через усю Мексику. Діти сподівалися розшукати в США матір, хоча не знали, в якому місті та мешкає.

Уночі підопічні Кабрери спали по черзі, пильнуючи, щоб у них не вкрали геть усе, навіть їхні душі. На другий день почалася хлюща, картон промокнув, і вони залишилися просто неба, як і інші нещасні мешканці табору. Нарешті настала ніч проти суботи, і табір мовби прокинувся від летаргійного сну, всі начеб чекали цього безмісячного неба. Чимало мігрантів готувалися переплисти річку, а тим часом бандити й поліцаї заворушились і собі.

Кабрера вже встиг домовитися і з розбійниками, і з вартовими, що його гурт пропустять; наступної ночі, коли беззоряне небо затяглося хмарами, з’явився приятель Кабрери, дрібний чоловічок з жовтуватою шкірою й туманним поглядом закоренілого пияка, який назвався Експертом. Кабрера запевнив своїх людей, що попри сумнівний вигляд, іншого такого спеца годі шукати; це на землі він такий непоказний, а у воді почувається, мов риба, знає як ніхто всі течії й коловороти. Коли був тверезий, чоловік досліджував рух патрулів і світіння потужних прожекторів, умів вибрати слушну мить, щоб кинутися у воду й у проміжку між двома спалахами світла дістатися потрібного місця, а там сховатись у заростях і залишитися непоміченим. Проводир платив чоловікові в доларах певну суму за кожного клієнта, бо без його знань і зважливості доправити людей на інший берег було б надзвичайно важко. «Ви вмієте плавати?» — спитав їх Експерт. Ніхто не дав ствердної відповіді. Чоловік попередив, що взяти з собою можна лише документи й гроші, якщо в них щось іще залишилося. Змусив людей скинути одіж і взуття й покласти їх до чорних поліетиленових пакетів для сміття, які прикріпив до колеса вантажівки, що мало правити за пліт. Показав, як триматися за нього однією рукою й гребти іншою без допомоги ніг, щоб не шуміти. «Хто випустить колесо, тому капець», — застеріг Експерт.

Берто на прощання обійняв кожного й дав останні настанови. Двом його підопічним випало першими в самих трусах увійти в річку; вони вхопилися за колесо й попливли під началом Експерта, загубившись у темній воді. Через п’ятнадцять хвилин чоловік повернувся: він чалапав берегом, тягнучи колесо. Тих двох залишив на острівці посеред річки; сховані в очереті вони чекали на попутників. Берто Кабрера востаннє обійняв Евелін; йому було шкода дівчинки: проводир сумнівався, що сірома подолає всі злигодні, які випали на її долю.

— Не думаю, що ти зможеш прошкандибати тридцять п’ять кілометрів пустелею, мала. Слухайся мого приятеля, він знає, що з тобою робити.

Річка виявилася небезпечнішою, ніж здавалася з берега, проте ніхто не завагався, бо вони мали лічені секунди, щоб оминути світло прожекторів. Евелін увійшла в воду у шортах і ліфчику, попутники зайняли місця по обидва боки від неї, готові допомогти, якщо їй забракне сил. Дівчинка боялась захлинутися, але над усе боялася, що через неї їх усіх помітять. Придушила зойк, який ледь не вихопився, коли, увійшовши у воду, дівчинка торкнулася мулистого дна ногами, які, ступаючи, чіплялися за гілки, що дряпали її, й грузли в багнюці, де, можливо, роїлися водяні змії. Мокре колесо було слизьким, Евелін насилу тримала його здоровою рукою, притиснувши хвору до грудей; за кілька секунд ноги дівчинки вже не торкалися дна, і її розгойдала течія. Вона занурювалася й знову виринала, ковтаючи воду й відчайдушно намагаючись не відпустити колеса. Один із чоловіків підхопив Евелін за талію, перш ніж її віднесла течія. На мигах наказав триматися обома руками, проте в Евелін нестерпно боліло ушкоджене плече, вилікувати яке вона не мала часу, і рука не слухалася її. Товариші витягли Евелін з води й поклали на колесо горілиць; вона заплющила очі й дала себе тягти, поклавшись на долю.

