Там, за зимою

Епілог

Річард Баумастер і Лусія Мараз свідомо збирали публікації про смерть Кетрін Браун, відколи в березні знайшли її тіло й до того моменту, коли через два місяці пригоду, що змінила їхні життя, можна було вважати завершеною. Знайдений у Рінебеку труп дав підстави для балачок про ймовірне людське офірування мігрантами-членами якоїсь секти в штаті Нью-Йорк. У повітрі пахло ксенофобією, розв’язаною передвиборчою кампанією Дональда Трампа. Хоча мало хто сприймав його всерйоз як кандидата, його похваляння спорудити нову китайську стіну, щоб закрити кордон з Мексикою, й депортувати одинадцять мільйонів нелегалів починали вкорінятися в масовій свідомості. Знайти для злочину моторошне пояснення було неважко. Деякі подробиці страшної знахідки вказували на ритуальне вбивство: жертва перебувала в позі зародка, як мумії доколумбових часів, загорнута в закривавлений мексиканський килим, із кам’яним образком Диявола на шиї та пляшкою з черепом на етикетці. Постріл упритул в чоло мав ознаки страти. До того ж жертву помістили в святилище Омега-інституту, що, як зазначали деякі скандальні газети, було збиткуванням над духовністю.

Чимало іспаномовних християнських церков оприлюднили пафосні спростування, заперечуючи поширення сатанинських культів серед своїх вірян. Утім, невдовзі «принесена в жертву діва», як назвало її одне видання, була ідентифікована як така собі Кетрін Браун, лікарка-фізіотерапевт з Брукліна, двадцяти восьми років, незаміжня й вагітна. Ніяка не діва. Також з’ясувалося, що на кам’яному образку зображений не Сатана, а жіноче божество з міфології майя, і що малюнок з черепом прикрашає одну з найпоширеніших марок текіли. І тоді цікавість публіки й преси до події зменшилася, а згодом і зовсім пропала, й Річардові та Лусії стало важче стежити за подальшим перебігом подій.

Новина, що з’явилася в «Нью-Йорк таймс» в останній тиждень травня і якій Річард Баумастер знайшов підтвердження в інших джерелах, не стосувалася Кетрін Браун. Ішлося про мережу нелегальної торгівлі людьми, що охоплювала Мексику, кілька центральноамериканських країн і Гаїті. Ім’я Френка Леруа фігурувало в репортажі серед інших співучасників, а згадка про його смерть вмістилася в пару рядків. Хоча справа Кетрін Браун стосувалася департаменту поліції, нею займалося ФБР через зв’язок жінки з Френком Леруа, якого спершу заарештували як головного підозрюваного в злочині, але невдовзі випустили під заставу. ФБР кілька років вело масштабне розслідування, пов’язане з торгівлею людьми, і було більше зацікавлене звинуватити Леруа в цьому, ніж у вбивстві бідолашної коханки. Слідчим була відома роль Френка Леруа, однак для його затримання бракувало доказів; чоловік добре підстрахувався на такий випадок. Тільки пов’язавши чоловіка з убивством Кетрін Браун, вдалося обшукати його контору й дім і вилучити достатньо матеріалів для арешту.

Леруа втік до Мексики, де мав зв’язки і де багато років спокійно жив його батько-втікач. Можливо, доля сина склалася б так само, як батькова, якби не інфільтрований у мережу спецагент ФБР. Ним був Іван Данеску. Завдяки більше йому, ніж іншим агентам, вдалося розмотати злочинний клубок у США й виявити контакти в Мексиці. Якби Іван Данеску залишився живий, його імені ніколи не розкрили б, але він загинув під час штурму певного маєтку в Герреро[72], одного з місць, де утримували жертв і де саме зібралися ватажки злочинного угруповання. Іван Данеску разом з мексиканськими військовими брав участь у героїчній операції — як писали ЗМІ — з визволення сотні людей, котрі чекали своєї черги бути перевезеними й проданими.

