Томасина

7

Неподалік від затоки Лох-Фін, у містечку Інверанох, на задвірках ветлікарні Ендрю Мак-Дьюї стояла сміттєспалювальна піч і лежала купа відходів. І до обов’язків тутешнього медбрата Віллі Беннока входило ближче до вечора скинути їх у піч та спалити — лікарняні відходи і тварин, померлих у лікарні від хвороб чи приспаних за порадою містера Мак-Дьюї.

Ветеринар, палкий шанувальник гігієни, наказував складати мертвих тварин просто на купу відходів, і вони безмовно дожидали часу, коли Віллі Беннок віддасть їх на поталу сміттєспалювальній печі — сучасній штукерїї з електроспіраллю та димовловлювачем. Від занадто цікавих сусідів цей клапоть лікарняної території ховав височенький паркан. Ще один, нижчий паркан відділяв цей задвірок від присадибної ділянки, де місіс Мак-Кензі не покладаючи рук вирощувала якусь травичку, квіти й різну зеленину.

Ошатні, доглянуті грядки місіс Мак-Кензі нерідко ставали предметом добродушних жартів містера Мак-Дьюї і навіть преподобного Педді, коли той інколи приходив скоротати вечір у товаристві свого друга. Щоправда, вони віддавали й належне її квітам, редису, цибулі чи моркві; словом, усякій порослі, що цвіла чи родила у даний момент. Отак на двох сусідніх п’ятачках за Аргайлським проїздом спокійно уживалися життя і смерть.

До обіду залишалася ціла година, і місіс Мак-Кензі була у горішній кімнаті, яку відвели їй для всяких справ типу шитва, латання та пришивання мережив. Зараз вона прасувала білизну і не бачила, як Мері-Pya з порожніми руками повернулася з дому скорботи, яким стала для неї ветлікарня. Сльози лилися річкою по дівочих щоках, але вона вже не ридала, тільки безперервно схлипувала, ніби плач став її звичним станом, як колись була усмішка або сміх, і зараз вона тільки те й робитиме, що литиме сльози за кішкою.

Попри мокрі очі, у рухах дівчинки читалася похмура рішучість. У домі вона швидко приборкала своє горе, гіркі ридання помалу перейшли на тихі схлипи й зітхання, і по деякім часі це було єдине, що виказувало пережите.

Зачинивши за собою двері, Мері-Pya хвилинку постояла, прислухаючись до звуків прасування та набожного бурмотіння, що линули з горішньої кімнати і красномовно свідчили, що місіс Мак-Кензі тихо й мирно займається звичними справами. Через їдальню дівчинка пройшла на кухню, де стояла недоторкана мисочка з молоком. Хатня робітниця лишила її, гадаючи, що кішка повернеться з клініки жива та здорова, а отже, й голодна.

Руда Мері, яка тепер була сама рішучість, перейшла через блюдце, навіть не глянувши на нього, чорним ходом вийшла у двір і зразу ж рушила до паркана, що відділяв будинок од ветлікарні. Паркан сягав їй вище голови.

Роззирнувшись, вона відшукала кілька дерев’яних ящиків, спорудила з них таку-сяку подобу сходів, залізла нагору і визирнула за паркан. Там, на купі відходів, безвольно розпластавшись, неначе кимось викинутий хутряний непотріб, лежала бездиханна Томасина. Очі в кішки були заплющені, одна губа ледь розкрита, з-під неї біліли котячі зуби.

З нечуваною досі хвацькістю, котра, мабуть, дрімала десь у глибинах свідомості, готова на все Мері-Pya уважно оглянула тильні вікна обох будинків. Порожньо, ані постаті. Місіс Мак-Кензі була надто заклопотана прасуванням і псалмами — прасуючи, вона завжди співала щось церковне. Мабуть, розжарена праска навіювала їй думки про пекло, яке чекає грішні душі. А батько з Віллі Бенноком, якщо вони ще у лікарні, скоріш за все, в операційній, а та виходить вікнами на вулицю.

