Там, за зимою

Річард

Річард Баумастер роками подорожував удвох з Орасіо Амадо-Кастро; зазвичай вони їздили в якісь закутні, куди діставалися на «Субару», а потім продовжували путь на велосипедах з наплічниками й армійською палаткою. Відсутність приятеля була схожа на маленьку смерть, залишила порожнечу в просторі й часі Річардового існування, якому так багато хотілося переповісти Орасіо. Той знайшов би вірне й розумне розв’язання проблеми з трупом і «Лексусом» і діяв би, не вагаючись та жартома. У Річарда ж загрозливо — наполоханим птахом у шлунку — нила виразка. «Навіщо думати про майбутнє, все йде своїм звичаєм, і ти не можеш ні на що вплинути, тож розслабся, брате», — сто разів повторював йому приятель. Він докоряв Річардові, що той живе в постійному діалозі з самим собою, весь час на щось натякає, про щось згадує, шкодує, будує плани. Орасіо казав, що в природі тільки люди зосереджуються на собі, стають рабами власного «я», спостерігають за собою, завжди готові оборонятися, хоча жодна небезпека їм не загрожує.

Лусія дотримувалася подібної думки й наводила як приклад чихуахуа, завжди сповненого вдячності й існуючого в теперішньому часі: мовляв, песик приймає все, що відбувається, не переймаючись імовірними бідами в майбутньому, хоча в його долі кинутого собаки їх траплялося чимало. «Занадто глибока мудрість дзен для такої маленької тваринки», — відповів Річард, коли Лусія перелічила йому собачі чесноти. Чоловік однак визнавав свою схильність до песимістичного мислення, як це називав Орасіо. Ще семирічним хлопчиком Річард боявся, що сонце згасне й усі форми життя на планеті зникнуть. Підбадьорливим було те, що досі цього не сталося. Орасіо ж не турбувало навіть глобальне потепління, коли полюси розтануть, континенти опиняться під водою, а його правнуки вже помруть від старості або в них з’являться риб’ячі зябра. Річард подумав, що Орасіо й Лусія з їхнім безглуздим оптимізмом і незбагненною життєрадісністю чудово б порозумілися. Його ж більше влаштовував поміркований песимізм.

З Орасіо він зважував кожен грам, бо доводилося його нести, і рахував кожну калорію, щоб харчів вистачило до повернення. Орасіо, природжений жартівник, сміявся з маніакальних приготувань Річарда, однак досвід підтверджував їхню доречність. Якось приятелі забули прихопити сірники і після холодної й голодної ночі мусили повернутися. Обоє впевнилися, що багаття, розпалене тертям двох паличок — це лише вигадка бойскаутів.

Так само ретельно, як планував мандрівки з приятелем, Річард підготувався й до короткочасної поїздки на озеро. Склав вичерпний список усього, що їм могло терміново знадобитися — від їжі до спальних мішків і запасних батарейок для ліхтариків.

— Бракує хіба що портативного туалету, Річарде. Ми ж не на війну збираємося, скрізь є ресторани й готелі, — завважила Лусія.

— Нам не варто з’являтися в громадських місцях.

— Чому?

— Люди й автівки не зникають просто так, Лусіє. Ймовірно, поліція розслідуватиме цю справу. Якщо залишимо сліди, нас можуть виявити.

— Ніхто ні на кого не звертає уваги, Річарде. До того ж ми схожі на літню пару у відпустці.

— Серед снігу? У двох машинах? З плаксивою дівчиною та вбраним, наче Шерлок Голмс, собакою? І з твоїм яскраво пофарбованим волоссям? Звісно, ми привертаємо увагу, жінко.

Він розмістив об’ємисту поклажу в багажнику «Субару», залишив достатньо корму котам. Перш ніж дати команду рушати, зателефонував до клініки й з’ясував, що, хоча стан Трейс стабільний, котові ще кілька днів доведеться побути під наглядом лікарів; потім зателефонував сусідці: попередив, що їде на пару днів, і попросив доглянути інших тваринок. Тоді ще раз пересвідчився, що дріт надійно втримував багажник «Лексуса», й відшкрябав з віконець обох автівок лід. Річард здогадувався, що водійські документи лежать у бардачку «Лексуса», але вирішив упевнитися в цьому. Там знайшов те, що шукав, а ще старий пульт і позолочений брелок з одним-єдиним ключем.

