Томасина

3

Вийшовши з клініки Мак-Дьюї, Джорді Мак-Набб побрів геть, тримаючи в руках свою коробку, де на підстилці з трави та молодого вереску лежала скалічена жабка. Подеколи він забував про пацієнтку і йшов то вистрибом, то скоком, та потім знову згадував про жалюгідне становище жабки — і тоді переходив на розмірений крок.

Хлопець брів, куди ноги несуть, і йому було радісно, що він покинув той гурток дорослих, які юрмилися навколо іншого дорослого — високого нечулого бороданя, що лупцює дітей по сідницях. Справжній скаут-вовчик ніколи б до такого не дійшов!..

Раз по раз Джорді спинявся, заглядав у коробку, легенько доторкався жабки — як вона там? — і вкотре пересвідчувався в правильності поставленого діагнозу: перелом лапки, який не дозволяє жабці ні стрибати, ні займатися своїми жаб’ячими справами. І коли хлопець дивився на нещасне створіння, у погляді його читалися цікавість, приязнь і глибока турбота. Він чудово розумів усю складність питання, що стояло перед ним: де притулити хвору жабку? Принести її додому він не міг: там діяли суворі обмеження на тварин з вулиці. Про те, щоб кинути її напризволяще, як радив ветеринар, теж не могло бути й мови. І взагалі, малому Джорді досі не доводилося стикатися з таким нехлюйським ставленням дорослих до людини, яка вперше у житті наважилася на серйозний крок, взяла на себе відповідальність за чиєсь життя!..

Йдучи собі без цілі й наміру, він і незчувся, як дійшов до околиці міста, точніше, до тієї межі, де лінія будинків різко уривалася та починалися поля і ферми. Ген-ген удалині загадково темніли лісисті пагорби Глен-Ардарату,[6] де мешкала Руда Відьма. Тільки тут, на околиці, хлопчик раптом збагнув, що він уже зробив цей неприємний вибір. А зрештою, чому б і ні?.. Та Джорді швидко відігнав цю думку: вся затія здавалася йому жахливою і страшенно небезпечною.

Ноги мимоволі винесли його на міст над Ардаратом — так звалася сумирна річечка, що впадала в Лох-Фін, хоча й живилася бурхливими гірськими водами, що аж піною бралися, стікаючи з нетрів Глен-Ардарату. Тут перспектива завітати до Рудої Відьми вже не здавалася йому страшною, принаймні не лякала так, як там, у місті. Джорді чудово знав, що містяни десятою дорогою минають і лігво Рудої Відьми, і саму Руду Відьму, яку ще частенько називали Безумною Лорі, або Божевільною Лорі. Жоден з тутешніх хлопчаків, яких дорослі щедро частували бабусиними оповідками та казковими ілюстраціями старої карги на мітлі, не поткнувся б туди, не маючи на те серйозної причини.

Утім, люди по-різному ставилися до жінки, прозваної Рудою Глен-Ардаратською Відьмою. Одним було досить побіжної згадки, аби включилася розбурхана уява, малюючи страшні картини, інші ж просто казали, що в тому орендарському будиночку живе проста самітниця, яка нікому не коїть ніякого лиха, заробляє собі на прожиття ткацтвом, розмовляє з птахами та звірами, з якими носиться як з рідними дітьми, і водить дружбу з ангелами, ельфами та гномами, що водяться в Глен-Ардараті.

Джорді добре знав, що різні люди по-різному ставляться до Рудої Відьми. І якщо правда, що козуля з пагорбів Бен-Інвера навмисне приходить, аби поїсти з її рук, птахи сідають їй на голову та плечі, форель з лососями виходять на прозоре мілководдя, лише зачувши її голос, у стайні за її хатиною живуть не тільки ті звірята, яких вона знаходить у лісі та кам’янистій улоговині, а й ті, що самі інстинктивно приходять до неї, шукаючи порятунку, і знаходять його, тоді чому б не ризикнути і не довірити їй хвору жабку? Принаймні, це більш ніж достатня причина, щоб зважитись на ризиковану пригоду, а вже там якось буде!

