Там, за зимою

Евелін

Евелін Ортега почала працювати у Леруа в 2011 році. Дім зі статуями, як зазвичай називала дівчина оселю цієї родини, колись належав відомому в 50-і роки мафіозі та його численним родичам, до яких належали, зокрема, дві незаміжні тітки й прабабця-сицилійка, котра відмовилася виходити зі своєї кімнати після того, як у саду встановили голих греків. Гангстера порішили, і дім переходив з рук до рук, поки нарешті його придбав Френк Леруа, принаджений темним минулим будівлі та попсованими негодою й голубиним послідом статуями. До того ж дім стояв у зручному місці на тихій вулиці в районі, що зробився респектабельним. Шеріл, його дружина, воліла б жити в сучасному помешканні, а не в цьому претензійному особняку, але всі важливі й дріб’язкові рішення приймав чоловік, і вони ніколи не обговорювалися. Дім зі статуями мав деякі запроваджені ще гангстером для його родичів зручності: пересувне крісло на коліщатках, внутрішній ліфт і гараж на дві машини.

Шеріл Леруа вистачило п’ятьох хвилин спілкування з Евелін Ортегою, щоб найняти дівчину. Нянька була потрібна негайно, вдаватися до дрібниць не було коли. Попередня пішла п’ять днів тому й не повернулася. «Її, мабуть, депортували, таке трапляється, коли береш на роботу людину без документів», — міркувала жінка. Зазвичай підряджав і розраховував прислужників чоловік, він же й платив їм. Через свою контору Френк Леруа мав можливість знаходити готових працювати за безцінь мігрантів з Латинської Америки й Азії, але чоловік узяв за правило не плутати роботу з домашніми справами. Він не користався своїми контактами, щоб знайти гідну довіри няньку, бо вже мав сумний досвід. А що це було одним з небагатьох питань, де думки подружжя збігалися, Шеріл підбирала няньок через церкву п’ятидесятників, яка завжди мала список добропорядних жінок, які шукали роботу. Ця дівчина з Гватемали, либонь, також була нелегалкою, однак Шеріл воліла поки що не думати про це; вона займеться цим згодом. Їй сподобалися чесне лице й шанобливі манери Евелін, жінка здогадалася, що натрапила на справжній скарб; дівчина сильно відрізнялася від інших няньок, які пройшли через цей дім. Єдиний сумнів викликав вік схожої на підлітка дівчини та її статура. Шеріл десь читала, що найнижчі люди на планеті — гватемальські індіанки, і тепер мала перед очима живий приклад. Запитала себе, чи ця заїкувата плюгавка з кістяком перепілки впорається з вочевидь важчим за неї Френкі та його спонтанними судомами.

Евелін же вирішила, що ця висока білявка, пані Леруа, голлівудська актриса. Дівчина дивилася на неї знизу вгору, мов на дерево: м’язисті руки й литки, голубі, наче небо над її селом, очі й хвіст золотавого волосся, що погойдувався, живучи власним життям. Жінка мала засмаглу шкіру помаранчевого кольору, якого Евелін доти не бачила, й говорила уривчасто, як бабуся Консепсьйон, хоч і не була ще такою старою, щоб їй бракувало повітря. А ще ця пані здавалася дуже знервованою, ніби готове зірватися з місця лоша.

Нова хазяйка познайомила Евелін з іншими служницями — кухаркою та її дочкою-прибиральницею; обидві працювали по понеділках, середах і п’ятницях з дев’ятої ранку до п’ятої пополудні. Згадала пані й Івана Данеску, який не був прислужником, але надавав деякі послуги — Евелін побачить його іншим разом, а ще пояснила, що пан Леруа, її чоловік, підтримує зі слугами лише мінімально необхідні контакти. Хазяйка відвезла дівчину ліфтом на третій поверх, і це остаточно переконало Евелін, що вона потрапила до мільйонерів. Ліфт виявився оздобленою рослинним орнаментом металевою кліткою для птахів, ширина якої дозволяла перевозити пересувне крісло на коліщатках. Кімната Френкі була та сама, в якій на півстоліття раніше жила прабабця-сицилійка: простора, з похилою стелею та — окрім звичайного — ще й слуховим вікном, затемненим кроною клену, що ріс у саду. Френкі — хлопець восьми чи дев’яти років, такий же білявий, як його матір, і блідий, мов сухотник — сидів прив’язаний у пересувному кріслі перед телевізором. Хазяйка пояснила Евелін, що реміння не дає синові впасти чи вдаритися, коли в нього починаються судоми. Хлопець потребував постійної уваги, оскільки задихався, і тоді його треба було термосити й стукати по спині, поки дихання відновиться; він користувався памперсами, і його доводилося годувати, але з ним не було проблем, це сущий ангел, який викликав любов з першого погляду. Френкі хворів на діабет, але жив під надійним контролем: матір сама міряла рівень цукру й робила інсулінові ін’єкції. Усе це й ще дещо вона встигла квапливо пояснити дівчині, перш ніж попрощалася, бо поспішала до спортивного залу.

Збентежена й стомлена Евелін сіла поруч з кріслом, узяла хлопчика за руку, намагаючись розпрямити його зсудомлені пальці й, не затинаючись, сказала йому на своєму іспано-англійському жаргоні, що вони стануть добрими друзями. Френкі відповів буркотінням і спазматичним сіпанням, які вона витлумачила як знак згоди. Так розпочалася їхня любов-ворожнеча, якій судилося стати важливою для обох.

