Томасина

10

Загалом день для ветеринара Ендрю Мак-Дьюї видався невдалим, і він повертався додому пізно та в кепському гуморі: у домі Моффата ще довелося чекати приїзду лікаря Стрейсея, який був старшим з двох тутешніх ескулапів, а потім разом з преподобним Педді вони давали свідчення поліції, бо були першими, хто виявив факт смерті старого сліпця.

Смерть Таммаса Моффата ні для кого не стала несподіванкою. Він мав вісімдесят шість років — поважний вік. Містер Стрейсей припустив, що серце старого не витримало напружених переживань, і згодом результати розтину підтвердили його здогад. Але Мак-Дьюї ці подробиці вже не цікавили. Вмер чоловік — і все, нема його; а міг би й жити, адже Мак-Дьюї врятував його пса, що заміняв старому очі, можна сказати, повернув його з того світу, здійснивши, як він сам зізнався, диво сучасної собачої хірургії. А Таммас пішов із життя, так про це не дізнавшись. Ну як тут будеш задоволений своїм жеребом, обставинами чи таким-от везінням (або що там ще в нас може бути!), котрі відводять тобі роль, протилежну юнацьким стремлінням: бути лікарем та зціляти людей.

І відчиняючи низеньку дерев’яну хвіртку перед будинком, і йдучи по вузенькій доріжці, замощеній кам’яною плиткою, він не переставав про це думати. Аж раптом, пройшовши половину доріжки, він зупинився як громом уражений, озирнувся навкруги, порився в кишенях, неначе щось забув, і спробував зібратися з думками. Та хоч убий, Мак-Дьюї так і не міг зрозуміти, що його мучило і чому він зупинився. Він не одразу зрозумів, у чому річ: його дочки Мері-Pya, яка зазвичай зустрічала батька на доріжці з рудою кішкою в руках і хвилями імбирного волосся на плечах, на доріжці не було.

І навіть коли Мак-Дьюї переступив поріг, ніхто не тупотів малими ніжками і не гукав радісно: «Тато! Тато!» Однак, зачувши з кухні запах їжі, він трохи піднісся духом, зайшов у дім, як слід умився після вулиці та пройшов до їдальні. І тут перед його очима відкрилося неймовірне видовище.

Мері-Pya сиділа за столом, що був накритий на двох. На дівчинці досі було жалобне вбрання, чи то радше сказати, чорна шаль місіс Мак-Кензі, намотана на пояс, і фіолетова павутинка вуалі, яка вкривала голову і плечі, мов накидка мадонни. На задньому плані, в отворі кухонних дверей, метушилася місіс Мак-Кензі. Судячи з брязкоту пічних дверцят і дзенькання каструльних кришок, процес приготування їжі був близький до завершення, і вечеря з хвилини на хвилину мала бути на столі. Коли до їдальні зайшов містер Мак-Дьюї, хатня робітниця переполохано визирнула з кухні — й негайно повернулася до своїх справ. Мері-Pya жодним чином не відреагувала на появу батька: вона й далі сиділа, дивлячись у порожнечу і склавши руки на колінах.

— Привіт, курчатко! — бадьоренько привітався містер Мак-Дьюї. — А це що за театр? Куди ти так убралася, га, Королево Ночі? — Обернувши до дівчинки бороду, він сказав: — Непогано, хоча після сьогоднішнього дня мені не до веселощів. Як ти подивишся на те, щоб скинути цей наряд, бо скоро вже вечеря?

Дівчинка звела очі і зміряла батька твердим незмигним поглядом, котрий проштрикував його і йшов кудись далі. І — ні пари з вуст.

У дверях вигулькнула місіс Мак-Кензі; її довге обличчя було занепокоєне.

— Мері-Руа! — гукнула вона. — Чому ти досі не привіталася з татом?

Дівчинка похитала головою (мовляв, знаю, що роблю). Тоді батько вирішив пожартувати, хоча момент і тема цього жарту були вибрані дуже невдало.

— Що сталося, дитино? Невже кішка пішла, прихопивши і твого язика?

Дві сльозини викотилися з очей Мері-Руа і поповзли по щоках. Дитяче личко скорчилося у гримасі, от-от готове розридатися. І нехай би вже вона плакала, тоді цей здоровань візьме доньку на руки, обійме її, пригорне, полоскоче її підборіддя, знайде втішне слово, і в теплому затишку знайомих рук від її новоявленої рішучості не залишиться й сліду; вона звіється, мов туман.