І хлопчик горбатим містком перейшов через річку. Дорога в ліс, що темнів на початку Глен-Ардарату, пробігала повз Ардаратський замок, точніше, те, що залишилося від нього: круглу центральну вежу та напівзруйновану кам’яну куртину.[7]

Від місця, де починався видолок, до помешкання Рудої Відьми було з милю або й трохи більше. Її хатина стояла у самісінькому серці лісу, і навіть хлопцеві у формі скаута-вовчика, так-сяк обізнаному з лісом, треба добре зібратися з духом, аби пірнути у вічні сутінки, які стояли між замшілими дубами, крислатими буками та густими ялицями, і рушити вперед через папороть, яка сягала вище голови. Щоб відігнати похмурі думки, Джорді уважно роздивлявся лісові квіти, які росли обабіч стежки і рясно квітли в цю липневу пору, та пригадував їхні назви. Он фіолетова армерія, а ось багряний очній цвіт, онде жовтий рокитник, а ото рожевіє дика троянда, переплетена з ожиною, яка також укрита білим цвітом; наприкінці літа — на початку осені кущі ожини будуть гнутися від солодких-пресолодких чорних ягід. Упізнав і червоний ліхніс, і блакитні дзвіночки, і справжні шотландські проліски, що густо вкрили галяву, яку наче навмисне обсадили по колу деревами, щоб феї мали де хороводити. Навіть дерева, які обступали галявину й через які на землю пробивалися снопи сонячного світла, також були покриті цвітом.

Далі пагорб крутішав, і Джорді почув стрімкий плин невидимої води. Він присів на хвильку, даючи перепочинок ногам, витягнув жабку з коробки і поклав її на мох. Жабка не рухалася, тільки дрібно тремтіла. Бачачи страждання нещасної безпорадної тваринки, Джорді ледь не розплакався, поклав жабку назад і твердо вирішив не гаяти ані хвилини та довести задумане до кінця.

Нарешті перед ним замрів будиночок, який він шукав, і хлопчик, пригадавши всю обачливість червоношкірих слідопитів, яку прищеплювали скаутам з його загону, спинився, зачаївся і вирішив для початку розібратися, що до чого.

Мурована хата була довга й вузька, а на даху, обабіч, наче вуха з двох сторін, стриміла пара коминів. Вікна, які скидалися на очі, були прикриті зеленими віконницями, і складалося враження, що ця хата, яка стояла край галявини на такому собі плоскогір’ї — видолок тут розганявся вшир, — вийшла з нетрів і придрімала. Річка, подібно до видолка, тут також розширялася, і плин її вод різко сповільнювався. За хатиною, трохи осторонь, стояла ще одна мурована будівля, так само довга і вузька. Скоріш за все, колись тут була клуня або хлів. Міцно притискаючи коробку до серця, що шалено гупало у грудях, Джорді ретельно вивчав оточення.

Перед хатою, наче живий, стояв кремезний дуб, і його грубезний стовбур скидався вгору на добрий десяток метрів. Кремезне дубове гілля торкалося черепичного даху, а верховіття нависало над будинком, як шатро. Дерево було старе — років двісті, а може, й більше. З найнижчої гілки звисав посріблений дзвоник, від дзвоника відходив тоненький шнурок, що досягав до самої землі та ще трохи стелився по ній. Джорді стояв, затамувавши подих, і коли слух його помалу призвичаївся до звуків довкілля, він розібрав високий, чистий і приємний спів та якийсь дивний приглушений стукіт, які долинали з будинку. Спів зачарував хлопця, а от стукіт йому одразу не сподобався: було у ньому щось недобре, лиховісне. Джорді ще жодного разу не бачив ручного ткацького верстата, тож не знав, що так стукає ножний привід у ньому.