За кілька хвилин опинилися на острівці, де на них чекали перші двоє попутників. Сховані за вирослим на піску чагарником, люди заціпеніли й гляділи на американський берег, такий близький, що до них долинали голоси двох патрульних, які перемовлялися між собою, стоячи біля джипа, з якого просто на їхній острівець був спрямований потужний промінь світла. Минуло більше години, поки Експерт заворушився; доти він, здавалося, поринув у сон, а вони цокотіли зубами й тремтіли від холоду, відчуваючи на своїх тілах рух комах і плазунів. Близько півночі Експерт стрепенувся від сну, начеб почув внутрішній сигнал тривоги, і в ту ж таки мить промінь погаснув, і вони розчули, що джип віддаляється.

— Маємо менше п’яти хвилин, поки приїде зміна. Тут течія не така сильна, попливемо всі разом, можете гребти ногами, але на тому боці — ні звуку! — наказав Експерт.

Вони знову зайшли в річку, міцно тримаючись за колесо, що під вагою шістьох людей майже повністю занурилося під воду, а тоді почали штовхати його перед собою. Невдовзі їхні ноги торкнутися дна й, чіпляючись за очерет, мандрівці, допомагаючи Евелін, видерлися грузьким схилом на берег. Вони були в США.

За кілька секунд почувся шум мотора іншого джипа, але люди встигли сховатися від прожекторів у чагарнику. Експерт повів їх далі від берега. Йшли вервечкою, тримаючись за руки, щоб не загубитися в пітьмі, розсуваючи очерет, аж нарешті дісталися невеличкої галявини; проводир запалив ліхтарик, спрямувавши промінь світла в землю, роздав їм поліетиленові пакети й жестами велів одягатися. Сам зняв намоклу майку і нею знову перев’язав і примотав ушкоджену руку до грудей Евелін, бо та загубила в річці бинт. Аж раптом дівчинка виявила пропажу конверту з документами, якого дав їй отець Беніто. При тьмяному світлі ліхтарика стала шукати його на землі, сподіваючись, що конверт упав десь поблизу, а не знайшовши, збагнула, що течія віднесла його, коли один із попутників обхопив її, щоб не потонула. Отоді шнурок із конвертом і розв’язався. Вона втратила образок, який благословив Папа, але на її шиї і далі висів амулет із зображенням богині-ягуарихи, що мав боронити Евелін від нещасть.

Щойно встигли вдягтися, аж раптом нізвідкіль, немов нічний привид, виринув партнер Кабрери, мексиканець, який уже стільки років жив у США, що говорив іспанською з дивним акцентом. Він простягнув мандрівцям термоси з гарячою кавою, до якої був домішаний алкоголь; поки ті, сповнені вдячності, мовчки пили, Експерт тихцем, не попрощавшись, пішов.

Партнер Кабрери пошепки наказав чоловікам рухатися вервечкою за ним, а Евелін іти самій у протилежний бік. Дівчинка хотіла була заперечити, але не могла видобути ні звуку — оніміла, нажахана тим, що її довели аж сюди і тепер кидають.

— Берто сказав мені, що ти маєш тут матір. Здайся найпершому вартовому чи патрулю, якого зустрінеш. Тебе не депортують, бо ти неповнолітня, — мовив проводир, певний, що ніхто не дасть цій малій більше дванадцяти років.

Евелін не повірила йому, проте попутники чули, що у США є такий закон. Вони швидко обійняли її, а тоді пішли за проводирем й одразу розтанули в пітьмі.

