Томасина

20

Лікар Стрейсей та Ендрю Мак-Дьюї неквапною ходою прогулювалися узбережжям Лоху, замислено вивчали сірі води, чайок, що походжали омитим прибоєм піщаним пляжем, і ще — важкий, свинцево-сірий день. Ген-ген удалині, з другого боку видовженої затоки, понад видолком стрімко линули хмари, тягнучи за собою дощову запону.

Через сіру, безбарвну погоду навіть борода Мак-Дьюї та його чуприна, здавалося, втратили трохи своєї рудизни. Сіра барва пристала до складок на щоках і підборідді містера Стрейсея, обліпила його поношений капелюх і макінтош. Та очі лікаря дивилися жваво й проникливо. Скидалося на те, що в нього гарна новина для містера Мак-Дьюї, та він не поспішав ураз викладати її співрозмовнику, що жадібно ловив кожне його слово, а відпускав її малесенькими порціями.

— З Единбурга прийшли результати аналізів, і вони лише підтверджують мої висновки. Фізично дівчинка здорова. Говорити про якусь пухлину в горлі чи про зімкнення голосових зв’язок наразі не доводиться. Принаймні, аналіз мазка таких підозр не підтверджує. Аналіз крові каже те саме. Тепер я можу вам зізнатися, що якийсь час я побоювався, аби у дівчинки не виявилося білокрів’я, щоправда, втрата голосу тут ні до чого. Тож як бачите, підстав для хвилювання в нас немає. Фізично дитина здорова.

— Ага, — протяжно зітхнув містер Мак-Дьюї. — Що ж, дуже добре.

— Так, — погодився лікар Стрейсей. — Справді дуже добре, і коли я це почув, мені аж відлягло від серця. Нирки, серце, легені — вони у дівчинки в бездоганному стані. Трохи пізніше її можна буде послати на енцефалографію. Та я і так більш ніж певен, що з головою у Мері-Pya все гаразд.

Мак-Дьюї знов зітхнув.

— Лікарю, я радий, що ви так вважаєте. Тож якщо вже немає нічого серйозного…

Лікар Стрейсей кивнув, ворухнув палицею з металевим миском купку гальки — і промовив:

— Та хай там як, а дівчинка важко хвора.

Мак-Дьюї подумки повторив лікареві слова «важко хвора», немов пересвідчувався, що саме це й казав Стрейсей, і хоч зовні він зберігав спокій, у глибині його душі знову стала наростати панічна хвиля. Коли такі слова каже лікар, вони лунають особливо зловісно. Ця фраза бриніла в голові Мак-Дьюї, і він намагався спіймати її, укласти під уявний мікроскоп, щоб як слід роздивитися, з яких частин вона складається, яке в ній співвідношення загрози та надії. Авжеж, важка ситуація — це ситуація страшна, але далеко не безнадійна. З важкої ситуації ще можна знайти вихід, чого не скажеш про безнадійну. Раптом, несподівано для себе, Мак-Дьюї промовив:

— І все ж таки, коли ви кажете, що причина її недуги невідома…

— Скоріш за все, її треба шукати у сфері неявного, — закінчив за нього лікар Стрейсей. — Коли практикував мій дід, причинами хвороб вважали такі речі, які сьогодні ніхто й не додумається назвати причиною хвороби. От, приміром, нещасне кохання. Отримає невдачливий залицяльник відкоша — і чахне просто на очах, марніє, синці під очима… Чи взяти дівиць, які, розчарувавшись у коханні, ставали легкими мішенями для хвороб і залишалися надовго прикутими до ліжка. Дружини, зраджені чоловіками, в’янучі дами, які боялися лишитися самі, нерідко перетворювались на розвалини, а дехто навіть ставав паралітиком, і до кожного з цих випадків ставились так, як ставляться до фізичної недуги. Хвороба жінки, яку раптом розбиває параліч тільки тому, що краса її в’яне, — не менша реальність, ніж хвороба дитини, що втрачає дар мови.

Мак-Дьюї слухав співрозмовника й водночас гарячково обмірковував його слова про «важку хворобу» і все силився зрозуміти, що ж хотів сказати лікар Стрейсей, а про що — промовчав.

