Томасина

24

Була вже майже дев’ята година вечора, коли містер Мак-Дьюї виконав свою обіцянку, яку давав трьом хлопчакам: подумав, чи варто завітати у циганський табір. І що більше він думав, то менше подобалась йому ця затія. Ендрю Мак-Дьюї був не з тих, хто пхає свого носа до чужого проса. Навіщо їхати, коли можна вранці закинути слівце констеблеві Мак-Кваррі та вже не повертатися до цієї теми.

Він накрив стіл на ніч кришкою, відвернув поворотний стілець — після чого його ніщо не відділяло від того місця на килимі, де вранці, вишикувавшись за ранжиром, стояли троє хлопців. Вони знову ожили в його уяві. Та найчіткіше в його пам’яті відкарбувався образ вимащеного землею, заплаканого Джорді Мак-Набба. Х’юї Стерлінг тицяв йому носовик, а хлопчик крізь сльози голосив: «Вони б'ють нещасного ведмедя, у нього ніс був у крові, він упав на землю і кричав». У його уяві знову ожила картина, породжена хлопчачою розповіддю, але тепер до неї домішалося щось іще.

Тепер він бачив не тільки ведмедя «з носом у крові», а ще й муки Лориного борсука, і вираз його стражденних очей, які довірливо дивилися на Лорі, а ще — мужність і шляхетність цього звіра.

Борсук спокійно та довірливо лежав у Лорі на руках, бо на нього чекало зцілення. Потім Мак-Дьюї подумав про ведмедя, уявив, як Лорі тримає його, і пригадав, які в неї ніжні і люблячі руки.

Зачинивши клініку, він попрямував у сусідній будинок, у якому мешкав, і зайшов до кімнати Мері-Pya. Місіс Мак-Кензі сиділа біля дівчинки, читала їй книжку, а та дивилася на неї померклими очима.

— Я зайшла до дівчинки, дивлюсь — вона не спить, — пояснила місіс Мак-Кензі. — От я й подумала: дай, почитаю, може, хоч так засне.

Мак-Дьюї знову уявив собі Лорі, й тепер вона тримала на руках його дочку. Він бачив, як дівчинка притискається їй до грудей, як зливаються, переплітаються їхні руді кучми; навіть уявив усмішку на обличчі Мері-Руа. І раптом на серце налягла така важкість, що здавалося, ще трохи, і воно вирветься з грудей.

— Добре, — промовив Мак-Дьюї. — Побудьте з нею. Мені ще треба проскочити в одне місце. — На порозі він зупинився і сказав: — Я буду в циганському таборі. В них там якісь проблеми — мені треба туди.

— Я нікуди не поспішаю, — заспокоїла його місіс Мак-Кензі. їй хотілося втішити Мак-Дьюї, підтримати його у цю скрутну хвилину. Жінці було шкода цього чоловіка.

У літню пору ніч у північних широтах настає пізно, але через важкі низькі хмари землю вже огорнув морок, і довелося увімкнути фари джипа. Теплий вітер, що вже з тиждень гуляв понад Лохом, неначе промовляв, що нарешті почнеться гроза, одна із тих нечастих гроз, які трапляються над цим нагір’ям, проте Мак-Дьюї, попри важку, гнітючу атмосферу, не вірив, що це станеться сьогодні.

Коли він доїхав до табору, вже зовсім споночіло. Циганські кибитки стояли на галявині підковою, і про присутність їхніх мешканців промовляли запах смаженої олії, часнику та їдкий сморід запущеного людського стійбища. Одні кибитки були дерев’яні, з погнутими пічними трубами, які стирчали з даху, інші — просто криті тентами.

Мак-Дьюї зменшив швидкість. У кінці підкови, край дороги, він помітив два менших фургони, поділених на вузькі клітки, і запам’ятав їхнє місцезнаходження. Світло фар вихопило з темряви кількох коней, що паслися на полі. Через шкіру тварин випиналися ребра, на боках та на крупі темніли якісь плями; можливо, це були рани.

Трохи далі стояли шатра, в яких могли поворожити, продати щось із виробів циганських промислів чи пригостити (звісно, теж за гроші) тістечками або солодощами вельми сумнівного походження. Шатра були освітлені гасовими пальниками, що випромінювали мерехтливе жовте світло і дуже чаділи. Трохи далі, просто на траві, була влаштована така собі алейка, позначена рядом увіткнутих у землю смолоскипів, а за нею стояли кілька рядів сидінь із відкидними спинками та поміст — звичайні дошки, покладені на ящики та бочки. Перед цією «естрадою» сиділо з десяток глядачів.