Угорі, на гілці гладенького сіро-зеленого бука сиділа руда білка й сердито цокала на хлопчика. Крук і чорна чубата галка, які досі лише сварилися між собою, раптом залопотіли крилами, закаркали і взялися лупити одне одного потужними ударами крил, геть-чисто розігнавши синиць і малинівок, жовтих плисок і дроздів, волових очок, горобців і зябликів — словом, усе тутешнє птаство. Чорні птахи кружляли над коминами і шумно зводили свої рахунки. Ось між деревами майнули дві чорно-білі сороки, ще звідкись долинуло совине ухкання…

Дзвінкий спів, що доносився з хати, став вищий, і хоч ніякої мелодії в тій пісні Джорді не вловив, його несподівано охопило нестримне бажання затулити руками очі та заплакати. Ляскання воронячих крил ущухло, все інше птаство теж принишкло і сиділо мовчки. На траві біля річки білим пухнастим спалахом майнув кролячий хвіст.

А потім Джорді Мак-Набб, і сам не розуміючи, що робить, здійснив правильний, ба навіть героїчний, вчинок. Він вийшов зі сховку і пройшов уперед рівно стільки, щоб дійти до дзвоника, що звисав із Відьомського Дерева, та дотягтися до шнурка. Поставивши коробку з жабкою біля підніжжя дерева, він легенько потягнув шнурок і смикав, смикав його, аж поки дзвоник, вискакуючи навсібіч, заповнив усю галяву своїм сріблистим дзеньканням. Спів і стукіт у домі вщухли. Джорді крутнувся на місці, швидко, наскільки дозволяли занімілі ноги, перетнув прогалину і знов зник у гущі зеленої папороті.

Дзеленькання вщухло, але тишу, яка заповнила була прогалину, прорізало заливисте собаче гавкання, зігнавши з дерев добру сотню птахів, які шумно закружляли над коминами. Від сараю, що стояв за будинком, сюди щосили біг шотландський тер’єр. Із-за рогу будинку поважно вийшли два коти — один чорний, другий сірий у смужечку. Вони йшли неквапом, тримаючи хвости трубою, можна було подумати, що тут у них призначена важлива зустріч. Пройшовшись трохи, коти тихенько всілися на віддалі та завмерли в чеканні. Джорді продовжував спостерігати, і з підліску несподівано показався молодий самець козулі; він ішов, сторожко задерши голову, а на чорному вологому носі та у вологих очах сяяли відблиски сонця. Самець ступав обережно, раз по раз закидаючи голову, та не зводив очей з будинку, двері якого саме відчинялися — повільно, з великою обережністю.

Хлопцеві нерви бриніли, як натягнута струна. Ще трохи — і Джорді Мак-Набб, піддавшись паніці, рвонув би світ за очі. Але бажання побачити Руду Глен-Ардаратську Відьму, тим паче, коли стільки пройдено і пережито, та ще тривога за недужу жабку перемогли, і хлопчик залишився там, де був.

Нарешті двері відчинилися, але, на превелике хлопцеве розчарування, в дверному отворі з’явилася не відьма з вогняним волоссям, а всього лише молода жінка, ба навіть, дівчина (принаймні, так здалося Джорді). Дівча, просте сільське дівча, яких повно на фермах, розкиданих навколо Інвераноха: у звичайній спідниці, такій самій звичайній сорочці, грубих панчохах і туфлях, у шалі, кинутій на плечі.

Ця незнайомка не могла би бути відьмою хоча б тому, що не була ані красунею, ані почварою, та малий Джорді з подивом виявив, що не може відвести очей від її обличчя. Що ж так вабило хлопця? Цього він не знав. Дівчина мала довгий мудрий ніс, а проміжок між ним і верхньою губою був такий широкий і кумедний, що викликав мимовільну посмішку. Тонкі губи сумовито вигнуті, у сіро-зелених очах застиг мрійний вираз. Її волосся, розпушене на сільський копил, вільно спадало на плечі й було такого самого вишневого кольору, як розжарений в кузні прут, який от-от занурять у воду.