Дівчинка спритно перемахнула паркан, повисла на руках — і скочила на землю. Підбігши до купи з відходами, вона забрала мертву кішку, мов та невтішна шотландська вдова, яка чекає присмерку, а з ним — і закінчення битви, а потім у темряві шукає між загиблими своїх близьких, гукає імена своїх мужчин і мовчки збирає неживі тіла та забирає їх, щоб поховати там, де жоден ворог не знайде їх, не поглумиться з мертвих героїв.

Мері-Pya перекинула Томасину через плече, як нерідко робила ще з нею живою, нашвидку спорудила з ящиків ще одні східці, піднялася — і зіштовхнула геть, щоб нікому не спало на думку, що тут хтось міг бути. Акуратно, щоб не пошкодити розкішні айстри, левкої та турецьку гвоздику, дівчинка зійшла на город місіс Мак-Кензі і, замітаючи сліди, так само розібрала сходи й з цього боку. Наприкінці городу була хвіртка, і Мері-Руа, притискаючи до себе ще не задубілу Томасину, швиденько вибігла геть, причинила за собою хвіртку — та й пішла собі.

їхня вулиця була на південній околиці міста. Хвилі прибою накочувались на гальковий пляж та вузенькі піщані відкоси, по берегу в пошуках поживи блукало морське птаство, а трохи далі, за якусь сотню ярдів, здіймаючись над рівнем моря, височів підлісок із сіруватих ясенів, гладеньких буків та вузлистих дубів. До цього ліску, з якого починалися володіння тутешнього лерда, і мчала Мері-Руа зі своєю безцінною ношею. Вона бігла щосили, немов хотіла якнайшвидше зникнути в цьому лісі, побоюючись, що коли її горе дожене її тут, на рівнині, вона вже ніколи не звільниться від нього.

Дівчинка спинилася біля старого дуба-велета, такого давнього, що корені його випиналися з-під землі, неначе вени старигана, утворюючи моховиті складки. І в одну з таких складок з розгону бухнулася Мері-Руа з мертвою кішкою на плечі. Сьогодні, у день, який починався просто та буденно, як і багато інших днів, вона втратила все, що у неї було.

Дівчинка втратила не тільки кішку, свою супутницю і подругу, нещадно від неї відірвану. Вона втратила й батька.

Розтягнувшись на землі, вона нарешті дала волю почуттям. Мері-Руа оплакувала померлу і щосили била моховитий грунт ногами й кулачками. Її лице то відривалося від землі, то знову заривалася у мох, і вона безнастанно вигукувала миле серцю ім’я Томасини, аж поки плач її душі не залив увесь ліс, дійшовши до вух Х’юї Стерлінга. Власне, хлопець і прийшов до Мері-Руа, коли почув її ридання.

Х’юї, син лерда, власника великого маєтку, що в оточенні парку стояв на пагорбі десь за милю од берега, був симпатичний десятирічний хлопчак. У нього були сині-сині очі, чорні брови, довгі вії та чорна кучерява кучма, густа і тверда. Високі вилиці, високе чоло, квадратне підборіддя — все це свідчило про належність до клану Кемпбеллів. Х’юї був першим учнем у парафіяльній школі, куди ходили діти всіх суспільних верств і статків як із самого Інвераноха, так і з міських околиць, хоча й літні канікули, коли він нікому нічого не був винний, хлопець теж цінував і любив.

Х’юї, у шортах і білій сорочці, підійшов до дівчинки ближче, опустивсь коло неї навпочіпки та уважно оглянув нерухоме котяче тільце.

— Привіт, Мері-Pya. Ого, а що це з Томасиною? Невже здохла?

Мері підвела зарошене слізьми обличчя — побачила свого друга й заступника — і вилила йому все, як на сповіді.

— Вона була хвора, і тато вбив її! — душачись слізьми, пояснила вона. — Сьогодні вранці вона не могла встати на лапки, а коли я принесла її татові, він сказав Віллі Бенноку, щоб він приспав її. І вона вмерла.

