Там, за зимою

Річард

Річард Баумастер провів цю січневу суботню ніч, напівсидячи, притулившись до стіни: ноги в нього затерпли, бо Лусія поклала на них голову; він то прокидався, то засинав, одурілий від чарівного печива. Чоловік давно вже не почувався таким щасливим. Якість харчів, що містили марихуану, варіювалася, тож було важко визначити, скільки їх треба спожити, щоб досягти бажаного ефекту й не злетіти в повітря, мов ракета. Курити було б краще, але дим міг спричинити напад астми. Остання партія виявилася надто міцною, слід було нарізати менші шматочки. Травичка допомагала йому розслабитися після важкого робочого дня або прогнати лихі примари. Річард був чоловіком розважливим і, звичайно, не вірив у привидів. Але ті з’являлися. У світі Аніти, в якому він перебував разом з нею кілька років, життя та смерть були нерозривно пов’язані між собою, і повсюди вешталися добрі й лихі духи. Річард усвідомлював, що він алкоголік, і тому роками уникав спиртного, проте вважав себе несхильним до згубних речовин чи небезпечних пороків, якщо не вважати ґанджем пристрасть до велосипеду. Невеличкі дози марихуани, які споживав, вочевидь не належали до цієї категорії. Якби ввечері напередодні печиво не подіяло на нього так сильно, Річард, щойно погас вогонь у пічці, підвівся б і пішов до ліжка замість зустріти світанок із закляклими м’язами.

Цієї ночі він не мав сил опиратися демонам, що терзали його в напівзабутті й уві сні. Колись намагався тримати їх під замком у броньованому закапелку пам’яті, але відмовився від цієї затії, бо разом з демонами зникали й ангели. Згодом Річард навчився зберігати свої спомини, навіть найболючіші, адже без них він начеб ніколи не був молодим, ніколи не кохав, ніколи не був батьком. Якщо платою за це стане ще більше страждання, він заплатить таку ціну. Часом демони перемагали в битві з ангелами, і тоді його паралізувала нестерпна мігрень, яка також становила частку ціни. Чоловік мав тяжкий борг сподіяних помилок, борг, про який не прохопився нікому до цієї зими 2016 року, коли обставини змусили його відкрити серце. Відкривати його Річард почав цієї ночі, напівсидячи на підлозі в товаристві двох жінок та кумедного собаки й проганяючи поволі духів минулого, поки за вікнами спав Бруклін.

Коли вмикав комп’ютер, на моніторі з’являлася фотографія Аніти й Бібі: вони докоряли або посміхалися Річардові залежно від його настрою. Зображення не слугувало нагадуванням, у цьому не було потреби. Якби Річарда почала зраджувати пам’ять, Аніта й Бібі чекали б на нього в позачасовому вимірі снів. Один із них, особливо виразний, так чіплявся до нього, що чоловік цілий день блукав мовби однією ногою в цьому світі, а іншою — непевними дорогами кошмарного наслання. Вимкнувши перед сном світло, він згадував Аніту й Бібі, сподіваючись побачити їх. Знав, що нічні видіння виникають довільно: якщо власний мозок був здатний покарати його кошмарами, то він же міг винагородити Річарда, але той не винайшов способу викликати втішливі сни.

З часом тон і характер його болю змінилися. Спершу біль був червоний і пронизливий, але згодом зробився сірим, важким і шорстким, як мішковина. Річард нишком призвичаївся до цього болю, сприймав його як інші повсякденні недоречності, нарівні з підвищеною кислотністю. Провина, однак, залишалася незмінною — холодною, важкою, мов скло, невловимою. Орасіо, приятель, завжди готовий захоплюватися добром і применшувати зло, якось закинув Річардові, мовляв, той тішиться нещастям: «Пошли своє Над-Я[15] до дідька, друже. Оця твоя звичка перебирати кожну подію, що відбулася чи відбувається, й займатися самокатуванням є гріхом гордині. Ти не якесь там велике цабе. Мусиш вибачити собі раз і назавжди, як Аніта й Бібі тобі вибачили».