За п’ятнадцять років подружнього життя Шеріл Леруа упокорилася перед брутальною владою чоловіка, але так і не навчилася вчасно уникати нападів його люті. Залишалася з ним через згубну звичку, матеріальну залежність і хворого сина. Своєму психоаналітику зізнавалася, що терпить чоловіка ще й тому, що звикла до комфортного життя: хіба могла вона відмовитися від тренінгів з духовного зростання, читацького клубу, занять фітнесом, що дозволяли підтримувати форму, хоча й не таку, як їй хотілося б? Усе це вимагало часу та грошей. Шеріл з прикрістю порівнювала себе з жінками незалежними, яким вдалося самореалізуватися, і з оголеними жінками в спортзалі. Вона ніколи не роздягалася в гардеробі догола, а заходячи до душової чи сауни й виходячи звідти, спритно прикривала рушником синці на тілі. Хоч під яким кутом зору аналізувала своє життя, доходила висновку, що воно не вдалося. Список невезінь та обмежень був болючим; мрії юності не справдилися, і тепер, підсумовуючи ознаки свого віку, жінка плакала.

Вона почувалася дуже самотньою, не мала нікого, крім Френкі. Її матір уже одинадцять років як померла, батько, з яким Шеріл ніколи не ладнала, одружився вдруге. Його нова дружина походила з Китаю, чоловік познайомився з нею через Інтернет і привіз до США, анітрохи не бентежачись тим, що вони не мають спільної мови й не зможуть порозумітися. «Краще так, твоя матір була надто балакучою», — пояснив батько, коли повідомив Шеріл про весілля. Вони жили в Техасі й жодного разу ані запросили Шеріл до себе, ані знайшли час навідатися до неї в Бруклін. І ніколи не цікавилися хворим на церебральний параліч онуком. Батькову дружину Шеріл бачила тільки на фотографіях, які подружжя надсилало щороку на Різдво: обоє в шапочках Санта-Клауса, у нього самовдоволена посмішка, у неї — ніякова.

Попри зусилля Шеріл, усе в неї підупадало — не лише тіло, а й доля. Поки жінці не виповнилося сорока, старість здавалася далеким ворогом, у сорок п’ять Шеріл відчула, що та чигає на неї, вперто й безжально. Колись жінка мріяла про професійну кар’єру, сподівалася врятувати кохання й пишалася своєю фізичною формою та вродою, але це залишилося в минулому. Вона була зламана, переможена. Уже кілька років вживала пігулки проти депресії, туги, відсутності апетиту, безсоння. У ванній кімнаті й у шухляді її нічного столика лежали дюжини пігулок найрізноманітніших кольорів, і серед них чимало прострочених і таких, про які вона забула, в чому полягає їхня дія, проте не існувало пігулки, здатної виправити розбите життя. Її психоаналітик, єдиний чоловік, який вислуховував Шеріл і не змушував страждати, за роки лікування виписував жінці чимало заспокійливих, а вона, мов слухняна дівчинка, корилася, як корилася батькові, тимчасовим залицяльникам у роки юності й тепер своєму чоловікові. Тривалі прогулянки, дзен-буддизм, різні дієти, гіпноз, підручник з самодопомоги, групова терапія… ніщо не давало стабільних результатів. Вона вдавалася до чогось, що певний час вважала тим довгоочікуваним засобом, який так довго шукала, але ілюзія швидко минала.

Психоаналітик погоджувався з нею в тому, що головною причиною її бід є не так хворий син, як стосунки з чоловіком. Лікар пояснив їй, що насильство завжди прогресує, в чому Шеріл пересвідчилася сама за роки співжиття з чоловіком; за словами лікаря, раз по раз гинули жінки, котрі не встигли вчасно втекти, але він, хоч би й хотів, не міг втрутитися, коли бачив її з шаром макіяжу на обличчі і в темних окулярах. Його місія полягала в тому, щоб дати їй час прийняти власне рішення; він, лікар, готовий був у безпечному місці уважно вислухати й зважити її секрети. Шеріл так боялася чоловіка, що зіщулювалася, зачувши шум його автівки або кроки в домі. Вгадати, в якому гуморі Френк Леруа, було неможливо: його настрій міг змінитися за мить без видимої причини; жінка молила Бога, щоб він прийшов неуважний, чимось заклопотаний чи мимохідь — аби перевдягтися й знову піти; вона лічила дні, що залишалися до його поїздок. Шеріл зізналася психоаналітику, що воліла б овдовіти, і лікар, анітрохи не здивувавшись, погодився з цією думкою, бо вже чув таке від інших пацієнток, які мали менше підстав, ніж Шеріл Леруа, бажати смерті своїм чоловікам, тож виснував, що це звичайне жіноче почуття. Через його кабінет проходили пригнічені й розлютовані жінки — інших він не знав.

