Томасина

12

Діловито ступаючи по Дамріт-стріт, містер Мак-Дьюї, без капелюха й парасолі, стрімко йшов крізь літню мжичку. Він повертався після дріб’язкового (на його думку) виклику до однієї пристаркуватої пані, яка мала кота і тримала його у дитячій колисці. Раптом біля нього наче з-під землі виросла чорна парасолька і почувся швидкий стукіт ніг, що намагалися йти в такт з його кроками.

— Ти не будеш проти, якщо я поговорю з малою? — поцікавився містер Педді, проминувши вітання й одразу переходячи до справи. А потім, ні сіло ні впало, додав: — Ти ж знаєш, скоро їй до недільної школи.

Втім, ця друга фраза аж ніяк не була випадковою: по-перше, вона відвернула увагу Мак-Дьюї, по-друге, пом’якшила значення першої, й громовий рев, що закипав у ньому й от-от мав вихопитися назовні, помер, так і не народившись. Мак-Дьюї розгубився, не зрозумівши, куди хилить Педді, й бажання шуміти минулося само собою.

— Не знаю, чи варто посилати Мері-Pya у недільну школу, — озвався він громовим голосом, а згодом, уже трішки тихіше, додав: — Та мати, була б не проти, і напевне, вона би пішла. — А за мить він додав: — Чорт забирай, чоловіче, чому ти причепився зі своєю школою саме тепер?

Ветеринар Мак-Дьюї уже другий тиждень поспіль місця собі не знаходив. Вдома він почувався чужинцем. Сідаючи до столу, він щоразу незмінно натикався на холодне мовчання дочки та її твердокам’яний погляд і змушений був вислуховувати нервові репліки місіс Мак-Кензі, яка старалася бодай чимось заповнити цю тишу в домі.

Більше Мак-Дьюї не намагався тиснути на доньку, не вимагав, щоб вона зверталася до нього, коли хотіла добавки. Вона в зародку придушила всі батькові спроби взяти її на пушку і завдала йому нищівної поразки. Хоч як Мак-Дьюї намагався порушити її мовчанку, всі його намагання були даремні. Дівчинка ще могла терпіти його присутність під час купання, та коли він казав їй молитися, вона лише міцніше стуляла губи, і батько в гніві вилітав з дитячої. Одного разу він почув, як Мері-Pya молиться в присутності місіс Мак-Кензі, й це добило його остаточно. Коли дівчинка стала перелічувати всіх тих, кому вона просила ласки від Бога, Мак-Дьюї прислухався. Так, він був певен, що його скоріш за все вже викреслено з переліку обраних, та одне, коли ти припускаєш, і зовсім інше — коли після слів «благослови і маму на небесах» ти не чуєш: «і тата». Для Ендрю Мак-Дьюї це стало справжнім ударом. Він завжди вважав молитву безглуздим набором слів і плаксивих прохань, до яких ніколи не опуститься справжній мужчина, і ось тепер, завмерши в коридорі між кімнатами своєю і дочки, почувався самотнім, як палець. А його розбурхана уява вже малювала дивні резолюції на полях гросбухів, що зберігаються в Небесній канцелярії: коли роздаватимуть Боже благословення, віднині й надалі ні за яких обставин не називати імені Ендрю Мак-Дьюї!

— Власне, — зізнався містер Педді, побачивши, що трохи збив войовничий запал свого друга, — я хочу випитати в дівчинки, чому вона з тобою не говорить. Недобре, коли така мала дочка і батько живуть під одним дахом — і словом не обмовляться одне до одного. Хоч яка була причина…

— Хоч яка була причина… хоч яка була причина… — люто перекривив його Мак-Дьюї. — Про які причини ти торочиш? Причина одна — її осляча впертість. — Він звернув до низенького пастора понурий погляд злих очей, але між ними стала чорна парасолька. І тоді він гукнув, намагаючись докричатись крізь неї: — Якщо в мене нічого не вийшло, невже ти думаєш, що тобі щось удасться? У неї впертості не менше, ніж… ніж… ніж у мене, якщо вже бути справедливим. Так що навіть не намагайся.

— Ти пропонував узяти когось замість кішки?

