Там, за зимою

Річард і Лусія

О п’ятій годині пополудні, коли, скинувши автівку в озеро, стомлені й перемазані глиною та снігом Лусія й Річард поверталися до будиночка, де на них чекала Евелін, уже запали ранні зимові потемки, відтінені місячним сяйвом. Назад їхали повільніше, ніж розраховували, бо «Субару» довго ковзалася й урешті загрузла в сніговому заметі. Знову довелося розчищати сніг біля коліс, після чого мандрівці відірвали й постелили кілька соснових гілок, Річард дав задній хід, і з другої спроби машина з харчанням зрушила, шини встали на гілки, й вони вибралися зі снігової пастки.

Тим часом уже споночіло, сліди на стежині зробилися невидними, і, щоб просуватися вперед, доводилося відгадувати напрямок. Пару разів збивалися з курсу, однак, на їхнє щастя, Евелін — усупереч наказу — залишила біля входу запалений гасовий ліхтар, мерехтливе світло якого прислужилося на останньому відтинку дороги.

Коли нарешті опинилися в будиночку, той після пригоди здався їм затишним гніздечком, хоча калорифери ледь послабляли холод, що проникав крізь шпарини між старими дошками. Річарда засмучував нікчемний стан убогої споруди; за ті два роки, поки стояв зачинений, будиночок підупав так, наче минуло ціле століття. Чоловік дав собі слово, що приїздитиме сюди щороку — провітрюватиме й упорядковуватиме приміщення, щоб Орасіо, коли вернеться, не звинуватив його в недбальстві. Недбальство. Це слово змусило Річарда здригнутися.

Через сніг і темряву мандрівці відкинули первісний план дістатися до якогось готелю; до того ж їм не випадало їздити над міру з Кетрін Браун у багажнику «Субару». Приготувалися перебути цю ніч проти понеділка, закутавшись якнайкраще, певні, що мороз і далі сковує тіло небіжчиці. Останні дні виявилися такими напруженими, що вони вирішили відкласти проблему Кетрін й розважитися до ночі, бо знайшли в будиночку «Монополію» — гру забули тут діти Орасіо. Річард пояснив правила. Можливість набувати й продавати власність, накопичувати кошти, панувати на ринку й доводити суперників до банкрутства виявилася абсолютно незбагненною для Евелін. Лусія ж грала навіть гірше за дівчину; обидві ганебно програли, і в підсумку мільйонером став Річард, але то була жалюгідна перемога, бо чоловік почувався ошуканцем.

Повечеряли рештками «ослячого корму», наповнили калорифери пальним і поклали спальники на три ліжка в дитячій кімнаті, зсунувши їх, щоб скористатися теплом обох калориферів. Простирадел не було, а плюшові ковдри пахли сирістю. Річард збагнув, що наступного разу доведеться ще й поміняти матраци: там могли роїтися блощиці або й кублитися миші. Мандрівці роззулися й повкладалися одягнені; ніч обіцяла бути довгою й холодною. Евелін і Марсело заснули одразу, Лусія ж і Річард гомоніли ще за північ. Вони багато що повинні були сказати одне одному на цьому етапі, коли обоє навпомацки шукали близькості. Розкривали свої секрети, вгадуючи в пітьмі риси обличчя співрозмовника, кожен у своєму коконі, але їхні ліжка стояли впритул, і вони лежали так близько одне від одного, що досить було найменшого поштовху, щоб почати цілуватися.

Любов, любов. Ще вчора Річард вигадував безглузді діалоги з Лусією, а тепер із нього рвалися чуттєві вірші, які чоловік ніколи не наважився б написати. Сказати їй, приміром, як він її любить, який вдячний за те, що вона з’явилася в його житті. Вона, невагома, прилетіла здаля, принесена сприятливим вітром, і ось вона тут, така близька серед криги й снігу, а її мавританські очі випромінюють обіцянку. Лусія бачила всі його невидимі рани, він же своєю чергою виразно відчував усі порізи, якими життя позначило її. «Кохання завжди давалося мені наполовину», — зізналася йому якось Лусія. Тепер це скінчилося. Він кохатиме її беззастережно, сповна. Річардові хотілося захистити її, зробити щасливою, щоб Лусія ніколи не пішла від нього, хотілося бути разом з нею в цю зиму і навесні, і влітку, і завжди, плекати разом цю товариськість і найпроникливішу близькість, розділяти найпотаємніше, вглибити її у своє життя й свою душу. Насправді він дуже мало що знав про Лусію й ще менше про себе, однак це було б неважливо, якби вона відповіла йому взаємністю, тоді все позостале життя вони відкривали б одне одного, відроджуючись і старіючи разом.