Коли Евелін вийшла із заціпеніння, то спромоглася лише зіщулитися й сховатися в чагарнику. Спробувала пошепки помолитися, однак не могла пригадати жодної з численних бабусиних молитов. Так минула година, дві, може, три; вона втратила відчуття часу й здатність рухатися, її тіло стислося, плече глухо нило. В якусь мить почула над головою шалене лопотіння крил і збагнула, що це кажани, точнісінько як у Гватемалі, ширяють у пошуках поживи. Нажахана, вона ще глибше втислася в чагарі, адже всім відомо, що ці створіння смокчуть людську кров. Щоб не думати про вампірів, плазунів і скорпіонів, дівчинка зосередилася, намагаючись вимислити, як вибратися звідси. Сюди, напевно, дістануться інші групи мігрантів, до яких вона змогла б пристати, треба тільки не спати й пильнувати. Евелін звернулася до матері-ягуарихи й до Ісусової матері, як напучала Фелісітас, проте жодна з них не прийшла на допомогу: обидві божественні матері в США втрачали свою владу. Всі покинули Евелін.

До світання залишалося кілька годин, але тяглися вони цілу вічність. Поступово її очі звикли до безмісячної ночі, що попервах здавалася непроглядною; тепер дівчинка розрізняла навколишні рослини, сухі й високі. Ніч для Евелін стала довгою мукою, аж поки нарешті зненацька почало розвиднюватися. За всі ці години вона не відчула поблизу нікого — ні мігрантів, ні вартових. Щойно зазоріло, насмілилася обдивитися навкруги. Заклякла, насилу спромоглась звестися на ноги й зробити кілька кроків; відчувала голод і сильну спрагу, але рука вже не боліла. Випари, що піднімалися з землі, немов фата нареченої, віщували спекотну днину. Ніч була тихою, її розбуркували тільки застереження, що долинали здаля з гучномовців, а на світанку земля прокинулася під дзижчання комах, потріскування гілок під лапками гризунів, шелест розгойдуваної леготом тростини, метушню горобців у повітрі. У чагарнику то тут, то там виднілися барвисті плями: червоний тиран, — як звалася в цих краях пташка-мухоловка з шарлаховою грудкою, американський жовтий співун або зелена сойка з синьою голівкою — птахи скромні порівняно з тими, що водилися в її селі. Евелін росла серед пташиного гамору, тисячобарвного пір’я, семисот різновидів пернатих — справжнього орнітологічного раю, — як казав отець Беніто. Вона прислухалася до суворих застережень, що лунали іспанською мовою з гучномовців, і марно намагалася визначити відстань до прикордонних постів, контрольних вишок і дороги, якщо та взагалі існувала. Евелін гадки не мала, де перебуває. Пригадала поширювані серед мігрантів історії, що передавалися від уст до уст про небезпеки Півночі, про жахливу пустелю, про власників ранчо, які безкарно стріляли в кожного, хто проникав на їхню територію в пошуках води, про озброєних, мов на війну, вартових, про лютих собак, навчених винюхувати піт страху, про в’язниці, куди людину могли запроторити на довгі роки так, що ніхто і не взнав би, де вона. Якщо тутешні буцегарні такі, як у Гватемалі, вона воліла краще померти, ніж опинитися в тюремній камері.

День тягнувся страшенно повільно — година за годиною, хвилина за хвилиною. Сонце перемістилося в небі, обпалюючи землю гарячою посушливою спекою, зовсім не такою, яку Евелін пам’ятала. Їй так хотілося пити, що вона перестала відчувати голод. Навкруги не було ані дерева, яке відкидало б тінь, тож дівчинка, лякаючи змій, вирила палицею ямку між чагарів й, устромивши палицю в ґрунт, умостилася, скрутившись у бублик, щоб, — як це робила її бабуся — стежачи за переміщенням тіні, орієнтуватися в плині часу. Через однакові його проміжки Евелін чула шум машин і низько кружляючих гелікоптерів, проте, збагнувши, що ті весь час рухаються за одним незмінним маршрутом, перестала звертати на них увагу. За допомогою палиці визначила полуденну годину, і саме тоді почалися галюцинації: їй ввижалися форми та барви аяуаски, броненосці, щури, дитинчата ягуарихи без матері, Андресів собака, що сконав чотири роки тому, а тепер живий-здоровий прийшов до неї. Час від часу вона поринала в сон, знеможена нестерпною спекою, катована втомою й спрагою.