Та ці сльозинки були першими й останніми. Плаксиві зморшки на лиці розгладилися, і коли дівчинка знову поглянула на батька, в її очах читалася крайня зневага.

Ветеринар обернувся до кухні й гукнув:

— Місіс Мак-Кензі! Чуєте, місіс Мак-Кензі? Що таке з дівчинкою?

Хатня робітниця вийшла до кімнати, знервовано витираючи фартухом руки, ковзнула здивованим поглядом по Мері-Руа в її новому чудернацькому вбранні, ніби побачила дівчинку тільки зараз. Просте, невинне, дитяче, проте якось по-чарівному відчужене обличчя із застиглим виразом людини, що половину свого часу проводить у світі фантазій і мрій, було настільки зосереджене, що здавалося загрубілим і якось незвично дорослим. Справжню Мері-Pya наче знагла поцупили ельфи, а тут сиділа лиш її подоба. Місіс Мак-Кензі була жінка проста, і прості почуття швидко виводили її з рівноваги.

Вона спробувала пояснити:

— Бідне дитятко ще не оговталось після смерті кицюні. Дівчинка жити не може без неї. — Ветеринар хмуро зиркнув на неї, і жінка додала: — Сьогодні по обіді дітки влаштували Томасині похорон. О, що то була за хода, у ній був навіть Джеймі Брейд, син сержанта-волинщика. Він грав марш мертвих. Не знаю, правда, де вони її похо…

Мак-Дьюї урвався терпець, він обірвав місіс Мак-Кензі на півслові.

— Так, звичайно, але це все дитячі пустощі, не більше. Мене ж цікавить, чому донька зі мною не говорить. Що з нею сталося?

Місіс Мак-Кензі поглянула на сердиту Мері-Pya, на розлюченого містера Мак-Дьюї — і зібрала в кулак усю свою мужність.

— Думаю, нерви. Я певна, мала й гадки не мала образити тата, коли сказала, що ви вби… е-е, приспали її кицьку Томасину. І ще сказала, що не розмовлятиме з вами, поки не вернете кішку назад.

Не вірячи своїм вухам, Мак-Дьюї здивовано витріщився на хатню робітницю. З-під коміра його сорочки показався багрець, він підіймався вище, вище, поки не затопив йому шию, вуха, лице, злився з палючим околом вогнистої чуприни. Трагедія старого сліпця і роль у ній його, Мак-Дьюї геть-чисто витіснили з голови іншу вранішню подію: візит Мері-Pya з Томасиною і рішення приспати хвору кішку.

Якби це сталося за інших обставин, утомлений після важкого робочого дня Мак-Дьюї, котрий завжди відводив душу в товаристві обожнюваної дочки, знайшов би спосіб приборкати свої почуття і, де співчуттям, де розумінням, мало-помалу звів би нанівець усі її бунтарські потуги.

Та схоже, що чергове нагадування про вранішні події лише розворушило неприємні спогади, пов’язані з ними. Мак-Дьюї повертав з того світу пса-поводиря, про що благав його старий сліпець, коли до нього увірвалася дочка з недужою кішкою і розігнала всі рожеві мрії. Знову Мак-Дьюї побачив шоковане і разом з тим уперте личко дівчинки, коли виносив смертний вирок її Томасині. Подумаєш, він вже не раз виносив смертний вирок тваринам, чиє життя, на його стійке переконання, було надто нікчемне, щоб за нього боротися! Він знову почув безпорадне молотіння її кулачків по дверях операційної та істеричні, на грані нервового зриву, ридання. В його уяві знову виринули змучені очі та лице старої місіс Лагган, її гладкий пес, який задихався від астми; знову почув смиренний голос Педді: «Але ж вона любила саме того пса — нещасного, розбитого, з хрипами у грудях…»

І ще він побачив Таммаса Моффата, котрий сидів у кріслі, обернувшись до дверей, вслухаючись і вдивляючись незрячими очима, ладний провести у цьому чеканні хоч вічність.

Тоді Мак-Дьюї войовничо обернув до Мері-Руа свою бороду, мов до клієнтки, яка їла йому нерви, і, метаючи блискавиці очима, грубо гиркнув:

— Мері-Руа, що за вибрики! Невже ти думаєш, що я таке терпітиму? Я ж казав тобі, що кішка дуже хвора, не сьогодні-завтра все одно померла б. А зараз швидко піди і зніми це вбрання, щоб за столом була така, як маєш бути.