Річард не сподівався, що непогамовне кохання, подібне до того, що він спізнав у молодості з Анітою, може повернутися. Він уже не був тим самим Річардом, котрий колись закохався в Аніту, відчував, що вкрився крокодилячою шкірою, помітною в дзеркалі й важкою, мов панцир. Йому було соромно жити, боронячись від розчарування, безпорадності й зрадливості, він боявся страждати так, як змушував страждати Аніту, його лякало саме життя, зведене до шаленої любовної пригоди. «Я не хочу й далі жити цим напівжиттям, не хочу залишатися боягузом, хочу, щоб ти любила мене, Лусіє», — зізнався їй Річард тієї неймовірної ночі.

Коли Річард Баумастер у 1992 році з’явився на своєму новому місці роботи в Нью-Йоркському університеті, Орасіо Амадо-Кастро здивувався, як змінився приятель. За кілька днів перед тим Орасіо зустрів в аеропорту неохайного недоладного пияка й пошкодував, що запросив його на свій факультет. Він захоплювався Річардом, коли обидва були ще студентами, а згодом молодими спеціалістами, але відтоді спливло чимало часу, і Річард сильно опустився. Смерть дітей вразила його душу, як і душу Аніти. Орасіо передчував їхнє розлучення: смерть однієї дитини руйнує подружнє життя, мало хто здатний пережити таке випробування, а вони втратили двох. До трагедії додавався жах того, що Річард був причиною загибелі Бібі. Орасіо не міг навіть уявити безмір цієї вини; якби він скоїв щось таке з кимось зі своїх дітей, то волів би вмерти. Боявся, що приятель не впорається з викладацькими обов’язками, однак Річард прийшов бездоганний: поголений, щойно підстрижений, у строгому сірому літньому костюмі й краватці. У подиху чоловіка ще вчувався алкоголь, дія якого однак не відбивалася на поводженні Річарда й висловлюваних думках. З першого дня він заслужив на повагу колег.

Подружжя оселилося в одному з університетських помешкань поруч із Вашингтон-Сквер-парком[68], на одинадцятому поверсі. Помешкання було невеличким, але зручним і добре умебльованим, та ще й у десяти хвилинах ходьби від місця роботи Річарда. Коли приїхали сюди, Аніта переступила поріг з тим самим несвідомим виразом, що вже кілька місяців як закарбувався на її обличчі, й, сівши біля вікна, задивилася в невеличкий клапоть неба між навколишніми хмарочосами, поки чоловік розпаковував багаж і складав список харчів, наміряючись піти за покупками. Це й позначило їхнє коротке спільне життя в Нью-Йорку.

— Мене попереджали, Лусіє. Мене попереджали Анітині родичі й психіатр у Бразилії. Її стан був дуже хисткий, як я міг не надати цьому значення? Смерть дітей розбила її.

— Це був нещасний випадок, Річарде.

— Ні. Я всю ніч пиячив, повертався одурілий від сексу, кокаїну й алкоголю. Це був не нещасний випадок, а злочин. І Аніта це знала. І зненавиділа мене. Не дозволяла доторкнутися до неї. Привізши її до Нью-Йорка, я розлучив її з родичами, з батьківщиною; тут вона пливла за течією, не знаючи ні мови, ні жодної людини, й така далека від мене, єдиної людини, котра могла їй допомогти. Я зрадив її в усьому. Не думав про неї, тільки про себе. Хотів залишити Бразилію, втекти від родини Фарінья, розпочати професійну кар’єру, яку все відкладав і відкладав. У моєму тодішньому віці я вже міг бути екстраординарним професором. Я надто пізно розпочав і заповзявся ввійти в курс справи, досліджувати, викладати й передусім друкуватися. Від початку знав, що це чудове місце для мене, але поки я приндився в університетських аудиторіях і коридорах, Аніта цілими днями мовчки сиділа біля вікна.

— Вона була під доглядом психіатра? — поцікавилася Лусія.