Шеріл відчувала, що не зможе прожити сама, взявши на себе турботу про сина. Вона вже давно не працювала, її диплом сімейного консультанта здавався жахливою іронією, бо навіть їй самій не допоміг налагодити стосунки з власним чоловіком. Ще перед одруженням Френк Леруа попередив її, що потребує дружину на весь час. Спершу вона протестувала, проте втома й лінощі під час вагітності змусили її поступитися. Коли народився Френкі, жінка відкинула думку про роботу, бо малюк потребував постійної уваги. Років зо два Шеріл удень і вночі доглядала його сама, але нервовий напад змусив її звернутися до психоаналітика, який порадив жінці знайти помічницю, адже вона мала можливість за це платити. Відтоді няньки змінювали одні одних, а Шеріл одержала певну свободу для своїх небагатьох справ. Френк Леруа гадки не мав про більшість цих справ, і не тому, що Шеріл їх приховувала, а тому що заняття дружини його не цікавили, він мав інші клопоти. Оскільки служниці часто мінялися, і чоловікові майже не було про що з ними говорити, Френк Леруа вирішив не запам’ятовувати їхніх імен. Він і без того виконував свої обов’язки: утримував родину, оплачував служниць, рахунки й астрономічні витрати на сина.

Коли Френкі тільки народився, стало зрозуміло, що з ним щось не так, однак лише через кілька місяців з’ясувалася серйозність його стану. Фахівці делікатно пояснили батькам, що хлопчик, можливо, не зуміє ходити, говорити й контролювати свої м’язи, але завдяки відповідним лікам, реабілітації та хірургічному виправленню деформованих кінцівок, він зможе прогресувати. Шеріл відмовилася прийняти цей невтішний діагноз, вдавалася до всіх методів, які могла запропонувати традиційна медицина, а крім того, почала шукати альтернативні засоби й усіляких чаклунів — один з них навіть лікував ментальними хвилями, які посилав по телефону з Портленда[60]. Вона навчилася розуміти рухи сина, звуки, які той видавав, і була єдиною людиною, котра підтримувала з ним хоч якесь спілкування. Так жінка, між іншим, дізнавалася, як за її відсутності поводяться няньки, і через те їх звільняла.

Френк Леруа сприймав сина як особисту образу. Ніхто не заслуговував на таке горе: навіщо було рятувати його, коли малюк народився синюшний? Було б гуманніше дати йому піти, ніж прирікати на страдницьке життя, а батьків — на роль доглядальників. Батько самоусунувся. Нехай матір опікується ним. Ніхто не міг переконати чоловіка, що церебральний параліч і діабет випадкові; він винуватив Шеріл, яка не дослухалася до застережень про шкідливість алкоголю, тютюну й снодійних пігулок у період вагітності. Дружина народила йому ґанджовитого сина й не зможе мати інших дітей, бо після пологів, які ледь не коштували їй життя, довелося робити гістеректомію[61]. Він вважав Шеріл негодящою дружиною, схибленою на турботі про Френкі, фригідною неврастенічкою, що нав’язливо вдає з себе жертву. Жінка, яка привабила його п’ятнадцять років тому, була валькірією, чемпіонкою з плавання, сильною й зважливою — хіба міг він передбачити, що в цих грудях амазонки б’ється полохливе серце? Шеріл, майже така ж рослава й міцна, як Френк Леруа, була здатна чинити йому опір попервах, коли обоє були ще пристрасними суперниками й, кохаючись, вели небезпечну та виснажливу гру, яка починалася зі штовханини й завершувалася брутальними любощами. Після операції вогонь у Шеріл згас. Для Френка дружина перетворилася на нервозного кроля, здатного вивести його з рівноваги. Її пасивність він сприймав як виклик. Дружина ні на що не реагувала, терпіла все мовчки, а це було ще одним викликом, що тільки збільшував Френкову лють: чоловік нетямився, а потім непокоївся, адже синці могли привернути чиюсь увагу; зайві проблеми були йому ні до чого. Він почувався припнутим до неї через Френкі, кволого хлопчиська, який — хоч і мав незначні шанси вижити — міг протягти ще чимало років. Утім цей жахливий шлюб тримав Леруа на припоні не лише через сина; чоловік не подавав на розлучення передусім тому, що воно дорого йому коштувало б. Дружина надто багато знала. Хоч якою легковажною й покірливою здавалася, Шеріл спромоглася дослідити його бізнес і могла шантажувати, зубожити, знищити Френка. Вона не знала подробиць його оборудок ані скільки в нього грошей на таємних рахунках на Багамських островах, однак мала підозри щодо цього й відзначалася неабиякою спритністю. І Шеріл насмілилася б кинути йому виклик. Коли йшлося про захист Френкі та його інтересів, вона була готова дряпатися й кусатися.

Можливо, колись вони й кохали одне одного, проте поява Френкі вбила будь-які ілюзії, які кожен з подружжя міг плекати. Коли Френк Леруа дізнався, що стане батьком, він влаштував вечірку, яка обійшлася йому так само дорого, як і весілля. Френк був єдиним сином у батьків, і хоч мав кількох сестер, тільки він міг передати їхнє прізвище своїм спадкоємцям; цьому хлопчику судилося продовжити династію, як сказав на тій вечірці дід Леруа. «Династія» — не надто підходящий термін для трьох поколінь негідників», — завважила Шеріл, переповідаючи під дією алкоголю й заспокійливих пігулок цю історію Евелін. Першим представником цієї гілки роду Леруа був француз, який у 1903 році втік з в’язниці в Кале[62], де сидів за грабунок. Не маючи за душею нічого, крім нахабства, він прибув до США й досяг тут успіху завдяки винахідливості та безсоромності. Цей Леруа багато років тішився статками, аж поки його знову заарештували: цього разу за масштабне шахрайство, що зробило жебраками тисячі пенсіонерів. Його син, батько Френка Леруа, вже років п’ять жив у Пуерто-Вальярта[63], куди втік від американського правосуддя, що переслідувало його за скоєні злочини й податкове шахрайство. Для Шеріл та обставина, що тесть із тещею перебували далеко й не могли повернутися, була благословенням Божим.