Хай їм грець — і тій медицині, і родинним стосункам! Чи можна відшукати у фразі про «важку хворобу» бодай крихту якоїсь надії? І раптом Мак-Дьюї з жахом пригадав, як і йому самому не раз траплялось перекреслювати всякі людські сподівання, а пригадавши, відчув якусь нелюдську полегшу від того, що не вірить у Бога, бо у світі, яким править Бог, гріх або важкий проступок, нерідко карається тут же, на місці. Ця думка залишалася для нього рятівною соломинкою, бо часто-густо стається так, що неправедні безбожники посідають місця на вершині людського мурашника. Якби Мак-Дьюї вірив у Бога, він, мабуть, повірив би й у те, що Бог може забрати у нього Мері-Pya, прикликати її до себе, як називають це святі отці, адже тільки сліпий не бачить, що батько з нього — гірше не буває. Мак-Дьюї нічого не відповів лікареві, і той, поштурхавши тростиною фіолетові водорості та морський намул, які викинуло на берег прибоєм, продовжував далі:

— Якби сталося диво і мій дід, Александр Стрейсей, знову опинився на землі та зайшов до кімнати хворої Мері-Pya, він першим ділом нюхнув би повітря, потім підійшов би до ліжка хворої, взяв би її за підборіддя, уважно зазирнув би в очі — і її діагноз був би вже наполовину сформульований. Пересвідчившись, що причина криється не в якихось фізичних розладах, він вийшов би з кімнати, зачинив би за собою двері та без зайвих еківоків сказав би рідним приблизно таке: «Дівчинка помирає від душевної рани».

Мак-Дьюї далі мовчав, але тепер це була інша мовчанка: так мовчать люди, чимось приголомшені. Отже, це була кара. Кара, яку ніхто й не думав погоджувати з міськими чи судовими властями, кара, яка витікає аж ніяк не з кодексів чи якихось законів, та попри те однаково дієва. Ну, добре, а хто ж тоді здійснює нагляд за виконанням вироку? Невже у Всесвіті існують такі терези, що відважують міру за міру, урівноважують провину карою? І якщо це так, то скільки ж часу триватиме ця розплата? Хто здійснює це судочинство, і що це за кара така за приспану кішку — примусити жити з тягарем провини, гіркоти і жалю! Що це було: холодна, розмірена помста того, хто сидить над зірками, чи просто гра випадку, подібна до того, коли кулька, що бігає по колесу рулетки, скочується в той чи той сектор?

— Якби я був хоч трохи старомодніший, як лікар я не зважав би на сучасну діагностику, махнув би рукою на електрику, яка допомагає зчитувати серцебиття, і, мабуть, сказав би так само, як мій дід: «Ця дівчинка хвора, і причина її хвороби — душевна рана». Жодне, навіть найкраще механічне серце, до якого підключають людину під час операції в Единбурзькому шпиталі, не замінить живого серця, і жоден електрокардіограф не покаже, чому живе серце повільно згасає…

Вони дійшли до парканчика, за яким починалися приватні володіння, й пішли у протилежний бік. Сіра запона дощу, що закутала пагорби на іншому березі, вже висіла над водами Лоху й помалу сунула до них.

— Мабуть, нам її не уникнути, — зауважив лікар Стрейсей, натякаючи на негоду, і додав: — Ендрю, а ти ніколи не думав одружитися?

Мак-Дьюї спинився на стежці, наче громом ударений, і здивовано витріщився на співрозмовника. Місяць тому він відповів би без жодних вагань: «Ні, не думав і не думаю». Але тепер одним простеньким запитанням лікар Стрейсей дав йому зрозуміти, де може коренитися хвороба Мері-Pya, і сколихнув дилему, що зародилася у голові Мак-Дьюї, відколи він побачив Лорі.

— Ні-ні, — поспішив заспокоїти його старий лікар. — Ти тільки не думай, що я пхаю свого носа у твої особисті справи. Принаймні, збоку це може виглядати саме так. Просто я хочу сказати, що дівчинка потребує любові.