— Ще б пак! Одразу ж на другий день я приніс додому чудове сіамське кошеня — породисте, з родоводом. Поклав його їй на коліна, а вона те кошеня як скине на долівку, розверещалася, втекла до місіс Мак-Кензі, зарилася лицем у її фартух і верещала, поки я не виніс кошеня з дому. Довелося посадити його в клітку у ветеринарній клініці. Сусіди, мабуть, думали, що тато взявся за пасок. А хтозна, може, й треба було взятися…

— Биттям дитячої любові не доб’єшся, — зауважив містер Педді.

Мак-Дьюї похмуро кивнув. Невже любов — настільки делікатна штука, що досить злоби чи розчарування, аби все розлетілося на друзки? Ту ж мить йому занили руки — вони тужили за вагою тіла дівчинки, — а серце відчуло нестримне жадання ні з чим незрівнянної ніжності та запаху дитячих скронь, яких він торкався губами. І все одно Мак-Дьюї знав, що варто їй поглянути на нього отими важкими очима свого юного личка з міцно стуленими губами (аби, крий Боже, не зірватися і не озватися до нього!), як він опиниться в полоні чорної розпуки та ненависті до цієї жіночої іпостасі свого власного «я». Ну що вона знайшла в тій недолугій кішці?..

Іншою проблемою Мак-Дьюї були сусідські плітки. По місту ширились чутки про те, що у передостанньому будинку Аргайлського проїзду (авжеж, там, де живе ветлікар!) дочка вже довгенько не говорить із батьком. Бо той без вагомих підстав знову схопився за хлороформ і приспав її кішку. Ось бачите, казали пліткарі, немає диму без вогню: якщо кажуть, що Мак-Дьюї хлібом не годуй, дай зайвий раз когось приспати, то так і є. І от якщо він так по-бузувірськи повівся з кішкою, що належала його рідній дочці, то чи варт віддавати йому на поталу наших звірят? Ми вже не кажемо, що він — свавільний хам і грубіян, ладний втопити у ложці води за найменшу провину.

Плітки на цьому не спинялися і твердили, що після тої прикрої події з доччиною кішкою ветлікар занехав свої обов’язки, і Мак-Дьюї чудово розумів, що це може украй негативно позначитись на його справах, на кількості відвідувачів у приймальні. Мабуть, відлунки цих пліток уже докотилися до віддалених ферм, де Мак-Дьюї коли й не любили, то бодай поважали: за минулі півмісяця число звернень від фермерів значно поменшало.

— Не знаю! — гаркнув Мак-Дьюї, наче був один, без Педді. — Не знаю… нічого не можу зрозуміти. Якби я міг, то, чесне слово, оживив би ту кішку, заради неї оживив би… — А потім різко труснув кошлатою головою і сердито додав: — їй богу, якби вона ще раз принесла її до мене в такому стані, я все одно б її приспав.

— Інколи діти почуваються дуже самотньо, — почав містер Педді. — І хтозна, може, ті тварини хоч трохи розганяють цю самотність…

Кінець його фрази — «бо дівчинка росте без мами» — залишився несказаним, та Мак-Дьюї почув його так, ніби Педді промовив це вголос. Невже він ревнував малу до кішки, невже він міг заздрити їхнім стосункам? І саме тому не став вдаватися у причини її хвороби, а взяв і чимскоріше спекався? Зрештою, що зроблено, те зроблено. А дитина не буде самотньою, адже на вулиці у неї стільки друзів… Її постійно бачили в компанії з сусідськими дітлахами.

Мак-Дьюї не помічав, що донька після злощасної пригоди з кішкою замкнулася у собі, збайдужіла до друзів та розваг, а кожен наступний день лише подовжував її похмуру гру в мовчанку. Часто-густо, коли місіс Мак-Кензі була певна, що Мері-Pya десь гуляє з Х’юї Стерлінгом чи Джорді Мак-Наббом, та просто сиділа на березі Лоху, замислено дивилася у воду — і нічого не бачила в ній. Чи усамітнювалася в своїй кімнаті та сповна віддавалася тузі за померлою кішкою.

Друзі теж відступились від неї, адже діти — створіння чутливіші, вони скоріше за дорослих бачать дивні зміни і дивацьку поведінку однолітків, так само швидко викреслюють їх зі свого кола і дають спокій їм разом з їхніми примхами. Кілька разів наразившись на мовчазну відмову (Мері-Pya просто хитала головою, даючи зрозуміти, що не піде ні до гавані, ні по ягоди, ні на пікнік, який робив у себе вдома Х’юї Стерлінг), діти махнули на неї рукою. Сама того не помічаючи, Мері-Pya повільно, але неухильно покидала цей світ — такий невблаганний, жорстокий і несправедливий.

