Томасина

31

Прокинувшись, я сказала собі: «Томасино, подруго, вшивалася б ти звідси, поки місіс Мак-Кензі тебе не застукала».

Місіс Мак-Кензі завжди лютувала, коли бачила, що я лежу в шухляді комода на речах Мері-Pya. А я робила це для того, щоб її позлити, ну й ще для того, щоб понюхати лаванду. Я ж просто обожнювала лавандовий запах.

І того разу в мене під носом лежав мішечок з лавандою, і поки я спала, весь час вдихала її запах. Благодать! Ще одна причина, щоб довше повалятись у шухляді.

Сяйнула блискавка, ударив грім. Шерсть моя одразу стала дибки, і мені стало страх як не по собі. Я знала, що це таке. Одну точнісінько таку саму грозу я вже пережила. Так, це була гроза, і я подумала: «Піду-но я краще у ліжко до Мері-Pya. Ану як малій стане страшно, і вона захоче мене погладити. Та й мені там буде якось затишніше…»

Я скокнула з шухляди, перескочила на ліжко… Протяжний спалах блискавки освітив кімнату — і я все побачила! Мій хвіст, моя шерсть — усе стало дибки від побаченого! Від жаху я вигнула спину дугою! Мері-Руа в ліжку не було! І ліжко було не її. Та кімната, в якій я була, належала не Мері-Руа!.. Не пригадую, щоб я взагалі колись у ній була. Я була в чужому будинку.

Уперше в житті я відчула, що таке паніка; я, Томасина, уродженка шляхетного роду, чий спокій та самовладання ставили іншим у приклад!..

Де я? Як я сюди потрапила? І взагалі, що сталося?

Я забігала по кімнаті, наче навіжена, скакала з ліжка на підлогу, на стілець, на комод. Знов спалахнула блискавка і освітила сходи. Перескакуючи за раз по п’ять сходинок, я збігла вниз і опинилася у другій незнайомій кімнаті, де було повно всіляких речей: камін, стіл, кошик при каміні, мабуть, для кота, кілька стільців… Я забігла на кухню — не мою кухню, зі стосом тарілок, чужими запахами — з кухні потрапила до іншої кімнати, в якій стояв якийсь страхітний агрегат, який, здавалося, чигав на мене.

Я металася з кутка в куток, і паніка та переляк від того тільки дужчали. Будинок був малий — він не дотягував і до половини нашого помешкання, і я була в ньому як у мішку! Немов дурна, я підбігала до дверей, до вікон, та тільки зайвий раз переконувалася в тому, що все зачинене на зовнішні замки-засуви-шпінгалети. Ані тобі ручки, на якій повис — і вона повернулася, ані відбитої дошки, яку відсунув — і ласкаво просимо до шпарини! Підлога, стіни — все було з каменю, а двері зроблені з дуба. І жодної шпаринки; не те що кіт — навіть миша не пролізе.

Я зупинилась посеред кімнати, прислухаючись, як несамовито гупає у грудях серце, і намагалася згадати, що ж таке сталося зі мною — з Томасиною. Я сказала собі: «Небом тебе заклинаю, тільки не метушися. Може, це тобі просто сниться. Сни нерідко бувають такими: або хтось за тобою женеться, або кудись потрапиш — і не можеш повернутися назад…». Щоб переконатися себе в тому, що це просто сон, я вирішила трохи вмитись — і одразу збагнула: це не сон! Коти вві сні ніколи не вмиваються!

А потім сяйнула найстрахітніша, натріскучіша, най-сліпучіша блискавка і загриміло так, що можна було оглухнути. Після блискавки щось затріщало і начебто впало. Неподалік почулись верески, гавкіт, виття і просто галас усякої звірини.

І я сказала: «З мене досить!» — та й полізла в комин.

