Томасина

22

Того ранку у приймальні серед інших відвідувачів, які прийшли сюди зі своїми котиками-песиками, ніяковіючи, сиділо троє хлопчаків. Вони сиділи у рядочок і тримались прямо, мов аршин проковтнувши. Мак-Дьюї запримітив їх одразу, ще коли вперше визирав з дверей. Слід відзначити, що неприязності в його очах, порівняно з колишніми часами, тепер було далеко менше. Він упізнав скаута-вовчика Джорді Мак-Набба, який жодної миті не міг усидіти спокійно, та високого худорлявого Джеймі Брейда — сина сержанта-волинщика. Джорді і Джеймі мали невеселий вигляд і помітно нервували. Третім у компанії був холоднокровний і стриманий красунчик Х’юї Стерлінг, єдиний з усієї трійці, хто тримався бадьоро.

Оті хлопчиська явно щось намислили, оскільки при появі ветеринара невеличкий Джорді та цибатий Джеймі занепокоєно покосилися на Х’юї Стерлінга, намагаючись і у свого ватажка виявити бодай якісь ознаки паніки чи хвилювання, але той залишався спокійним, неначе кам’яна статуя.

Мак-Дьюї стало цікаво, з яким наміром завітала до нього ця депутація, і коли від нього пішов останній клієнт, а Віллі Беннок зайнявся якоюсь роботою в амбулаторній частині клініки, він відчинив двері до приймальні й гукнув:

— Агов, хлопці! Можете заходити.

Депутація, очолювана Х’юї Стерлінгом, врочисто продефілювала в кабінет, і стільки в ній було поваги, що здавалося, вона от-от розплескається перед Мак-Дьюї, котрий сидів за старомодним столом із відкидною кришкою, яка спиралася на кут вікна:

— Ну добре, викладайте, з чим прийшли. Чим можу допомогти?

Трійця вишикувалася за ранжиром, як труби в органі, і речник, Х’юї Стерлінг, прямо запитав:

— Сер, як почувається Мері-Pya? їй вже краще? Зайти до неї можна?

І раптом Мак-Дьюї відчув нездоланну симпатію до всіх трьох. Просто дивно, як можна буквально за кілька секунд цілком змінити своє ставлення до людей. Йому доводилося бачити цих хлопчаків у місті, він приблизно уявляв, чиї вони діти і де живуть, та не дуже всім цим переймався. І ось тепер вони утрьох стоять тут перед ним.

— Мері-Pya дуже хвора, — похмуро відповів Мак-Дьюї. — Прийти до неї ви, звичайно, можете. Думаю, вона тільки зрадіє. Молодці, що не забуваєте про дівчинку, і правильно зробили, що спитали в мене дозволу.

— А ми й не знали, що вона так захворіла, — сумовито промовив Джеймі Брейд. — Я не бачив її від того дня, коли був похо…

Раптом він затнувся і замовк: Х’юї люто штовхнув його ліктем під бік.

— А інша кицька в неї є? — випалив Джорді.

Джорді був менший, і Х’юї лиш поклав руку хлопцеві на плече та сказав:

— Цить, Джорді, тихо, скоро сам усе побачиш.

І потім запитав у містера Мак-Дьюї:

— Кажуть, що вона не зможе говорити… навіть… навіть із нами. Це правда, сер?

Ветеринар відчув прилив симпатії до цього хлопця і подумав: чи не відплата це за те, що він щосили намагався зрозуміти світ дитинства, коли уже, щоправда, пізно? Він ніколи не розумів дитячої прямоти у підході до різних проблем, діти, на відміну від нього, уміли згладжувати гострі кути і нехтувати несуттєвими деталями.

Мак-Дьюї гідно оцінив уміння Х’юї Стерлінга поважати його почуття і здатність хлопця до співчуття — риси, яких хлопчак не стане проявляти перед першим-ліпшим дорослим. Так чи сяк, це був перший проблиск жалю до скутого рамками умовностей дорослого люду. Перед Мак-Дьюї відкрилось віконечко у світ, де дорослі були предметом обговорення, де визрівали домовленості та плани, як співіснувати з ними, попри їхню дивну, нерідко неправедну поведінку; виношувались наміри, як заволодіти не вельми шляхетними натурами дорослих, завдаючи при цьому їм самим якнайменше шкоди та уникаючи підводних каменів.