Х’юї ще раз уважно оглянув кішку, про всяк випадок штурхонув мертве тіло. Солодкуватий запах хлороформу ще витав над Томасиною, і він поморщився. Жвава уява швидко намалювала йому картину нинішньої трагедії. Там, де він ріс, до домашніх тварин — собак, котів, коней, корів — ставилися без надмірного пієтету, а крім того, йому не раз доводилося бачити, як здорова ще вчора тварина сьогодні билася в агонії, й тоді не залишалося нічого іншого, крім як пристрелити її, аби покласти край її стражданням. І тому хлопець просто сказав:

— Мері-Pya, а може, це й краще? Може, кицька хворіла так важко, що й тато їй не міг допомогти…

Дівчинка зміряла хлопця нищівним поглядом, і стільки було в ньому відчаю та ненависті, що Х’юї, трохи чутливіший за інших хлопчаків, одразу збагнув, що схибив. І вже нічим не міг спинити нову хвилю сліз і ридань, коли дівчинка, не чекавши від друга такої підступності, в розпачі закричала:

— Тато навіть не намагався їй допомогти. Він просто взяв і вбив її. — Трохи згодом вона додала: — Тебе я теж ненавиджу…

У нападі невтішного горя дівчинка припала обличчям до землі, її маленькі нігті судомно вп’ялися в мох.

Розгублений Х’юї, не знаючи, що робити, вирішив пом’янути покійну незлим тихим словом.

— Гарна кішка була… Не побивайся ти так, Мері-Руа, бо так і до біди поплакатись не довго. Томасина вже, мабуть, на небі, їй там добре. Літає, вимахує крилами, ловить крилатих мишей…

Дівчинка кинула на хлопчика побіжний погляд. Люті в її очах поменшало, але ридання й далі струшували її тіло. Х’юї не міг розділити її горе, бо світ, у якому він мешкав, кишів різноманітними котами, які водилися в коморах, у хлівах, відсипалися у кухонному запічку, і всі коти були для нього «на одне лице». Та він був уражений, зворушений, ба навіть наляканий тим, як близько до серця сприйняла свою втрату його подруга. Бувши ровесником Мері-Pya, Х’юї швиденько зрозумів, що Мері-Pya втратила не тільки нерозлучну компаньйонку — вона втратила віру в свого тата. Він не міг зарадити чужому горю, і йому було надзвичайно шкода дівчинки.

Х’юї доводилося чути про людей, що часом помирали від важких переживань. Якщо він не зможе допомогти своїй безцінній компаньйонці, якій він ціле літо був і опікун, і залицяльник, вона, чого доброго, сидітиме і ревітиме над здохлою кішкою, поки сама не помре.

Хлопчик був досить дорослий, аби в таку критичну мить згадати: коли ти не можеш когось заспокоїти, треба відволікти його від чорних дум, змусити думати про щось інше. І Х’юї сказав:

— Послухай, Мері-Pya, що ми зробимо. Ми поховаємо Томасину, поховаємо так, як ще не ховали жодну кішку на світі. Мері!.. Мері-Pya!.. Чуєш мене? Просто сьогодні влаштуємо їй грандіозний похорон. У мене є коробка з оксамиту, якраз підійде на труну. Застелимо її всередині молодим вереском — це буде підстилка для кішки, м’якенька, як пух. Ну, майже, як пух. Мері-Руа, ти чуєш мене?

Дівчинка чула. Невтішні ридання помалу вщухали, і коли вона, відірвавши голову від сіруватого моху, позирнула на хлопця, в її очах не було ані гніву, ані недовіри.

Узрівши, що його старання не пропали марно, Х’юї одразу взяв бика за роги і, розпаливши власну уяву, став імпровізувати, щоб розраяти невтішну подругу. Та що подруга — він і сам захопився цією ідеєю! Якщо все вийде так, як він казав, то друзі в Інвераноху ще довго згадуватимуть цю подію.