Містер Мак-Дьюї шумно зітхнув і сказав:

— Так, але що мені робити? Я був певен, що мине трохи часу, і ця гра їй набридне, але вона чим далі, тим завзятіша. Мене для неї наче не існує…

Містер Педді, затятий противник присипляння тварин, сказав:

— Піду, поговорю. Хтозна, раптом я зрозумію мотиви її поведінки…

Не кажучи більше ні слова, чоловіки дійшли до кінця Аргайлського проїзду.

— Побачиш, нічого у тебе не вийде, — сказав на прощання Мак-Дьюї, повертаючи до ветлікарні. Священик пішов собі далі, туди, де жив ветеринар і Мері-Руа.

Дівчинка, сиділа на сходах, і коли вона дивилася на священика, той вмить зауважив, що її погляд спрямований не назовні, а всередину. До того ж він був неприємно вражений її блідістю та худорбою. Куди й поділася ота здорова, життєрадісна Мері-Руа, яку він бачив до злощасної пригоди з кішкою всього півмісяця тому!

Містер Педді не став удавати веселість, натомість із украй серйозним виразом зняв капелюха, поставив у кут свій парасоль, наблизився до дівчинки і сів на кілька сходинок нижче неї. Як батькові великої родини йому були знайомі складнощі дитячої психіки, хай не всі, але все ж таки… І він вирішив розпочати з погоди, адже про неї можна говорити будь-коли.

— Уф, — зітхнувши, почав містер Педді, — і коли вже закінчиться мряка! Літо надворі, а воно мрячить і мрячить. За такої погоди тільки й роботи, що обсихати, а маленькі дівчатка мусять сидіти по домівках. А ходімо до нас, га? Пускатимеш бульбашки разом з Фіоною і малим Ендрю.

Він відчув, як у дівчинці наростає внутрішня боротьба, з якої віддалі їй довелося повернутися для цього. Коли ж вона врешті розкрила завісу своїх мріянь і мовчки похитала головою, відкидаючи запрошення, погляд її був твердіший за камінь.

Цілком несподівано вигляд цієї рудокосої дівчинки, що сиділа на сходах у мурованому будинку — сама, без друзів, без ляльок і без любимої тваринки — взяв містера Педді за живе і зачепив таємні струни його серця. Як провідник Божого промислу, він не міг спокійно споглядати рану, що зяяла у дівочій душі. Донині йому доводилося бачити таке лише в дорослих. Педді одразу визначив цю рану, як досвідчений лікар діагностує хворобу, щойно зайшовши до палати пацієнта.

— Мері-Руа, — лагідно, але цілком серйозно обізвався пастор, — я знаю, ти дуже тужиш за своєю кішкою Томасиною…

В очах дівчинки зблиснув ворожий вогник. Вона відвернулася від священика, але містер Педді продовжив:

— Я зараз бачу Томасину так, неначе вона тут, переді мною. Ану, погляньмо, чи я добре бачу. Якщо помилюся, то ти мене виправиш.

Мері-Руа, завагавшись, подивилася на пастора, а він лише того й чекав:

— Завдовжки Томасина була така, — священик показав руками, яка була завдовжки Томасина, — завширшки отака і отака на зріст. А колір в неї був такий, неначе хтось перемішав імбир з медовим тістечком і наніс його смугами їй на хутро. А на грудях у кішки була трикутна біла плямка, десь отака завбільшки, — і він пальцями показав розмір плями.

Мері-Руа похитала головою.

— Вона була кругла — отака!

Пастор кивнув.

— А правда. Знаєш, я пригадав, що в Томасини була кругла плямка і три білих лапки…

— Чотири!

— …і кінчик хвоста був біленький…

— Так, але зовсім трохи…

— Бачиш, як добре, — продовжував Педді. — Томасина мала гарну голівку, делікатні вушка з гострими кінчиками, трохи завеликі для її голови, і торчкуваті, неначе Томасина постійно щось слухала і знала щось таке, чого ми не знаємо.

Погляд дівчинки став пильним, зосередженим, вона тепер уважно ловила кожне слово священика і відзначала найменшу подробицю. Її лице пом’якшало, бліді щоки розрум’янились, а очі знову заблищали.

