Томасина

14

Я, Баст-Ра, кішка-богиня з Бубастіса, сьогодні іменована Талітою, чудово пам’ятаю день, коли прийшов Рудобородий.

Уперше він явився мені у видінні: він крокував крізь віщий сон, і руда голова його палахкотіла, як вогонь. Я, Владарка Септ, я не просто богиня — я ясновидиця і бачу віщі сни.

Ту ніч, коли мені наснився цей кошмар, я щосили зарепетувала:

— Смерть! Смерть! Страшна смерть уготована котовбивці! Він — Дуамутеф,[28] син Гора, брат Анубіса, Шакал Смерті. Кривава шерсть на підборідді, кривава шерсть на голові, криваве полум’я в очах! Кров на його руках! Його дух Ка спіткає кривава доля, бо він переступив закон, і я, Секмехт Баст-Ра, таврую його долю. Бо ж написано в Книзі мертвих: хто вбив бодай одного з нас, той має бути тяжко покараний.

Та він прийшов, страшний і дужий, мов Сопду,[29] і навіть я, Баст-Ра, відчула страх і закричала так, що аж прокинулась.

Я лежала у своєму лісовому храмику біля вогнища, де дотлівав кривавий блиск вогню. З сусідньої кімнати линув солодкоголосий спів і стукання ткацького верстата: Лорі закінчувала роботу. Та навіть незважаючи на зайнятість, вона урвала спів і крикнула:

— Таліта! Бідна кішечка! Що, бачила поганий сон? Ну ж бо, не бійся, гарненька…

Вона облишила роботу, взяла мене на руки, притулила до грудей і погладила.

Та я чомусь була впевнена, що невблаганний фатум уже сукає нитки наших доль (мабуть, тому, що Лорі теж займалася чимось подібним), і наші життєві ниточки от-от зійдуться разом. День зустрічі з Рудобородим був не за горами, і як жриця мене не втішала, я все тремтіла і тремтіла, і годі було щось із цим подіяти. Не така це, скажу я вам, проста справа — бути богинею і нести в собі стільки знань!

Все почалось одразу ж наступного дня біля Відьомського Дерева.

Інші часи — інші звичаї. Ви щось чули про Відьомське Дерево, чи про Дерево Коглан? Вуллі сказав мені так: «О, це знає кожен шотландець, ба навіть шотландський кіт. Таліто, ти, мабуть, не справжня шотландка». Відьомське Дерево — це величезний дуб чи бук, який стоїть собі перед маєтком чи у замковому дворі, широко розкинувши гілля і даючи тінь від сонця або сховок від дощу. Під склепінням його крони тихо й затишно.

Так от, у наші дні, сказав мені кіт Вуллі, ти не зустрінеш неприязного шотландця. Коли на тебе зиркає хтось скоса, знай: це не шотландець. Шотландець, познайомившись із тобою, стає найщирішою людиною у світі. Просто перш ніж запросити до себе, він мусить знати, хто ти є, чим дихаєш. Тут нічого не вдієш, їх життя так навчило. Так от, шотландський лерд садовив чужинця, подорожнього чи слідопита на лавку під Відьомським Деревом та розпитував, із чим вони до нього завітали, хто їх предки, і, лише з’ясувавши все це, запрошував у дім.

Ми теж мали таке дерево, воно росло на віддалі двох довгих і одного короткого скоків від храму-хатини. Це був дуб, удвічі вищий за будь-яку з пальм, які я бачила на давній батьківщині, і грубший стократ. Гілля того дуба нависало над дахом хатини, і коли починався вітер, листя шкребло по черепиці. Від даху до вершечка крони було стільки саме, як від землі до даху. Дуже вигідна оглядова позиція, з якої проглядався чималий шмат Глену та поля рівнин, що тягнулися нижче. Видніли навіть цівки диму, що підіймалися від коминів міських осель.

Дзвін Милосердя, про який я казала, був причеплений до найнижчої гілки дуба. Від язичка його, сягаючи землі та трохи стелячись по ній, тягся довгий шнурок. Час від часу його тарбали люди, приносячи тварин, яким було непереливки, і коли моя жриця виходила до них, вони просили зглянутись, допомогти нещасним. Траплялося й таке, що били в дзвін самі тварини, напевне знаючи, що Лорі не покине їх напризволяще.

О люди, велемудрі та всезнаючі! Ви так багато знаєте про світ людей і так мало — про Царство богів і богинь, до якого належу і я, і думка, що хворий чи поранений звір з нетрів лісу може шукати Лоріної допомоги, незмінно викликатиме у вас глузливий сміх. Ви не повірите, що він здатен подолати чимало миль лісом, переправитись через кілька річок, де вода крижана, наче лід, і прийти до Відьомського Дерева і вдарити в Дзвін Милосердя!..