— Так, Мері-Pya втратила дар мови, — відповів Мак-Дьюї. — Ми сподіваємося, що це тимчасово і вона знову заговорить. Авжеж, сходіть до неї, розкажіть, чим ви займалися, згадайте щось таке, що їй буде цікаво почути. Якщо… якщо якимось чином Мері зможе відповісти чи говорити з вами, я був би вельми вдячний, якби хтось із вас одразу ж прийшов до мене і розповів це. Я був би дуже вдячний.

— Добре, сер, — кивнув Х’юї Стерлінг, — буде зроблено. Колись ми з татом ходили в море, і там наш човен перекинувся. Я розповім їй цю пригоду. Може, її це розсмішить.

Хлопчаки сиділи далі, нікуди не збираючись, і в містера Мак-Дьюї зародилася підозра, що істинна причина їхнього візиту — не Мері-Pya, а щось інше.

На мить він аж обурився такою хитрістю, йому дуже захотілося нагримати на малих хитрунів і виставити їх за двері. Але він стримався. У скорботному виразі Джеймі Брейда було щось таке, що обеззброювало навіть Мак-Дьюї. Крім того, він був певен, що варто йому тільки розізлитись, як не всі троє, то Джорді і Джеймі напевне, дадуть від нього драла. Присмиривши свій запал, він став набивати люльку і зосередився думками на красивій голові та охайній постаті їхнього ватажка.

— Сер, — почав Х’юї, — можна вас іще на пару слів?

Неквапно міркуючи, Мак-Дьюї розпалив свою люльку, пустив клубок диму — і тільки після того відповів:

— Ну давай.

— Знаєте, сер, — завів Х’юї Стерлінг, — ми були трохи неслухняні, але у цьому винний тільки я. — Він мельком зиркнув на своїх товаришів, котрі ніяково переминалися. — Це я підмовив їх піти туди. Та й гроші були тільки в мене.

— Ага, — сказав Мак-Дьюї, — я зразу зрозумів, що у вас щось на думці, коли побачив, як ви переминаєтеся з ноги на ногу. Накапостили, так? Не інакше, як десь нашкодили. Ану давайте, викладайте все, як є…

— Ні, сер, ми не робили ніякої шкоди, — став виправдовуватися Х’юї. — Я б сказав, навпаки. Ми… вчора ввечері ми ходили у циганський табір.

Джеймі Брейд ковтнув клубок у горлі і додав:

— Ми теж у цьому винні, а не тільки Х’юї. Нам усім хотілося потрапити туди.

— Там били ведмедя, — поскаржився Джорді Мак-Набб, і сльози мимовільно бризнули з очей та поповзли по щоках.

— Ага, — сказав Мак-Дьюї, щоб хлопчаки не перетримували м’яч. — Он воно що.

Насправді ж він нічого ще не зрозумів.

— Розумієте, — пояснив Х’юї, — нам не дозволяли туди йти. Ми просилися, але нас не пустили — нікого. І якщо вдома про це дізнаються, нам перепаде на горіхи.

Мак-Дьюї сказав:

— І правильно, — сказав Мак-Дьюї, затягуючись люлькою. — Це не місце для дітей.

— Розумієте, там була циркова вистава. Цигани давали виставу, але тихцем, щоб не мішалася поліція. А так майже все було як у цирку. Вони вольтижували на коні без сідла, підіймали хустинки з землі та каталися, стоячи на коневі, а ще в них є собаки і мавпи, які вміють показувати всякі штуки, і ще ведмідь. Ну, я не раз бачив ведмедів у зоопарку і навіть у справжньому цирку в Единбурзі, але Джеймі та Джорді ще жодного разу не бачили живого, справжнього ведмедя.

Картина помалу прояснювалася, але мета хлопчачого візиту досі залишалася для Мак-Дьюї незрозумілою. Ветеринар мовчав, і Х’юї продовжив свою розповідь:

— І коли до нас прийшла моя двоюрідна бабуся Стюарт і дала мені півкрони, у нас з’явилися гроші на квитки. Розумієте, я вже мав шість пенсів, а квитки були по шилінгу за штуку. І ми пішли у табір…

— Сер, це просто жах, — вигукнув Джеймі Брейд. — Краще б я туди не ходив.