Поміж рядками Річард прочитав іншу версію, бо дослідив спосіб дій картелів і влади. Коли якогось ватажка затримували, він зазвичай легко уникав тюрми. Закон завжди зневажали, бо всі — від поліцаїв до суддів — відступали перед погрозами чи корупцією, а тих, хто опиралися, вбивали. Дуже рідко вдавалося екстрадирувати злочинців, які безкарно орудували в США.

— Присягаюся, військові під прикриттям ФБР удерлися до маєтку, щоб убивати. Так вони діють під час операцій проти наркоторговців, і я не бачу причини, через яку вони мали б чинити інакше в цьому випадку. Мабуть, їхній план несподівано провалився, й зав’язалася перестрілка. Це пояснює загибель Івана Данеску з одного боку й Френка Леруа з іншого, — розтлумачив Річард Лусії.

Вони зателефонували в Маямі до Евелін, яка не знала новини, й домовилися, що та приїде до Брукліна, бо дівчина дуже хотіла знову побачити Френкі. Вона досі так і не наважилася зателефонувати Шеріл. Лусії довелося переконувати Річарда, що після смерті Френка Леруа Евелін ніщо не загрожує, й вони обидві — дівчина й Шеріл — заслужили на те, щоб поставити крапку в цій історії. Лусія зголосилася піти на перший контакт і, вірна своїй теорії, що краще за все одразу переходити до суті, зателефонувала Шеріл і попросила про зустріч, бо має сказати їй щось важливе. Перелякана жінка поклала слухавку. Тоді Лусія вкинула до поштової скриньки дому зі статуями записку: «Я приятелька Евелін Ортеги, вона мені довіряє. Будь ласка, прийміть мене. Я маю для вас звістку від неї». Лусія дописала номер свого мобільного телефону й поклала до конверта ключі від «Лексуса» й від помешкання Кетрін Браун. Того ж вечора Шеріл зателефонувала.

Через годину Лусія вже заходила до неї, а Річард тим часом чекав у машині: через хвилювання в чоловіка розігралася виразка. Вони вирішили, що йому краще не потикатися до Шеріл, бо та почуватиметься спокійніше наодинці з іншою жінкою. Лусія переконалася, що Шеріл така сама, як її змальовувала Евелін: ставна білявка з майже чоловічими рисами обличчя, яка однак виглядала старішою, ніж можна було очікувати. Жінка здавалася стривоженою, переляканою, готовою боронитися; супроводячи Лусію до вітальні, вона тремтіла.

— Кажіть одразу, що хочете, і покінчимо з цим, — мовила уривчасто, стоячи, схрестивши руки на грудях.

Лусії знадобилося півхвилини, щоб зрозуміти почуте.

— Заради Бога, Шеріл. Не знаю, що спало вам на думку. Я не прийшла шантажувати вас, якщо ви подумали про це. Я знайома з Евелін Ортегою і знаю, що сталося з вашою автівкою. Безперечно, про цей «Лексус» мені відомо набагато більше, ніж вам. Евелін хоче сама прийти й усе вам пояснити, але насамперед вона хоче побачити Френкі, дівчина обожнює вашого сина і сильно скучила за ним.

І тут на очах у Лусії її співрозмовниця раптом дивовижно змінилася. Начеб шкаралупа, що захищала її, луснула, й за лічені секунди перед Лусією постала людина без кістяка, без нічого, що підтримувало б її зсередини — не людина, а суцільний біль, і така беззахисна, що Лусія ледве стрималася, щоб не обійняти її. З грудей Шеріл вихопився полегшений схлип, вона опустилася на диван, затуливши лице руками й плачучи, мов дитя.

— Будь ласка, Шеріл, заспокойтеся — все гаразд. Єдине, чого завжди прагнула Евелін, — це допомагати вам і Френкі.

— Я знаю, знаю. Евелін була моєю єдиною подругою, я все їй розповідала. Вона пішла, коли я найбільше її потребувала, зникла разом з машиною, не сказавши ні слова.

