Томасина

13

Дуже скоро Ендрю Мак-Дьюї мав чудову нагоду переконатися, що плітки, в яких фігурували він і кішка Томасина, стрімко ширяться не тільки Інверанохом, а й околицями, що могло серйозно позначитися на справах ветлікарні. Коли він приходив на пошту чи в аптеку, зіваки-балакуни, яких там завжди вистачало, змовкали наче за командою. Він відчував на собі їхні косі погляди, чув перешіптування в себе за спиною.

Щось із тих пліток доходило до нього, і загалом усе зводилось до наступного: якщо ветеринар Мак-Дьюї не зміг вилікувати доччину кішку (чи, може, просто не хотів вовтузитися з нею?), то який з нього лікар? і з якого це дива люди мусять вести до нього своїх милих звірят? лише для того, щоби він нараяв їх приспати?! А як уже й дочка не розмовляє з рідним батьком і як може уникає його, то це ж не просто так, і взагалі, відразлива зовнішність Мак-Дьюї — це тільки верхівка айсберга…

Роздратування і гнів, сором і розчарування робили свою чорну справу. Вдача Мак-Дьюї ставала дедалі нестерпніша, клієнти й пацієнти ветлікарні дедалі більше потерпали від його злостивості, агресії та дратівливості. Його громовий голос лунав іще гучніше та безцеремонніше, і подеколи в найневиннішій фразі він чув образи, докори й малоприємні натяки. Кінець кінцем, навіть ті, хто приїздив до Інвераноха лише на літо, стали вважати його напрочуд неприємним диваком, та що на весь окіл це був єдиний лікар для тварин, люди терпіли примхи Мак-Дьюї, а надто, коли заїжджі котики-собачки підхоплювали літню паршу, ставали жертвами кусючої комашні чи діставали прочуханки від тутешніх чотирилапих забіяк.

Постійні ж мешканці Інвераноха давно вже махнули на Мак-Дьюї рукою і знайшли нового лікаря — Безумну Лорі, яка жила сама у нетрях Глену, водила дружбу з чарівним народцем, спілкувалася з ангелами і так носилася з чотириногими, ніби й справді була не від світу сього. Колишні клієнти ветеринара Мак-Дьюї зачастили до лігва Рудої Глен-Ардаратської Чаклунки, і тепер срібний Дзвін Милосердя, причеплений до Відьомського Дуба поблизу лісової хати, дзенькав куди частіше.

Дізнався про це і Мак-Дьюї, все від тих же колишніх клієнтів. Лорі була його конкуренткою, самозванкою, що порушила правила гри, тож зустріч із нею, рано чи пізно, була неминуча.

Так, йому доводилося чути про неї раніше, він знав, що існує така собі Лорі, яка живе десь там у лісі. Теревені про неї розводили здебільшого тутешні диваки: Реб Мак-Кехні, котрий, хильнувши зайвого, міг годинами декламувати з пам’яті вірші Роберта Бернса, зазвичай уже за дверима «Ручок Королеви» (це був його постійний паб), або пристаркувата Мері, що збирала на вулицях клапті паперу та всілякий мотлох. Для тутешнього люду Лорі була всього лише мазком на тлі довкільного пейзажу, і лиш коли виникала потреба подивувати уяву заїжджого гостя, вона перевтілювалась у чаклунку, що мешкає у диких заростях на неприступному крутосхилі, спілкується з духами, розуміє мову тварин і наганяє такий жах на маленьких дітей, що вони і на гарматний постріл не наблизяться до її лісової оселі.

Закуповуючись у бакалії, аптеці чи універмазі, зрідка можна було наткнутися на скромну молоду жінку з рудою кучмою та широко посадженими зеленкуватими очима. Проста собі, нічим не примітна особа. І тільки придивившись уважніше, можна було розібрати вираз надзвичайної привітності в її очах і з певністю сказати, що ось вона, Руда Чаклунка, Безумна Лорі Мак-Грегор власною персоною, спустилася до міста з гір. Зрідка вона робила вилазки до Інвераноха, щоб купити речі першої необхідності для себе та для своїх хвостатих друзів і пацієнтів.

