Там, за зимою

Лусія

Її матір Лена й брат Енріке були двома опорами Лусії Мараз у дитинстві та юності, перш ніж військовий переворот відібрав у неї брата. Батько в її житті мовби й не існував, бо загинув у дорожній аварії, коли дівчинка була ще зовсім маленькою, однак думка про батька туманно мріла в головах його дітей. Серед нечисленних спогадів Лусії, таких примарних, начеб узагалі то були не спогади, а навіяні братом картинки, вирізнявся один: дівчинка сиділа у батька на плечах, міцно тримаючись за його вкриту чорним шорстким волоссям голову, поки вони — між клітками з мавпами — прогулювалися зоопарком. В іншому, такому ж невиразному спомині, Лусія, осідлавши носорога, сиділа на каруселі, а батько стояв поруч і підтримував її за пояс. У жодному з цих епізодів не з’являлися ані брат, ані матір.

Лена Мараз, яка до нестями кохала чоловіка з сімнадцяти років, одержала трагічну звістку й оплакувала його кілька годин, поки збагнула, що чоловік, якого вона щойно упізнала в громадській лікарні, коли їй показали вкрите простирадлом тіло на металевому столі, насправді незнайомець, а її шлюб — грандіозне ошуканство. Офіцер карабінерів, який повідомив про пригоду, невдовзі повернувся зі слідчим детективом, який почав ставити Лені жорстокі, з огляду на обставини, запитання, що не мали жодного стосунку до аварії. Офіцерам довелося двічі повторити інформацію, перш ніж Лена второпала, щó вони мають на увазі. Її чоловік виявився двоєженцем. За сто шістдесят кілометрів, в одному провінційному містечку мешкала інша, так само ошукана жінка, яка гадала, буцімто вона законна дружина й матір його єдиного сина. Багато років чоловік вів подвійне життя, прикриваючись пов’язаною з роз’їздами роботою, що начебто виправдовувала його тривалу відсутність. Оскільки перший шлюб він узяв з Леною, другий вважався юридично не чинним, проте син від нього був визнаний законним і мав прізвище батька.

Жалóба Лени обернулася на бурю гніву й запізнілих ревнощів; кілька місяців жінка перебирала в пам’яті минуле, шукаючи в ньому брехні й недомовки, намагаючись зв’язати кінці з кінцями, щоб пояснити кожний підозрілий вчинок, кожне облудне слово, кожну несправджену обіцянку, піддаючи сумніву навіть те, як вони кохалися в ліжку. Лені так кортіло дізнатися про іншу жінку, що вона поїхала до провінції, вистежила її й побачила нічим не прикметну, бідно вбрану молодку в окулярах, зовсім не схожу на ту куртизанку, яку намалювала в своїй уяві. Лена роздивилася її здаля, ходила за нею вулицями, але не підійшла. Через кілька тижнів, коли та жінка зателефонувала й запропонувала зустрітися і обговорити ситуацію, бо обидві, мовляв, однаково постраждали, і їхні діти мають спільного батька, Лена різко її урвала. Між ними немає нічого спільного, а гріхи цього типа — то лише його гріхи, і він, поза сумнівом, спокутуватиме їх у чистилищі.

Лють поїдом їла жінку, але в якийсь момент свого життя Лена зрозуміла, що чоловік і далі ранить її, вже з могили, й власна нестяма руйнує її сильніше, ніж зрада. Тоді вона вдалася до драконівського методу: одним помахом сокири відтяла зрадливця від свого життя, порвала всі його фотографії, викинула всі його речі, перестала зустрічатися зі спільними знайомими й уникала будь-яких контактів з родиною Мараз, однак залишила за собою прізвище, бо його мали її діти.

Для Енріке й Лусії знайшлося просте пояснення: тато загинув в аварії, але життя триває, а думати про відсутніх згубно. Вони мусили перегорнути сторінку; досить було згадувати померлого в молитвах, аби його душа спочивала з миром. Лусія могла уявляти, який він був, завдяки парі чорно-білих знімків, урятованих братом, перш ніж Лена їх виявила. На них батько виглядав високим, худорлявим чоловіком з уважними очима й набріоліненим волоссям. На одній із фотографій він був ще зовсім молодий, у мундирі військово-морського училища, де спершу навчався, а згодом працював якийсь час інженером-акустиком; на іншій, зробленій через кілька років, батько був з Леною й кількамісячним Енріке на руках. Він народився в Далмації і разом зі своїми батьками хлопчиком емігрував до Чилі, як Лена й сотні інших хорватів, котрі прибули сюди як югослави й оселилися на півночі країни. З Леною познайомився на фольклорному фестивалі; та обставина, що молоді люди мали в минулому багато спільного, живила ілюзію любові, хоча вони були дуже різні. Лена — серйозною, консервативною та побожною; він — веселим, богемним і зухвалим; вона покірно підкорялася правилам, була працьовитою й ощадливою, він — лінивим і марнотратним.