Філософія Френка Леруа, внука одного французького негідника й сина іншого такого самого, була простою та зрозумілою: мета виправдовує засоби, коли приносить зиск. Будь-яка оборудка можлива, якщо вигідна, нехай навіть для інших вона руйнівна. Одні виграють, інші програють — такий закон джунглів, а він ніколи не програвав. Умів примножувати й ховати статки. Завдяки фіктивній бухгалтерії примудрявся поставати перед податковою службою мало не злидарем, і водночас — у разі потреби — хвалився більшою маєтністю, ніж мав насправді. Так здобував довіру клієнтів, таких же безпринципних, як сам. Френк Леруа викликав заздрість і захват. Був неробою, як батько та дід, однак — на відміну від них — вишуканим і холоднокровним: він не гаяв часу на дрібниці й уникав ризиків. Безпека передусім. Його стратегія полягала в тому, щоб діяти через інших людей, виставляти їх напоказ замість себе; їх могли заарештувати, його — в жодному разі.

Евелін від початку ставилася до Френкі як до розумної істоти, бо — попри видимість — вважала хлопця вельми розважливим. Дівчина навчилася, не надриваючись, переміщати його, мити, вдягати й годувати неквапно, щоб той не вдавився. Вона виявилася такою діяльною та ніжною з Френкі, що невдовзі Шеріл змогла доручити їй контролювати синів діабет. Евелін міряла рівень цукру в крові хлопця перед кожним годуванням і кілька разів на день за потребою робила йому інсулінові ін’єкції. У Чикаго вона досить добре вивчила англійську, однак там жила серед латиноамериканців і рідко коли мала нагоду попрактикуватися. У домі Леруа англійська знадобилася їй попервах для спілкування з Шеріл, проте невдовзі між ними встановилися такі приязні стосунки, що не вимагали багатослів’я. Шеріл потребувала Евелін постійно, а та, здавалося, відгадувала її думки. «Не уявляю, як я жила без тебе, Евелін. Пообіцяй, що ти ніколи нас не кинеш», — казала зазвичай пані, коли сумувала чи почувалася пригніченою через брутальність чоловіка.

На своєму іспано-англійському жаргоні дівчина розповідала Френкі казки, і той уважно їх слухав. «Ти мусиш учитися, так ми зможемо ділитися одне з одним секретами, і ніхто нас не розумітиме», — казала йому. Спершу хлопець насилу схоплював окремі думки, але йому подобалася ця мелодійна мова, і невдовзі він її добре засвоїв. І хоча не міг складати слів, відповідав Евелін за допомогою комп’ютера. Коли вони тільки познайомилися, дівчині довелося протистояти численним нападам люті Френкі, які Евелін пояснювала його самотністю та нудьгою, і тоді вона згадала про комп’ютер, яким бавилися її братики в Чикаго, й подумала, що коли ці малюки вміли користуватися ним, то Френкі — найрозумніший хлопець з усіх, кого вона колись бачила, — тим паче впорається. Вона майже нічого не тямила в інформатиці, до того ж сама думка про можливість мати в своєму розпорядженні таку фантастичну штуковину здавалася неймовірною, але щойно Евелін це запропонувала, Шеріл помчала купувати синові комп’ютер.

Найнятий задля такої нагоди молодий мігрант-індус пояснив Евелін ази роботи з комп’ютером, а та навчила їх Френкі. Інтелектуальний виклик неймовірно покращив життя й душевний стан хлопця. Вони з Евелін зробилися фанатами інформації та різноманітних ігор. Френкі важко було впоратися з клавіатурою, руки ледве слухалися його, однак він годинами зачаровано сидів біля комп’ютера. Хлопець швидко опанував ази, яких навчав мігрант-індус, і невдовзі вже почав пояснювати Евелін те, що відкривав сам. Тепер він міг спілкуватися, читати, розважатися й пізнавати все, що збуджувало його цікавість. Завдяки цьому апарату з нескінченними можливостями Френкі переконався у власному розумі, а його допитливий мозок знайшов чудового суперника для вправлянь. Одна річ вела до іншої, а та — до наступної, починаючи від «Зоряних воєн» і завершуючи мишачим лемуром з «Мадагаскару», між якими був ще «Афарський австралопітек», предок роду людського. Згодом хлопець створив акаунт у Фейсбуку, де вів віртуальне життя з невидимими друзями.