Стоячи на порозі дому, вона відкинула з чола мідяно-руде пасмо таким рухом, неначе змітала з думок павутиння. Джорді лежав на землі долічерева, весь сховавшись у папороті, і відчував, як у ньому, ні сіло ні впало, здіймається хвиля любові до цієї дівчини. Хлопець прикипів до неї всім своїм серцем; чому — він не знав, але був певен, що чари тут ні до чого. Малий знав, що там стоїть дівчина, і знав, що він, Джорді, її просто обожнює.

Дівчина озирнулася довкола і, на превеликий подив Джорді, видала високий, чистий клич, що складався з двох нот. На мить хлопцеві здалося, що це ще відголоски срібного дзвоника — настільки чистим і пронизливим був крик. Та металева чаша дзвоника уже давно висіла нерухомо, тож цей чудовий, ні з чим незрівнянний погук таки вихоплювався з горла незнайомки.

На звук її голосу озвався самець козулі: жваво перебираючи ногами, він вийшов з лісу і, повільно ступаючи, дійшов до середини прогалини. Дівчина поглянула на тварину, і на її вуста лягла сумовита усмішка. Самець спинився, схилив голову, завмер, уп’явши в дівчину бешкетний погляд, і та, не витримавши, залилася сміхом.

— Ага, — гукнула вона, — ти знову смикав дзвоник! Що ж, сьогодні повечеряєш пізніше…

Аж раптом звір, чи то чогось злякавшись, чи то зачувши чужинця, розвернувся й стрілою кинувся у ліс. Коти, один за другим, поважно підійшли до дівчини і стали тертись їй об ноги. Шотландський тер’єр підбіг до коробки з жабкою, обнюхав — і врешті дівчина її помітила.

Тільки тепер вона переступила поріг дому. Джорді бачив, як вона підбігла до коробки — швидко, легко, мов козуля, — присіла, сперши руки на коліна, зазирнула всередину — і витягла на божий світ малу істоту, недужу, змучену, тремтливу.

Дівчина поклала жабку на долоню, зламана лапка її безпорадно ковзнула донизу й безвольно повисла в повітрі. Вона обережно торкнулася жабки пальцем, зазирнула в зелено-жовті намистинки жаб’ячих очей, дуже зворушливо сіпнула верхньою губою, притулила жабку до щоки і сказала:

— Хто приніс тебе до мене — ангели чи гноми? Бідна малесенька жабка. Чим зможу, допоможу.

Сказавши це, вона підвелася, зайшла в дім і зачинила за собою двері.

Хатина знов поринула у сон, міцно замруживши очі. Коти й пес повернулися, звідки прийшли. Вгамувалося переполошене птаство. І тільки білка на дереві, добре бачачи Джорді, далі сердито цокала на хлопця. Джорді почувся так, немов з душі йому звалився найбільший у житті тягар, і він врешті став вільний, мов птах. Жабка потрапила в хороші руки, тепер за її життя можна було не хвилюватися. Серце хлопця переповнювала дивна, досі незвідана радість, від якої хотілося співати. Він покинув папоротевий сховок і з прискоком щодуху помчав по звивистій стежині, що збігала наниз над пінявою річкою. Хлопець біг до Інвераноха, додому.

Тим часом містер Мак-Дьюї прийняв усіх клієнтів, крім одного — свого друга містера Педді, що був у черзі найостаннішим. Він кивнув до священика, щоб той заносив свого пса, який важко постогнував.

— Заходь, Ангусе, — сказав Мак-Дьюї, пропускаючи священика і зачиняючи за ним двері. — Вибачай, що примусив чекати. Ті недоумки зі своїми ідіотськими звірятами з’їдають весь мій час. Так, на що скаржимося? Знов твій собака переїв солодкого? Слухай, я тебе попереджав?..

Мак-Дьюї мимохіть і свого друга зачислив до «тих недоумків».

Містер Педді, чоловік у житейських питаннях тямущий, цього разу вирішив напустити на себе личину винуватої смиренності.