Лусія Мараз якось напівжартома сказала Річардові, що той стає старим полохливим іпохондриком. «Я вже став ним», — Річард спробував відповісти тим же напівжартівливим тоном, але її слова глибоко вразили чоловіка, бо це була неспростовна правда. Розмова відбувалася під час однієї з жахливих вечірок у департаменті, де обоє працювали, з нагоди виходу на пенсію якоїсь викладачки. Річард наблизився до Лусії з келихом вина для неї та склянкою води для себе; вона була єдиною особою, з ким йому хотілося розмовляти. Чилійка мала рацію: він жив якийсь заклопотаний. Пригорщами ковтав вітамінні добавки, боячись, що, коли здоров’я підведе, все піде прахом і конструкція його життя обвалиться. Річард обладнав будинок охоронною сигналізацією, бо чув, що в Брукліні — насправді як і скрізь — грабіжники вдираються до осель серед білого дня, а захищаючись від хакерів, придумав для комп’ютера й мобілки такі складні паролі, що час від часу сам їх забував. А ще застрахував автівку, життя, здоров’я… зрештою чоловікові бракувало тільки страховки від страшних споминів, що навалювалися після всіх повсякденних справ і вносили в душу сум’яття. Своїх студентів Річард повчав, що порядок — це мистецтво розумних істот, безперервна битва проти відцентрових сил, оскільки природною динамікою всього сущого є поширення, розмноження й хаос; щоб переконатися в цьому досить спостерегти людську поведінку, невситимість природи й нескінченну складність Всесвіту. Аби зберегти бодай видимість порядку, він не розслаблявся, з військовою чіткістю тримав під контролем своє існування. Для цього послуговувався списками й суворим розпорядком, що вельми розсмішило Лусію, коли та про них дізналася. Кепським у їхній праці разом було те, що від неї нічого не можна було приховати.

— Якою ти уявляєш свою старість? — спитала якось Лусія.

— Я вже в ній живу.

— Ні, голубе, тобі бракує ще років десять.

— Сподіваюсь, я не житиму надто довго, це було б справжнім нещастям. Найкраще померти в доброму здоров’ї, скажімо, років у сімдесят п’ять, коли тіло й мозок ще функціонуватимуть, як належить.

— Непоганий план, — в її голосі бринів сміх.

Річард казав це серйозно. У сімдесят п’ять доведеться знайти надійний спосіб покінчити з собою. У визначений час він поїде до Нового Орлеану, де опиниться серед музики, змішавшись з дивакуватими персонажами французького кварталу. Там Річард сподівався скінчити свої дні, граючи на роялі в товаристві чудових афроамериканців, які зглянуться на нього й приймуть до свого гурту, і він забудеться у ритмах труби й саксофону, оглушений африканським ентузіазмом ударної установки. А якщо це бажання надто зухвале, що ж, тоді він волів би тихо залишити цей світ, сидячи під торохтливим вентилятором у якомусь старому барі й утішаючись меланхолійною джазовою мелодією та посьорбуючи екзотичні коктейлі, байдужий до того, що станеться потім, бо в кишені у нього лежатиме убивча пігулка. Це буде його остання ніч, і він зможе дозволити собі випити кілька келишків.

— Тобі не потрібна подруга, Річарде? Жінка, яка лежала б з тобою в одному ліжку? — Лусія пустотливо підморгнула.

— У жодному разі.

Який сенс розповідати їй про Сьюзен. Цей зв’язок небагато важив і для Сьюзен, і для нього. Річард не сумнівався, що він — один із численних коханців, котрі скрашували їй невдалий шлюб, який, на його думку, давно слід було розірвати. Обоє уникали розмов на цю тему: Сьюзен мовчала, а він не розпитував. Вони були колегами, добрими приятелями; їх об’єднували чуттєва дружба й інтелектуальні зацікавлення. Їхні побачення відбувалися без ускладнень, завжди в другий четвер місяця, завжди в тому самому готелі, бо Сьюзен була такою ж скрупульозною, як і він. Одного дня на місяць їм цілком вистачало; кожен жив власним життям.