Лусія росла, нічого не знаючи про батька, бо вдома на розмови про нього було накладено табу; Лена ніколи їх не забороняла, однак уникала — спохмурніла, зі стуленими губами. Діти навчилися гамувати цікавість. Лена дуже рідко згадувала чоловіка, проте в останні тижні життя могла говорити про нього й відповідати на доньчині запитання. «Від мене ти успадкувала почуття відповідальності й силу, батькові можеш подякувати за привабливість і жвавий розум, але в тебе немає його вад, а їх чимало», — мовила якось Лена.

У дитинстві Лусія сприймала відсутність батька, як зачинену кімнату, непроникні двері, за якими ховалися хтозна-які таїни. Як прочинити ці двері? Кого знайде вона в тій кімнаті? Хоч як пильно вдивлялася в чоловіка на фотографіях, не могла пов’язати себе з ним: він був чужим. Коли хтось цікавився її родиною, дівчинка, щоб уникнути можливих розпитувань, одразу робила сумне личко й казала, що тато помер. Це викликало співчуття — бідолашна була напівсиротою — і ніхто вже ні про що не питав. У душі вона заздрила Аделі, своїй кращій подрузі, єдиній доньці розлучених батьків, чий тато — лікар-трансплантолог — душі не чув за нею, а що постійно літав до США, то привозив звідти англомовних ляльок і червоні лаковані черевички точнісінько такі, як у Дороті з «Чарівника країни Оз». Лікар, лагідний веселун, возив Аделу й Лусію до чайного салону в готелі «Крійон», де частував прикрашеним кремом морозивом, до зоопарку — подивитися на тюленів, і до лісопарку — покататися верхи на конях, проте головним були не прогулянки й забавки. Найкращі миті Лусія переживала, коли на людях ішла, тримаючи за руку батька своєї подруги й удаючи, нібито вони з Аделою сестри й ділять між собою цього казкового тата. З ревністю неофітки дівчинка бажала, щоб цей досконалий чоловік узяв шлюб із мамою й зробився її вітчимом, однак небо проігнорувало це бажання, як і чимало інших.

Лена Мараз була тоді сутулуватою, довгошиєю, з визивними кольору шпинату очима, проте молодою й чарівною жінкою, до якої батько Адели так і не наважився залицятися. Її строгі костюми з чоловічими піджаками й цнотливі блузки не приховували звабливих форм, однак її поводження вимагало триматися шанобливо й зберігати дистанцію. Якби Лена тільки захотіла, то не мала б відбою від кавалерів, однак жінка з бундючністю імператриці вчепилася у своє удівство. Брехні чоловіка посіяли в ній непогамовну недовіру до всього чоловічого поріддя.

На три роки старший за сестру Енріке Мараз живив деякі ідеалізовані чи уявні спогади про батька, якими пошепки ділився з Лусією, проте з часом ця туга розвіялася. Не цікавив його й тато Адели з його американськими забавками та морозивом у готелі «Крійон». Хлопець хотів мати власного, відповідного йому батька, на якого був би схожий, коли подорослішає, якого впізнавав би в дзеркалі, дивлячись на своє лице, коли почне голитися, який пояснив би синові найважливіші речі, коли надійде його час зробитися мужчиною. Матір торочила, що він єдиний мужчина в домі, відповідальний за неї та сестру, бо обов’язок чоловіків — захищати й дбати. Якось Енріке наважився спитати, як навчитися цього, не маючи батька, й Лена сухо відповіла синові, що той мусить вимислити це сам, бо батько, якби навіть був живий, не міг служити прикладом. Хлопець нічого би від нього не навчився.