— Це було можливо, і дружина Орасіо зголосилася супроводити її й допомогти зі страховкою, однак Аніта відмовилася.

— І що вдіяв ти?

— Нічого. І далі займався своїми справами й навіть грав у сквош, щоб підтримувати форму. Не знаю, що вона робила цілими днями, мабуть, спала. Навіть не відповідала на телефонні дзвінки. Мій батько провідував її, приносив ласощі, намагався вивести на прогулянку, а вона й не дивилася на нього, певно, ненавиділа, бо він був моїм батьком. Якось я приїхав з Орасіо сюди, до цього будиночка, а її залишив саму в Нью-Йорку.

— Ти, либонь, багато пив тоді, — виснувала Лусія.

— Багато. Вечорами сидів у барах. Тримав пляшку в шухляді письмового столу; ніхто не підозрював, що в моїй склянці джин або горілка, а не вода. Смоктав ментолову жуйку, щоб від мене не тхнуло алкоголем. Гадав, що ніхто нічого не помічає, що можу витримати кінську дозу — всі алкоголіки обманюють себе цим, Лусіє. Стояла осінь, і майданчик перед нашим домом був укритий жовтим листям… — уривчасто прошепотів Річард.

— Що сталося, Річарде?

— Приїхав поліцай, бо в цьому будиночку ніколи не було телефона.

Лусія довго чекала, не перериваючи здушений плач Річарда, не прибираючи руки від його спальника, щоб він відчував її дотик, бо розуміла, що ніщо в світі не здатне розрадити цей спогад. З чуток і розмов колег жінка в загальних рисах знала, що сталося з Анітою, і здогадалася, що Річард уперше заговорив про це. Лусію зворушило, що саме їй чоловік довірив своє моторошне зізнання, зробив її свідком цього очисного плачу. З власного досвіду, набутого, коли писала й говорила про долю брата, жінці була відома оздоровча сила слів, розділеного болю, усвідомлення, що інші також мають якусь причетність; людські життя подібні й почуття однакові.

Через бідолашну Кетрін Браун вони з Річардом перетнули межу, ступили на небезпечний ґрунт і, вчинивши так, обоє почали відкривати себе такими, якими були насправді. У непевності народилася їхня справжня близькість. Лусія заплющила очі й спробувала дотягтися до Річарда силою думки, застосувала свою енергію, щоб подолати ті кілька сантиметрів, що їх відділяли, й огорнути його своїм співчуттям, як це робила стільки разів з матір’ю в останні тижні її агонії, щоб притлумити її й власну тугу.

Минулої ночі в мотелі вона залізла до Річардового ліжка, щоб збагнути, як почуватиметься поруч з ним. Даніела казала, що коли люди сплять разом, вони обмінюються енергією, а це може бути благотворним для обох або згубним для слабшого. «Добре, що ти не спала в одному ліжку з батьком, він би пригнічував твою ауру», — виснувала Даніела. Спати з Річардом, нехай хворим, та ще й у ліжку з блощицями, — стало чимось таким, що зворушило її до глибини душі. Лусія була певна, що цей чоловік створений саме для неї, вона вже якийсь час це передчувала, може, навіть ще до приїзду в Нью-Йорк, і тому прийняла його запрошення, але її збила з пантелику його удавана холодність. Річард виявився вузлом суперечностей, він був нездатний зробити перший крок, вона мусила взяти його штурмом. Він міг знехтувати її, але така перспектива не лякала Лусію, жінка долала й гірші напасті, отже варто було спробувати. Попереду в них ще залишались якісь роки життя, й можливо, їй вдасться переконати його втішатися ними разом. Тінь рецидиву рака переслідувала її; жінка розраховувала лише на дорогоцінне й швидкоплинне сьогодення. Прагнула скористатися з кожного дня, бо їх — лічених — мабуть, залишалося менше, ніж вона гадала. Лусія не могла гаяти часу.

— Вона впала поруч зі скульптурою Пікассо, — проказав Річард. — Був полудень. Люди бачили, як вона стояла на підвіконні, як стрибнула, як впала на вкритий листям майданчик. Я вбив Аніту, як убив Бібі. Я винен у пияцтві, у недбальстві, в тому, що любив їх набагато менше, ніж вони на те заслуговували.