За три місяці перед тим від однієї тільки гадки про можливість опинитися на такій вечірці сам-на-сам з жінкою та ще й шукати тему для розмови і пробувати намацати ґрунт для наступного кроку в Річарда занила б виразка, однак відколи Лусія оселилася у нього в підвалі, чоловік намагався уявити діалоги з нею. Він запитував себе, чому саме з нею, коли навколо стільки поступливіших жінок, приміром сусідка, котра якось сказала, що їм варто зробитися коханцями, мовляв, живуть поруч та ще й вона час від часу доглядає його котів. Єдиним поясненням цих уявних бесід з чилійкою було те, що Річардові починала дошкуляти самотність, яку він вважав ще одним симптомом старості. Немає нічого патетичнішого за дзвяк виделки об тарілку в порожньому домі. Їсти самотньо, спати самотньо, померти самотньо. Мати подругу, як висловилася Лусія, — як би це виглядало? Куховарити для неї, чекати її надвечір, прогулюватися попідруч, спати обійнявшись, ділитися з нею думками, писати їй вірші… Це мала б бути жінка, подібна до Лусії. Зріла, статечна, розумна, весела, мудра, бо багато страждала, вона однак не чіплялася за свої страждання, як він. І до того ж була вродливою. Але разом з тим зважливою й владною. Така жінка займає забагато місця, це наче протистояти одразу цілому гарему, надто складно — ні, це кепська ідея. Річард посміхнувся на думку, який же він чванько, якщо гадає, буцімто вона згодиться з ним бути. Лусія жодного разу не натякнула, що цікавиться ним, хіба що коли зварила йому юшку, але тоді вона щойно приїхала, а він зайняв оборонну позицію чи витав у хмарах. «Я повівся, мов дурень, добре було б розпочати з нею все спочатку», — підсумував Річард.

У професійному плані чилійка викликала захват. Через тиждень після її появи в Нью-Йорку він попросив Лусію провести семінар. Для цього знадобилася велика аудиторія, бо бажаючих записалося більше, ніж вони очікували, і Річардові випало відрекомендувати її присутнім. Темою семінару були втручання ЦРУ в Латинській Америці, що призвело до повалення демократій і заміни їх на режими тоталітарного типу, яких не став би терпіти жоден громадянин США. Річард зайняв місце серед слухачів, а Лусія, не зазираючи в свої зроблені англійською мовою нотатки, говорила з акцентом, який видався йому приємним. Коли скінчила презентацію, один колега поставив перше запитання, що стосувалося досягнутого під час диктатури в Чилі економічного дива; судячи з тону його коментаря, він, вочевидь, виправдовував репресії. У Річарда волосся наїжачилося на потилиці, він насилу стримався, щоби не втрутитися, однак Лусія не потребувала захисту. Відповіла, що гадане диво розвіялося, а економічна статистика не враховувала кричущої нерівності та бідності.

Якась викладачка з Каліфорнійського університету згадала атмосферу насильства у Гватемалі, Гондурасі й Сальвадорі та десятки тисяч самотніх дітей, які перетинали кордон, тікаючи з країни або шукаючи своїх батьків, і запропонувала реорганізувати Рух за право притулку[16] вісімдесятих років. Річард узяв мікрофон і, наче присутні цього не знали, пояснив, що то була ініціатива понад півтисячі американських церков, адвокатів, студентів та активістів, метою якої було допомогти біженцям, яких уряд Рейгана трактував як злочинців і депортував. Лусія запитала, чи є в аудиторії люди, які брали участь у цьому русі, і здійнялося чотири руки. У ті часи Річард жив у Бразилії, але його батько виявляв таку активність, що пару разів потрапляв до в’язниці. То були пам’ятні моменти в житті старого Джозефа.

Семінар тривав дві години й виявився таким насиченим, що Лусію нагородили оплесками. На Річарда справила враження її красномовність, до того ж вона здалася йому вельми привабливою в чорному вбранні, зі срібним ланцюжком на шиї й різнобарвними пасмами. Жінка мала татарські вилиці й енергію. Він згадував її з червонястою копицею волосся, у брюках в обтяжку, але то було кілька років тому. Втім, Лусія хоч і змінилася, залишилася гарненькою, і Річард сказав би їй про це, якби не боявся непорозуміння. Подумки привітав себе з тим, що запросив її до свого департаменту. Знав, що ця жінка пережила важкі роки, хворобу, розлучення і бозна-що ще. Йому спало на думку запросити її викладати впродовж семестру в себе на факультеті політику Чилі — це було корисно для неї, бо давало можливість трохи відволіктися, але ще кориснішим для студентів. Деякі з них були повними невігласами, вступили до університету, не годні відшукати Чилі на мапі, як, либонь, і власну країну, вважаючи США цілим світом.