— Так я ж люблю її — усім серцем люблю! — вигукнув містер Мак-Дьюї, щоправда, зараз він і сам не міг би розібрати, кого більше стосуються його слова — Мері-Руа чи Лорі. Він знав, що любить їх обох, але одна покидала його, а друга залишалась недосяжною.

— Так-так, — погодився з ним лікар, співчутливо подивившись на Мак-Дьюї. — Ми, батьки, всі такі. Любимо дітей до нестями, до безуму, наскільки ми їх можемо любити, бо бачимо в них власне відображення. Від нас вони дізнаються, що таке справжня чоловіча любов, але це зовсім не те, що лагідна, затишна любов матері, жінки.

— Я хотів… — почав був Мак-Дьюї, але Стрейсей його перебив.

— Ендрю, я далекий від думки, що ти нічого не добився б, але у дівчинки в житті серйозна криза, а всіх подробиць ми не знаємо. Однак вона, напевне, почалася ще до того крику серед ночі, що нагадав їй мертву кішку.

— Це почалося того дня, коли я приспав її кішку.

— Ну, я так і думав. От якраз у такі дні, будь це перебільшене горе чи психічна криза, діти як ніколи потребують присутності і батька, і матері, які допомогли б їм подолати чорну смугу. Обидва роблять свій внесок, він — своєю силою, вона — своєю ніжністю й жіночим розумом, і коли батьки доповнюють одне одного, це дає дитині відчуття надійного притулку, захисної дамби, об яку розбиваються штормові хвилі.

— І що би ви тоді порадили? — невпевнено спитав Мак-Дьюї, і на його обличчі, де зберігалися колишня жвавість і настирність, намалювалася така розгубленість, що лікар Стрейсей не витримав і тихо засміявся.

— Ходімо, чоловіче, — промовив він. — Ми ще не дійшли. Та не дивися ти так, немов тебе ведуть на муку.

— А все ж таки, якщо Мері-Pya… важко… — Мак-Дьюї дуже не хотілось промовляти страшну фразу, і лікар Стрейсей зробив це замість нього.

— …важко хвора. Так, я свідомо вжив цей термін, бо перед нами процес, якому треба дати задній хід. Дівчинка йде по стежині, котра… словом, треба зробити так, щоб вона звернула з неї. Як на мене, прямої загрози її здоров’ю немає, адже вона завжди була здоровою дитиною, енергійною, стійкою до хвороб. Нам треба посилити цю стійкість.

Вони досягли міських околиць і вже підходили до того місця, де мешкав Мак-Дьюї. Лікар Стрейсей на прощання потиснув йому руку і сказав:

— Вище голову, чоловіче. Давай-но краще спробуємо віднайти у цій рудій подобі свого татуся якийсь твердий стерженьок. Ще не все втрачено, і ми зробимо все можливе, щоб не втратити дівчинку. Любов, любов — і ще раз любов! Не шкодуйте для неї любові, даруйте її повсякчас, щогодини, щохвилини. Якби я мав велике сховище з любов’ю, я прописував би її наліво й направо, вона б у мене не залежувалась довго, бо немає кращих ліків від недуги чоловіка, жінки чи дитини… Тварин це теж стосується, до речі, а втім, чи тобі цього не знати? Ну, я пішов, — і він важкою ходою покрокував по вулиці.

Мак-Дьюї, поволі зітхнувши, подивився йому вслід. Він уперше в житті відчув себе залежним від людини, що зціляє інших, відчув становище людини, що опиняється перед загрозою хвороби і смерті, і на нього наринуло відчуття самоти, яке находить на пацієнта тоді, коли його покидає лікар. Бо ще ж до кого міг звернутися Мак-Дьюї, як не до лікаря Стрейсея?

Він зайшов до будинку, зняв капелюх, макінтош і зайшов до кімнати дочки. Мак-Дьюї вже звик до тиші в домі, котра прийшла на зміну веселій галасливості домівки, заселеної дітворою.