Але містер Мак-Дьюї ніколи з нею не зустрічався, бо Інверанох таки місто, а не село, де всі всіх знають, і шляхи їхні могли ніколи не зустрітися. Якогось особливого інтересу до її персони у нього теж не виникало, оскільки місцеві дива рідко цікавлять тих, чиє життя і так минає коло них.

А ось тепер усі шепочуться, як занадились. Тут почуєш слівце, там — два, щось долетить до Віллі Беннока, який мав гострий слух і був до останнього вірний своєму патронові. Тут ненароком почуєш: «…о, вона вміє знайти підхід. Тільки торкнулася голови, і старий доходяга перетворився на грайливе цуценя». Там мимохіть підслухаєш: «…говорять, вона добре знається на чарах, і не дай Боже її розгнівати…» А ще десь хтось сичить: «…потарбайте Дзвін Милосердя, вона не вижене від себе, і навіть пенса за роботу не візьме. А дикі звірі їдять з її рук…»

Ветеринар Мак-Дьюї їхав на одну з околишніх ферм із санітарною перевіркою. Шлях на ферму пролягав повз широкий вигін перед узгір’ями Глен-Ардарату, де ще й досі таборилися цигани. Мак-Дьюї вів свій джип і думав про плітки; і чим довше він думав, тим більше вони його дратували.

Від розставлених підковою фургонів та кибиток у вранішнє туманне небо здіймалися сизі цівки диму, у полі яскріли строкаті циганські вбрання, та лунко стукав десь на віддалі ковальський молот: не інакше, як коваль підковував коней.

У кінці табору стояла низка фургонів, перероблених на клітки. У тих клітках сиділи звірі.

Судячи з усього, поліція не мала претензій до цих волоцюг. Принаймні, Мак-Дьюї не чув, аби хтось на них скаржився. Циганки, озброєні колодами заяложених карт таро, віщували долю, хтось торгував добротним мідним та бляшаним причандаллям: бляхарство й лудіння споконвічно вважалися суто циганським ремеслом. Місцевий люд тримався подалі від табору: чорняві блудяги не викликали в них довіри. А сезонні відпочивальники, не розбираючи за його різнобарв’ям, яке становило приємний для ока контраст із суворим гористим пейзажем, ані бруду, ані первісної жорстокості, ані нелюдяного ставлення, і взагалі примудрялися знаходити у їхньому житті якусь романтику.

Мак-Дьюї їхав дорогою, що прямувала до гірських схилів, і скоса позирав на табір; задля цих брудних волоцюг він навіть мізинцем не ворухне. З чуток, що линули від ферми до ферми, він знав про цю банду чи не більше за поліцію. Був серед них приборкувач ведмедів — здоровезне, вічно п’яне бурмило, цілком можливо, що нащадок відомих на Балканах ведмежатників, істот жорстоких і нещадних. Трохи обжившись на вигоні, цигани вирішили, що поліція далеко, і можна без остраху влаштовувати циркові вистави для заїжджого люду.

А втім, яке йому до того діло? Він знав: якби поліція була на місці, вона б давно навела тут порядок, цигани тут не стояли б, а поїхали далі, щоб морочити голову іншому окружному констеблеві… І раптом сталася подія, яка примусила Мак-Дьюї забути про циганський табір, натомість ожививши в пам’яті чутки про лісову чаклунку та її винятковий дар лікувати тварин.

На відрізку кам’янистої дороги між Глен-Ардаратом та Беннокстайлом, хутірцем, що лежав трохи вище, ветеринару трапився парубійко-погонич із круторогою плямистою коровою ерширської породи, яку він поганяв гостреньким ясеневим прутиком.

Мак-Дьюї зупинився, перехилився через дверцята і закричав на сільський штиб:

— Як ся маєш, здоровило? А куди це фермер Кінкерлі послав свою Розеллу?

Мак-Дьюї знав клички, родовід і прикмети всіх тутешніх корів, биків і коней.

Хлопець теж зупинився і зміряв Мак-Дьюї байдужим незворушним поглядом: горда горянська вдача будь-яке запитання сприймає як чужинське вторгнення. Але, трохи подумавши, він вирішив-таки відповісти, адже доручення його було не з приємних, і хлопець був радий, що з’явилася нагода перекинутися з кимось слівцем.

— Перестала доїтися, — відповів він співучим фальцетом. — Усю ніч стояла мукала, а вранці фермер Кінкерлі й каже, що в неї дійки сухі, наче пляшка з-під віскі, ну хоч би вам краплинка молока!..