— Вони били нещасного ведмедя, — розрюмсався Джорді, — його ніс був у крові, і він лежав на землі та плакав.

Тут малий непідробно зарюмсав, і Х’юї довелося лізти в кишеню по носовик.

— Ну годі, Джорді, будь мужчиною, — промовив він. — Що було, те було, та й ми цього не залишимо просто так. — Він утер його кругле личко, дав йому висякатися і обернувся до Мак-Дьюї. — Ось такі справи, сер. І ми вирішили піти до вас. Ті цигани були гірші за звірів. Вони били ведмедя, коней, собак і навіть мавпу. Крім нас, на їхню виставу прийшло ще кілька чоловік, але вони були не з міста. Мабуть, тому цигани і казилися. А від ведмедя, сер, там була тільки назва, такий він жалюгідний, і коли він танцював, цигани гамселили його ланцюгом.

— Усі так роблять, — знизав плечима Мак-Дьюї, виймаючи з рота люльку.

— Так, я знаю, — кивнув Х’юї. — Але це ще не все, сер. Там у клітках, у темряві, сиділи інші звірі. Нам мали показати їх за той шилінг, але цигани цього не зробили, бо були злі, що на виставу прийшло мало люду. То ми непомітно підкралися до тих кліток і в темряві розгледіли звірів. Ми заплатили циганам гроші, то мали право їх побачити, чи ні?

Мак-Дьюї промовчав.

— Усіх ми, зрозуміло, не побачили, але ті, яких ми бачили, лежали в темних клітках і стогнали, і скиглили. А як там смерділо — це було щось жахливе!..

— Я певен на всі сто, що ті бляхарі роблять із нещасними тваринами все, що їм заманеться, — промовив Джеймі Брейд, і його видовжене обличчя взялося сумними зморшками.

— Потім прийшли цигани з кийками і стали гнати нас геть, — закінчив Х’юї Стерлінг, — тож ми втекли і прибігли додому. А сьогодні зранку ми зібралися, порадились і вирішили…

Містер Мак-Дьюї пахнув люлькою, пустивши величезну хмару диму.

— Зрозуміло. І що ж ви там вирішили?

— Щоби поліція пішла до циган і покарала їх. Хай знають, як знущатися з тварин.

— Рішення гарне, — похвалив ветеринар. — Але чому ж ви прийшли до мене, а не до констебля Мак-Кваррі? Це радше його справа.

Уся трійня перезирнулася. Нарешті пролунало те невідворотне запитання, якого вони так боялися. Тут розгубився навіть Х’юї Стерлінг. Та врешті-решт він узяв себе в руки й сказав:

— Коли цигани тільки-но приїхали, сер, поліція сказала, що вони можуть стояти, скільки їм заманеться, аби тільки поводились нормально…

— Але з того, що ви розказали, я розумію, що їхня поведінка зовсім не нормальна…

— Саме так, сер. А крім того, констебль Мак-Кваррі пригрозив, що коли побачить когось із нас коло циганського табору, то шкуру з нас спустить…

— Ого! — форкнув Мак-Дьюї.

— Тепер ви розумієте, що звертатися зі скаргою до констебля Мак-Кваррі в першу чергу означає зізнатися в тому, що ми туди ходили…

— А звернення повинно бути тільки офіційне, — ставив Джеймі Брейд. — І якщо там стоятимуть наші підписи, то констебль дізнається про наші походеньки.

— Чого ж ви хочете від мене?

Подолавши внутрішній бар’єр, Х’юї полегшено зітхнув і прямо заявив:

— Ми подумали, сер, що якби ви пішли до них як людина, що знається на тваринах, то ви змогли б на них уплинути, бо вас вони злякаються. Чи ж у крайньому разі ви могли б заявити в поліцію. Вас вони послухаються, і тоді…

— Чортівня! — форкнув Мак-Дьюї. — От вже дякую. Я не збираюся тягати з вогню каштани для поліції. Цигани і скарги на жорстоке ставлення до тварин — це їхня парафія, і до того ж…

— О, сер, — заблагав Х’юї Стерлінг, і від цього хлопчачого голосу містер Мак-Дьюї, аж сам собі дивуючись, почувся ніяково. — Не для поліції — для нас!

Мак-Дьюї підвівся, пахнув люлькою і з щирим зацікавленням оглянув усю трійцю.