Брат і сестра різнилися між собою, як і їхні батьки. Поки Лусія губилася в лабіринтах гарячкової уяви та невичерпної цікавості — завжди щиросердно переживаючи людський біль і знущання з тварин, Енріке відзначався неабиякою розсудливістю. Змалку виявляв прозелітський зáпал, який попервах викликав сміх, а згодом перетворився на прикрість; ніхто не витримував цього надто імпульсивного хлопчика з почуттям власної вищості та комплексом пророка. Ставши бой-скаутом, він кілька років ходив у коротких формених штанцях, намагаючись переконати кожного стрічного в перевагах дисципліни й свіжого повітря; згодом Енріке переносив цю патологічну впертість на філософію Гурджиєва[12], теологію визволення[13] й одкровення ЛСД[14], аж поки знайшов своє остаточне покликання в Карлі Марксі.

Запальні викривальні проповіді Енріке дратували матір, яка вважала лівацтво метушнею, й залишали незворушною сестру, легковажну школярку, яку найбільше цікавили одноденні залицяльники та рок-співаки. Енріке, патлатий молодик з короткою борідкою і в чорному береті, намагався скидатися на знаменитого партизана Че Гевару, який загинув у Болівії у 1967. Хлопець читав його твори й раз по раз цитував їх, нехай навіть недоречно, доводячи до нестями матір і зачудованого захоплення сестру.

Наприкінці 1960-х років Лусія саме закінчувала середню школу, коли Енріке приєднався до політичних сил, що напередодні президентських виборів підтримували кандидата-соціаліста Сальвадора Альєнде, якого багато хто вважав утіленням диявола. Енріке вірив, що врятувати людство можна лише знищивши капіталізм шляхом революції, яка не залишить каменя на камені; тому сприймав вибори як блазенство, але, оскільки випадала унікальна нагода проголосувати за марксиста, її слід було використати. Інші кандидати пропонували реформи в межах відомих постулатів, а програма лівих була радикальною. Праві розв’язали кампанію залякування, передрікаючи, що Чилі скінчить, як Куба, що радянські зайди хапатимуть чилійських дітей і промиватимуть їм мізки, що церкви руйнуватимуть, черниць ґвалтуватимуть, а священиків страчуватимуть, що землю відберуть у законних господарів і покінчать з приватною власністю, тож навіть найбідніший селянин втратить своїх курей, а його самого запроторять, мов раба, до сибірського ГУЛАГу.

Попри залякування країна віддала перевагу лівим партіям, згуртованим у коаліцію, що дістала назву Народна єдність, з Альєнде на чолі. В 1970 році Народна єдність перемогла, нажахавши цим завжденних господарів країни й Сполучені Штати, які спостерігали за чилійськими виборами, маючи на думці Фіделя Кастро та його революцію. Найбільше перемога приголомшила, мабуть, самого Альєнде, який перед тим тричі виставляв свою кандидатуру й часто жартував, що епітафією на його могилі будуть слова: «Тут спочиває майбутній президент Чилі». Другим, кого приголомшила новина, став Енріке Мараз, який раптом виявив, що не має проти чого боротися. Утім, ситуація швидко змінилася, щойно розвіялася ейфорія.

Перемога Сальвадора Альєнде, першого марксиста, обраного шляхом демократичного голосування, привернула увагу цілого світу, а надто ЦРУ. Урядувати на чолі партій різних спрямувань, що його підтримували, та ще й в умовах неоголошеної війни з боку політичних супротивників виявилося неможливою задачею; це з’ясувалося невдовзі, коли грянула буря, що тривала три роки й потрясла підвалини суспільства. Ніхто не залишився байдужим.

Для Енріке Мараза справжньою революцією була кубинська, а реформи Альєнде лише відтягували цю неминучу революцію. Його ультраліва партія саботувала уряд так само нестямно, як і праві. Невдовзі після виборів Енріке кинув навчання й пішов з материного дому, не залишивши нової адреси. Час від часу молодик несподівано приходив або телефонував, завжди квапливо, але що він робить, залишалося таємницею. Енріке й далі не розставався з борідкою й патлатим волоссям, але берета й чоботів уже не носив і здавався більш розважливим. Уже не кидався в атаку, спрямовуючи лапідарні філіппіки проти буржуазії, релігії та американського імперіалізму; з удаваною чемністю навчився вислуховувати дрімучі материні думки й сестрині нісенітниці, як сам їх іменував.