— Так, Ендрю, все так, як ти кажеш, та я не маю сил йому відмовити. Він так мило служить, коли чогось хоче. А солодке так просто обожнює.

Священик закохано поглянув на свого мопса, що, важко дихаючи, розтягнувся долічерева на емальованому оглядовому столі і час від часу аж здригавсь од відрижки. Пес не зводив благального погляду кремових очей з містера Мак-Дьюї, котрий, як підказували пам’ять і життєвий досвід, знав, як боротися з наслідками безмірної господаревої ласки.

Ветеринар нахилився до пса, нюхнув повітря коло нього, гидливо зморщив ніс, помацав псове черево, виміряв температуру і промовив:

— Гм! Проблема та сама, а наслідки гірші… — Він випнув підборіддя вперед, наставив колючу бороду просто на пастиря й з насмішкою сказав: — От скажи, ти — Божа людина, з твоєю допомогою люди спілкуються з Творцем, а сам не можеш стриматись і напихаєш нещасного псюру солодощами, від яких йому тільки зле.

— Ох, — сумно знітився Педді, і на його зазвичай веселому, круглому, наче місяць у повню, обличчі, намалювався сумний вираз щойно висвареного хлопчиська. — Не так щоб Божа, але я стараюся. Я всього лише один з Його служителів, які смиренно змушені взивати до емоцій, коли бракує розуму і хисту. — Він зробив жест, що мав би означати зневагу. — Стільки людей — не найгірших людей — обирають службу в армії або політику чи правосуддя. І Йому нерідко доводиться вдовольнятися перебірками на кшталт мене.

Мак-Дьюї з розумінням осміхнувся і приязно поглянув на друга.

— Невже ти справді думаєш, що Він у захваті від цієї запопадливості, підлесливості, хабарництва та омани, які, на вашу думку, необхідні, щоб він був у гарному гуморі й прислухався до ваших прохань?

Містер Педді відповів негайно і з не меншим почуттям гумору:

— Якщо Бог колись і впав в оману, то тоді, як Він дозволив людині уявити Себе за її власною подобою, хоча я особисто більше схиляюся до думки, що це ідея не так Богова, як людська, бо саме людині вона робить більшу честь.

Мак-Дьюї тявкнув по-лисячому, і під червоним вигином повних губ зблиснули білі міцні зуби. Йому подобались ці жартівливі диспути з Педді, котрі почалися відтоді, як він на прохання священика переїхав із Глазго до Інвераноха. Вони точилися постійно і всюди, де б не зустрілися давні друзі.

— Е, ні, — сказав Мак-Дьюї. — У такому випадку тобі доведеться допустити, що людина наділила Бога і всіма своїми вадами, а молячись йому, лиш потурає їм, хіба ні?

Священик ніжно провів рукою по собачій голові.

— Я підозрюю, — промовив він, — що справжня розплата за гріх у Раю настала тоді, коли Він зробив нас людьми, позбавив божественного начала, яким спочатку наділив, і прирівняв до них. — Педді кивнув на недужого мопса. — І тут тобі доведеться визнати, що подібний присуд не позбавлений гумору, а Бог нечасто дозволяє собі жарти.

Цього разу Мак-Дьюї не знайшов що відповісти другові, який так несподівано, з суто студентською винахідливістю, побив опонента його ж козирем.

— Але ти навіть не визнаєш цього споріднення, — продовжував священик, явно вдоволений тим, що йому вдалося обминути місце, де Мак-Дьюї давав йому фору, — а я душі не чую у своєму песику, а потураючи йому, прирівнюю його до себе. Ендрю, скажи мені чесно, невже ти зовсім не любиш тих нещасних створінь, яких лікуєш? Невже тобі не щемить серце, коли вони дивляться на тебе безпорадно й довірливо?