— Гадаю, ви не знаєте всієї історії. Не знаєте, що було в багажнику автівки…

— Як мені не знати, — озвалася Шеріл.

У середу, напередодні січневого буревію, відбираючи чоловікові сорочки для пральні, Шеріл помітила жирну пляму на лацкані його піджака. Перш ніж кинути піджак на купу одягу, машинально перевірила кишені й виявила ключ на позолоченому брелку. Хробачок ревнощів підказав Шеріл, що це ключ від оселі Кетрін Браун, підтвердивши таким чином її підозри щодо чоловіка й цієї жінки.

Уранці наступного дня, коли Кетрін робила з Френкі вправи, у хлопчика стався напад гіпоглікемії, і він знепритомнів. Шеріл зробила ін’єкцію й привела хлопця до тями; невдовзі рівень цукру прийшов до норми. У тому, що сталося, ніхто не завинив, але через ключ Шеріл була налаштована вороже до Кетрін. Звинувативши ту в поганому ставленні до свого сина, Шеріл негайно звільнила лікарку. «Ти не можеш мене вигнати. Мене найняв Френк. Тільки він може мене звільнити, але сумніваюся, що Френк це зробить», — визивно кинула молодиця, проте забрала свої речі й пішла.

До вечора четверга Шеріл була мов не своя й, згнітивши серце, чекала на чоловіка, а коли той прийшов, пояснювати щось не було потреби, бо Френкові все вже було відомо. Кетрін зателефонувала йому. Схопивши дружину за волосся, він потягнув її до спальні, грюкнувши дверима так, що задвигтіли стіни, а тоді зацідив кулаком у груди. Жінці перехопило дихання. Побачивши, що вона задихається, Френк перелякався, що дав волю рукам, копнув її ще ногою й розлючений вискочив до коридору, де натрапив на Евелін, яка, тремтячи, чекала нагоди кинутися Шеріл на допомогу. Чоловік, не зупиняючись, штовхнув дівчину. Та вбігла до кімнати й допомогла Шеріл підвестися, обклала жінку подушками, дала їй заспокійливе й приклала до грудей компрес, боячись, що в нещасної поламані ребра, як це трапилося з нею самою, коли на неї напали бандити.

У п’ятницю вранці, коли інші мешканці дому ще спали, Френк Леруа сів у таксі й подався до аеропорту, звідки мав вилетіти до Флориди. Аеропорт ще працював; через буревій його закрили тільки за дві години. Одуріла від заспокійливих пігулок Шеріл цілий день не підводилася з ліжка; не плакала, лише затаєно мовчала, поки Евелін опікувалася нею. Саме тоді жінка вирішила діяти. Вона ненавиділа свого чоловіка; для неї було б благословенням Божим, якби він забрався кудись з цією Браун, але такого не могло статися в природний спосіб. Більшу частину коштів Френк Леруа тримав на зарубіжних рахунках, до яких вона, Шеріл, ніколи не матиме доступу, проте вся його маєтність у США була записана на неї. Так вирішив він, підстраховуючись на випадок проблем із законом. Найкращим виходом для Френка було вбити її, і якщо він досі цього не зробив, то лише тому, що не мав безпосереднього приводу. Він мусив позбутися й Френкі, бо не збирався брати на себе цей тягар. Чоловік закохався в Кетрін Браун, і йому може закортіти стати вільним. Шеріл не підозрювала, що для цього існує ще вагоміша причина: коханка була вагітною. Це їй стало відомо з результату розтину згодом, у березні.

Шеріл вирішила, що мусить кинути виклик суперниці, бо порозумітися з чоловіком не виходило; вони спілкувалися тільки на найбуденніші теми, й навіть це спричинялося до насильства з його боку, але ця Браун поведеться більш розважливо, коли зрозуміє всю вигідність її пропозиції. Шеріл запропонує жінці, щоб та залишилася з її чоловіком, вона дасть йому розлучення й пообіцяє мовчати в обмін на економічні гарантії для Френкі.