Це був просто якийсь жах! Через сажу я нічого не бачила і ледве дихала, а коли пролізла половину шляху, то ще й на додачу зав’язла. Через дощ, який періщив зверху, стінки комина стали масні та слизькі, і навіть не було за що вчепитись лапою. Плече вперлося у кут цеглини, що загороджував і без того вузький прохід, а лапи ковзали по стіні й літали на всі боки. Я відчувала, як сили помалу покидають моє тіло. Яке жахливе місце для смерті шляхетної кішки, яка жахлива сама смерть!.. Але я не хотіла здаватись. Мені ж треба додому…

Додому! Додому! Додому! Я висіла у темному комині, а уява моя малювала наш дім в Аргайльському проїзді, і я неначе наяву побачила усі знайомі закутки, спальню, кухню, п’ятачок на кухні, де стояло моє блюдечко, укривала та ковдри на дівочому ліжку, а ще — оту просту курносу дівчинку з рудими косами, у фартушку, яка носила мене, перекинувши через руку.

І знаєте, там, у слизькій темноті ненависного комина, я раптом відчула запах дівчинки, та так чітко, неначе я сиділа в неї на руках. До аромату дівчинки домішувалися запахи щойно попрасованої бавовни, фланелі, шовкових стрічок, мила, хліба з маслом та варенням, зубного еліксиру, теплої шкіри та волосся.

Як я ненавиділа ті моменти, коли вона перекидала мене через руку і волочила за собою, мов ганчірну ляльку, а все ж тоді, у ту мить, коли ще трохи — і я б задихнулась та вмерла у чорному комині, відчувши ці пам’ятні запахи, я раптом дуже захотіла, щоб вона знову носила мене. Мені стало так тужно, що несила передати, і я зібрала всі свої сили, готуючись до відчайдушного, вирішального кидка.

Знову сяйнула блискавка, і при її світлі я побачила отвір, яким закінчувався комин; він був такий близький — і водночас такий далекий! Потім гримнуло так, що комин затрусився, і на мене знов посипалися сажа, шматочки цегли, сухого розчину…

Я наче навіжена махала лапами, і врешті, на якусь коротку мить, мені вдалось намацати тверду поверхню і відштовхнутися від неї! Вище, де відколовся шмат цеглини, була суха шорстка виїмка. Я дотягнулася до неї, зачепилася — і щосили подерлася вгору.

Відштовхнутися, потягнутися — і все, я вільна!

Вільна, вільна! Я вискочила з тісного страхітного комина, опинилася на даху, де вирували дощ і вітер, і всім тілом припала до крівлі.

Коли знову сяйнув бузковий спалах, я побачила, що у дерево біля дому влучила блискавка і воно розчахнулось надвоє. При падінні одна його гілка упала на дах і лежала тепер, як місток. Я скокнула на гілку, а ще за мить, жива і неушкоджена, стояла на землі.

Першим ділом я подумала, що було би незле десь сховатися від завиваючого вітру і зливи з блискавками та громами. Дехто з котів любить дощик, проте я точно не з їхнього десятка. Потім у мене сяйнула думка, що не завадило б почиститись, бо після комина я, мабуть, була чорна, як та сажа, а я ж, знаєте, навіть серед котів відзначалася охайністю.

Привалені гілки упалого дуба утворювали на землі такий собі курінець, і коли я в нього залізла, там майже не було вогко. Я не знала, в якому я місці, проте мене це не бентежило нітрохи. Я вирвалася з-під замка, і це було найголовніше. Бо коли тобі треба надвір, а тебе замикають, можна просто сказитися. Коли закінчиться ніч, я одним махом розберуся, де я, що я, а тоді вже спокійнісінько придумаю, що робити далі.

А поки дійде до діла, я вирішила вмитися. Так, спершу лапки, тоді подушечки на них, а потім — голову, мордочку і вуха.

«Томасино, вертайся додому!»

Мені не почулося? Неначе хтось мене гукнув. Так, тепер бік, потім плечі, а потім…

«Томасино — додому!»

«Хто — я? І в таку погоду? Та я навіть не знаю, в який бік бігти!»

«Яка погода, Томасино, ти про що? Ти й так уже мокра як хлющ. Ой, швидко ти забула запах Мері-Руа, тільки-но вилізла з комина — і одразу забула. Ану біжи додому, дурна кицька!..»