Річард волів би, щоб Лусія залишилася довше, але важко було знайти фінансування; керівництво університету відзначалося ощадливістю вищих ієрархів Ватикану. Разом з контрактом на викладання курсу Річард запропонував їй вільне помешкання у своєму будинку. Гадав, Лусія зрадіє можливості замешкати в самому серці Брукліна, де повно громадського транспорту, та ще й за помірну плату; жінка, однак, побачивши своє майбутнє житло, ледь приховала розчарування. «Ну й характер», — подумав тоді Річард. Початок виявився невдалим, але з часом ситуація поліпшилася.

Чоловік був переконаний, що повівся щедро й співчутливо; він навіть терпів пса, який, попри запевнення Лусії, що це тимчасово, жив у домі вже понад два місяці. Хоча договором оренди тримати собак заборонялося, Річард клеїв дурня з цим чихуахуа, який гавкав, наче німецька вівчарка, лякаючи листоношу й сусідів. Річард не розумівся на собаках, але бачив, що Марсело — з його витрішкуватими, мов у жаби, очима й висолопленим за браком зубів язиком — якийсь не такий. Попона з шотландської шерсті не робила його приємнішим. Лусія сказала, що узріла собаку якось пізно ввечері у себе під дверима — зіщуленого, ледь живого і без розпізнавального нашийника. «Який лиходій міг вигнати його на вулицю?» — вона благально глянула на Річарда. Тоді чоловік уперше звернув увагу на її очі — темні, наче маслини, з густими віями й тонкими смішливими морщинками; східні очі, але це не мало жодного значення. Йому було байдуже, як вона виглядає. Відколи придбав будинок, узяв за правило уникати зближень з пожильцями й не допускати їх у своє приватне життя, і не намірявся робити виняток цього разу.

Того зимового недільного ранку Річард прокинувся перший; була шоста година, ніч іще тривала. Після кількох годин напівдрімоти він урешті-решт заснув, мов під наркозом. Від вогню залишилося трохи приску, і дім перетворився на крижаний мавзолей. У чоловіка боліла спина й затерпла шия. За кілька років перед тим, виїжджаючи на природу зі своїм приятелем Орасіо, Річард спав у спальнику на голій землі, але тепер був надто старим, щоб терпіти незручності. А от зіщулена поруч Лусія спала з умиротвореним лицем людини, яка спочиває на пуховій перині. Евелін тихо похропувала на диванній подушці, як була — у куртці, чоботах і рукавичках; зверху на ній примостився Марсело. Річардові знадобилося кілька секунд, щоб упізнати дівчину й згадати, хтó вона та щó робить у його домі: машина, зіткнення, сніг. Вислухавши частину історії Евелін, знову відчув моральну несправедливість, яка раніше змушувала Річарда боронити мігрантів і досі наснажувала його батька. Він відійшов від руху й замкнувся у своєму академічному світі, далекий від суворої дійсності, в якій жили латиноамериканські злидарі. Річард не сумнівався, що хазяї експлуатують, а може, й кривдять Евелін; ось чому вона така перелякана.

Не довго думаючи, штовхнув Лусію, щоб звільнити від жінки ноги й голову, обтрусився, як мокрий собака, а тоді важко підвівся. У роті пересохло, його, наче бедуїна в пустелі, мучила спрага. Чоловік подумав, що не варто було їсти печиво; він відчував прикрість через нічні одкровення, через історії Евелін та Лусії й хтозна-що наговорив сам. Здається, він не утаємничував їх у подробиці свого минулого, бо ніколи цього не робив, але, поза сумнівом, згадав Аніту, адже Лусія завважила, що, втративши дружину так давно, він досі сумує за нею. «Мене ніколи так не любили, Річарде, любов завжди перепадала мені не сповна», — додала жінка.

Річард вирішив, що телефонувати батькові ще рано, хоча старий прокидався вдосвіта й нетерпляче чекав на його дзвінок. По неділях батько з сином снідали разом у якомусь ресторані, який обирав Джозеф, бо якби це робив Річард, вони завжди ходили б до одного закладу. «Сьогодні я принаймні зможу розповісти тобі щось новеньке, тату», — подумав Річард. Джозефа мала зацікавити доля Евелін Ортеги, бо старий добре знав проблеми мігрантів та біженців.