Шеріл виїхала в суботу близько полудня. Біль у грудях і в скронях після четвергових лупнів посилився, в шлунку не було нічого, крім двох склянок спиртного й кінської дози амфетаміну. Сказала Евелін, що їде до свого лікаря. «Вулиці щойно розчистили, пані, може, ви краще посиділи б спокійно вдома», — попросила та. «Я ніколи не була такою спокійною, як зараз», — відповіла Шеріл, сідаючи в «Лексус». Вона знала адресу Кетрін Браун.

Діставшись до оселі жінки, завважила перед домом її автівку; отже Кетрін збиралася невдовзі кудись поїхати, інакше вона загнала б машину в гараж, замість залишити під снігом. Шеріл інтуїтивно дістала з бардачка й поклала до кишені невеличку напівавтоматичну «беретту» тридцять другого калібру. Як і передбачала, ключ був від дверей цього дому, й жінка безшумно ввійшла досередини.

Кетрін Браун у спортивному костюмі, з брезентовою сумкою через плече саме намірилася виходити. Узрівши перед собою Шеріл, лікарка від несподіванки скрикнула. «Я лише хочу поговорити з вами», — мовила Шеріл, але господиня, вилаявшись, штовхнула її до дверей. Усе пішло не так, як розраховувала Шеріл. Вихопивши з кишені куртки пістолет, націлила його на Кетрін, аби змусити вислухати себе, але молодиця тільки розреготалася їй у лице. Шеріл зняла зброю з запобіжника й стиснула обома руками.

— Дурна відьмо! Сподіваєшся налякати мене своєю пукавкою? Побачиш, що зробить з тобою Френк, коли я йому розповім! — не вгавала Кетрін.

Постріл пролунав несподівано. Шеріл не пам’ятала, коли натиснула на гачок і, як присягнулася Лусії Мараз, навіть не цілилася. «Куля влучила їй у чоло, бо це мало здіятися, бо така вже карма — моя й Кетрін Браун», — мовила жінка. Усе відбулося так миттєво, що Шеріл не почула звуку пострілу й не відчула руками віддачі, навіть не зрозуміла, чого це Кетрін упала і що за чорний отвір у неї на обличчі. Лише через хвилину усвідомила, що Кетрін не рухається, схилилася над нею й пересвідчилася, що вбила жінку.

Далі все робила мов у трансі. Пояснила Лусії, що не пам’ятала подробиць свого вчинку, хоча всю ту кляту суботу вбивство не йшло їй з голови. «Передусім треба було вирішити, що робити з Кетрін, бо якби Френк виявив її тіло, сталося б щось жахливе», — запевняла вона. Крові майже не було, але на килимі залишилися плями. Шеріл відчинила гараж Кетріного дому й загнала туди «Лексус». Оскільки все життя займалася спортом, а ще завдяки тендітній статурі суперниці, подужала протягти тіло на килимі, на який воно впало, й запхати до багажника, куди кинула й пістолет. Ключ від оселі Кетрін поклала до бардачка. Жінка мусила тікати, а до повернення чоловіка залишалося сорок вісім годин. Уже понад рік їй з голови не йшла думка звернутися до ФБР і виказати його в обмін на захист. Якщо телевізійні серіали не брехали, її під новим іменем могли вивезти кудись разом із сином. Але передусім треба було заспокоїтися, серце вистрибувало з грудей. І Шеріл поїхала додому.