— Пульт, мабуть, відчиняє гараж Леруа?

— Так, — підтвердила Евелін.

— А ключ, певно, від дому?

— Ні, не від дому.

— А від чого? Ти бачила його раніше?

— Пані Леруа показала його мені.

— Коли?

— Учора. Пані провела п’ятницю в ліжку — була дуже пригнічена й сказала, що їй болить усе тіло; іноді буває, що вона не в змозі підвестися. Та й куди б їй виїздити в таку бурю? Але вчора пані почувалася краще й надумала їхати. Перед тим показала мені цей брелок. Сказала, що знайшла його в кишені піджака пана Леруа. Вона сильно нервувала. Либонь, через те, що сталося з Френкі в четвер. Наказала мені щодві години міряти йому цукор.

— Ну, і?…

— Буря в четвер налякала Френкі, але вчора з ним усе було гаразд. Рівень цукру залишався стабільний. У машині є ще й пістолет.

— Пістолет? — сполошився Річард.

— Пан Леруа тримає його для самооборони. Каже, через свою роботу.

— А в чому полягає його робота?

— Не знаю. Пані якось прохопилася, що чоловік ніколи не зважиться на розлучення, бо вона багато чого знає про його роботу.

— Судячи з усього, ідеальне подружжя. Сподіваюся, зброя зареєстрована. Але тут немає ніякого пістолета, Евелін. Що ж, тим краще, одним клопотом менше, — підсумував Річард, коли вдруге обнишпорив бардачок.

— Мабуть, цей Френк Леруа обережний бандит, — пробурмотіла Лусія.

— Нам краще рушати якнайшвидше, Лусіє. Поїдемо ланцюжком. Намагайся не губити мене з очей, але відстань має бути достатньою, щоб вчасно загальмувати, бо дорога слизька. Їдь з увімкненими фарами, тоді сама краще бачитимеш й інші водії краще бачитимуть тебе. Якщо потрапимо в затор, увімкни аварійку, щоб попередити тих, хто рухається позаду.

— Я вже півстоліття керую машиною, Річарде.

— Так, але погано. І ще одне. Крига небезпечніша на мостах, бо там холодніше, ніж на ґрунті, — додав чоловік і, з прикрістю махнувши рукою, приготувався рушати.

Лусія вмостилася за кермом «Субару» на чолі екіпажу в складі Евелін і Марсело; поруч лежала мапа з накресленим червоним олівцем маршрутом, бо жінка не надто довіряла навігатору й боялася випустити на трасі з очей Річарда. Чоловік вказав їй місця зустрічей на випадок, якби вони загубили одне одного, і до того ж обоє мали мобілки й могли перемовлятися; «Це найбезпечніша з усіх неймовірних подорожей», — заспокоїла жінка Евелін. Слідом за Річардом вона повільно виїхала з Брукліна; руху на дорозі не було, але заважав сніг. Їй бракувало улюблених пісень, приміром Джуді Коллінз[37] і Джоні Мітчела[38], проте Лусія помітила, що Евелін стиха молиться, і подумала, що було б нечемно її відволікати. Не звиклий до поїздок у машині Марсело скавучав на руках у дівчини.