Мак-Дьюї почув сухе ляскання, схоже на пістолетний постріл, і кінське іржання. Він зупинив машину — і саме вчасно, щоби при світлі закопченого жовтого сяйва побачити кінський круп та високого цигана в чоботах, чорній сорочці та широкому чорному шкіряному поясі із заклепками. Ось циган змахнув рукою — і вдарив коня. Мак-Дьюї на хвильку замешкався, спостерігаючи за сценою «приборкання», тоді спинив машину біля входу в табір і вийшов. Він відчув, як у нього пітніють долоні, а під очима стає сиро, як легенько поколює шкіру, а в роті з’являється неприємний присмак ворожості.

Ендрю Мак-Дьюї ніколи не належав до тих людей, що прислухаються до внутрішнього голосу чи діють, пристосовуючись до обставин, та сьогодні він уперше в житті пошкодував, що не прихопив із собою ціпка, гарапника чи ще чогось важкого. Бо вже на підходах до циганського табору він відчув, ба навіть більше — був затоплений злобою, цинічністю, ворожістю, які витали над цим місцем.

При вході за ветхим столом сиділа «касирка» — стара страшна циганка у дранті та з чорним, засмальцьованим до блиску гаманцем, почепленим на бік. І там же висіла табличка: «Вхід 1 шилінг». Мак-Дьюї кинув на стіл купюру вартістю в десять шилінгів, стара карга запустила свою лапу в гаманець, витягла решту монетами по шилінгу та по шість пенсів, поквапно махнула в бік сцени і прорипіла:

— Давай, давай, вистава вже йде.

Мак-Дьюї, не торкаючись до решти на столі, гримнув:

— Агов, стара! Жени ще один шилінг. Зі мною цей фокус не пройде!

Стару відьму наче підмінили: вона розкрила рота, розрепетувалася і стала сипати прокльонами. З недоброї пітьми вигулькнув кремезний чорнявий циганюра, і Мак-Дьюї упізнав у ньому того самого типа в чоботах і шкіряному поясі з заклепками. Циган грався батогом з важким пужалном.

— Що ви тут робите? — крикнув циган. — Хочете пограбувати цю нещасну? Та ми бідні, як церковні миші.

Мак-Дьюї обернувся до чолов’яги і, ледь не встромивши руду бороду йому в лице, сказав:

— Цигане, знайди собі іншу касирку! Я дав їй десять шилінгів. Решту можеш полічити сам.

Циган мовчки подав старій знак, і та виклала шилінг, якого бракувало. Мак-Дьюї згріб гроші в кишеню і пройшов за мотузку. Циган з нагаєм пройшовся туди-сюди за кілька кроків від нього, зухвало вишкірився, потім засміявся і, погойдуючись, пішов геть.

Поблизу глядацьких місць стояв дерев’яний квадратний поміст, на якому сиділо троє музикантів — двоє чоловіків і жінка. Чоловіки грали на скрипці та акордеоні, а жінка притупувала й торохтіла бубном. Саме показували верховий номер: циганчата їздили на конях по колу смолоскипів. Мак-Дьюї трохи подивився на цей виступ і досадно сплюнув, уражений циганською безцеремонністю: все те, що показували циганчата, легко міг би повторити будь-який тутешній десятирічний хлопчак.

Ветеринар дочекався, поки вершник скінчить виступ і покине «арену». Знову почувши іржання коня, він зауважив, що циганський оркестр заграв на повну силу, намагаючись приглушити цей зойк, а циганка, яка трусила бубном, ще й закричала на додачу. Нікому не було жодного діла до Мак-Дьюї. Він непомітно прослизнув між рядами сидінь туди, куди не досягало світло смолоскипів, швидко перейшов галявину, рухаючись у темряві по пам’яті, й попрямував туди, де ще з дороги запримітив фургони з клітками.

Сморід від кліток разив наповал. Із темряви доносилося шерехтіння, стогони, скигління… Хтось ридав жіночим голосом, але хто? Мак-Дьюї прислухався, уражено зітхнув, витяг запальничку, запалив, прикриваючи вогник долонею…

— Лорі!..

— Ендрю!..