Поволі смеркалося, але пал не спадав. Чорна змія, довга й важка, проповзла по її нозі — то були моторошні пестощі. Дівчинка завмерла, затамувавши подих, відчуваючи вагу плазуна, дотики його єдвабної шкіри, вигини кожного м’яза цього схожого на шланг тіла, що ледачо ковзало по ній. Змія не скидалася на жодну з тих, що роїлися в їхньому селі. Коли відповзла подалі, Евелін скочила на ноги й почала жадібно ковтати повітря — від пережитого переляку паморочилося в голові, серце калатало. Минуло кілька годин, поки дівчинка оговталася й перестала нашорошуватися; їй бракувало сил, щоб простояти отак цілий день на ногах, пильно вдивляючись у землю. В неї потріскалися й кровили губи, язик у пересохлому роті розпухнув, шкіра горіла.

Нарешті споночіло, й повітря зробилося прохолоднішим. Однак Евелін була вже виснажена, її вже не цікавили змії, кажани, озброєні вартові й страшні примари з кошмарних снів; вона відчувала тільки нагальну потребу напитися води й спочити. Зіщулившись на землі, піддалася своїй біді й самотності, і хотіла лише одного: померти якнайшвидше, померти вві сні й уже не прокинутися.

Проте в цю, другу, ніч на землі США дівчинка не померла, як сподівалася. Прокинулася вдосвіта в тій самій позі, в якій напередодні лягла, забувши геть усе, що сталося відтоді, як залишила табір у Нуево-Ларедо. Евелін була збезводнена й мусила докласти зусиль, щоб розтерти ноги й підвестися, а тоді примостити ушкоджену руку й зробити кілька кроків старечою ходою. Їй боліла кожна клітинка тіла, але найбільше дошкуляла спрага. Насамперед треба було знайти воду. Вона не могла ні зосередити погляд, ні думати, проте завжди жила серед природи, й досвід підказав їй, що вода десь неподалік; навколо росли очерет і чагарники, а Евелін знала, що вони підносяться там, де є волога. Спонукувана спрагою й тугою почвалала навмання, спираючись на ту саму палицю, за допомогою якої перед тим визначала час.

Кривуляючи, прочалапала метрів з п’ятдесят, коли зненацька її спинив близький шум мотора. Дівчинка інстинктивно впала ницьма на землю й притислася до високої трави. Джип проїхав зовсім поряд: вона розчула голос чоловіка, який говорив англійською, й інший уривчастий голос, що відповідав першому по рації чи по телефону. Коли шум мотора віддалився, вона ще довго лежала нерухомо, аж урешті спрага змусила її продовжити путь, рачкуючи цариною в пошуках річки. Колючки дряпали лице та шию, якась гілка роздерла майку, а каміння ранило руки й коліна. Евелін підвелася й пошкандибала далі, скоцюрбившись, наосліп, не наважуючись виткнути голови, щоб роздивитися. Ранок щойно розпочався, але сонце вже сліпило очі.

Раптом їй виразно почувся шум річки, і це надало сил: забувши про осторогу, вона пришвидшила ходу. Спершу відчула ногами твань, й одразу, розсунувши зарості, опинилася перед Ріо Гранде. Евелін скрикнула й кинулася у воду; стоячи по пояс у ній, почала пригорщами спрагло пити. Благословенна холодна вода розтікалася по її єству, а вона пила й пила великими ковтками, забувши про нечистоти й мертвих тварин, які плавали в цих водах. Річка тут була неглибокою, й Евелін могла зіщулитися й зануритися в неї всім тілом, відчуваючи безмежну радість від того, що вода омивала її потріскану шкіру й ушкоджену руку, а тим часом довге чорне волосся дівчинки плавало навколо неї, наче погойдувані хвилями водорості.

Вона вийшла з річки й лягла на березі, повертаючись поволі до життя, коли її помітили патрульні.