Для Евелін це життя, ґрунтоване на дружбі з Френкі, стало живильним бальзамом після пережитого колись насильства. Її перестали мучити постійні кошмари, і тепер вона могла згадувати братів живими, як під час останнього сеансу у ворожбитки в Петені. Френкі зробився найважливішою людиною в її житті, такою ж як далека бабуся. Кожна ознака прогресу в хлопця була її особистою перемогою. Його ревнивої ніжності й довіри Шеріл було досить, щоб Евелін почувалася щасливою. Більшого дівчина й не потребувала. Спілкувалася з Міріам по телефону, іноді бачила її у Фейстаймі й пересвідчувалася, як виросли братики, проте за ці роки в Евелін не знайшлося часу, щоб провідати матір у Чикаго. «Не можу залишити Френкі, мамо, я потрібна йому», — пояснювала дівчина. І Міріам не квапилася гостити в дочки, яка насправді видавалася їй чужою. Вони надсилали одна одній фотографії та подарунки на Різдво й дні народження, але жодна не докладала зусиль, щоб покращити ці ефемерні стосунки. Попервах Міріам боялася, що дочці буде погано самій у холодному місті серед незнайомих людей; до того ж, хоч Евелін ніколи не нарікала, жінці здавалося, що тій мало платять за всю роботу, що вона виконує. Але врешті-решт Міріам дійшла висновку, що Евелін краще в домі Леруа у Брукліні, ніж велося б з рідними в Чикаго. Дочка виросла, і вона, Міріам, втратила її.

Збігло чимало часу, перш ніж Евелін звернула увагу на дивне життя дому. Пан Леруа, як іменували його всі, навіть дружина, говорячи про нього, був чоловіком непередбачуваним і владарював, не підвищуючи голосу; насправді що тихіше й повільніше він говорив, то більше страху наганяв. Спав він на першому поверсі в кімнаті, з якої велів зробити двері в сад, щоб заходити й виходити не через дім. Завдяки цьому чоловік тримав у постійній напрузі дружину й слуг, бо зі спритністю фокусника раптово з’являвся й так само зникав. Найпомітнішою меблею в його кімнаті була шафа, де пан Леруа тримав під замком зброю — начищену й добре змащену. Евелін нічого не тямила в зброї; в її селі билися на ножах чи мачете, а от бандити мали контрабандні пістолети, часом такі допотопні, що вибухали просто у них в руках, проте дівчина переглянула досить фільмів, щоб вирізняти бойовий арсенал хазяїна. Пару разів мигцем бачила його, коли пан Леруа та його повірник Іван Данеску чистили зброю на столі в їдальні. Леруа тримав заряджений пістолет у бардачку «Лексуса», а от у «Фіаті» дружини й пікапі з підйомником для крісла, в якому дівчина перевозила Френкі, зброї не було. Пан Леруа повторював, що мусить завжди бути напоготові: «Якби ми всі ходили озброєні, у громадських місцях було б менше божевільних і терористів, бо щойно б такий тип виткнув голову, хтось неодмінно його прикінчив би»; чимало безневинних людей гинуло, поклавшись на поліцію.

Кухарка й її дочка застерегли Евелін, щоб та не припустилася помилки, стромляючи носа в справи родини Леруа, бо через цікавість подружжя звільнило вже не одну служницю. Обидві три роки працювали в домі, однак досі не знали, що робить хазяїн, може, й нічого, може, він просто багатій. Знали тільки, що той доправляє з Мексики якийсь крам і перевозить його зі штату до штату, але який то крам, жінки гадки не мали. Іван Данеску, сухий, як торішня хлібина, був мовчуном, та оскільки пан Леруа мав його за повірника, обережність підказувала, що від цього чоловіка слід триматися подалі. Хазяїн прокидався рано, стоячи випивав на кухні філіжанку кави й на годину їхав грати в теніс. Повернувшись, приймав душ і зникав до вечора або й на кілька днів. Коли не забував, перш ніж піти, уже в дверях, кидав погляд на Френкі. Евелін навчилася уникати його й не згадувати в його присутності хлопця.

А от Шеріл Леруа вставала пізно, бо погано спала, проводила дні в своїх справах, а вечеряла з таці в кімнаті Френкі, коли чоловік не був у від’їзді. Його ж відсутністю користалася, щоб вийти з дому. Мала ще одного друга, а от з родичів — практично нікого, як і жодних справ, крім різних курсів, лікарів і психоаналітика. Надвечір рано починала пити, й коли сутеніло, через спожитий алкоголь скидалася на плаксиву дівчинку, якою була в дитинстві, і тоді потребувала товариства Евелін. Розраховувати на когось іще Шеріл не могла, ця проста дівчина була її єдиною опорою, єдиною повірницею. Так Евелін дізнавалася подробиці зіпсованого життя своїх панів, довідалася про лупні й про те, як Френк Леруа від початку опирався приятельським стосункам дружини будь з ким і заборонив їй приймати гостей — не через ревнощі, як запевняв, а щоб зберегти приватність свого життя. Його бізнес був делікатним і конфіденційним, будь-якої перестороги видавалося замало. «Після народження Френкі він став ще суворішим. Не дозволяє нікому приходити, бо соромиться сина», — пояснила дівчині Шеріл. Коли чоловіка не було вдома, жінка відправлялася вечорами завжди в одне й те саме місце — до скромного італійського ресторанчика в Брукліні, де столи були вкриті картатими скатертинами й паперовими серветками, а персонал знав її, бо Шеріл відвідувала заклад уже не один рік. Евелін знала, що пані вечеряла там не сама, бо перед виходом домовлялася про зустріч по телефону. «Крім тебе, Евелін, він мій єдиний друг», — прохопилася вона якось. То був старший від неї на сорок років художник — бідний привітний алкоголік, з яким Шеріл їла приготовану господинею на кухні пасту, телячі котлети й пила ординарне вино. Вони познайомилися давно. Ще до заміжжя Шеріл надихнула художника на деякі картини і якийсь час була його музою. «Він побачив мене на чемпіонаті з плавання й попросив, аби я позувала йому в образі Юнони для одного алегоричного муралу. Знаєш, про кого я кажу, Евелін? Юнона була римською богинею життєвої енергії, сили та вічної молодості. Богиня воїтелька та заступниця. Він і досі бачить мене такою, не підозрюючи, як я змінилася». Марно було б намагатися пояснити Френкові, що значать для неї платонічна любов старого митця й ці зустрічі в ресторані — єдині в її житті миті, коли вона відчуває чиєсь захоплення й любов.