Лусія прикрасила свою кімнату плакатом з Че Геварою — тому що це був братів подарунок, тому що партизан мав сексуальний вигляд і щоб подратувати матір, яка вважала його злочинцем. А ще дівчина мала кілька платівок співака й композитора Віктора Хари. Знала його пісні протесту й деякі слогани про «марксистсько-ленінський авангард робітничого класу» та «пригноблені верстви населення» за термінологією однопартійців Енріке. Вона долучалася до велелюдних маршів на захист уряду, до хрипоти співала, що «народ єдиний повіки незборимий», а через тиждень з тим самим ентузіазмом ішла з подругами на інший, такий же велелюдний мітинг, протестувати проти уряду, який за кілька днів перед тим боронила. Причина цікавила її значно менше, ніж можливість погорлати на вулиці. Її ідеологічна орієнтація залишала бажати кращого, як дорікнув сестрі Енріке, коли угледів її здаля на марші опозиції. Тоді були в моді міні-спідниці, чобітки на платформах і підмальовані чорною тушшю очі, і Лусія прийняла цю моду, а ще гіппі — діти квітів, яких деякі чилійські юнаки наслідували, танцюючи в стані наркотичного екстазу під звуки бубнів і кохаючись у парках, наче десь у Лондоні чи Каліфорнії. Лусія не дійшла до такого, бо матір ніколи б не дозволила їй сплутатися з цими, як вона казала, буколічними виродками.

Оскільки політика залишалася в країні єдиною темою, що призводила до розривів між родичами й друзями, Лена запровадила в домі закон мовчання на політичні теми, як раніше запровадила його стосовно свого чоловіка. Для Лусії, яка саме переживала період підліткової непокори, ідеальною манерою подратувати матір було згадати про Альєнде. Лена поверталася ввечері виснажена роботою, громадським транспортом, паралізованим через страйки та демонстрації вуличним рухом і вічними чергами за худющим курчам чи сигаретами, без яких не могла жити; а проте, зібравшись на силі, жінка виходила разом з сусідками бити в порожні каструлі на знак протесту проти нестатків зокрема й соціалізму взагалі. Брязкіт каструль починався поодинокими ударами на подвір’ї, до яких невдовзі долучалися інші, утворюючи один оглушливий хор, що відлунював у кварталах, мешканці яких належали до середнього та вищого класу, немов передвістя Апокаліпсису. Коли приходила додому, дочка, розчепіривши ноги, сиділа перед телевізором або теревенила по телефону, а програвач на повну потужність горлав її улюблені пісні. Лену непокоїла ця несвідома дівчина з тілом жінки й мозком курки, але набагато сильніше непокоїв Енріке. Вона боялася, що її син — один із тих запальних хлопців, які сповідували прихід до влади шляхом насильства.

Глибока криза, що розділяла країну, зробилася нестерпною. Селяни захоплювали землі й створювали на них сільськогосподарські кооперативи; банки та промислові підприємства експропріювалися; мідні копальні на півночі, які завжди перебували в руках північноамериканських компаній, були націоналізовані; нестача, мов пошесть, охопила геть усе: бракувало шприців та бинтів у лікарнях, запчастин для машин, молока для дітей — життя нагадувало стан паранойї. Власники саботували економіку, вилучали з ринку найнеобхідніші товари, а робітники у відповідь організовувалися в комітети, проганяли керівництво й заволодівали підприємствами. На центральних вулицях з’явилися пікети трудящих, які, гріючись біля вогнищ, охороняли контори й крамниці від банд правих, а в селах тим часом люди чатували день і ніч, захищаючись від колишніх власників. Обидва табори мали в своєму розпорядженні озброєних убивць. Незважаючи на клімат війни, ліві збільшили кількість голосів своїх прихильників на парламентських виборах у березні. І тоді опозиція, яка впродовж трьох років плела змови, зрозуміла, що саботажу замало, щоб повалити уряд. Слід було вдатися до зброї.

У вівторок 11 вересня 1973 року військові повстали проти уряду. Вранці Лена й Лусія почули гул ескадрилій гелікоптерів і літаків, що летіли на невеликій висоті, а визирнувши у вікно, побачили на майже порожній вулиці танки й вантажівки. Не працював жоден телеканал; на екрані весь час показували незмінне геометричне зображення сітки. Завдяки радіо дізналися, що владу взяли військові, але не розуміли, про що йдеться, аж поки через кілька годин на екрані з’явилися чотири генерали в польових мундирах; стоячи біля національного прапора, вони анонсували кінець комунізму на благословенній батьківщині й оприлюднили декрети, які населення мусило виконувати.