— Мері-Руа, послухай! — вигукнув хлопець. — Ми пройдемо через усе місто, влаштуємо таку ходу, як на похорон Лахлана Дугала. Ти одягнешся, як вдова, будеш іти за коробкою і голосити за покійною.

Ця пропозиція викликала в Мері-Руа щирий інтерес. Вона підвелася з землі, сіла напроти Х’юї, і бездиханна Томасина опинилася між ними.

— А можна, я вдягну вуаль і чорну хустину? Місіс Мак-Кензі має чорну шаль.

— Аякже! — дозволив Х’юї, задоволений досягнутим результатом. Він сам щоразу глибше поринав у власний задум. — Вуаль тобі я візьму в мами, це хай тебе не хвилює. Похорон влаштуємо сьогодні по обіді. Я гукну Джорді Мак-Набба, а Ієн приведе своїх братів-сестер, ну й зі школи когось.

— А можна, щоб прийшов сміттяр? — спитала Мері-Руа.

— Певне, що ні, — похитав головою Х’юї. — Він матиме роботу. — Раптом обличчя хлопчика видовжилося: його знову осяяла блискуча думка. — Ти знаєш Джеймі Брейда, сина сержанта Брейда, татового волинщика? Колись він вчився грати на волинці і щось уже вміє. Його ми теж візьмемо. Ти тільки уяви: осьо тобі Джеймі (в моменти надмірного хвилювання мова Х’юї починала звучати по-сільському), у кілті, з волинкою, в яскравих стрічках, на голові набакир шапка з помпоном, і він грає «Плач за Мак-Інтошем»!

Мері-Pya здалась остаточно. Її очі стали круглі, як монети по півкрони, від сліз уже не залишилося й сліду…

А Х’юї, знай собі, фантазував:

— Осьо, а я вдягну свій шотландський костюм із кілтом, отой, що шкірою обшитий, візьму споран,[12] і як будемо йти по дорозі, то всі перехожі зглядатимуться на нас і казатимуть: «Ось іде невтішна вдова Мак-Дьюї, проводжає в останню путь свою безцінну Томасину, упокой, Господи, душу нагло замордовану…»

— Що, правда?

— О, так, — кивнув хлопець, — і це ще не все.

Йому вже починало паморочитися в голові, і не тільки тому, що вдалося розраяти невтішну подругу, а й тому, що саме він, а не хтось інший, придумав, як зайняти нинішнє пообіддя. А головне — чим зайняти! Це вам не якийсь там нікчемний пікнік, як мислилось попервах. — Ми зробимо плиту!..

— Яку плиту?

— Ну, таку, як надгробний камінь. Просто коли мало часу, то ставлять не камінь, а плиту, і пишуть на ній, хто похований. — Його блакитні очі стали круглі, він запустив пальці у цупку чорну чуприну, шукаючи літературного натхнення, і вже геть-чисто забув свої власні слова про злочин містера Мак-Дьюї, який вважав тоді навіть не злочином, а всього лише вимушеним кроком. — А на плиті напишемо: «Тут спочиває Томасина, нагло замордована 26 липня 1957 року».

Мері-Pya ледь не просльозилася — таку повагу викликав у неї хлопець. Слова «нагло замордована» якнайточніше пасували до сьогоднішньої трагедії та наповнювали дівчинку якимось дивним почуттям задоволення. Вона ще раз поглянула на бездиханне тіло Томасини і пригадала нинішні події. У пам’яті знову зринули похмурі спогади, і, мабуть, під напливом пережитого Мері-Руа оголосила вирок:

— Жодним словом не озвуся до тата!

Х’юї замислено кивнув. Кровна помста доти залишалася особистою справою дівчинки і не обходила його, поки їм двом не випало влаштувати грандіозний похорон, який у найменших деталях ще довго згадуватимуть усі старійшини Шотландії та мешканці сучасного Інвераноха.