Іван Данеску — чоловік неприємної зовнішності й ще гірших манер — був таким же загадковим типом, як і його працедавець. Його роль у домашній ієрархії залишалася незрозумілою. Евелін підозрювала, що хазяїн боїться Данеску майже так само, як і решта мешканців дому, бо сама якось спостерегла, як цей чоловік визивно прикрикнув на Френка Леруа, і той мовчки це стерпів; вони, мабуть, були партнерами або спільниками. Оскільки ніхто не звертав уваги на мізерну глухоніму няньку-гватемалку, та швендяла туди-сюди, мов домовик, проникаючи крізь стіни й дошукуючись найпотаємніших секретів. Усі гадали, буцімто дівчина ледве говорить англійською й не розуміє того, що чує та бачить. Данеску розмовляв з паном Леруа наодинці, приходив і йшов, не даючи нікому звіту, а коли надибував пані, то лише мовчки визивно дивився на неї, але з Евелін інколи вітався невиразним жестом. Шеріл старалася не провокувати Івана Данеску, бо в обох випадках, коли наважилась поскаржитися на нього, одержала від чоловіка ляпаса. Данеску був набагато важливішою особою в домі, ніж вона.

Евелін рідко стикалася з цим типом. Після року роботи, коли Шеріл упевнилася, що нянька їх не кине, а Френкі так прив’язався до дівчини, що матір незрідка ревнувала сина, хазяйка запропонувала їй навчитися керувати пікапом. Іван несподівано люб’язно зголосився бути її наставником. Сидячи вдвох із ним у машині, Евелін підмітила, що людожер, як звали Данеску інші служниці, терплячий інструктор і навіть може посміхатися, коли прилаштовує сидіння, щоб вона діставала ногами педалі; втім його посмішка нагадувала радше вищир, мовби чоловікові бракувало зубів. Евелін виявилася доброю ученицею, напам’ять засвоїла правила дорожнього руху й за тиждень опанувала пікап. Тоді Іван поставив її коло білої стіни на кухні й сфотографував. Через кілька днів він вручив їй водійські права на ім’я такої собі Хейзел Чигляк. «Це посвідчення племені. Тепер ти належиш до одного з індіанських племен США», — приголомшив дівчину Іван Данеску.

Спершу Евелін використовувала пікап лише для того, щоб відвезти Френкі до перукарні, басейну з підігрівом або реабілітаційного центру, але невдовзі вони вже їздили ласувати морозивом, на пікнік, до кінотеатру. По телевізору хлопець бачив ігрові фільми, убивства, тортури, вибухи, постріли, зате в кінотеатрі, сидячи в своєму пересувному кріслі позаду останнього ряду, втішався тими ж сентиментальними історіями про кохання й звільнення від чарів, що і його нянька. Іноді все кінчалося тим, що вони плакали вдвох, узявшись за руки. Класична музика заспокоювала хлопця, а зачувши латиноамериканські ритми, він не тямився від радості. Евелін давала йому в руки бубон чи маракаси, і поки хлопець їх тряс, танцювала, наче випатрана лялька, а Френкі заходився сміхом.

Вони стали нерозлучними. Евелін щораз відмовлялася від вихідних, і їй навіть не спадало на думку попросити відпустку — дівчина розуміла, що Френкі нудьгуватиме за нею. Уперше, відколи народився син, Шеріл могла почуватися спокійною. Особливою мовою ніжностей, жестів і звуків, що служила їм засобом спілкування, а також з допомогою комп’ютера Френкі попросив Евелін, аби та вийшла за нього заміж. «Спершу вирости, малий, а там побачимо», — відповіла зворушена дівчина.

Якщо кухарка та її дочка й знали, що відбувається між паном Леруа і його дружиною, то ніколи про це не прохоплювалися. Евелін теж не могла говорити на цю тему, проте могла удавати, буцімто нічого не знає, адже була вмонтованою в родину і дуже близькою до Шеріл. Чоловік завжди бив її за зачиненими дверима, але стіни старовинного дому були тонкими. Евелін гучніше вмикала звук телевізора, щоб відволікти Френкі, у якого сварки батьків викликали такі напади туги, що незрідка хлопець починав рвати на собі волосся. Під час сварок завжди лунало ім’я Френкі. Хоча батько всіляко намагався забути про існування сина, той постійно нагадував про себе, а що пан Леруа не приховував, що бажає Френкі смерті, то зазвичай кидав це дружині просто в лице. «Бодай ви обоє сконали!» — вона і це страховисько, цей байстрюк, що не має жодного гена родини Леруа, в якій ніколи не було жодного виродка; ні син, ні матір не мали права жити, вони були зайві на цьому світі. І Евелін чула жахливе ляскання паска. Шеріл, нажахана тим, що син міг це чути, намагалася компенсувати батькову ненависть своєю докучливою любов’ю.