На його подив, дівчинка слухняно підвелася з-за столу та пішла в свою кімнату. І тут Мак-Дьюї стало ніяково і соромно, достоту, як тоді, коли він перед мертвим Моффатом горлав на свого друга Педді. І коли за кілька хвилин дівчинка повернулась уже в звичайному вбранні та знову всілася за стіл, він примирливо проказав:

— Мері-Pya, вислухай мене уважно. Мені дуже шкода Томасини, але її вже не повернеш, і нічого з цим не вдієш. А тепер скажи, як ти подивишся на те, щоб ми взяли тобі іншого кота — маленьке кошеня? По дорозі я заходив до бакалійника Доббі, і він сказав мені, що його кішка має шістьох кошенят, і пропонував будь-якого на вибір. Там є одне біле-біле, без жодної плямки. Ну то як, що ти скажеш на це?

Мері-Pya не сказала нічого. Вона ніби не чула батькових слів.

У дверях показалася місіс Мак-Кензі з підносом.

— Ну давайте, заносьте, заносьте, — нетерпляче поквапив Мак-Дьюї. І вже коли вони сиділи за вечерею, він знову звернувся до дочки: — Гаразд, Мері-Pya, якщо не хочеш кота, то можемо взяти собаку. Подумай тільки, у тебе свій власний собака, і всюди ходить за тобою як прив’язаний. Або сіамський кіт… І, схоже, я навіть знаю, де можна взяти сіамського кота. Та скажи вже хоч щось, Мері-Pya, чого ти мовчиш!

Дівчинка обернула до батька мовчазне уперте обличчя і зиркнула на нього так, як дивляться на незнайомців. Вуста її були міцно стулені. Мак-Дьюї відчув щось спільне між роздратуванням і сліпою безсилою люттю, як кожний дорослий, котрому довелось зіткнутися з упертою, незговірливою дитиною, з чийого обличчя не важко зчитати зневагу до вас. Ціною надзвичайних душевних зусиль він таки опанував себе і, не кажучи більше ні слова, зайнявся їжею. Вечеряв він без особливого завзяття. В кімнаті висіла важка тиша, і здавалося, навіть місіс Мак-Кензі ходить по кухні навшпиньках.

Мері-Pya теж їла мляво, без смаку, старанно уникаючи погляду батька. І раптом у Мак-Дьюї промайнула гірка думка: ану як вона й справді більше ніколи не озветься до нього — ніколи-ніколи? Що роблять люди в таких випадках? І що доведеться зробити йому? І головне: що він зможе зробити? Але ні, заспокоював він себе, то все дурнички, цього не може бути, та ще й через якусь трикляту кішку, яку давно слід було вигнати як потенційного рознощика бактерій і всіляких прикростей. І тоді та любов, що її Мері-Pya витрачала на кішку, дісталася б людям, а то вона носилася з тією кішкою, мов з дитиною… Мак-Дьюї насилу відігнав від себе болісний спогад — мати дівчинки тримає її на руках… її обличчя перед смертю. І на одну страхітну мить він поставив собі запитання: а чи він не приспав її з ревнощів?

І раптом ця різка, гнітюча тиша була розбита.

— Місіс Мак-Кензі, — озвалася Мері-Руа, — якщо вам не важко, можна ще яблучного пирога?

Така несподівана кінцівка болісної тиші і те, що дівчинка звернулася не до батька, а до хатньої робітниці, були стократ нестерпніші та образливіші за цілковиту мовчанку. Так, ті перші слова, які вона промовила сьогодні після його повернення додому, означали початок серйозної зміни. І Мак-Дьюї, випнувши бороду над столом, запитав:

— Мері-Руа, може, досить уже?

Дівчинка зиркнула на батька за столом напроти — і нічого не сказала. Місіс Мак-Кензі застигла на порозі з тарілкою в руках, не знаючи, чи заносити пирога до їдальні, чи забирати назад.

— Мері-Руа, якщо тобі хочеться ще солодкого, то запитай у мене, — вагомо проказав Мак-Дьюї, даючи зрозуміти, хто старший у домі. Тепер він почувався самовпевненим гросмейстером, який, повіривши, що партія в його руках, оголосив супернику перший шах.

Дівчинка знов обдарувала батька мовчазним замисленим поглядом, на додачу до всього прискіпливим і ворожим, — і це лиш додало йому образи.

Батько був тут тілом і душею — великий, теплий, пахучий. Колись вона сідала йому на руки, заривалася обличчям у його бороду, і їй було з ним тепло й затишно. Коли на дівчинку находив шал дочірньої любові, вона була ладна задушити свого «татка» в обіймах чи зацілувати його до смерті. Але тепер не було й натяку на щось подібне.