— Я буду пастором, — продовжував фантазувати хлопець, — і виступлю з надгробною промовою: «Прах до праху, плоть до плоті». Розкажу, яка гарна була покійна, як нам усім сумно проводжати її до Божої обителі. А потім присиплемо коробку землею, прикрасимо могилку квітами і вінками, Джеймі Брейд зіграє щось веселе, і підемо назад. А тоді влаштуємо поминки, будемо їсти справжнє драже, згадувати покійну, і коли все закінчиться, нам знову буде радісно і весело. Ну, Мері-Руа, що на це скажеш?

Замість відповіді Мері-Pya обхопила Х’юї за шию (для чого довелося перегнутись через Томасину) і міцно його обняла. Ще б пак, такого їй ніхто ще не пропонував! Дівчинка мала взяти участь у захопливому дійстві, й не просто взяти — зіграти в ньому головну роль! Та вона була просто на сьомому небі від щастя!

— От і молодчина! — похвалив її Х’юї, дістав з кишені носовичок не першої свіжості, змахнув з дівочого обличчя сльози і витер їй ніс. Тоді струсив з передника налиплий мох і листя, пригладив вогнисте волосся, допоміг їй підвестися з землі та сказав: — Ну от і все. Томасину я забираю додому, щоб підібрати годящу коробку. Потім знайду Джорді Мак-Набба, він нестиме почесну варту біля труни, а я тим часом пообідаю і займуся приготуваннями до похорону. Еван, брат Джеймі, піде сповістить усіх інших, а коли годинник на вежі проб’є третю, всі збираймося тут і готуймося до похоронної ходи.

Х’юї, на голову вищий за Мері-Pya, поглянув на дівчинку з висоти свого зросту і вдоволено усміхнувся. Так, він був дуже задоволений і нею, і собою. Сьогодні по обіді тут відбудеться велика «подія», яка цілком могла затьмарити всі інші події цього літа. О, він та його друзі ще довго пам’ятатимуть і говоритимуть про цю подію! Хлопець підняв тіло Томасини, не дуже церемонно перекинув його через плече, розвернув Мері в напрямі її дому, дружньо поплескав по плечу та сказав:

— А тепер іди. І пам’ятай: вдягни жалобу і не запізнюйся. Бо що за похорон, коли нема вдови і безутішних родичів! А похорон в нас буде знатний — усім похоронам похорон.

І Мері-Pya слухняно подріботіла додому. Дорогою вона тільки раз зупинилася і обернулася на Томасину, яка покинула її тоді та покидала зараз. Ота Томасина, яку вона тягала із собою, з якою гралася, яку пестила, яку вкладала коло себе на ніч — ота Томасина вже давно від неї пішла і більше не повернеться. Так виглядала смерть в її уявленні. Так само, як пояснювали дівчинці, пішла колись від неї мама; вона пішла, коли Мері-Pya була ще зовсім малою. Слово «пішла» означало «тут її більше немає». Томасина пішла, але лишилася туга за нею, і ще ліва рука, не обтяжена звичною ношею. В її запасниках життєвого досвіду ще не було знань про те, що робити з любов’ю, коли раптом зникає предмет, якому призначалася вся її сила, і почуття стає незатребуваним.

Для дівчинки це було більше, аніж чиясь смерть, адже Томасина була для неї справжнішою і людянішою за багатьох людей, котрі її оточували. Тому смерть Томасини означала смерть любові, яка збіглася в часі зі смертю тварини і ще не закінчилася у душі Мері-Руа.

Лагідний, велемудрий, всезнаючий, всесильний і завжди люблячий батько теж «пішов від неї». Замість нього лишився рудий здоровань з шорсткою бородою, громовим голосом і руками-кліщами, які перед убивством Томасини безцеремонно випхали її за двері. Мері-Руа згадала слово, вжите Х’юї Стерлінгом, що віднині й навіки навіюватиме спогади про Томасину, і на кутиках її губ — ще невинних, дитячих — заграла легка усмішка. Той здоровань, на чиїй совісті нагла смерть Томасини, ще дістане своє.