Він був настільки ошелешений, зустрівши її тут, у циганському таборі, що навіть не звернув уваги, що вона вперше назвала його не «містер Мак-Дьюї», а «Ендрю». Ветеринар помітив її не одразу, бо на жінці був чорний балахон з капюшоном, який приховував її вогнисте волосся. Крім того, вона стояла навколішках перед кліткою, яку сама ж і відчинила. На руках у Лорі сиділа суха, наче мумія, напівжива мавпа. Вона смоктала її палець — і тихо підвивала.

— Лорі, заклинаю, тільки не шуміть…

Він не питав, як вона тут опинилась і чому стоїть навколішки перед кліткою в цьому страхітному місці. Лорі тут — і цього досить. Все інше лікаря Мак-Дьюї не цікавило.

Обережно прикриваючи рукою від стороннього ока вогонь запальнички, Мак-Дьюї став обходити клітки. Усе, що було всередині, або лежало покотом, насилу дихаючи, або сиділо, жалюгідно скулившись у кутку. Серед звірів були горностай, двійко лисиць, білка, а також чи то польовий кіт, чи то соснова куниця. Розкуйовджений орел сидів, забившись у куток клітки, і годі було розпізнати в цій купі пір’я гордого птаха. В сусідній з ним клітці було троє мавп, ще жалюгідніших, ніж та, яку тримала Лорі. В іншій клітці, розпластавшись, лежав заєць-русак, і з його пози та смороду Мак-Дьюї зрозумів, що до тварини кілька днів ніхто не заглядав і заєць просто врізав дуба.

Мак-Дьюї загасив вогонь. Коли його очі призвичаїлися до темряви, яку майже не розсіювано світло дальніх смолоскипів, він повернувся до жінки, котра зіщулено сиділа на землі.

Тепер він розібрав її бліде обличчя і вологі очі.

— Ендрю — що це? — прошепотіла Лорі. — Вони ж помирають…

— Недоїдання, — коротко пояснив Мак-Дьюї. Він сягнув рукою до кишені, яка ніколи не була порожньою, видобув з неї морквину і простягнув її мавпі, яка сиділа на руках у Лорі. Тварина схопила морквину і жадібно з’їла, і поки вона її гризла, з її очей лилися сльози радості. З-за ґраток понад ними благально висунулися три пари худезних чорних рук. Мак-Дьюї віддав усі свої запаси — все до останнього кусника.

З іншого боку галявини долинув вибух музики, галас та оплески.

— Ходімо, — промовив Мак-Дьюї і допоміг Лорі піднятися. — Робити нам тут більше нічого.

— Що робити з нею? — прошепотіла вона.

Мавпа, пригорнувшись до Лорі, двома руками обіймала її за шию.

— Посади її назад. — Він м’яко відірвав тварину від Лорі, посадовив її у клітку, але вона несамовито запищала. — Коли я з ними розберуся, цього більше не буде. Ходімо.

І вони пішли через недобру ніч, міцно тулячись одне до одного. Саме повітря в цьому таборі було напоєне жорстокістю та звірством. Мак-Дьюї дякував долі, що ця жінка опинилася поруч у таку мить, і як цілющі ліки вдихав пахощі її волосся та шкіри.

Намагаючись триматися в тіні, вони тихо попрямували до глядацьких місць. Музиканти зійшли з помосту, але далеко від нього не відходили. Потім з’явилося четверо чоловіків, яких очолював огрядний смаглявий циган у кітелі з аксельбантами й поношеному кепі. Вони витягли на освітлений п’ятачок клітку завбільшки із собачу буду. Знову з’явився вишкірений тип у шкіряному поясі, і коли пролунали перші музичні акорди, він представив публіці товстуна в кітелі: найзнаменитіший у світі приборкувач диких тварин, незрівнянний Дарвас Ургчин. Двері клітки відчинилися — і під світло смолоскипів за ланцюг був витягнутий невеличкий чорний ведмідь.

— Ведмідь! — ахнула Лорі. — Той нещасний ведмедик, про якого він мені писав…

— Хто писав? — не второпав Мак-Дьюї.

— Хтось підкинув мені записку з підписом «Джорді», — пояснила Лорі. — А ще раніше він приносив мені жабу.

— Ага! — вигукнув. — От чортеня.

Тепер йому стало зрозуміло, як Лорі опинилася тут.