Коли в березні розслідували вбивство Кетрін Браун, Шеріл Леруа допитували не надто ретельно. Єдиним підозрюваним залишався її чоловік, чиє алібі — нібито в цей час він грав у гольф у Флориді — виявилося нікчемним, оскільки стан тіла не давав змоги визначити точного часу смерті. Можливо, якби Шеріл допитували одразу після загибелі лікарки, вона — через почуття провини — сама себе виказала б, але це сталося лише через два місяці, коли на території Омега-інституту знайшли небіжчицю й встановили її зв’язок з Френком Леруа. На той час Шеріл уже спромоглася вгамувати докори сумління. Січневої суботи жінка лягла відпочити, потерпаючи від головного болю, що сліпив їй очі, а прокинулася через кілька годин з жахливою думкою, що вчинила злочин. Дім потонув у темряві, Френкі спав, а Евелін ніде не було, чого доти ніколи не траплялося. Шеріл ледь не збожеволіла, вигадуючи можливі пояснення фантастичного зникнення Евелін, автівки й тіла Кетрін Браун.

Френк Леруа повернувся в понеділок. Вона провела ці два дні пойнята панічним страхом і — якби не обов’язок перед сином — проковтнула б усі снодійні пігулки, що мала, й покінчила б раз і назавжди з цим жалюгідним життям, — як зізналася Лусії. Чоловік повідомив про зникнення «Лексуса», щоб одержати страховку, і звинуватив у викраденні машини няньку. Він не знайшов коханки й вигадував чимало причин цього, але не подумав, що її могли вбити; про це дізнався згодом, коли знайшли тіло, а його звинуватили в злочині.

— Гадаю, Евелін знищила докази, щоб захистити Френкі й мене! — пояснила Шеріл Лусії.

— Ні, Шеріл. Вона гадала, буцімто ваш чоловік убив Кетрін у п’ятницю й подався до Флориди, щоб забезпечити собі алібі, не підозрюючи, що хтось може скористатися «Лексусом». Через холод тіло залишалося б замороженим до понеділка, коли він мав повернутися.

— Що? Евелін не знала, що це я? Тоді чому…

— Евелін взяла «Лексус», коли ви спали, щоб з’їздити до аптеки. Мій приятель, Річард Баумастер, штовхнув її автівку. Так ми вплуталися в цю історію. Евелін боялася, що після повернення ваш чоловік дізнається, що вона брала машину і бачила в багажнику труп. Ваш чоловік вселяв у неї жах.

— Тобто… Ви також не знали, що насправді сталося, — промимрила пополотніла Шеріл.

— Не знала. Я дотримувалася версії Евелін. Вона страшилася, що Френк Леруа вб’є її, щоб змусити замовкнути. А ще боялася за вас і Френкі.

— Що тепер буде зі мною? — спитала налякана власним зізнанням Шеріл.

— Нічого, Шеріл. «Лексус» лежить на дні озера, і ніхто не знає правди. Наша розмова залишиться між нами. Я переповім її тільки Річардові, він має право знати все, але немає потреби втаємничувати ще когось. Френк Леруа і без того змусив вас багато страждати.

О дев’ятій годині ранку останньої неділі травня Річард і Лусія пили в ліжку каву в товаристві Марсело та Дойш, єдиної в домі представниці котячого племені, з ким собака заприязнився. Лусія вважала, що ще рано, мовляв, яка потреба вставати вдосвіта в неділю, а Річард втішався лінощами, як приємною складовою подружнього життя. Стояла сяйлива весняна днина, і невдовзі вони мали заїхати по Джозефа Баумастера, щоб разом поснідати; вдень утрьох вони відправляться на автовокзал по Евелін, бо старий дуже хотів познайомитися з нею. Він не міг пробачити синові, що той не запросив його взяти участі в січневій одіссеї. «Як би ми впоралися з усім, коли ти на інвалідному візку, тату?» — повторював Річард, проте Джозеф сприймав синові слова як відмагання, а не причину: якщо вже прихопили чихуахуа, то могли б узяти і його.