Джозеф Баумастер — зовсім немічний, але при повному розумі — колись був актором. Він народився в Німеччині в єврейській родині колекціонерів мистецьких творів і антикварів з діда-прадіда, що могли простежити своє минуле до доби Відродження. Це були освічені витончені люди, які під час Першої світової війни втратили накопичені предками статки. Наприкінці тридцятих років, коли піднесення Гітлера зробилося неминучим, батьки відправили Джозефа до Франції під тим приводом, що там він глибоко вивчить живопис імпресіоністів, а насправді, щоб відіслати сина подалі від неуникної нацистської загрози. Самі ж намірялися нелегально емігрувати до контрольованої Великою Британією Палестини. Щоб заспокоїти арабів, англійці обмежували імміграцію євреїв до тих теренів, проте ніщо не могло зупинити зневірених людей.

Джозеф залишився у Франції, але замість студіювати мистецтво, присвятив себе театру. Здібний від природи до сцени й до мов, він, крім німецької, володів французькою й узявся за англійську, та так успішно, що міг імітувати різні говірки — від кокні[17] до вимови диктора Бі-Бі-Сі. У 1940 році, коли нацисти вдерлися до Франції й окупували Париж, Джозефові вдалося втекти до Іспанії, а звідти переїхати до столиці Португалії. Усе життя він згадуватиме добросердя людей, які дуже ризикували, допомагаючи йому в цій одіссеї. Річард ріс, всотуючи історію пригод, які випали на долю його батька під час війни, й закарбував у голові думку, що допомога переслідуваному — неухильний моральний обов’язок. Коли хлопець досягнув відповідного віку, Джозеф повіз сина до Франції провідати дві родини, які переховували його від німців, а тоді до Іспанії, щоб подякувати людям, котрі допомогли йому вижити й дістатися Португалії.

У 1940 році Лісабон зробився останнім притулком сотень тисяч європейських євреїв, які намагалися одержати необхідні документи, щоб виїхати до США, Південної Америки чи Палестини. Чекаючи своєї нагоди, Джозеф оселився в районі Алфама[18] — лабіринті вузеньких вуличок і містичних будинків, у пропахлому жасмином і помаранчами пансіоні. Там він закохався в старшу за нього на три роки дочку домовласниці Хлою, яка вдень працювала на пошті, а вечорами співала народні пісні. Це була смаглява красуня з трагічним виразом обличчя, якій дуже пасували сумні пісні з її репертуару. Джозеф не наважився повідомити батьків, що закохався в Хлою, бо та не була єврейкою, аж поки їм вдалося емігрувати разом — спершу до Лондона, де молоді люди прожили два роки, а потім до Нью-Йорка. В Європі бушувала війна, і Джозефові батьки, чиє життя в Палестині було доволі хистким, не стали нарікати, що їхня майбутня невістка іновірка. Для них важило тільки одне: синові вдалось урятуватися від німецького геноциду.

У Нью-Йорку Джозеф змінив прізвище на Баумастер, що звучало цілком по-англійськи, й завдяки удаваному акценту аристократа впродовж сорока років міг виконувати твори Шекспіра. А от Хлоя так і не опанувала добре англійську, і тужливі пісні батьківщини не принесли їй успіху, але замість впасти у розпач мисткині-невдахи, жінка почала вивчати моду й зробилася годувальницею родини, оскільки театральних заробітків Джозефа ніколи не вистачало до кінця місяця. Особа з манерами знаменитої співачки, з якою Джозеф познайомився в Лісабоні, виявилася вельми практичною й працьовитою. До того ж вона була незмінною у почуттях і присвятила себе любові до чоловіка й Річарда, єдиного сина, який ріс у скромному помешканні в Бронксі[19], пещений, немов принц, захищений від світу ніжністю батьків. Згадуючи щасливе дитинство, чоловік часто запитував себе, чому він виявився не на висоті того, що йому прищеплювали змалку, чому не наслідував приклад батьків і сам виявився поганим чоловіком та батьком.