«Е, ні, я не забула. І тепле блюдце з молоком, смачненька каша на сніданок, пильнування мишачих нірок, і смак солоних сліз на щоках Мері-Руа, коли вона прокидалася серед ночі та плакала. Таке враження, неначе я давно відбилася від дому… А й справді, хочеться додому. Мені…»

Ага, та це ж я говорила весь час. Не було тут ніяких голосів, а все, що я чула, — це мій внутрішній голос. Я перестала умиватись і прислухалася. Грім ущух.

«Додому!.. Додому, Томасино!..»

«Таж я грози боюся!..»

«Додому, кому кажуть!..»

Я покинула свій курінець. Дощ сипонув просто в морду.

«Добре, — сказала я, — ось тільки домиюся…»

Загалом, наш рід завжди славився вмінням мислити по-філософськи.

Я розправила антени своїх вусиків, перевіряючи, чи зможу взяти потрібний напрям. Черговий спалах блискавки — і вони ледь не обвуглились. Зате побачила стежку, і коли грім знову затих, я через шелест дощу тільки зараз уловила шум розбурханого ручаю, що тік десь зовсім поряд. Ручаї впадають у річки, а річки біжать до моря. Я знала, що мій дім десь поблизу морської затоки. І я побігла вперед.

О, якби мені хтось сказав, що дорога буде такою довгою і далекою, дощ — таким холодним і мокрющим, а буря — такою страшною, то я нізащо в світі не пішла б! Хто-хто, але тільки не я.

Подушечки в мене на лапах потерлися та потріскалися, холод пробирав до кісток, грім притуплював усі відчуття, а відчай і страх заповнили моє єство по самі вінця. Сто разів я припиняла боротьбу і починала шукати притулок для змоклого знесиленого тіла, і сто разів отой внутрішній голос гнав мене далі: «Додому, Томасино!».

І я то бігла риссю, то пускалася вскач, а подеколи просто повзла. Та от нарешті я дісталась до дороги, перебігла по мосту через річку і досягла околиці, де починалися будинки. Однак я була така знесилена, що навіть кроку не могла ступити, і на хвилинку прилягла під живоплотом, уже не відчуваючи різниці між бдінням і сном, між життям і небуттям.

І я таки заснула, напевне, від знесилення, і мені навіть наснився сон, бо я тоді була не Томасиною, а кимось іншим. Мені снилося, що я сиджу на золотому троні, і в цей трон із щирого золота вроблені котячі очі із зелених смарагдів. На шиї в мене — золотий нашийник, а під моїми лапками — подушечка, пошита з найчистішого льону і наталована чистим пухом.

Обабіч мого золотого трону стояли золоті жаровні, від них здіймався запах фіміаму і приємно бив у ніс. Сяйнув спалах сліпучого світла, загримали мідні гонги, розчинилася бронзова брама в іншому кінці мого святилища, і до мене, вимахуючи пальмовими гілками та солодко співаючи, річкою полинули красуні у білих одежах. Лунала дивовижна музика, вторячи дівочим голосам, і від цих звуків мене наповнювала невимовна насолода.

Дійшовши до підніжжя мого трону, солодкоголосі діви пали ниць, а з бронзової брами поважно вийшов якийсь чоловік. Він був одягнутий у коричневу туніку, мав вогнисте волосся та бороду і жорсткі очі.

Дійшовши до мого трону, він упав навколішки, і твердості та жорсткості в його очах як не було. Він поклав перед троном жертву — золоту мишу з рубіновими очима, пав ниць переді мною і прокричав хрипким басом:

— О, Найпрекрасніша з Прекрасних, о, Велика Королево Септ!.. О, Дочко Повелителів Сонця та Місяця, Переможнице Змія Апофета і Пожирателько Зірок!.. О, Священна і Найсвятіша Баст!.. Допоможи мені!.. Допоможи…

І знову гримнув велетенський гонг. Цього разу він виявився гуркотом грому, сон мій закінчився, і я знову була Томасиною, промоклою, знесиленою, жалюгідною, яка сиділа і тремтіла під кущем, під фіолетовими спалахами, які шматували небесну тканину, під зливою, яка напоювала землю і з ревінням стікала канавами. І знову озвався мій внутрішній голос, який не давав ні хвилини спокою:

— Додому, Томасино!.. Додому, до Мері-Pya!.. Додому!.. Додому!..