Напівзамерзлий Річард їхав, пойнятий тривогою попри те, що перед від’їздом проковтнув зелену пігулку. Якщо поліція зупинить його і перевірить автівку, він пропав. Яке розумне пояснення він міг дати? У багажнику чужої, можливо, вкраденої машини чоловік віз бідолашну Кетрін Браун, з якою ніколи не був знайомий. Тіло лежало там уже багато годин, але з огляду на низьку температуру повітря, поза сумнівом, досі було в стані трупного задубіння. Теоретично Річард волів би побачити її лице, щоб зберегти в пам’яті, і роздивитися нещасну, щоб з’ясувати, як та померла, але практично ні він, ні Лусія, ні тим паче Евелін не хотіли відкривати багажник знову. Хто насправді ця жінка, яка їхала з ним зараз в одному автомобілі? З розповіді Евелін про подружжя Леруа випливало, що молоду особу могли вбити, щоб заткнути їй рота, на випадок якби вона виявила щось таке, що викривало якесь злодіяння Френка Леруа. Загадкові справи й брутальна поведінка цього чоловіка, про які згадувала Евелін, давали підстави для найгірших припущень. Навіть те, що він роздобув фальшиві документи для Евелін, наводило на думку, що Френк Леруа причетний до протиправних дій. Лусія сказала Річардові, що дівчина мала папір, який засвідчував її приналежність до одного з тубільних народів Америки.

Річарду так і кортіло зателефонувати батькові: попросити поради або радше трохи похизуватися, мовляв, він не якийсь там тюхтій, коли здатний на таке безумство. Однак говорити про це по телефону не випадало. Річард уявляв, як здивувався б і зрадів старий Джозеф, якби він усе йому розповів. Старий, напевне, захотів би познайомитися з Лусією; вони сподобалися б одне одному. «Це якщо припустити, що ми виплутаємося живі з цієї халепи… Я перетворююся на параноїка, як каже Лусія. Допоможи нам, Аніто, допоможи нам, Бібі», — він вимовив це голосно, як зазвичай, коли був сам. Так чоловік почувався не самотнім. «Зараз я потребую не стільки товариства, скільки заступництва», — додав він.

Річард так виразно відчув присутність Аніти, що обернувся вбік, аби глянути, чи не сидить та, бува, поруч. Це не вперше Аніта ввижалася йому, але вона завжди з’являлася й зникала так миттєво, що чоловікові не залишалося нічого іншого, як засумніватися у своїх розумових здібностях. Він був не надто схильний до фантазій, вважав себе розсудливим і довіряв лише перевіреним фактам, проте Аніта завжди вислизала з цих вимірів. Уплутаний у безумну справу, напівпаралізований від холоду, бо вмикати підігрів у машині було не можна, щоб не розморозити труп у багажнику, а віконце доводилося тримати напівпрочиненим, аби не затуманилося й не вкрилося кригою скло, шестидесятирічний Річард ще раз подумки оглянув своє минуле й виснував, що роки, проведені з Анітою, перш ніж їх спостигла біда, були найщасливішими в його житті.

У ті часи він насправді жив. З його пам’яті вивітрилися повсякденні проблеми, непорозуміння через недостатнє знання мови й культури, постійні втручання в їхнє життя її батьків і родичів, надокучливість приятелів, котрі могли, не спитавшись, увалитися в дім о будь-якій порі, Анітині обряди, які Річард уважав звичайними забобонами, а надто її спалахи гніву, коли він над міру напивався. Чоловік не пам’ятав її в кризовому стані, коли золотаві очі робилися смоляними, ні її шалених ревнощів й нападів нестями, ні того, як йому доводилося силоміць утримувати кохану в дверях, щоб та його не кинула. Річард пам’ятав дружину лише в її природному стані — пристрасну, вразливу, великодушну. Аніту, несамовиту в коханні й таку ніжну. Вони були щасливі. Сварки тривали недовго, а примирення розтягалися на дні та ночі.

Річард ріс допитливим боязким хлопчиком, у якого постійно болів шлунок. Це врятувало його від притаманних американським школам брутальних занять спортом і неминуче привело до академічного життя. Річард студіював політологію, спеціалізуючись на Бразилії, оскільки говорив португальською; в дитинстві він часто проводив канікули в материних батьків у Лісабоні. Дипломну роботу присвятив маневрам бразильської олігархії та її спільників, що призвели до повалення в 1964 році харизматичного «лівого» президента Жуана Гуларта[39] й ліквідації його політичної й економічної моделі. Гуларта, як і чимало інших урядів континенту до та після Бразилії, усунули внаслідок військового перевороту, підтриманого США в рамках доктрини національної безпеки щодо боротьби з комунізмом. Потім настав період військових диктатур, що змінювали одна одну впродовж двадцяти одного року, коли країна переживала смуги суворих репресій, арештів опозиціонерів, цензури преси й культури, тортур і зникнень людей.