— Що ж вони тепер з ним зроблять? — прошепотіла Лорі.

— Почекаємо — побачимо.

Гладкий приборкувач, котрий був явно напідпитку, тримав ведмедя так, щоб лівий бік його був схований від поглядів ріденької публіки, проте досвідчене око Мак-Дьюї швидко визначило відкриту страшну рану на задній лапі. Не міг він не помітити і того, що звір болісно припадав на ногу, коли його тягли за ланцюг по помосту.

А ще він побачив засохлу шкірку на чутливому носі тварини, що, мабуть, тільки-но почав заживати після останнього знущання. І Ендрю Мак-Дьюї, чоловік загалом звиклий до звіриних недуг, каліцтв і крові, вирішив, що коли з нещасного ведмежого носа скапне ще бодай крапля крові, він цього не терпітиме.

— Ендрю, Ендрю, — прошепотіла Лорі, яку бив дрож, і тільки щільніше притиснулася до нього, міцно схопила його руку.

Музиканти заграли чардаш, а п’яний гладкий дресирувальник смикнув за ланцюг, примушуючи ведмедя підвестися на задні лапи. Над твариною височів здоровило у чорному поясі і з нагайкою, він весь час підштовхував ведмедя і гамселив його пужалном.

Дресирувальник почав кричати «Гей!.. Гоп!», смикати за ланцюг і змушувати тварину танцювати. Ведмідь, котрий і на чотирьох ногах ледь стояв, на двох і зовсім не тримався і постійно падав на передні лапи.

У переляканих очицях відбивалось мерехтіння смолоскипів, а коли він, злякано зіщулившись, роззявив пащу, в ній замість зубів були обламані пеньки. Такий ведмідь не міг би вкусити навіть дитини.

Тремтячи від обурення, Мак-Дьюї стояв і дивився. Назрівала розв’язка, але якою вона буде і куди заведе, він ще не знав. У чому він був певен, так це в тому, що дивиться на страждання тварини не своїми очима, а очима Лорі, в яких застигли дитячі сльози. Попри страшенну худорлявість ведмедя, його ноги були мішкуваті та безформні, як штани циркового клоуна, і в голові Мак-Дьюї промайнула думка, що, мабуть, він ще у житті не бачив картини, сумнішої за цю…

А потім розігралася жахлива сцена!

Коли нещасний звір звалився знову і знову був піднятий на задні лапи ривком ланцюга, циган з розмаху зацідив ведмедеві по носу свинцевим пужалном, і з носа тварини бризнуло щось чорне; принаймні, при миготливому сяйві смолоскипів воно видавалося чорним.

Мак-Дьюї почув, як настрахано скрикнула Лорі. Він не пригадував, як вивільнився від її рук, як дійшов до помосту, зате чудово пам’ятав і те, з якою силою зацідив у пику здоровилу, і задоволення, яке отримав від цього. Якби удар влучив у скроню, той, мабуть, упав би замертво. Циган з розплющеним носом завалився горілиць на поміст.

Знешкодивши бурмила, Мак-Дьюї вихопив у нього з рук важкий батіг, обернувся до «приборкувача», огрів його по гладких сідницях і гаркнув громовим голосом:

— Ану танцюй, кабан вгодований! Танцюй, кому кажу!..

Глядацькі лави пожвавішали, хтось крикнув: «Браво! Молодець! Сам напросився!». Хтось інший обережно зауважив: «Треба робити звідси ноги!». Глядачі потяглися до виходу, а з іншого краю табору почулися крики; до місця пригоди скакало з дюжину вершників. Циган із поясом досі лежав повержений та все обмацував руками свою заюшену мармизу. П’яний «приборкувач» кинувся навтьоки. Ведмідь валявся розпластаний долічерева і все намагався лизнути понівечений ніс.

Підійшли цигани, і Мак-Дьюї піднявся на поміст.

— Хто тут за старшого? — крикнув він. — Я заберу його з собою до відділку, йому буде висунуте звинувачення.

Видовище розпластаного здоровила й холоднокровна лють рудого бороданя, який виліз на поміст, умить позбавили циганів наступального запалу, ба навіть дещо спантеличили, а один з них, почувши запитання Мак-Дьюї, відповів:

— Барон Таргу там, у своєму фургоні. Якщо він тобі потрібен — іди туди.