Мак-Дьюї презирливо форкнув.

— І ви, мабуть, подумали, що як поганяти корову полями, лісами, як фокстер’єра, то в неї все мине, так? Дай гляну, що там з нею, однаково я тут.

Довгий як дишель, та не вельми тямущий погонич налякано поглянув на Мак-Дьюї, котрий уже взяв саквояж і збирався вилазити з джипа, позадкував до корови — і крикнув:

— Ні, ні! — закричав він. — Вас тут якраз не треба. Я маю завести корову до Рудої Чаклунки у Глені! Господар казав, щоби тільки туди. І навіть дав мені грошей, щоб я їй заплатив. Я, правду кажучи, не вірю, що вона чаклунка, та все одно не хочу з нею зв’язуватися. Ви знаєте Безумну Лорі? Ану, як справді ще напустить щось на мене!

У Мак-Дьюї наче вибухнув вулкан.

— Йолопе, що ти верзеш?! Ти і твій хазяїн Кінкерлі геть-чисто з глузду з’їхали? Ну що ж, ідіть до дурнуватої старої, після її шептань ваша корова дасть швидше кілька пінт пива, ніж хоч краплю молока!

Обличчя в пастуха неначе скам’яніло.

— А я, що… хазяїн каже, те й роблю. Ви думаєте, що я хочу туди йти? А коли я її побачу, треба зробити отак, — і він показав знак, що мав захищати від пристріту: кулак із відстовбурченими пальцями — великим і мізинцем.

— Геть з очей моїх! — гаркнув Мак-Дьюї. — Заїду до твого фермера, скажу йому пару слів, і тоді побачимо, кому люди дзвонитимуть, коли в когось корова захворіє.

Фермер Кінкерлі був грубуватий опецькуватий чоловік із завеликою, як на його габарити, кошлатою головою. Він належав до тієї когорти людей, які, перш ніж відповісти на запитання, мають посмоктати люльку і все як слід обдумати; які знають, чого вони хочуть, чудово розуміють, що їм можна, а що ні, і кажуть те, що думають. Коли джип ветеринара з сердитим гудінням в’їхав у фермерський двір, де Кінкерлі, підтримуючи гігієну, мив з пожежної кишки корівник, Мак-Дьюї не став сваритися, кричати чи страшити.

— Дай Боже, — недбало кинув Кінкерлі розлюченому ветеринару. — Не зліться так, бо луснете. Він перевів погляд на Мак-Дьюї, випустив із люльки цівку диму, і коли та попливла над його головою, продовжив: — У моєї корови немає жодної хвороби, за наявності якої я мушу сповістити відповідні служби. А як у неї пропадає молоко, я вільний послати її, куди мені заманеться. І нікого, крім мене та неї, це не має обходити!..

Обурений Мак-Дьюї, який був за півкроку від того, щоб переступити рамки пристойності, опанував себе і сказав:

— Ваша правда, Кінкерлі, я й справді не маю за що на вас сердитись. Одного не розумію: чого ви всі неначе показилися? Ви ж дотепер не мали претензій до моєї роботи, і коли у вас хворіла худоба, то не впадали у дідівські забобони і не вели її до ворожок.

Кінкерлі був незворушний, як стіна. Він присмоктався до своєї люльки і пихкав нею, пихкав, так що Мак-Дьюї вже й не сподівався щось від нього почути. Та раптом фермер відповів:

— Ач, містере Мак-Дьюї, все міняється. І часом повертається назад. Та хай там як, а я не дозволю першому-ліпшому пхати носа в мої справи. От я ж до вас не пхаюся. Як побачите щось таке, що має стосунок до вас, якісь там санітарні порушення абощо, ласкаво просимо, а як ні — приємно було побалакати! Зрештою, я вас до себе не викликав…

На мить ветеринар навис над невисоким фермером страхітливою брилою — руда борода відстовбурчена, руки в піджачних кишенях стиснуті в кулаки, очі горять… Але опецькуватий Кінкерлі без остраху дивився на Мак-Дьюї, і той зрозумів, що коли зараз не відступить, то наступне кільце диму піде йому в обличчя. Він одійшов, розвернувся на п’ятах, сів у джип, газонув, і, ревнувши, машина покинула фермерський двір. Коли горянин щось узяв собі в голову — ти йому хоч кіл на ній теши, а він своє знає. І з таким сперечатися — тільки час марнувати.