Мері-Pya напівлежала, спершись на подушки, її руде волосся і неймовірно бліде обличчя контрастували з зеленою ковдрою, яка була накинута на неї. Дівчинка мовчки дивилась у стелю. Місіс Мак-Кензі, яка сиділа коло неї і займалася шитвом, тактовно підвелася і, пробурмотівши, що їй треба заглянути до чогось на плиті, вийшла на кухню.

Містер Мак-Дьюї опустився коло ліжка, пригорнув дитину до серця, притулив її голову до своїх грудей. Дівчинка міцно, але ніжно пригорнулася до батька, і любов, яку Мак-Дьюї відчував до неї, перетікала від батька до дочки, наповняла її серце. Він власним серцем відчував його биття, а воно, якщо вірити старому лікареві, барахлило і потребувало полагодження.

Мак-Дьюї послав доньці сигнал батьківської любові, намагаючись її підтримати, та виявив, що говорити з нею він не може. Він не готовий був до всяких ніжностей, бо ж як-не-як він чоловік, і тільки зараз до нього дійшло, що мав на увазі лікар Стрейсей. Будь на його місці жінка, для неї нічого не вартувало б заспокійливо сказати: «Люба моя, щастя ти моє, моя лялечка, моя кралечка; дівчинка ти моя маленька, серце ти моє — я тут. Не бійся. Бачиш, я тут, коло тебе, щосили притискаю тебе до серця, зі мною ти в повній безпеці, крихітко моя, сонце ти моє…»

Чому ж подібні фрази так важко даються чоловікові — і так легко жінці? Мак-Дьюї протяжно зітхнув: на нього каменем тиснули ті слова, яких він не зміг би сказати. За хвильку він відігнав від себе ці думки, м’яко поклав дочку на подушки, погладив її по голові, по руці. Мері-Pya і далі дивилась у стелю. Він не міг розібрати виразу її очей, зате чудово відчував, що його присутність у цьому місці не дуже доречна.

На мить Мак-Дьюї уявив, що тут стоїть не він, а Лорі, і в його уяві одразу ж виникла жінка, яка схилилася над ліжком хворої і щось ніжно їй говорить. Лорі немов стояла біля нього, і він неначе наяву бачив сумовито-ніжний вигин її губ і мідний водоспад її волосся, що змішалося з золотистою кучмою дівчинки. Мак-Дьюї згадав, з якою ніжністю вона тримала зраненого борсука, уявив, як ті самі руки тримають його дівчинку, і навіть почув слова, які Лорі шепоче доньці.

Мак-Дьюї присів з краю ліжка і гірко зітхнув: усе це виглядало надто фантастично, і тут було від чого впасти у відчай. І чи не всоте ця мрія рухнула під натиском жорстокої реальності.

Адже Лорі була дивачкою, божевільною, її життя було ненормальним, а її очі дивилися радше у душу, ніж на довкільний світ. У раціональному світі науки можна було підшукати назву для її недуги. Лорі слухала голос Небес і спілкувалася з невидимками. Вона відкинула реальність, щоб оселитися у казці. Лорі прийняла обітницю і служила не своїм одноплемінникам, а тваринному царству. Проте найбільшою іронією було те, що Лорі — точно не та жінка, що мала б за порадою Стрейсея дарувати любов і прихильність дівчинці, яка не мала матері, заполонити серце вдівця, який її покохав. Мак-Дьюї затулив лице руками, вдавлюючи пальці в чоло з такою силою, немовби хотів витиснути зі своєї голови якесь рішення. І поки він отак сидів, Мері-Pya тихенько заснула.

Тепер Мак-Дьюї бачив усе, про що говорив лікар Стрейсей: прозора блідість дитячої шкіри, тіні в западинах, але найбільше з рис сплячої дитини його вразив рот. Йому здалося, що у вигині дівочих губ немовби поменшало непоступливої жорсткості.

Містер Мак-Дьюї важко підвівся і вийшов з кімнати. Він подумав, що потрібно знайти свого друга — містера Ангуса Педді, священика реформатської пресвітеріанської церкви Інвераноха, в якій він ще жодного разу не був, і поговорити з ним. Йому хотілося з’ясувати у пастора одну річ.