Тепер перед нею сидів чоловік, який розпорядився умертвити Томасину і викинути її тіло на купу з відходами. Дівчинка карала його за скоєний злочин, а він уперто відмовлявся грати за її правилами. Така кричуща несправедливість вражала ще більше, ніж смерть її кішки, адже в тому світі, де жили й гралися Мері-Руа, Х’юї Стерлінг і Джорді Мак-Набб, ба навіть у нехитрому світі місіс Мак-Кензі, кривда була непрощенним гріхом, і горе тому, хто до неї вдавався! Там існувала чітка межа між правдою та кривдою, і всякий, хто переступив її — будь то дитина чи дорослий, — мав бути підданий нищівному осуду.

Мері-Руа була ще замала, щоб знати, що таке шантаж, а батькові слова відкрили їй очі не тільки на силу цього феномену, а й на його виняткову мерзенність. І знову її огорнули смуток та розчарування, чи не найдужчі за сьогодні. Спочатку вона втратила кішку, яку приспали проти її волі, а зараз — ще й батька, адже погляд, яким вона його нагородила, був не чим іншим, як стратою. За лічені години дівчинка втратила двох найдорожчих істот, що були запорукою її щастя та спокою. Тепер їх у неї не було.

Мері-Pya сприйняла цю подвійну втрату мовчки, з оманливим стоїцизмом. Відвівши від батька осудливий погляд, вона мовила:

— Ні, місіс Мак-Кензі, дякую. Мабуть, я більше не буду.

Ендрю Мак-Дьюї зірвав свою серветку, жбурнув її долі, не кажучи ні слова, розвернувся і, грюкнувши дверима, вилетів спершу з кімнати, а потім з будинку. Донька перемогла його. Він поставив їй шах, а вона йому — мат! Мак-Дьюї знав, мала чудово розуміє, до чого призведе подібна диспозиція: мовляв, якщо хочеш, аби я щось з’їла, ти говоритимеш зі мною і проситимеш мене! Він відчував, що жодною силою не доб’єшся від дівчинки поступок, бо в її скам’янілому погляді, суворо стулених вустах читалася непохитна готовність радше вмерти голодною смертю, аніж хоч слово мовити до батька.

Він гуляв понад морем, щосили намагаючись звільнитися від гнівного бажання схопити дівчинку за грудки й щосили трусонути нею, подеколи він аж здригався від нападів задушливої люті. Він ще ніколи не переживав такого шалу, лютого, всеохопного, до якого доходять батьки, коли їхні зусилля розбиваються об частку їх самих, яка втілена в їхніх дітях.

Вузька морська затока ніжилась у химерному світлі північного краю, коли призахідна пора припрошує імлисті сутінки на землю, а ніч обминає її, і після заходу сонця над землею ще довго висить примарно-зеленаве сяйво дня. Води Лоха стояли нерухомі — був відплив. Спекотне марево висіло над затокою, і та здавалася не водяною масою, а хмарою, котра спустилася на землю і нахромилася на голі кам’янисті гори та гірські вершини, що бовваніли аж на тому березі. На півночі Мак-Дьюї розрізнив вогні Інверарею та забарвлену західним сяйвом корону Горовика — кремезної гори, котра перегороджувала шлях на Троссахс.

Була пора природного затишшя, але довкільний краєвид не мав чим втішити нещасного, в душі якого вирувала буря почуттів. Його посіла така лють, що тихі сутінки Шотландського нагір’я безсило бились об його свідомість і відкочувалися геть, так і не принісши йому ані полегші, ані розради після сьогоднішніх розчарувань. Мак-Дьюї не міг зрозуміти (що, власне, й було однією з найбільших причин його люті), чому події нинішнього дня звалилися саме на нього. Людина він нібито непогана (принаймні, так вважав сам Мак-Дьюї), тому банальне невезіння чи надмірна увага зловмисної долі до скромної персони ветлікаря обурювали його до глибини душі. Він не вірив у Бога, і винними в його поневіряннях було або банальне невезіння, або лиха доля. Ну, не міг же він, Ендрю Мак-Дьюї добровільно визнати той факт, що причина всіх його бід — це він сам.

Кінець кінцем, хода його помалу заспокоїлася. Буря в душі трохи вщухла, і він вирішив повернутися додому, втішаючи себе думкою, що хай там як, а це далеко не перший конфлікт поколінь; мовляв, до ранку донька забуде всі свої образи, від сварки не залишиться й сліду, і життя знову ввійде в звичну колію.