А от Безумна Лорі, мабуть, не горянка, і Мак-Дьюї вирішив за першої ж нагоди поспілкуватися з цією лісовичкою.

Коли він повернувся до себе, Віллі Беннок був поглинутий роботою: готував зразки тканин для вивчення під мікроскопом. Мак-Дьюї привів себе до ладу і, вдягнувши свіжий халат, виткнув голову в двері приймальні, та не побачив там нікого, крім преподобного Ангуса Педді з його незмінним мопсом. Деккі сопів, відригував і закочував очі, словом, страждав від своєї недуги. Кругленький низенький священик тримався ніяково, йому начебто було незручно, що він знову діймає Мак-Дьюї своїм собацюрою.

Мак-Дьюї жестом запросив його заходити і похмурим поглядом обвів приймальню, не усвідомлюючи того, наскільки нелогічні його почуття. Спочатку він сердився, коли приймальня була переповнена, а тепер йому, бачте, не подобається, що в ній порожньо, хоч покотись. Цього разу він не став жартувати з Педді, а просто підійшов до полички і завченим рухом зняв з неї заповітну пляшечку з ліками.

Відверто кажучи, Мак-Дьюї зрадів появі свого друга, бо відчував, що він і тільки він зможе щось розказати про таємничу мешканку Глену. Востаннє вони бачились тоді, коли святий отець у двох словах повідав йому про невдачу, якою закінчилися його намагання вплинути на Мері-Pya або ж бодай розтермосити її, та порадив Мак-Дьюї довіритися часові, який все лікує, і ще, про всяк випадок, звернутися до тутешнього лікаря. До першої частини поради Мак-Дьюї прислухався, а другу пропустив повз вуха.

Мак-Дьюї одразу перейшов до складної проблеми, яка постала перед ним у повен зріст.

— Послухай, Ангусе, що ти можеш сказати про напівбожевільну жінку на ім’я Лорі, що живе десь у Глені та корчить із себе велику знахарку?

Священик опустився на стілець. Він уже був готовий почути від Мак-Дьюї щось подібне. І тепер, коли це запитання пролунало, Педді сподівався, що зможе все належним чином залагодити. Та з відповіддю він не поспішав. Натомість відкоркував пляшку з рідиною, влив кілька крапельок псові у пащу, полегшуючи кольки, а потім став гладити його по череву і гладив, поки пес гучно відригнув. Вони всміхнулись одночасно — чорний зморшкуватий мопс і його коротенький кругленький господар. І коли Педді став відповідати Мак-Дьюї, слід від цієї усмішки ще лежав на його вустах.

— Ендрю, я не назвав би її божевільною, нехай навіть наполовину. Відстороненою — можливо, у тому сенсі, що людина знайшла собі інший, кращий світ і відсторонилася від цього. Ну й вже точно вона не чаклунка.

— Ага! То, значить, ти про неї чув. Але ж не могли її просто так, без причин, обізвати Безумною Лорі. Крім того, вона займається ветеринарною практикою, не маючи відповідної ліцензії, і цьому слід покласти край. Сьогодні вранці я бачив одного з моїх клієнтів. У його корови зникло молоко, і він послав тварину до ворожки, мабуть, щоб вона щось нашептала. Та й у приймальні, ти, мабуть, помітив, сьогодні зранку щось не дуже людно. Так от, я вважаю, що винна у цьому вона.

Попри величезний досвід спілкування з людьми, Педді так і не знав, як відкрити чоловікові очі на його ж таки вади та помилки, яких той навіть упритул не бачив. Відкриєш правду, скажеш йому все, як є, — і просто втратиш друга. І коли йшлося про це, він бачив, яка прірва пролягає між ним та Мак-Дьюї. Звісно, не така, як різниця в їхніх характерах, вона більше скидалася на класичний приклад протиріч, які були ускладнені життям у цьому світі — не тому, що був створений і керувався Богом, а в іншому, некерованому, що виник унаслідок космічної катастрофи.