— Що ж, принаймні ви не брешете, — пророкотав він. — Ось тільки не знаю, чи знайдеться у мене час для цього, бо Мері-Pya дуже хвора, і крім того…

— О, ми легко можемо посидіти з Мері-Pya. І місіс Мак-Кензі там є. Бачте, ми могли б послати до поліції анонімного листа, то поки він туди дійде, і поки та поліція щось зробить, Джордін ведмідь до того часу вже помре.

Джорді, почувши згадку про ведмедя і своє ім’я, знову захлипав (хитрий Х’юї знав, що казав) — і, перемагаючи сльози, видушив:

— Вони били ведмедя ланцюгом, і в нього була кров!

Містер Мак-Дьюї замислено ворухнув попіл у люльці. Вказівний палець, яким він це робив, давно вже звик до цього і не відчував жару. Джорді, з силою притискаючи кулаки до очей, докладав неймовірних зусиль, аби опанувати себе. Коли ж нарешті це йому вдалося, він сказав:

— Здається, у ведмедя хвора нога. Задня нога. На ній рана, і він не може танцювати.

— А коня били свинцевим пужалном, — додав Джеймі Брейд. — І він падав на коліна.

Містер Мак-Дьюї знову зітхнув і сказав:

— Що й казати, не дуже веселу картину ви намалювали.

— То ви підете туди, так, сер? — стрепенувся Х’юї Стерлінг.

Мак-Дьюї, несподівано для себе, захопився цією ідеєю. У нього й так не бракувало клопотів, а тут ще й ця історія з циганами, та й та, скоріш за все, скінчиться тим, що констебль накаже блудягам забратися звідси і мордувати звірів там, де жодні сердобольні свідки не дійматимуть поліцію своїми скаргами.

Крім того, хлопчиська просто могли згущувати фарби. У тьмяному світлі кіптявих гасових ламп чи ліхтарів усе здається похмурішим, ніж є насправді. Щоправда, цигани, котрі мають справу з ведмедями, не відзначаються надмірною добротою, але ж і їм самим часом перепадає від звірів.

Та невисокий Джорді Мак-Набб і довгов’язий Джеймі Брейд своїми скорострільними фразами буквально запалили в уяві Мак-Дьюї яскраві образи безпорадних, скривджених циганами тварин. І ще він пригадав, що ніхто інший, як Джорді, приносив колись до нього невеличку жабку з переломом лапи — і був виставлений за двері клініки. А потім він зустрів ту жабу живу і задоволену життям у домі, який стояв у Глені й належав до іншого світу. І, вірогідно, саме через те Мак-Дьюї почувався, що він у боргу і перед Лорі, і перед Джорді. Тож ще трохи подумавши, він нарешті сказав:

— Я подумаю.

У перекладі на мову хлопчаків, що часто мали справу із дорослими, це означало «так», і саме так сприйняв слова ветеринара Х’юї, хоча насправді жодного рішення Мак-Дьюї ще не прийняв, і, кажучи «Я подумаю», він мав на увазі саме те, що казав.

— Дякую, сер! — дружно сказала вся трійця, і коли вони пішли, Х’юї Стерлінг на хвильку затримався і сказав: — Сер, ми зробимо все можливе, щоб оживити Мері-Pya. І ми справді прийшли сюди, аби її побачити. Просто я подумав, що можна поєднати одне з другим — оскільки все одно ми тут. Бо Джорді, знаєте, він так переживає за тих звірів.

Містер Мак-Дьюї напрочуд лагідно поклав руку на хлопцеве плече і сказав:

— Дякую тобі, Х’юї. Ну, доганяй своїх.

Коли хлопець пішов, Мак-Дьюї сів і закурив. Він прислухався до своїх почуттів і все питав себе, що ж таке з ним коїться.

Ветеринар прислухався до своїх почуттів, а скаут-вовчик Джорді Мак-Набб — до своїх. Бо в його системі уявлень сказане дорослим «Я подумаю» означало байдужість. Його меткий дитячий розум повернувся в той день, коли він прийшов до містера Мак-Дьюї по допомогу, а отримав відкоша. Тож того ранку не тільки Мак-Дьюї думав про зелену жабу з переламаною лапою і ту місцину, де хвора чи поранена тварина може знайти ласку та притулок…