Агентка міграційної служби, якій передали затриману на кордоні Евелін Ортегу, узріла перед собою похнюплену, зіщулену, тремтячу дівчинку, яка не доторкнулася до соку й печива, що їх жінка поставила на стіл, щоб викликати довіру. Спробувала заспокоїти малу, погладивши по голові, але ще більше її налякала. Агентку попередили, що дівчинка розумово відстала, тож вона попросила трохи більше часу на інтерв’ю. Чимало дітлахів, які проходили через цей заклад, мали психологічні травми, однак без офіційного наказу домогтися огляду фахівця було неможливо. Агентка мусила покластися на власну інтуїцію й досвід.

Оскільки дівчинка вперто мовчала, жінка вирішила, що та не розуміє іспанської. Можливо, мала розмовляє лише мовою майя; агентка згаяла кілька дорогоцінних хвилин, перш ніж збагнула, що та добре все розуміє, але не може говорити; тоді жінка дала їй папір і олівець, аби дівчинка могла занотувати відповіді, благаючи Бога, аби та вміла писати: більшість дітей, які потрапляли до Центру тимчасового затримання, ніколи не ходили до школи.

— Як тебе звати? Звідки ти? Маєш тут родичів?

Евелін вивела гарним почерком своє ім’я, назву свого села й країни, ім’я матері й номер її телефону. Агентка з полегкістю зітхнула.

— Це значно все спрощує. Ми зателефонуємо твоїй матері, щоб вона приїхала по тебе. Тобі дозволять поїхати тимчасово з нею, поки суддя винесе ухвалу в твоїй справі.

У Центрі тимчасового затримання Евелін пробула три дні, так ні з ким не заговоривши, хоча тут її оточували жінки й діти з країн Центральної Америки й Мексики. Чимало їх походили з Гватемали. Людей годували двічі на добу, крім того, вони мали молоко, памперси для немовлят, армійські койки та ковдри, без яких неможливо було обходитися через кондиціонери, які так охолоджували повітря, що люди постійно застуджувалися й кашляли. Це був тимчасовий притулок, ніхто не залишався тут надовго: затриманих якнайшвидше переводили до інших закладів. Неповнолітніх, які мали родичів у США, передавали тим без довгих розпитувань — бракувало часу й співробітників, щоб з’ясовувати кожен випадок.

По Евелін замість Міріам приїхав чоловік на ім’я Галілео Леон, який назвався вітчимом дівчинки. Вона знати не знала про його існування й затялася, що нікуди з ним не поїде, бо чула про сутенерів і торговців людьми, які полювали на неповнолітніх. Іноді по дітей приїздили незнайомці, яким досить було поставити підпис, щоб їм віддали дітвака. Офіцерові довелося зателефонувати Міріам, аби та прояснила ситуацію, і так Евелін дізналася, що її матір вийшла заміж. Невдовзі дівчинка виявить, що, крім вітчима, має ще зведених братиків чотирьох і трьох років.

— Чому по дівчинку не приїхала матір? — запитав Галілео Леона черговий агент.

— Вона втратила б роботу. Не думайте, що мені це так просто. Через цю малу я втрачаю чотириденний заробіток. Я маляр, і мої клієнти не звикли чекати, — в голосі чоловіка вчувалися жалібні нотки, що контрастували з його словами.

— Ми віддамо вам дівчинку з урахуванням презумпції ймовірної загрози. Знаєте, що це таке?

— Більш-менш.

— Суддя повинен визначити, чи мала вона вагомі причини залишити батьківщину. Евелін повинна довести, що їй справді щось загрожує, приміром, вона стала жертвою агресії або наражається на небезпеку. Ви заберете її під особисту обіцянку.

— Я повинен сплатити заставу? — занепокоївся чоловік.

— Ні. Йдеться про номінальну суму, яка фіксується в журналі, але мігрант нічого не платить. На адресу її матері прийде поштове повідомлення, де буде зазначено, коли вона має з’явитися до суду в міграційних справах. До того з Евелін зустрінеться представник служби в справах біженців.

— Адвокат? Ми не маємо чим заплатити, — мовив Леон.

— Система дещо недоладна, бо притулку просять дуже багато дітей. Насправді його одержують менше половини претендентів, але для тих, кому пощастить, це безкоштовно.