Для містера Педді, який був простий чоловік і водночас глибокий богослов, безвір’я вже само по собі було карою: воно висіло над безбожником, наче караючий меч. Та Педді пречудово розумів, що зараз — не та пора, коли слід відкривати очі на подібні речі. І він просто спитав:

— Що ти будеш робити?

— Як на мене, найпростіше — це відвести її до відділку або прийти туди самому і заявити на неї. Для лікарів-самозванців, навіть ветеринарних, є серйозна стаття.

Містерові Педді начебто стало трохи зле.

— Боже мій, — промовив він, — боюся, це було б найгіршим вибором. Розумієш, Лорі за свою роботу ні з кого навіть пенні не взяла. І на твоєму місці я не став би заявляти в поліцію.

Войовнича борода Мак-Дьюї стала дибки.

— А цікаво, чому? В нас є якісь закони, чи ні? Людина витрачає час і гроші, щоб отримати освіту, роботу — і що? Дорогу їй перебігає вискочка, яка вдає великого звіриного цілителя, варить смердючі трав’яні пійла і псує звірину! Хіба це правильно? Особисто я з цим не згідний.

Містер Педді зітхнув.

— Твоя правда, закон є закон. Це завжди було каменем спотикання. Та бачиш, поліція гарної думки про Лорі, бо жінка вона щира, добра, а в них така робота, що мати справу доводиться здебільшого з людьми поганими, тому в них від самого початку буде упередження проти неї…

— Ти хочеш сказати, що коли зажадати від них виконання їхніх прямих обов’язків, вони можуть відмовитись?

— Це не ті, що відмовляться. Наші полісмени — надійні люди із суто шотландським почуттям обов’язку, ось тільки…

— Що — тільки? Якби я звинуватив цю жінку в…

— Так, так, звичайно. Але дай я спробую пояснити це так…

Тут містер Педді зробив паузу, взяв свого Деккі на руки, повернув горічерева, як дитину, чи радше невелике чорноморде порося. Збоку це виглядало напрочуд комічно: біласті собачі очиська на тлі чорної сутани, розкинуті собачі лапи, і священик, що ніжно масажує псове черево. Та коли той же Педді починав розповідати притчу, його постава та випромінювана ним внутрішня доброта найменше викликали бажання усміхнутися.

— Місіс Клахан каже місіс Куросс, своїй сусідці: «Місіс Куросс, сьогодні від самого ранку мене морозить і дере в горлі. Мені так зле, що я ледве стою на ногах, а в мене ще купа прання». Місіс Куросс питає: «Слухайте, місіс Клахан, ви коли-небудь пробували мікстуру Еванса? Найперший засіб якраз від вашої хвороби. Півроку тому, коли мені від ознобу зуб на зуб не попадав, вона за мить поставила мене на ноги. Здається, у шафці під сходами ще залишилося півпляшечки. Давайте я вам принесу».

Містер Педді перекинув мопса долічерева і став масажувати йому поперек та куприк, де брав свій початок закручений хвіст. Коли на псовій морді зобразилося невимовне блаженство, він продовжив:

— Місіс Куросс принесла мікстуру, і місіс Клахан, котра не страждала нічим, крім гори брудної білизни, яка чекала її рук, випила трохи мікстури, відчула, як по тілу розливається тепло, а в голові легенько паморочиться (через високий вміст спирту в мікстурі), і цілком одужала. То невже лікар Стрейсей має судитися з місіс Куросс і закидати їй, що вона займається лікарською практикою, не маючи потрібних на те дозволів?

Він трохи помовчав, чекаючи, поки друг переварить почуте, і тоді резюмував:

— Ось так, друже Ендрю, ти виглядатимеш не краще, коли в суді вергатимеш громи та блискавки на жінку, яка — і поліція це підтвердить — тільки й робила, що допомагала самотньому пастухові чи фермерові з хворою худобиною або порадила дитині чи жінці, як вивести глистів у пса чи у кота.

Містер Мак-Дьюї форкнув — напівзгідливо-напівзневажливо.

— Так, так, — промовив він, — думаю, твоя правда. Жінки завжди стають предметами сентиментального фаворитизму. Що ж, коли тобі стільки про неї відомо, то ти й підеш до неї.

— Ах, он воно що, — відказав містер Педді. — Я б не сказав, що добре її знаю. Її ніхто не знає.