Мак-Дьюї крикнув глядачам, які ще залишались на місцях:

— Розходьтеся по домівках! На сьогодні вистава закінчена.

Потім він підійшов до Лорі, яка опустилась навколішки біля ведмедя, поклавши його голову собі на коліна, та все прикладала носовик йому до носа, намагаючись спинити кровотечу. Схилившись до неї, Мак-Дьюї сказав:

— Лорі, повертайся додому. Вистави вже не буде. Зате може виникнути якась… якась сутичка. Дуже тебе прошу, повертайся додому.

Лорі підвелася і стала поряд, жодним порухом не виказуючи бажання покидати свого супутника.

— Де цей Таргу? — звернувся до циганів Мак-Дьюї. — Мені він потрібен негайно.

Той циган, що говорив, кивком показав на кибитки.

— Таргу там… якщо не боїшся, то можеш піти.

Мак-Дьюї повернув батіг пужалном догори.

— Ану розійшлися! — гаркнув він і ступив наперед. Цигани трохи посунулися, утворивши вузенький прохід, через який не можна було пройти, не зачепившись плечима. Лорі невідступно йшла за ним. Коли вони пройшли, цигани знову зімкнулися і тісним гуртом рушили слідом за ними.

Охоплений праведним гнівом, Мак-Дьюї геть утратив будь-яку пильність. Ці брудні волоцюги так його розлютили, що він був ладен сам-один виступити проти цілого табору. Його уява вже живописала цього таємничого барона Таргу у вигляді дванадцятифутового велета, і він би з радістю розправився з ним так само, як із тим здорованем біля помосту.

Але справжній Таргу виявився зовсім іншим: маленький, худенький, із червоною обвітреною мармизою та поросячими очима. Він був одягнутий у звичайні штани, сорочку без коміра та жилетку без ґудзиків, а на голові сидів звичайний котелок. Його єдиною прикметою було велике золоте кільце-сережка у лівому вусі. Він ступав неквапною ходою в супроводі всього циганського наброду: чоловіки, жінки та циганчата, які замикали процесію.

— Ти — Таргу, ватажок цієї банди? — запитав Мак-Дьюї.

Голосом сухим і напрочуд тоненьким опецьок у котелку відповів:

— Так, я Таргу. Ти мене шукав? З якого це дива ти кидаєшся на моїх людей, лупцюєш батогом мого приборкувача Ургчина? Що ви тут загубили — ти і ця руда відьма, що наводить вроки на наших дітей?

Поки він говорив, циганська братія обступила їх зусібіч і стала звужувати коло. Мак-Дьюї вмить зрозумів свою помилку. Невинна зовнішність опецька в котелку, як дві краплі води схожого на звичайнісінького аргайльського фермера в недільному вбранні, притупила його пильність. Було ясно як день, що від цієї миті і він сам, і його супутниця відрізані від свого світу, де панували закон і розум, і за одну коротку мить перенеслися назад на шість або й усі сім століть назад; такі собі зіваки доби середньовіччя, що волею випадку потрапили до небезпечного, одержимого забобонами циганського світу.

Та відступати не було куди, і Мак-Дьюї, войовничо виставивши наперед кущисту бороду, сказав:

— Таргу, ти підеш зі мною в поліцейський відділок, і я заявлю на тебе за жорстоке ставлення до…

Чи дав би сам циганський ватажок добро на вбивство двох зайд, цього не скаже ніхто, але тієї ж миті з-за натовпу долинув дикий зойк; хтось кричав якесь слово незнайомою мовою. Потім крик повторився. Цигани в юрбі посунулися, утворивши прохід, і в ньому з’явився чолов’яга в чоботах, із чорним поясом та роз’юшеним носом. Його лице перетворилося на закривавлену маску, а в руках брязкав шмат металевого ланцюга. Розмахуючи ним, побитий циган кинувся до Мак-Дьюї, збираючись розчерепити йому голову.

Від першого удару їх урятувало те, що натовп був надто щільний: циган схибив, і ланцюг опустився на плечі когось із його одноплемінників, та так, що збив його з ніг. Водночас, це стало сигналом до дії; напруга, що накопичувалася в циганському натовпі, розрядилася загальним вибухом: у юрмі замелькали кийки, ножі, і вже за мить Мак-Дьюї люто бився, захищаючи себе та Лорі.