Після лупнів Шеріл кілька днів не виходила з дому, ховалася, мовчки приймаючи турботу Евелін, яка з ніжністю люблячої дочки розраджувала жінку, намащувала арнікою синці, допомагала їй вмиватися, розчісувала волосся, дивилася разом з нею телесеріали й вислуховувала зізнання, не висловлюючи власної думки. Шеріл користалася цим часом вимушеного затворництва, проводячи його разом із Френкі: читала синові, розповідала казки, допомагала тримати в руці пензлика, коли той малював. Така посилена материнська увага була здатна отруїти хлопцеві життя, він починав дратуватися й іспанською, щоб не образити матір, писав Евелін на комп’ютері, аби йому дали спокій. Тиждень завершувався тим, що хлопець ставав неконтрольованим, матір накачувалася заспокійливими пігулками, через що більшало роботи в Евелін, яка ніколи не нарікала, бо порівняно з життям хазяйки, її власне здавалося легким.

Дівчина від усієї душі співчувала пані й хотіла її захистити, однак зарадити тій ніхто не міг. Доля судила Шеріл вийти заміж за цього брутального чоловіка й терпіти кару аж до того дня, коли їй урветься терпець, і тоді вона, Евелін, буде поруч і допоможе хазяйці втекти разом з Френкі подалі від пана Леруа. Евелін знала схожі історії, бачила їх у своєму селі. Чоловік напивався, бився з іншим, його принижували на роботі, він програвав заклад — зрештою, будь-якої причини було досить, щоб відгамселити дружину або дітей: «То не його провина, просто такі вони, чоловіки, і такий закон життя», — міркувала дівчина. Звісно, підстави, якими керувався пан Леруа, коли знущався з дружини, були іншими, але наслідки тими самими. Лупні сипалися зненацька, без попередження, потім він ішов, грюкнувши дверима, а Шеріл зачинялася у себе в кімнаті й плакала до знемоги. Евелін вибирала слушну мить, щоб зайти навшпиньках і сказати, що з Френкі все гаразд, нехай пані спробує відпочити, а ще запропонувати їй щось з’їсти, і її заспокійливі та снодійні пігулки, і кілька льодяних компресів. «Принеси мені віскі, Евелін, і посидь зі мною трохи», — озивалася Шеріл зі спотвореним від сліз лицем, чіпляючись за її руку.

У домі Леруа обачність була неодмінною умовою співжиття, як і попереджали дівчину інші служниці. Попри страх перед паном Леруа, Евелін не хотіла втратити роботу; в домі зі статуями вона почувалася в безпеці, як у дитинстві з бабусею, й користувалася вигодами, про які годі було мріяти: могла досхочу їсти морозиво, мала телевізор і м’яку постіль у кімнаті Френкі. Заробіток був мізерний, але дівчина не мала витрат і могла надсилати гроші бабусі, яка поступово замінила стіни своєї халупи з глини й тростини на нові — з цегли та цементу.

Тієї січневої п’ятниці, коли життя в штаті Нью-Йорк завмерло, кухарка та її дочка не вийшли на роботу. Шеріл, Евелін і Френкі сиділи закриті вдома. Засоби масової інформації ще напередодні попереджали про буревій, а коли той налетів, то виявився навіть гіршим, ніж передбачали. Пішов важкий, завбільшки з квасолину град, і вітер жбурляв його у вікна, загрожуючи порозбивати шибки. Евелін опустила жалюзі й штори, щоб якнайкраще убезпечити Френкі від шуму, і спробувала розважити його, ввімкнувши телевізор, проте марно, бо градобій і розкоти грому все одно налякали хлопця. Коли той нарешті заспокоївся, Евелін поклала його до ліжка, сподіваючись приспати; розважити його за допомогою телевізора однаково не вийшло, бо зображення було жахливим. На випадок, якби не стало світла, дівчина приготувала ліхтар і свічки й налила в термос супу, аби не охолонув. Френк Леруа ще вдосвіта поїхав на таксі. Подався до гольф-клубу у Флориду, сподіваючись перебути негоду там. Хвора, заплакана Шеріл не підводилася з ліжка.

У суботу Шеріл встала пізно, збуджена, з нестямним, як у лихі дні, поглядом, але — на відміну від попередніх — цього разу така мовчазна, що Евелін перелякалася. Близько полудня, після того як прийшов садівник і розчистив сніг біля входу, пані сіла в «Лексус», сказавши, що їде до свого психоаналітика. Повернулася через пару годин дуже схвильована. Евелін відкрила їй слоїки з заспокійливими ліками, відрахувала пігулки й налила добру порцію віскі, бо в хазяйки сильно тремтіли руки. Шеріл запила пігулки трьома великими ковтками. «Сьогодні кепський день», — мовила. Жінка почувалася дуже пригніченою, голова розколювалася; Шеріл не хотіла нікого бачити, а надто чоловіка, бодай той ніколи не повернувся, зникнув, пішов прямісінько до пекла — він заслужив на це, їй байдуже до нього й до цього покидька Данеску, цього ворога в її власному домі. «Хай їм чорт обом, я їх ненавиджу», — пробурмотіла, ковтаючи повітря, мов у лихоманці.

— Я тримаю їх у кулаці, Евелін, бо, коли схочу, можу заговорити, і тоді вони ніде не сховаються. Ці двоє злочинці, вбивці. Знаєш, чим вони займаються? Торгівлею людьми — переправляють і продають людей. Привозять, ошуканих, з інших країн і змушують працювати, наче рабів. Тільки не кажи, що ти не чула про таке!