— Тобі вже час вибачити собі, Річарде, ти вже давно спокутуєш цей гріх.

— Понад двадцять років. Але досі відчуваю на губах останній цілунок, коли, йдучи, залишив Аніту наодинці з її горем, цілунок, який вона майже не відчула, бо відвернулася від мене.

— У твоїй душі багато років стоїть зима, а серце замкнене, Річарде. Це не життя. І той обачний чоловік, яким ти був усі ці роки, зовсім не ти. В останні дні, залишивши зручності, в яких існував, ти мав нагоду відкрити, який ти насправді. Можливо, це буде боляче, але що завгодно краще, ніж залишатися нечулим.

На заняттях з медитації, що впродовж років допомагали йому стримуватися, Річард намагався засвоїти принципи дзен, зосереджуватися на поточному моменті, розпочинати спочатку з кожним новим вдихом, проте вміння викинути все з голови й почати з чистого аркуша йому не давалося. Його життя було не послідовністю окремих епізодів, а заплутаною історією, мінливим, хаотичним, недосконалим плетивом, що ткалося щодня; Річардове сьогодні не було чистим екраном, його заповнювали óбрази, сни, спомини, сором, провина, самотність, біль — уся ця клята реальність — як пошепки сказав він Лусії тієї ночі.

— Аж раптом з’являєшся ти й дозволяєш мені тужити за моїми втратами, сміятися з власних дурощів і плакати, мов хлопчак.

— Бо вже час, Річарде. Годі копирсатися в старих бідах. Єдиний вихід з цього жахіття — любов. У рівновазі світ тримає не сила земного тяжіння, а притягальна сила любові.

— Як я міг стільки років жити самітником? Уже кілька днів запитую себе про це.

— Бо був дурний. Ти ба, який спосіб марнувати час і життя! Ти хоч здогадався, що я люблю тебе? — засміялася жінка.

— Не розумію, як ти можеш мене любити, Лусіє. Я нічим не примітний тип, ти знудишся зі мною. До того ж на мені важенний тягар моїх недоліків та упущень — справжній лантух з камінням.

— Жодних проблем. Моїх м’язів стане, щоб завдати лантух на спину й жбурнути в замерзле озеро, аби він назавжди зник разом з «Лексусом».

— Навіщо я жив, Лусіє? Перш ніж помру, я мушу взнати, навіщо я існую на цьому світі. Твоя правда, я так довго перебував начеб під дією наркозу, що, либонь, і не знаю, як розпочати нове життя.

— Якщо дозволиш, я допоможу тобі.

— Як?

— Починати треба з тіла. Давай зсунемо наші спальники й заснемо, обійнявшись. Я потребую цього так само, як і ти, Річарде. Я хочу, щоб ти обійняв мене, хочу почуватися впевненою й захищеною. Доки ми боязко блукатимемо манівцями, чекаючи, що перший крок зробить інший? Ми старі для цього, але, можливо, все ще молоді для любові.

— Ти певна, Лусіє? Я не витримаю, якщо…

— Певна? Я ні в чому не певна, Річарде!.. — урвала його жінка. — Але ми можемо спробувати. Що найгірше може нас спіткати? Страждання? Невдача?

— Не треба про це. Я не витримаю.

— Я налякала тебе… Пробач.

— Ні! Навпаки, це ти пробач, що я не відкрив тобі раніше того, що відчуваю. Це таке нове, несподіване, що я не знаю, що вдіяти, але ти набагато сильніша й чистіша за мене. Ну ж бо, іди до мене, і ми будемо кохатися.

— Евелін лише за якохось півметра від нас, а я трохи галаслива. З цим доведеться зачекати, але тим часом ми можемо пригорнутися одне до одного.

— А тобі відомо, що я подумки розмовляю з тобою, мов сновида? Що раз по раз уявляю тебе в своїх обіймах. Я вже так давно прагну тебе…

— Я тобі не вірю. Ти вперше звернув на мене увагу вчора ввечері, коли я вдерлася до твого ліжка. Доти ти не зважав на мене, — засміялася Лусія.

— Я такий радий, що ти це вчинила, зважлива чилійко, — щойно вимовив це, Річард подолав коротку відстань, що їх розділяла, й поцілував Лусію.