Мак-Дьюї устромив у пастора свою колючу бороду і з сумішшю жалю й жорстокості відповів:

— Не дуже. Хоч я й ветеринар, однаково я лікар. А якщо лікар переживатиме все те, що переживають його пацієнти та їхні родичі, він довго не протягне. Сентименти — це не для мене, та й з якого дива я мав би сюсюкати з тими тварями, від яких жодної користі?

І він знову випнув свою бороду.

Преподобний Ангус Педді кивнув гладеньким личком, немов погоджувався з опонентом, і раптом удався до обхідного маневру:

— То виходить, що як лікар ти нічим не міг допомогти собаці нещасної вдови? Я маю на увазі Реббі місіс Лагган. Якого ти радив приспати і, мабуть, вже приспав.

Обличчя містера Мак-Дьюї стало таким же вогняним, як і його чуприна, а очі — колючими і сердитими.

— Ага, вона тобі бідкалася, так?

— А хоч би й бідкалась, то що такого? Ні, вдова нічого не казала, у неї на обличчі все було написано. Я ж бачив, з якими очима вона йшла звідси. Тепер вона зовсім сама.

— Ти вважаєш, — із викликом продовжив Мак-Дьюї, — що я був до неї занадто суворим? Ну добре, припустімо, я зробив би так, що тварина протягнула ще три тижні, ну, може, місяць, або два. А далі? Фінал на нас чекав би той самісінький. І вдова однаково залишилася б одна як палець. Я ж порадив їй знайти іншого пса. Знаєш, прохачів, які благають, щоб я пристроїв десь їхню звірину, у місті предостатньо.

— Але ж вона любила саме того собаку — нещасного, розбитого, з хрипами у грудях, — і саме його присутність і дружба дарували старій відчуття спокою. Точнісінько те саме я можу сказати про господаря цього кабінету, який став частиною мого життя. Невже ти зовсім не віриш у силу любові, яка полегшує тягар наших обов’язків?..

Мак-Дьюї стенув плечима й нічого не сказав. Сам він колись і любив, і годив, він ладен був присвятити своє життя служінню медицині, але вона від нього відвернулася. Він любив свою дружину Анну Мак-Лін, але втратив її… Любов — це пастка, в ній завжди є якась небезпека. Якщо її уникнути, без неї краще, але це не завжди можливо, і тут йому згадалася дочка, і він подумав, як він любить свою дівчинку. Мабуть, жити набагато простіше, коли ти просто галузка, камінь або дерево, які нічого не відчувають.

Містер Педді нахмурив брови, поміркував — і нарешті сказав:

— Знаєш, має бути якась основа.

— Основа чого?

— І можливо, що така основа — це любов. Основа відносин між людиною та чотириногими, пернатими, лускатими, які сусідять з нею в лісі, в полі, у воді; словом, її земними братами і сестрами…

— Маячня! — форкнув Мак-Дьюї. — Усі ми лиш відголоски вселенської космічної аварії, закинуті на цю планету. І розумієш, спочатку всі були рівні. Але ми навчилися ходити прямо, в нас відокремився великий палець на руці — й ми їх перегнали. Просто їм поталанило менше.

Педді прискіпливо поглянув на Мак-Дьюї крізь скельця своїх окулярів у золотій оправі та з усмішкою мовив:

— Он як, Ендрю, а я й не знав, що ти вже зайшов так далеко. Отим припущенням, що ми принесені на землю зовні, ти сам послаблюєш свої позиції, щойно їх сформулювавши. А хто ж, дозволь тебе запитати, влаштував цю вселенську аварію? Сподіваюся, ти не настільки старомодний, щоб говорити, буцімто аварії стаються лише тому, що стаються, і все…

— Коли я запитаю, хто влаштував оту аварію, ти неодмінно скажеш, що це Бог.

— А хто ж крім нього?

— Анти-Бог! Системою керують так, що хай Бог милує. Я керував би нею набагато краще. — Мак-Дьюї пошукав на поличці й дістав пляшечку з ліками. Мопс голосно відригнув, насилу підвівся і послужливо встав на задні лапи. Лікар зі священиком перезирнулися — і голосно розреготались.