Гуларт помер у 1976 році, після понад десяти літ життя у вигнанні в Уругваї та Аргентині. За офіційною версією смерть настала внаслідок серцевого нападу, але ходили чутки, нібито його отруїли політичні супротивники через страх, що він повернеться з вигнання й підбурить до повстання знедолений народ. Оскільки розтину ніхто не робив, ця підозра не мала підстав, проте через багато років прислужилася Річардові як привід для зустрічі з Марією Терезою, вдовою Гуларта[40], яка повернулася на батьківщину й погодилася прийняти його і дати кілька інтерв’ю. Перед Річардом постала велична й упевнена в собі дама, якою може стати лише вродлива від народження жінка. Вдова відповіла на його запитання, але не могла прояснити сумніви стосовно смерті свого чоловіка. Ця жінка, яка уособлювала політичний ідеал і добу, що вже зробилися часткою історії, викликала в Річарда невиліковне захоплення Бразилією та її народом.

Коли Річард Баумастер у 1985 році прилетів до Бразилії, йому от-от мало виповнитися двадцять дев’ять років. На той час диктатура вже зробилася менш суворою, були відновлені деякі політичні права, існувала програма амністування осіб, звинувачених у політичних злочинах, а цензура послабшала. І найголовніше: уряд дозволив опозиції перемогти на парламентських виборах 1982 року.

Річард став свідком вільних виборів. Народ відкинув військовий уряд та його прибічників і віддав перемогу опозиційному кандидатові, але за іронією долі той помер, не встигнувши обійняти посаду. Встановлювати нову республіку й зміцнювати перехід до демократії випало недавньому віце-президентові Жозе Сарні[41], близькому до військових кіл землевласнику. То були чудові часи для такого політолога як Річард. Перед країною стояли численні серйозні виклики, вона мала найбільший у світі зовнішній борг, переживала часи застою, економіка була зосереджена в руках купки людей, а решта населення потерпала через інфляцію, безробіття, бідність і нерівність, що прирікали багатьох громадян на постійні злидні. Матеріалів для досліджень і статей, які він збирався друкувати, вистачало з лишком, однак — поряд із інтелектуальними викликами — Річард відчував сильну спокусу максимально насолодитися своєю молодістю в тому гедоністичному середовищі, де опинився.

Молодик оселився в студентському житлі в Ріо-де-Жанейро, змінив різкий португальський акцент на милозвучний бразильський, навчився пити кайпірінью — національний напій з кашаси та цитрини, що опускався в його шлунок, мов кислотний акумулятор, і з певною осторогою поринув у гамірливе життя міста. А що найпривабливіших дівчат можна було зустріти на пляжах і танцювальних майданчиках, Річард вирішив плавати в морі й навчитися танцювати, бо доти не відчував такої потреби. Хтось порадив йому школу танців Аніти Фаріньї, до якої молодик записався, щоб опанувати самбу й інші модні ритми, але, як чимало білих людей, мав одеревіле тіло і надто боявся видатися смішним. Він був найгіршим учнем у школі, проте зусилля виявилися не марними, бо там Річард пізнав свою єдину любов.

Далеке африканське коріння Аніти Фаріньї проявлялося в її розкішному тілі — вузькій талії, міцних ногах та опуклих сідницях, що колихалися при кожному кроці несамохіть, без жодних намірів пококетувати з її боку. Музика й граційність були у неї в крові. У своїй школі танців Аніта сповна являла всю свою природну пишноту, проте поза уроками була серйозною, стриманою дівчиною й відзначалася бездоганною поведінкою та глибокою прив’язаністю до численної й гомінливої родини. Вона без фанатизму сповідувала власну релігію — суміш католицьких й анімістичних вірувань, присмачену жіночою міфологією. Час від часу зі своїми сестрами Аніта відвідувала обряди кандомбле — колись поширена тільки між чорношкірими, ця релігія африканських рабів поступово завойовувала послідовників серед білих, які належали до середнього класу. Аніта мала свого орішу[42] — покровителя, божественного проводиря в справдженні її долі: це була Єманжа[43] — богиня материнства, життя й морів. Кохана пояснила це Річардові єдиного разу, коли той супроводив її на обрядову церемонію, але він сприйняв її слова як жарт. Це поганство, як і чимало інших Анітиних звичок, здавалося йому екзотичним і чарівним. Вона тоді також посміялася, бо вірила наполовину; краще було вірити в усе підряд, аніж не вірити ні в що: це зменшувало ризик образити богів, якби ті існували насправді.