— Чула дещо… — зізналася налякана видом хазяйки дівчина.

— Їх змушують працювати, як волів, не платять, залякують, убивають. У цьому задіяно багато людей, Евелін, — посередники, перевізники, поліцаї, прикордонники і навіть корумповані судді. Клієнтів ніколи не бракує. Тут крутяться великі гроші, розумієш?

— Так, пані.

— Тобі пощастило, що тебе не схопили. Бо ти опинилася б у якомусь борделі. По-твоєму, я божевільна, еге ж, Евелін?

— Ні, пані.

— Кетрін Браун, лікарка мого сина, шльондра. Приходить у цей дім шпигувати за нами; Френкі лише привід. Це мій чоловік привів її сюди. Вона спить з ним, ти це знаєш? Ні. Звідки тобі знати, дитино. Я знайшла в його кишені ключ від дому цієї хвойди. Чого б, по-твоєму, він мав ключ від її дому?

— Пані, будь ласка… як ви можете знати, звідки той ключ?

— А звідки ж іще? І знаєш, що я тобі ще скажу, Евелін? Мій чоловік хоче позбутися мене й Френкі… власного сина! Хоче нас убити! Ось чого він прагне, і ця Браун, мабуть, співучасниця, але я пильную. Весь час пильную, весь час…

На межі сил, приголомшена алкоголем і ліками, тримаючись за стіни, жінка дозволила відвести себе до своєї кімнати. Евелін допомогла їй роздягтися й лягти. Дівчина не підозрювала, що Шеріл може щось знати про стосунки пана Леруа з лікаркою. Вона вже не один місяць, мов злоякісну пухлину, ховала в собі цю таємницю. Залишаючись непоміченою, слухала, дивилася й робила висновки. Дівчина не раз помічала, як вони шепочуться в коридорі чи обмінюються записками, перебуваючи в різних кінцях дому. Чула, як вони планували провести разом відпустку, бачила, як зачиняються в одній з порожніх кімнат. У сина пан Леруа з’являвся лише тоді, коли Кетрін робила з хлопцем вправи, і в таких випадках Евелін під слушним приводом кудись відсилали. Хлопця не соромилися, хоча обоє знали, що той усе розуміє; вони мовби бажали, щоб Шеріл довідалася про їхні стосунки. Евелін казала Френкі, що це їхній секрет, і ніхто більше не повинен про нього знати. Дівчина гадала, що пан Леруа закоханий у Кетрін, бо той завжди шукав нагоди побути з нею, в її присутності голос і вираз обличчя хазяїна змінювалися, але Евелін було невтямки, навіщо Кетрін цей лихий, набагато старший від неї одружений чоловік, який до того ж має хворого сина, хіба що лікарка спокусилася на його гроші.

Шеріл казала, що її чоловік, як захоче, може бути невідпорним; саме так сталося, коли той залицявся до неї. Якщо Френк Леруа втовкмачував собі щось у голову, ніщо не могло його спинити. Вони познайомилися у вишуканому барі готелю «Ріц», куди вона прийшла розважитися з подругами, а він закрити одну справу. Шеріл розповіла Евелін, що вони на відстані обмінялися парою оцінюючих поглядів, і цього виявилося досить, аби Френк рішуче наблизився до неї з двома келихами мартіні. «З тієї миті він не давав мені спокою. Я не могла втекти, він схопив мене, мов павук муху. Я підозрювала, що він кривдитиме мене, бо це почалося ще до весілля, але тоді скидалося на гру. Хіба могла уявити, що все буде дедалі гірше, дедалі частіше…» Попри страх і ненависть, які викликав у неї чоловік, Шеріл визнавала, що той приваблював своєю зовнішністю, ексклюзивним вбранням, владним і таємничим видом. Евелін була нездатна оцінити ці якості.

Того суботнього дня вона слухала безладні нарікання Шеріл, коли раптом із сусідньої кімнати долинув запах, який свідчив, що Френкі треба міняти памперси. У дівчини, крім слуху та інтуїції, загострився й нюх. Шеріл мала купити памперси, однак була в такому стані, що забула. Евелін вирішила, що приспаний хлопець зможе зачекати, поки вона швидко з’їздить до аптеки. Напнула камізельку, теплу куртку, гумові чоботи й рукавички і вийшла з дому, готова кинути виклик завії, але виявила, що в пікапа спустило колесо. «Фіат-500» Шеріл саме віддали лагодити до автомайстерні. Викликати таксі було не варто — через негоду машина б забарилася, а будити пані не випадало, бо та, либонь, була в коматозному стані. Евелін вже вирішила відмовитися від наміру купити памперси й спробувати обійтися рушником, коли на тумбочці біля входу, на звичному місці, помітила ключ від «Лексуса». То була автівка Френка Леруа, дівчина ніколи не керувала нею, але подумала, що це, либонь, легше, ніж упоратися з пікапом; дорога до аптеки й назад забрала б менше півгодини, хазяйка в нетямі, й не потребуватиме її, і проблему буде вирішено. Евелін пересвідчилася, що Френкі спокійно спить, поцілувала його в чоло й прошепотіла, що скоро повернеться. Потім обережно виїхала «Лексусом» з гаража.