Було проголошено військовий стан, припинення на невизначений час роботи парламенту й скасування громадянських прав, поки славетні збройні сили відновлять законність, порядок і цінності західної християнської цивілізації. Генерали пояснили, що Сальвадор Альєнде ввів у дію план, згідно з яким підлягали ліквідації тисячі опозиціонерів, однак їм вдалося запобігти цьому безпрецедентному акту геноциду. «Що тепер буде?» — запитала Лусія стурбовано, бо нестримна радість, з якою Лена відкоркувала пляшку шампанського, щоб відзначити подію, видалася дівчині лихим передвістям, адже її брата Енріке, можливо, десь у цю мить брав розпач. «Нічого, доню, у цій країні солдати поважають конституцію, невдовзі вони призначать вибори», — озвалася Лена, яка й гадки не мала, що минуть іще понад шістнадцять років, перш ніж це станеться.

Матір і дочка залишалися вдома, поки через пару днів скасували комендантську годину; тоді вони змогли вийти ненадовго й купити харчі. Черг уже не було, і на прилавках крамниць лежали гори курчат, проте Лені вони здалися надто дорогими, й вона не купила жодного, зате запаслася сигаретами. «А де були ці курчата вчора?» — поцікавилася Лусія. «Альєнде тримав їх на своєму складі», — відповіла матір.

Вони дізналися, що президент загинув під час бомбардування урядового палацу — телебачення без кінця показувало ці кадри, й почули поголоску про трупи, що пливли за течією річкою Мапоче, яка перетинала місто, а ще про великі багаття, в яких спалювали заборонені книжки, та про тисячі підозрюваних осіб, яких у переповнених армійських вантажівках перевозили до визначених в останню хвилину імпровізованих місць ув’язнення, як-от національний стадіон, де за кілька днів перед тим відбувалися футбольні матчі. Сусіди Лусії раділи так само, як Лена, а дівчина відчувала страх. Одна підслухана мимохідь репліка відлунювала в її грудях як безпосередня погроза братові: «Цих клятих комуністів запроторять до концтаборів, а першого, хто запротестує, розстріляють, як ці нікчеми намірялися вчинити з нами».

Коли поширилася чутка, що тіло Віктора Хари з понівеченими руками кинули, немов на покару, в якийсь бідняцький квартал, Лусія кілька годин невтішно плакала. «Це все плітки, доню, перебільшення. Люди вже не знають, що вигадати, щоб ославити збройні сили, які врятували країну від пазурів комунізму. Як тобі спало на думку, що таке може статися в Чилі?» Телебачення показувало анімаційні фільми та військові оркестри, в країні було спокійно. Перший сумнів Лена відчула, коли побачила ім’я сина в одному з чорних списків, які зобов’язували означених у них осіб з’явитися до поліцейських казарм.

Через три тижні озброєні люди в цивільному, які не мали потреби називатися, вдерлися до помешкання Лени в пошуках її дітей — Енріке, звинуваченого в належності до партизанів, та Лусії як співчуваючої. Лена вже кілька місяців не мала звістки від сина, а якби й мала, не втаємничила б цих людей. Лусія через комендантську годину заночувала в подруги, і матері — попри одержані під час цього вторгнення погрози й поличники — вистачило глузду не дати себе залякати. Напрочуд спокійно вона поінформувала агентів, що син віддалився від родини, і їм нічого не відомо про нього, а дочка поїхала в туристичну подорож до Буенос-Айреса. Агенти пішли, попередивши, що вернуться по неї, якщо тільки її діти не з’являться.

Лена припустила, що телефон прослуховується, й зачекала до п’ятої ранку, коли закінчувалася комендантська година, а тоді пішла до доньчиної подруги попередити Лусію. Потім подибала до кардинала, який був близьким другом їхньої родини, перш ніж піднявся так високо небесними сходами Ватикану. Вона ніколи не просила про жодні послуги, але тепер відкинула гордість. Пригнічений ситуацією й чергами прохачів кардинал люб’язно вислухав її й домігся для Лусії притулку в посольстві Венесуели. Він порадив Лені виїхати також, перш ніж політична поліція виконає погрозу. «Я залишуся тут, ваша превелебносте. Я нікуди не поїду, не взнавши, що з моїм сином Енріке», — відповіла та. «Якщо знайдете його, прийдіть до мене, Лено, бо хлопець потребуватиме допомоги».