Річард переслідував її з несамовитою рішучістю, якої годі було сподіватися від такого розважливого чоловіка, як він, і врешті-решт домігся свого — одружився з Анітою після того, як здобув прихильність тридцяти семи членів родини Фарінья. Заради цього Річардові довелося, не розкриваючи мети, робити незчисленні візити ввічливості, під час яких його супроводив батько, який задля цього спеціально прибув до Бразилії, бо не годилося, щоб син відрекомендовував себе сам. Джозеф Баумастер був з ніг до голови вбраний у жалобу через недавню смерть Хлої, його коханої дружини, але в петельці його піджака червоніла квітка на честь синового сватання. Річард волів справити весілля в тісному колі, проте кількість самих лише родичів і близьких друзів Аніти перевалювала за двісті осіб. Гостями з боку Річарда були тільки його батько, його приятель Орасіо Амадо-Кастро, який несподівано прилетів зі США, й Марія Тереза Гуларт, яка з материнською ніжністю ставилася до симпатичного американського студента.

Усе ще молода й вродлива вдова президента, на двадцять один рік молодша за свого чоловіка, привернула загальну увагу, надавши вагоме сприяння Річардові перед потужним кланом Аніти. І саме вона розтлумачила молодикові очевидне: одружившись з Анітою, він водночас одружується з усією її родиною. Весіллям опікувалися не молодята, а Анітині матір, сестри та своячки — жінки балакучі й лагідні, які постійно спілкувалися між собою і до найменших подробиць були в курсі життя одні одних. Вони вирішували всі деталі — від меню до мережаної мантильї кремового кольору, яку Аніта мала напнути, бо та належала колись її покійній прабабці. Чоловікам у цій родині відводилася радше декоративна роль: вони здійснювали свою владу, якщо її мали, поза домом. Усі виказували Річардові таку сердечність, що той не одразу збагнув, що всі Фарінья ставляться до нього підозріло. Але це не дошкуляло йому, бо розділене з Анітою кохання було єдиним, що для нього насправді важило. Він не міг уявити, яку владу матиме родина Фарінья над його шлюбом.

Щастя подружжя зросло після народження Бібі. Донечка, як і сповістила Єманжа за допомогою пророцьких черепашок бузіуш, народилася на другий рік їхнього шлюбу й була таким неймовірним дарунком, що Аніту лякала ціна, яку могла зажадати богиня за це чарівне дитя. Річард сміявся з браслетів із кварцового скла проти вроків й інших застережних заходів дружини. Аніта ж заборонила йому хвалитися щастям: викликати заздрість було небезпечно.

Найкращими моментами тодішнього життя, які через багато років ще змушували прискорено битися його серце, були ті, коли Аніта з котячою благодушністю притулялася до його грудей або вмощувалася в нього на колінах, притиснувшись носом до Річардової шиї, а ще коли Бібі з материною зграбністю робила перші кроки й сміялася, виставивши напоказ молочні зуби. Ось Аніта у фартушку товче влітку овочі; ось Аніта у своїй школі вихиляється, наче вугор, під акомпанемент гітари; ось Аніта щось муркоче вві сні в його обіймах після кохання; ось обважніла Аніта з набубнявілим черевом спирається на нього, піднімаючись сходами; ось Аніта в кріслі-гойдалці з Бібі, яка припала до її грудей, тихенько співає, осяяна помаранчевим світлом надвечір’я.

Він ніколи не сумнівався, що ті роки були найкращими в Анітиному житті.