Річард зробився майже таким вродливим, як Джозеф, тільки нижчим, і не мав його непогамовного акторського темпераменту; був радше меланхоліком, як матір. Зайняті своїми справами батьки любили сина, не притлумлюючи його, і ставилися до нього з недбальством, типовим у ті часи, коли дітей ще не перетворили на проекти. Річарда це влаштовувало, бо хлопцеві давали спокій з його книжками і не вимагали чогось особливого. Вистачало добрих оцінок, добрих манер і добрих почуттів. Він проводив більше часу з батьком, ніж з матір’ю, бо Джозеф мав гнучкий розклад, а Хлоя, компаньйонка в модному магазині, зазвичай до пізнього вечора шила щось на роботі. Джозеф брав з собою сина у свої рятівні походи, як називала їх Хлоя. Вони розносили харчі та одяг, які надавали церкви й синагога, найнужденнішим родинам у Бронксі, єврейським і християнським. «Бідняка не питають, хто він і звідки, Річарде. У біді ми всі рівні», — напучав сина Джозеф. Через двадцять років він доведе це, опираючись на вулиці поліції й боронячи нелегальних мігрантів, жертв облав у Нью-Йорку.

Річард з несподіваною ніжністю подивився на Лусію. Та ще спала, і нічне забуття надавало їй уразливого й молодого вигляду. Ця жінка, яка в її віці могла б бути бабусею, нагадала Річардові його спочиваючу Аніту, його Аніту в двадцять з чимось років. Якусь мить чоловікові хотілося обхопити руками й поцілувати це обличчя, але він стримався, вражений зрадницьким поривом.

— Ну ж бо, підйом! — Річард поплескав у долоні.

Лусія розплющила очі й теж не одразу втямила, де вона й що тут робить.

— Котра година?

— Саме час починати діяти.

— Ще темно! Спершу кава. Я не можу думати без кофеїну. Тут холодно, мов на полюсі, Річарде, заради Бога, підвищ температуру, не будь таким скнарою. Де у тебе ванна?

— Скористайся тією, що на другому поверсі.

Лусія підвелася поступово: спершу стала рачки, тоді навколішки, потім сперлася руками об підлогу й стала догори задом, як навчали на заняттях йогою, й нарешті випросталася.

— Раніше я могла нахилятися. А тепер, коли розгинаюся, мене судомить. Клята старість, — пробурмотіла, чвалаючи до сходів.

«Отже не я один прямую до старості», — подумав Річард з деякою полегкістю. Він пішов готувати каву й годувати котів, а тим часом Евелін і Марсело потягалися, ніби мали ще цілий день попереду й могли гаяти час. Чоловік не став квапити дівчину, вочевидь виснажену подіями минулого дня.

Ванна на другому поверсі — чиста, якою, судячи з усього ніхто не користувався, була великою та старою, з позолоченими кранами й стояла на лев’ячих лапах. Лусія узріла в дзеркалі незнайому жінку з опухлими очима, почервонілим обличчям та білими й рожевими пасмами схожого на блазенську перуку волосся. Раніше ці пасма були морквяного кольору, але потім знебарвилися. Жінка швидко прийняла душ, за браком рушника обтерлася своєю сорочкою й пальцями пригладила волосся. Тепер їй були потрібні зубна щітка й косметичка. «Ти вже не можеш з’являтися на люди без маски й олівця для губ», — звернулася до дзеркала. Лусія плекала марнославство, мов якусь чесноту, завжди, за винятком тих місяців, коли проходила курс хіміотерапії, й так занепала духом, що Даніелі довелося змушувати її повернутися до життя. Щоранку давала собі час, щоб причепуритися, навіть коли залишалася вдома й ні з ким не бачилася. Лусія готувалася провести день, робила макіяж, вибирала вбрання, наче рицарський обладунок: то був її спосіб упевнено почуватися на людях. Її заворожували пензлики, фарби, лосьйони, рум’яна, пудра, тканини. Це був час приємної медитації. Лусія не могла обійтися без макіяжу, комп’ютера, мобілки й собаки. Комп’ютер був знаряддям праці, мобілка сполучала зі світом, передусім з Даніелою, а потреба в тварині виникла, ще коли жінка жила у Ванкувері, й тривала всі роки шлюбу з Карлосом. Її сучка Олівія померла від старості якраз тоді, коли Лусія боролася з раком. У ті часи їй довелося оплакати смерть матері, пережити розлучення, хворобу й втрату Олівії, своєї вірної подружки. Саме небо послало їй Марсело, цього чудового повірника; вони розмовляли, а потворність пса й допитливий погляд його витрішкуватих очей викликали в Лусії сміх: завдяки чихуахуа, який гавкав на мишей і привидів, їй вдавалося вихлюпнути нестерпну ніжність, що вирувала в ній, бо жінка не могла приділити її дочці, яку це засмутило б.