Ревучи, наче бик, однією рукою тримаючи Лорі, а в другій стискаючи важкий батіг, він уже майже розчистив прохід для себе і для неї, коли раптом вируюча юрба відірвала від нього Лорі. Хтось влучив йому в голову чимось важким, і Мак-Дьюї захитався від удару. Він уперся спиною у стінку фургона, а коли батіг зламався, Мак-Дьюї вихопив у одного з нападників металевий прут і став вимахувати ним наліво й направо. Він розумів, що буде повержений з хвилини на хвилину: юрма жадала крові, вона змикалась навколо нього, мов зграя псів навколо звіра, загнаного в кут. Вона насідала на нього спереду, зліва, справа і навіть зверху: якесь циганча видерлось на полотняний дах фургона і гамселило палицею просто по голові, а інше штрикало у ноги з-під фургона.

Зацькований Мак-Дьюї ледве дихав, у грудях нестерпно пекло. Сили покидали його тіло, в очах почало тьмяніти… І раптом, перекриваючи несамовиті крики, ревище та посвист войовничих нападників, пролунав крик — несамовитий, дикий і зловісний:

— Мак-Дьюї!.. Мак-Дьюї!..

Кричала Лорі. Якимось дивом вона вирвалася із циганських лап, зірвала з найближчого фургона просочений гасом запалений смолоскип і кинулася з ним у гущу битви. Натиск на Мак-Дьюї помітно послабшав.

Полум’я смолоскипа освітлювало її балахон, що пошматованим лахміттям звисав із жіночих плечей, та мідяно-руде розпущене волосся, яке ореолом обрамляло її обличчя. А в очах світився такий вираз, який Мак-Дьюї пам’ятатиме до смерті. Викривлені губи, жагучий погляд — ну чисто тобі сп’янена битвою давня королева кельтів, яка торує шлях до свого взятого в облогу короля.

— Мак-Дьюї!.. Мак-Дьюї! — волала Лорі, вимахуючи смолоскипом та розсипаючи довкола гасові іскри. Вона пробивалася туди, де, ледве тримаючись на ногах, стояв її знеможений обранець. Прорвавши циганську облогу, Лорі взяла Мак-Дьюї за пояс і допомогла йому трохи випростатися, не забуваючи і про оборону. Та от цигани знову збилися в коло і стали підступати ближче, ближче…

— Мак-Дьюї!.. — знову вигукнула жінка. — А це їм — за тебе! — крикнула вона — і піднесла смолоскип до брезентової стінки фургона.

Коротка мить — і оранжеве полум’я поповзло по фургону, з легкістю пожираючи тканину і дерев’яні обручі: суха матерія займалась наче трут, вивергаючи цілі снопи іскор. Від цих іскор загорівся наступний фургон, потім зайнявся ще один…

Битва закінчилася. У паніці, яка зчинилася з пожежею, про чужинців і думати забули. Цигани з криками та лайкою викочували з кола охоплені полум’ям фургони, викидали з них різний скарб, рятуючи його від вогню, а кілька чоловік схопили відра й побігли до річки.

Ховаючись за фургонами, Мак-Дьюї та Лорі дійшли до кліток. Знеможений битвою чоловік важко припав на коліна, і його супутниця теж опустилася біля нього.

— Ендрю! — крикнула Лорі. — Ти живий?

Сама вона була з ніг до голови перемащена сажею, а на щоці темнів синець.

— Цілий, — важко відповів Мак-Дьюї, — просто виснажений.

Від сильного удару по маківці у голові йому так гуділо, немов туди влетів бджолиний рій. Ноги, руки — та й тіло — увесь він був укритий саднами та синцями, але якихось серйозних пошкоджень, слава Богу, він не зазнав.

— Лорі, дякую тобі. Якби не ти, мене б уже не було.

Лорі не бачила крові, що заливала голову Мак-Дьюї, бо дивилася не туди. Її очі, в яких ще залишався вираз дикої войовниці, глибоко вдивлялися в очі Мак-Дьюї.

— Ендрю! — раптом вигукнула вона. І знову: — Ендрю!

Лорі притягнула до себе обличчя лікаря і вп’ялася губами в його губи. Поцілувавши Мак-Дьюї, вона рвучко схопилася на ноги, розвернулася і, наче прудконоге оленя, кинулася до Глену.

— Лорі!.. Лорі!.. — загукав він навздогін. — Лорі, чуєш!.. Повернися!