— Мені казали, що справу можна залагодити за три тисячі доларів.

— Таке кажуть торговці людьми й шахраї, не вірте їм. Чекайте на судову повістку, це все, що ви повинні зараз робити, — додав агент, завершуючи розмову.

Він зняв копію водійських прав Галілео Леона, щоб долучити її до картки Евелін — захід майже марний, бо Центр не мав можливості відстежувати долю кожної дитини. Потім квапливо попрощався з Евелін; того дня на чоловіка чекала купа інших справ.

Нікарагуанець Галілео Леон нелегально прибув до США вісімнадцятилітнім хлопцем, а право на проживання отримав згідно з ухваленим 1995 року законом про амністію. Через недбальство він не подав клопотання про набуття громадянства. Був низькорослий, неговіркий і незграбний; з першого погляду не викликав ні довіри, ні симпатії.

Першу зупинку зробив біля «Волмарта»[48], щоб купити Евелін одяг і предмети гігієни. Побачивши величезний магазин, нескінченну кількість товарів різних кольорів і розмірів, лабіринт заставлених ними переходів, дівчинка вирішила, що все це їй наснилося. Боячись загубитися тут назавжди, вона вчепилася в руку вітчима, а той, орієнтуючись, як досвідчений розвідник, одразу повів її до потрібного відділу й велів вибрати собі білизну, майки, три блузки, двоє джинсів, спідницю, а ще вихідне плаття й туфлі. Хоча Евелін невдовзі мало виповнитися шістнадцять років, вона була завбільшки з десяти-дванадцятирічну американську дівчинку. Збентежена намагалася вибрати найдешевший крам, але не знала, чого варті тутешні гроші, й надто барилася.

— Не дивися на ціни, тут усе дешеве, твоя мати дала гроші, щоб я тебе одягнув, — розтлумачив їй Галілео.

Потім він повіз її до «МакДональдза», де нагодував гамбургерами з картоплею-фрі, а тоді прикрашеним зверху вишнею морозивом у такій великій креманці, що в Гватемалі його вистачило б на цілу родину.

— Тебе ніхто не навчив дякувати? — спитав вітчим радше з цікавості, ніж бажаючи дорікнути.

Долизуючи останню ложечку, Евелін ствердно хитнула головою, не сміючи підвести на нього очі.

— Може, ти боїшся мене? Я не людожер.

— Дя… дя… я, — промимрила вона.

— Ти дурненька чи заїкувата?

— За… за…

— Авжеж, вибач, — урвав її Галілео. — Якщо не можеш говорити, як люди, не знаю, як ти балакатимеш англійською. Ну й халепа! Що ми з тобою робитимемо?

Заночували в придорожньому мотелі для водіїв вантажівок. Номер був брудний, але мав гарячий душ. Галілео велів їй умитися, проказати молитву й лягти в ліжко ліворуч, бо мав звичку спати біля дверей. «Я вийду покурю, а коли вернуся, щоб ти спала». Евелін негайно виконала наказ. Швидко помилася й лягла під ковдру, не роздягнувшись, удаючи, буцімто спить, але готова кинутися навтьоки, щойно цей чоловік доторкнеться до неї. Вона дуже стомилася, боліло плече й страх стискав груди, однак Евелін згадала бабусю й це додало їй хоробрості. Знала, що маміта неодмінно сходила до церкви й поставила за неї свічку.

Галілео прийшов за годину. Роззувся, зайшов до санвузла й причинив двері. Евелін чула, як він спустив воду, й краєчком ока бачила, як повернувся до кімнати в трусах, майці та шкарпетках. Дівчинка приготувалася скочити з ліжка. Вітчим повісив штани на бильце єдиного стільця, зачинив двері на защіпку й погасив світло. Крізь ветху фіранку до номера пробивався відбиток синіх неонових літер, що утворювали назву мотелю, й у напівтемряві Евелін бачила, як чоловік опустився навколішки біля свого ліжка. Галілео Леон довго шепотів молитви. Коли нарешті ліг, Евелін уже спала.