— Гм, що? Але ж це нонсенс, Ангусе. Хтось неодмінно мусить її знати. Звідкись же вона взялася. Зрештою, є ж якась біографія…

Містер Педді на хвильку замислився і потім, мабуть, звертаючись не так до Мак-Дьюї, як до себе, тихенько сказав:

— Невже всі мусять мати біографію? — І сам відповів: — У певному сенсі — можливо, але що це міняє? Звуть її Лорі Мак-Грегор. Фермерська хатина і сарай у Глені роками стояли пусткою. І от якось там оселилася вона. Ніхто не знає, звідки вона прийшла, та ніхто й не питав. Займається ткацтвом. А раптом це остання з норн, що відбилась від решти сестер?..

Мак-Дьюї знову поморщився.

— Що ж, тобі й карти в руки. Психічні часто дослухаються до пастора, коли…

Містер Педді зітхнув, скрушно похитав головою і сказав:

— Ти так і не зрозумів, чому я не хочу туди йти. Я жодним чином не втручатимуся в Лоріне життя, не вдиратимусь до її світу. Я шаную її як людину, яка бачить наш світ і наш спосіб життя, але не приймає ні того, ні того. Її стосунки з ним не такі, як у нас; її призначення — допомагати немічним тваринам, пораненим або хворим. Таких, як вона, французи називають Une vraie religieuse.[27] їх небагато залишилося у цьому світі.

Мак-Дьюї, відчуваючи, як уривається йому терпець, різко сказав:

— От хто по-справжньому безумний, так це твої religieuse. Що ж, гадаю, ти не будеш проти, якщо я сам піду до тієї особи, котра віднімає в мене хліб, і покладу край її втручанням.

Ангус Педді замислився, сидячи на краєчку стільця та все почухуючи свого мопса, а в голові йому крутився цілий клубок проблем, що виникали після того, як Мак-Дьюї заявив про свій намір. І все ж таки йому здалося, що він бачить, точніше, відчуває, можливу розстановку сил, і вирішив, що просто зобов’язаний попередити друга. Він підвівся, поставив собаку на землю, пильно оглянув Мак-Дьюї і, надягаючи на маківку капелюх, сказав:

— Ні, я зовсім не проти. Але знай, Ендрю, на твоєму місці я діяв би дуже обережно. Якщо ти вже налаштувався йти, то будь готовий до найгіршого!

Мак-Дьюї розлютився:

— Найгіршого! Найгіршого? Ангусе, чи ти вже й сам здурів? Та ти хоч поясни, що до чого…

І тільки тепер Педді по-справжньому розгубився.

— Я… — почав він і раптом зам’явся.

— Ну-ну, — нетерпеливився Мак-Дьюї.

— Коли я в твоїй присутності звертаюся до Бога, поводься стриманіше, — попросив його Педді. — Бачиш, Бог — моя професія, моє покликання. От уяви, що я дратуюся щоразу, коли ти кажеш, що маєш щепити корів проти чорної ніжки чи колоти ягнят від дизентерії.

Мак-Дьюї мовчки чекав, що Педді скаже ще.

— Мені здається, що Лорі дуже близька до Бога. Її життя — це спосіб, який вона обрала, щоб виявляти Богові свою любов, шанувати його, — от і все…

— А чим я ризикую, на що наражаюся, коли переговорю з нею?

Священик узяв свого пса, ліки — і відповів:

— На те, що сам полюбиш Його.

І взявши свого Деккі під пахву, вийшов із кабінету. Та двері, щойно зачинившись, знову розчинилися, і в їхньому отворі знову з’явилася священикова голова.

— Якщо ти все-таки не передумаєш і підеш, — промовив він, — не здумай стукати у двері: на стукіт вона не відчинить, хоч би хто то був. Там є Відьомське Дерево з дзвоником — великий дуб, який росте перед будинком. У нього дзвонять власники тварин, яким потрібна допомога, а деколи, як я зрозумів, і самі тварини. Він зветься Дзвін Милосердя.

— Навіть не подумаю! — прогуркотів Мак-Дьюї. — З якого це дива?..

Очі Педді з цікавістю ковзнули по його фігурі.

— З такого, що коли хтось і потребує милосердя, то це ти — Ендрю Мак-Дьюї, — сказав він на завершення і пішов, безгучно зачинивши двері.