Але вона втекла, і Мак-Дьюї, що стояв накарачках та трусив головою, відганяючи від себе відчуття нудоти, залишився один. Жовтогаряче сяяння і тріск вогню за спиною помалу слабшали — цигани перемагали пожежу. Я ще живий, подумав Мак-Дьюї, чи, може, вже помер? А може, це все тільки сон? Аж от нарешті самовладання повернулося до нього, у голові трохи просвітліло, він дурнувато осміхнувся і впівголоса промовив:

— Пора звідси вшиватися.

Та перш ніж покинути поле бою, Мак-Дьюї мав зробити ще дещо. Звірі в клітках, до смерті перелякані пожежею, заходилися гавкотом, скиглили, пищали та шуміли на всі лади. Лікар же, переходячи від клітки до клітки, витягував дверні засувки, навстіж розчиняв двері, і звірі кидались на волю, розсипаючись хто куди. Якщо ці звірі й пропадуть, то пропадуть принаймні вільними. І тільки відчинивши всі клітки, Мак-Дьюї, непевно похитуючись, побрів до свого джипа.

У кінці вигону, на дерев’яному помості, з якого й почалося це трагічне дійство, він натрапив на чорну купку. Це був той самий ведмідь, але мертвий. Мак-Дьюї мельком зиркнув на груду ведмежого хутра, і в голові його майнула думка, як побиватиметься Джорді, дізнавшись, що його ведмідь заснув останнім сном. Подумав він і про те, що сльози, пролиті чуйним хлопчиною над нещасним звіром і його жалюгідним становищем, по суті свій, гарні сльози. Згадав, що й Лорі, покидаючи поле битви, теж мала проминати цей поміст, а отже, вона неодмінно спинялася тут, щоб оплакати смерть бідолашного звіра. Пошкодувавши, що сам він не може заплакати, Мак-Дьюї розвернувся, підійшов до джипа і всівся за кермо.

Проїхавши з милю, він пригальмував біля річки, ополоснув лице і змочив синці. Змиваючи засохлу кров із голови, Мак-Дьюї з полегшенням зауважив, що рана на маківці не така вже серйозна, як могло би здатися. Умившись, він стомлено повернувся у джип і знову рушив у напрямку міста.

Коли Мак-Дьюї під’їжджав до горбатого моста, йому поморгала фарами якась машина, що рухалася назустріч, і він, придивившись пильніше, помітив на ній ще один вогник — на даху, — який недвозначно показував, що цей автомобіль — поліцейський. Лікар з’їхав на узбіччя і пригальмував, зустрічний автомобіль зупинився теж, і з нього, вимахуючи ліхтариком, вийшов констебль Мак-Кваррі та підбіг до Мак-Дьюї.

— Ага, дуже добре, — промовив він, побачивши ветеринара. — Ви нам і потрібні, сер!

— Пожежу вже загасили, — сказав Мак-Дьюї. — Але я хочу заявити на чоловіка, якого називають бароном Таргу, і ще — на гладуна, що зве себе ведмежим приборкувачем, — за жорстоке, нелюдське ставлення до тварин…

— Так-так, — поквапно промовив констебль, — іншим разом — неодмінно. Але ми маємо до вас термінове доручення. Нам наказано знайти вас і привезти додому.

— Он як! — спохватився Мак-Дьюї, відчуваючи, як тепер його серце мертвою хваткою стискає зовсім інший страх, стискає так, неначе хоче зовсім розчавити.

Ніяково переминаючись, констебль опустив очі.

— Сер, вас чекають удома, ви повинні повернутися туди якнайшвидше. Лікар Стрейсей дав команду знайти вас і негайно доправити до дочки.

— Ах! — скрикнув Мак-Дьюї і звернувся із запитанням, яке потребувало від нього ще більшої мужності, ніж він уже встиг проявити цієї шаленої ночі. — Дівчинка жива?

Констебль звів очі на ветеринара.

— Жива, сер! Але лікар Стрейсей сказав, щоб ми знайшли вас…

— Тоді їдьмо! — заквапився Мак-Дьюї. — їдьмо вже — і Богом заклинаю, швидше!

Поліцейський автомобіль заревів і рвонув уперед. Мак-Дьюї поїхав слідом, зосередивши всі свої душевні сили, які ще залишалися в ньому, на червоному оці стоп-сигналу. Отой червоний вогник вів його назустріч неминучості.