— А тепер її носик. Чи не забув я носик нашої Томасини? Він був такої барви, як теракотова черепиця на ризниці, з маленькою чорною цяточкою.

— Двома цяточками, — виправила його Мері-Pya і показала два пальці. Вона всміхнулася, у неї на щоках з’явилися чарівні ямочки.

— Точно дві, — погодився Педді. — Тепер я справді бачу другу цятку, трохи нижче першої. Просто треба як слід придивитися. А тепер її очі. Мері-Pya, ти пам’ятаєш очі Томасини?

Дівчинка жваво кивнула і стала чекати, що священик почне перший.

— Що й казати, очі Томасини були її найбільшою красою. Два смарагди, оправлені в золото. А язичок був пречудового рожевого кольору, як мої поліантові троянди, коли тільки розквітнуть. Пригадую, ви сиділи за чайним столиком, Томасина напроти тебе, на шиї серветка, а з її рота визирає рожевий кінчик язичка. Я тоді ще подумав: «О! Томасина їла на обід троянди, і одна пелюстка залишилася у роті!»

Мері-Pya засміялася, та так, що місіс Мак-Кензі, почувши звук, якого в домі вже давно не чули, виткнула з кухні голову: чи не сталося, бува, чогось?

— А то зовсім була не пелюстка! — радо скрикнула дівчинка. — Бо там був тільки язичок!

Педді кивнув.

— От бач, як я пошився в дурні через неіснуючі троянди. І знаєш, я дотепер пам’ятаю, які бездоганні манери були в Томасини. А як вона сиділа за столом — ну справжня тобі леді! До молока бралася лиш тоді, коли їй дозволяли, а як ти пригощала її бісквітом, то, перш ніж узяти його, вона обов’язково тричі тицялася в нього носом.

— Найбільше їй подобалися кминні тістечка, — зауважила Мері-Pya і запитала: — А навіщо вона тицялася носом?

— Ну, — замислився священик, — спробуй сама здогадатися. Може, просто обнюхувала, просто так, про всяк випадок, хоч це не дуже ввічливо, коли ти з друзями п’єш чай. А може, вона була надто вихована, і кожен такий рух мав означати: «О, це мені? Як мило з вашого боку! Гаразд, коли ви так наполягаєте…»

— Вона була ввічлива, — рішуче промовила дівчинка, ствердно киваючи головою.

— А ще пригадую, які прекрасні були її рухи, скільки гнучкості, грації було в її тілі. Як вона обм’якала у тебе на шиї і неначе спала.

— Вночі Томасина спала зі мною, — нагадала Мері-Руа. Її очі радісно зблиснули…

— А пам’ятаєш, як довірливо вона тебе гукала? Якось я йшов коло вас, ти з нею була надворі, і Томасина хотіла, щоб ти її помітила. І я все побачив.

Мері-Pya приставила маленький кулачок до кругленького підборіддя, подумала — і раптом муркнула, як муркала покійна Томасина, коли намагалась повідати подрузі щось особливе:

— Пррррум!

— Так, — погодився Педді, — саме «Пррррум», а не якось інакше. От бачиш, Мері-Pya, виявляється, Томасина й не помирала. Ми пригадали її до найменших подробиць, і вона знову перед нами як жива.

Дівчинка знову замовкла, пильно вдивляючись у Педді і наморщивши юне чоло під рудими завитками. Вона не до кінця зрозуміла зміст сказаного.

— Вона продовжує жити, — пояснив містер Педді, — у твоїх і моїх спогадах. Бачиш, вона не вмиратиме доти, доки ми будемо про неї думати, згадувати її, пам’ятати про її чесноти. І як захочеш її побачити, треба просто заплющити очі. Ці спогади завжди будуть з тобою. І час від часу вона буде приходити до твоїх снів, стократ прекрасніша й добріша, ніж була. Ану, заплющ очі, розкажи, що ти бачиш. Ну, вона така, як ми її тут описали?

Мері-Pya сильно, аж до зморшок, замружилась — і сказала:

— Така. — І додала, розмружившись і зазирнувши містерові Педді просто в очі: — Але я хочу, щоб вона була зі мною.

— Так-так, — кивнув священик. — Тепер ти знаєш, як це робиться: погукай її подумки, і вона неодмінно прийде. Мері-Pya, коли ти постаршаєш, то пізнаєш і іншу любов, а втрати, горе і все таке — не більше, ніж наші супутники на тернистій дорозі життя. І може, пригадаєш мої слова, що не буває у житті таких душевних ран, яких би не допомогла зцілити любляча пам’ять. Розумієш мене, Мері-Руа?