Проте в ті дні, коли я була богинею, це не було вдивовижу, адже земні й небесні тварі, боги і люди становили єдину спільноту, жили у злагоді, дбали одне за одного, ділилися магічними знаннями та своєю мудрістю.

Того дивовижного літнього ранку ми всі займалися своїми справами, коли раптом озвався Дзвін Милосердя: дзенькнув двічі, сколихнувши прозоре повітря, — і змовк.

— Каррраул! — зарепетувала галка. — Стрррашна загррроза! Рррятуйся, хто може!

І ми, настовбурчивши від цікавості хутро, збилися в купку: я, Мак, Буллі та Доркас, а потім ще шотландець Скотті та вівчарка Шеп. Нам було цікаво, що ж такого може статися, але, пам’ятаючи застереження галки (а галка птаха не дурна!), ми діяли вкрай обережно. Обережно рушили до Відьомського Дуба, і коли у дверях, затуляючись від сонця, з’явилася Лорі, ми побачили борсука, який бамкав у дзвін.

Одну лапу тварини стискав капкан, за яким волочився шматок ланцюга: опинившись у пастці, борсук примудрився обірвати ланцюг і з капканом дошкандибав аж сюди. Кінець ланцюга зачепився за шнур, що лежав на траві, і тому дзвін дзеленькнув. У цьому не було нічого надзвичайного. Дивним тут було інше: звідки борсук, який був ледь живий, зяяв голою кісткою на пошматованому плечі (бо поки він бився у пастці, його ще займали собаки!), знав, де шукати рятунок, і як він пройшов більше милі й дістався до нашого храму та моєї цілительки-жриці?

Ми, коти, сиділи на поважній відстані від борсука, бо від болю та роз’ятрених ран він був трохи не в собі; у нього на губах біліла піна, а жовті зуби клацали на всі боки, ладні уп’ястися в першу-ліпшу заваду. Його істерика передавалася собакам (ох і собаки!), і вони навіть примірялися, як кинутись на борсука і перегризти йому горлянку. І хтозна, може, так було б краще, адже борсук і так був не жилець.

Проте Лорі вважала інакше.

— Сидіти! — наказала вона псам. — Облиште його!

Собаки слухняно скорились, а Лорі підійшла до зраненого звіра, що клацав на всі боки страшними зубами, схилилася над ним і стала оглядати. Моє око провидиці уже бачило, як зуби борсука вгризаються у плоть її руки, і коли Лорі підійшла до нього ближче та присіла збоку, я хутенько накинула на борсука тенета чар, а на неї наслала своє благословення.

Лорі схилилася над борсуком і витягла з пастки його задню лапу. Тоді обережно взяла звіра до рук, підняла його і щось прошепотіла. Завдячуючи насланим мною чарам і благословенню Лорі могла нічого не боятися, і щойно вона торкнулася звіра, погладила його зранений бік, як борсук заспокоївся. Він лежав у неї на руках, схиливши голову набік, вирла його закотилися, наче в собаки, і всі ми бачили кремові білки його очей, які він витріщив на Лорі. Вона підвелася, понесла звіра у сарай, де тримала своїх пацієнтів, і ми більшістю хвостів проголосували за те, що, мабуть, краще нам податися за нею.

Усім відлягло від серця, і старий Вуллі, висловлюючи загальну думку, сказав так:

— Уф! Які неприємні хвилини! Просто диво, що руки в Лорі залишилися цілі та неушкоджені.

Я сиділа й мовчала. Життєві уроки йшли мені на користь. Як я вже казала, інші часи — інші звичаї. Не було жодного сенсу пояснювати комусь, що це — моє диво, що колись я була всіма шанована богиня в Храмі Хуфу, на острові у дельті Ніла. Тоді я тільки те й робила, що захищала мешканців приріччя, адже коли тобі доводиться шубовснути у воду з берега чи перекинутого човна, смерть від гострющих як леза іклів розлюченого бегемота чи крокодилячих зубів — більш ніж реальна перспектива.

Отже, я не стала сперечатися, а просто взяла та й пройшла слідом за Лорі в кам’яний сарай, що правив їй за шпиталь для звірів. Я вмостилася на порозі та стала дивитись, як вона обережно кладе борсука на стіл, що стояв у кімнатці, де на поличках стояли мазі, ліки та бинти. Лорі підстелила під тварину чисту білу шматину, поставила коло нього миску з губкою і пішла до священної хатини по чайник з теплою водою.

Повернувшись, вона поставила чайник на долівку, підсунула одну руку під голову борсукові, а другою взялася ніжно погладжувати його хутро. І треба було бачити, якою любов’ю та співчуттям наповнились її очі!..