Евелін за тридцять дві години перед тим виїхала з Маямі, де за кілька місяців, що там мешкала, почала призвичаюватися до більш-менш нормального життя. Вона все ще перебувала в Даніели, але невдовзі збиралася з’їхати й зажити самостійно; працювала доглядальницею в дитячому садку, а вечорами офіціанткою в ресторані. Річард допомагав їй, бо — як казала Лусія — треба на щось витратити гроші, перш ніж вирушити на цвинтар. Консепсьйон Монтоя, її бабуся, добре скористалася з переказів, які Евелін регулярно надсилала їй до Гватемали спершу з Брукліна, а згодом з Маямі. Стара замінила свою халупу на муровану оселю, прибудувавши ще одну кімнату, де торгувала вживаним одягом, який надсилала Міріам з Чикаго. Жінка вже не ходила на ринок продавати пиріжки, лише купувала там харчі й гомоніла з приятельками. Евелін давала бабусі шістдесят років, хоча не могла сказати, скільки їй насправді, але за ті вісім літ, що минули після загибелі онуків і від’їзду Евелін, Консепсьйон постаріла від горя — це засвідчувала пара зроблених отцем Беніто фотографій, на яких жінка постала в своєму найкращому вбранні, що носила вже тридцять років і носитиме до смерті: груба, ткана синіми й чорними нитками спідниця, розшита прийнятими в їхньому селі кольорами бавовняна індіанська сорочка, на талії — червоно-жовтогарячий пасок і барвистий головний убір.

Отець Беніто писав, що бабуся залишається напрочуд діяльною, але якось поменшала, всохла, вкрилася зморшками й зробилася схожою на мавпочку, а що жінка весь час упівголоса бубоніла молитви, люди гадали, нібито вона схибнулася. Це посприяло їй, бо вже ніхто не вимагав, аби Консепсьйон платила якісь відкупні. Їй дали спокій. Щодва тижні бабуся розмовляла з онукою по мобілці отця Беніто, відмовляючись від пропозиції Евелін мати власну. То була вельми небезпечна штукенція, що працювала без вимикача й батарейок і спричиняла рак. «Приїзди до мене жити, маміто», — просила Евелін, однак Консепсьйон вважала це кепською затією: що вона робитиме там, на півночі, хто тим часом годуватиме її курей і поливатиме город, до того ж її домівку могли захопити чужі люди — ні, ґавити не можна. Провідати онуку — будь ласка, от тільки побачимо, коли. Евелін розуміла, що ця мить ніколи не настане, й сподівалася, що колись бодай на кілька днів сама зможе вибратися до Монха Бланка дель Вальє.

— Доведеться розповісти Евелін, що насправді сталося з Кетрін, — мовив Річард Лусії.

— Навіщо все ускладнювати? Досить того, що ми з тобою знаємо. Зрештою, тепер це не має значення.

— Як не має значення? Шеріл Леруа вбила цю жінку.

— Сподіваюся, ти не вважаєш, що вона повинна розплачуватися за свій злочин, Річарде. Шеріл Леруа не тямила, що чинила.

— Ти згубно впливаєш на моє життя, Лусіє. До нашого знайомства я був добропорядною, поважною людиною, бездоганним науковцем… — зітхнув він.

— Ти був занудою, Річарде, але я все одно покохала тебе.

— Ніколи не гадав, що протидіятиму правосуддю.

— Закони суворі, а правосуддя сліпе. Єдине, що ми зробили в історії з Кетрін Браун, це трохи схилили терези в бік природного правосуддя, бо боронили Евелін, а тепер маємо зробити те саме для Шеріл. Френк Леруа був бандитом і заплатив за свої гріхи.

— Смішно, що Френка не могли схопити за його справжні злочини, а тікати йому довелося через злочин, до якого він не був причетний, — озвався Річард.

— Ось бачиш?! Саме це я й маю на увазі, коли кажу про природне правосуддя, — Лусія ніжно поцілувала його в губи. — Ти любиш мене, Річарде?

— А ти як думаєш?

— Думаю, ти обожнюєш мене і сам не розумієш, як міг так довго жити без мене, знуджений, із поринулим у зимову сплячку серцем.

— Серед зими я нарешті збагнув, що в мені буяє непереможне літо.

— Це тобі щойно прийшло до голови?

— Ні. Це сказав Альбер Камю.