Вони зсунули два спальники на одне ліжко, розстебнули кожен свою «блискавку» й з несподіваним відчаєм обійнялися, вдягнені як були. От і все, що Річард зможе виразно пригадати згодом; решту чарівної ночі назавжди сховає туман. Лусія ж запевняла його, нібито пам’ятає все до найменших подробиць. У наступні дні й роки вона потроху переповідатиме їх, і щоразу це буде нова, дедалі сміливіша версія — аж до неймовірного, бо не могли ж вони стільки перевертатися, як запевняла жінка, не розбудивши Евелін. «Так усе й було, хоча ти не віриш; може, Евелін удавала, буцімто спить, і підглядала», — наполягала вона. Річард же гадав, що вони багато разів подовгу цілувалися, скинули одіж, переплетені в тісному просторі спальних мішків, безшумно вивчали одне одного напомацки, мовчазні й збуджені, наче підлітки, котрі потайки кохаються в якомусь темному закутку. Авжеж, він пам’ятав, як Лусія вмостилася на ньому і він зміг пізнати її всю обома руками, дивуючись цій гладкій гарячій шкірі, цьому ледве освітленому мерехтливою свічкою тілу, стрункішому, піддатливішому й молодшому, ніж здавалося під одягом. «Ці дівочі груди мої, Річарде, вони обійшлися мені досить дорого», — прошепотіла Лусія йому у вухо, стримуючи сміх. І це було в ній найкращим — сміх, що, ніби вода, очищав його зсередини й відносив сумніви — щораз далі.

Того вівторка Лусія й Річард прокинулися від боязкого вранішнього світла в теплоті спальників, що огортала їх цілу ніч, — сплетені в один клубок так, що невідомо було, де починається один і закінчується другий, дихаючи в такт: обоє почувалися зручно в цій любові, яку щойно почали відкривати для себе. Умовності й перестороги, що доти стримували їх, впали перед дивом справжньої близькості. Коли виткнули голови, зненацька відчули холод. Калорифери погасли. Річард перший зважився вивільнитися з обіймів Лусії й устати назустріч новій днині. Він пересвідчився, що Евелін і собака досі сплять, і перш ніж підвестися, поцілував Лусію, яка посопувала поруч. Потім одягнувся, залив у калорифери пального, поставив на вогонь воду, приготував чай, відніс його жінкам — і поки ті, лежачи, пили, вивів надвір Марсело. Чоловік щось насвистував.

День обіцяв бути ясним. Буревій залишився в лихих споминах, сніг, що вкрив цілий світ, скидався на бізе, а крижаний вітер тягнув за собою неймовірні пахощі гарденій. Коли визирнуло сонце, небо — нарешті безхмарне — набуло голубого кольору незабудок. «Гарний день для твого похорону, Кетрін», — прошепотів Річард. Він почувався щасливим і бадьорим, мов цуценя. Ця радість була такою новою, що чоловік не знав її назви. Він обережно досліджував її, ледь торкався й одразу відступав, намацуючи незаймані терени свого серця. Невже він вигадав зізнання минулої ночі? І карі Лусіїні очі так близько від своїх? Може, він вигадав і її тіло в своїх руках, припалі до вуст вуста, радість, жагу й утому на шлюбному ложі з двох спальних мішків, і обійми — щодо них не мав жодних сумнівів, бо лише так міг всотувати дихання сплячої Лусії, її визивне тепло, óбрази її снів. Річард знову запитав себе, чи це і є любов, бо нове почуття відрізнялося від палючої пристрасті до Аніти, воно було мов гарячий пісок на пляжі під яскравим сонцем. Може, ця вишукана втіха і є суттю зрілої любові? Він це з’ясує, для цього ще буде час. Повернувся до будиночка з Марсело на руках, не перестаючи щось насвистувати.

Їхні харчі зменшилися до жалюгідних решток, і Річард запропонував поїхати снідати в ближче містечко, а звідти продовжити путь до Рінебека. Про виразку вже не згадував. Лусія пояснила, що в Омега-інституті обслуговуючий персонал працює потижнево, але — якщо їм поталанить — цього вівторка через недавню негоду там ще нікого не буде. Дорогу напевне розчистили, і поїздка забере години три-чотири; поспішати нема куди. Нарікаючи на холод, Лусія й Евелін виповзли зі своїх спальників і допомогли Річардові навести лад і зачинити будиночок.