Замість відповіді, дівчинка замислено поглянула на пастора. І тоді містер Педді ризикнув перейти до вищих матерій.

— Томасина живе в нашій пам’яті, — промовив він, — і у пам’яті твого тата. Якби ти обійняла його, прошепотіла йому, як колись, що ти його любиш, ви могли б сісти разом і пригадати Томасину так, як щойно це зробили ми. І спогад про кішку тоді заграє новими барвами, адже пам’ять пригадує часом таке, на що ми зовсім не зважаємо…

Дівчинка хвильку подумала, обмислюючи пасторову пропозицію, і заперечно похитала головою — повільно, але твердо. Вона відкидала її. І пояснила:

— Я не зможу. Мій тато помер!

Тепер уже містер Педді переводив на дівчинку отетерілий погляд. Попри весь свій багаж життєвих знань, такий різкий поворот у розмові його відверто шокував.

— Але стривай, Мері-Pya!.. Так хіба можна казати! Твій тато не помер…

— Ні, помер, — серйозно, без жодних емоцій, але вперто повторила дівчинка. І додала: — Я вбила його.

— Ага, — тихо мовив містер Педді. Він, здається, починав розуміти, з якого боку дме вітер. — Це дуже зле. Як же ти вбила свого татка?

І Мері-Pya пригадала все. Вона залюбки, з насолодою згадала найменші подробиці уявного злочину і поділилася ними з розгубленим пастором. А Педді, що був і батьком, і духовним отцем, дістав першокласну нагоду переконатися, що його знання дитячої психіки не таке вже й глибоке.

— Я поклала його на довгий білий стіл, — розповідала дівчинка, — взяла ганчірку, накропила з пляшечки рідини і накрила йому ніс. Спочатку тато страшно морщився, і тоді я сіла на нього зверху й тримала ганчірку, допоки він не вгамувався. А коли він помер, я винесла його на купу з відходами, тоді переклала в коробку, обшиту шовком, надягнула жалобне вбрання, і ми пішли його ховати. Джеймі Брейд грав похоронну музику, але я раділа, що тато вмер, і не зронила жодної сльозинки.

Преподобний Педді спробував перейти у наступ — і запитав:

— А хто ж тоді приходить вечорами додому, сидить навпроти тебе за столом і відчуває, як гидко йому на душі, що ти не привіталася з ним, не озиваєшся до нього і навіть не цілуєш перед сном?

Подумавши хвильку, Мері-Pya з серйозним виглядом відповіла:

— Не знаю. — І додала по-дитячому прямо: — Я його не люблю.

Замолоду Ангус Педді був завзятим спортсменом і в які тільки ігри не грав! Тож він знав смак поразок і вмів достойно програвати. Важко зітхнувши, він підвівся, взяв свого капелюха з парасолем, підійшов до дівчинки і сказав:

— Мері-Pya, може, якось ми ще про це з тобою поговоримо. Іншим разом. — Священик ніжно поцілував нерухому дівчинку в бліду щоку і пішов.

Педді не міг не помітити, що лице Мері-Pya знову збліднуло, сині очі утратили блиск, а як він, озирнувшись на прощання, поглянув на неї, вона всім своїм виглядом нагадувала згорблену стару бабу. Неодмінно, подумав священик, треба сказати Ендрю, щоб він при нагоді попросив лікаря Стрейсея зайти до них і подивитися малу. Ану як у неї щось справді серйозне! Священик Педді був чоловік ерудований і уявляв у загальних рисах, наскільки серйозні бувають наслідки травм, що їх зазнала людина після тілесних ушкоджень чи сильного стресу. Коли семирічна дитина в один день утрачає кішку, що заміняла їй матір (тварина була приспана буквально в неї на очах!), а тоді мститься батькові, вбиваючи його в своїх думках, то тут, як не крути, потрібно йти до лікаря, бодай щоб з’ясувати, наскільки серйозна отримана психічна травма і до чого це може призвести. Він зайшов до ветклініки, щоб розділити з другом гіркоту поразки, але на роботі його не застав: Мак-Дьюї поїхав на виклик кудись у глибинку. А потім пастора обсіли інші клопоти, отже звернулися до лікаря Стрейсея вже тоді, коли було пізно.