І раптом борсук видав звук, такий сумний, що я навіть не знаю, як його описати. Це було не гарчання — гарчати в борсука не було сил! — а справжнісінький писк. Писк — і болісний стогін. Скажіть, хіба не диво, що любов так скоро витіснила лють і ненависть? Коли раптом звір, якого краще обминути десятою дорогою, від болю стає безпорадним і жалісно пищить під вашими руками, якось тоскно стає від такого.

Я відвернулася і стала енергійно вимивати спинку. Коли я знову обернулася до борсука, Лорі промивала губкою понівечену лапу і роз’ятрену рану на плечі, де виглядала біла кістка й звисало клоччя пошматованого м’яса. З очей її капали сльози. В тварини було переламане плече, і здавалося, що лапа приторочена до тіла ганчір’ям.

Дійшовши до скаліченої капканом задньої лапи, Лорі промовила:

— Бачиш, Таліто? На борсукові місця живого немає, а я не знаю, що робити з бідолашною твариною. Коли він сидів у капкані, на нього напав пес і до кістки роздер плече. Але він, мабуть, бився і відігнав набридливого пса. Такий відважний, такий доблесний звір не повинний вмирати.

Лорі стала обережно підіймати хутро, шкіру, м’ясо, кістки та кігті борсука та ніжно їх промивати. Борсук лежав так, що було видно тільки одне його око, та й те дивилося на Лорі, повне благання й довіри.

Лорі ще раз оглянула страшні рани, скрушно похитала головою і сумно-сумно проказала:

— Таліто, я не знаю, що робити — хоч убий, не знаю. Мені навіть невтямки, з якого боку приступити, а як нічого не зробиш, нещасна тварина сконає від ран. Дивись, який він гарний, яка в нього чудова статура, а хутро яке!.. Не міг же Бог мені його послати, щоб він просто помер.

І, піддавшись хвилинному розпачу, вона безпорадно опустила руки. Та невдовзі мужність вернулася до неї, Лорі рішуче підняла голову, обернулася до мене та промовила:

— Таліто, ми покличемо когось на допомогу — ти і я.

Ач, якби вона звернулася по допомогу до мене, чим визнала б мою божественну природу, мені стачило б сил, щоб сотворити диво зцілення.

Лорі підійшла до порога, де я сиділа, погладила мені голову, спинку, почухала підборіддя. Тоді склала руки на колінах і звела очі до неба. Губи її безгучно ворухнулися, очі наповнилися вірою, а на вустах, коли вона молилася, грала довірлива усмішка.

Я теж молилася — молилася, як була навчена багато років тому: до батька Ра і матері Хатор, до великого Гора, Ісіс і Осіріса, до Пта,[30] до Мут[31] і Нун, і навіть до страхітного Анубіса, щоб він відвернув свій погляд від нашого порога. І ще я взивала до найстарших божеств — Хонсу й Амуна-Ре, Творця Всього Сущого.

А трохи потому ми почули, як забамкав наш Дзвін Милосердя.

Я знялася з порога і за кілька стрибків — два довгих, один короткий, ще один ривок — обігнула ріг дому, щоб подивитися, кого ж там принесло, що срібний дзвін видзвонює вдруге за нинішній ранок.

І раптом я закам’яніла, захолола від жаху. Смертельний страх скував усе моє тіло. Хутро моє стало сторч, а я сама, від кінчика хвоста до маківки, вигнулася дугою. Щосили прищуливши вуха, я спершу люто загарчала, і гарчала доти, поки гарчання те не перейшло в протяжне, лиховісне сичання.

Біля дзвона, по той бік Відьомського Дерева стояв незнайомий, чужий чоловік. Один його вигляд сколихнув у мені почуття омерзіння, огиди та страху. Я зачаїлася в траві та стала роздивлятися чудовисько, що нагнало на мене такий жах. Зросту він був велетенського, а вигляд мав такий, що краще б я його не бачила: шалені банькуваті очі та руда, наче лисяче хутро, шерсть на бороді та голові. Він стояв під нашим дубом і раз за разом смикав за шнурок, неначе не дзвонив, а намагався відірвати наш Дзвін Милосердя.

І тут я зрозуміла все. Це був мій нічний жах — оте вогнисте здоровило, той самий котовбивця, затаврований прокляттям Бубастіса. Тавро ганьби лежало на його чолі, та хай там як, не він мене, а я його злякалася до смерті.

Я блискавкою кинулась від дому до дерева, і він мене начебто не помітив. Ще мить — і я вже дерлася по стовбуру. Спинилася лише тоді, коли забилася у верховіття, де було так високо, що я вже й не бачила, і не чула, що робиться там, нанизу. І я пробула там, поки не сіло сонце й не настала ніч.

Так, я, Баст-Ра, богиня, злякалася простого смертного і дременула від нього. Чому так сталося? Навіть не знаю.