Томасина

1

Містер Ендрю Мак-Дьюї, лікар-ветеринар, виставив із дверей кабінету свою колючу та руду як цегла бороду й обвів холодними недобрими очима відвідувачів у приймальні, що сиділи на простих дерев’яних стільцях, тримаючи хто на руках, хто біля себе своїх чотирилапих вихованців, і чекали прийому.

Меткий жилавий Віллі Беннок, що був за асистента й за медбрата, за санітара й за секретаря, вже встиг назвати своєму патронові декого з сьогоднішніх клієнтів, згадавши поміж інших і священика Ангуса Педді, який був другом і сусідом містера Мак-Дьюї. Звичайно ж, преподобний Педді прийшов сюди не сам, а зі своїм мопсюрою, який вічно маявся кольками: священик душі не чув у своєму собаці й не шкодував солодощів для нього. Погляд містера Мак-Дьюї ковзнув по кругленькому коротконогому тільцю пастора і на мить зустрівся зі страждальницьким поглядом мопса, який, схоже, був згоден на все. Собачі очі, в яких читалося страждання, з надією дивилися на лікаря, чекаючи полегші. Пес уже добре затямив, що після відвідин лікарні, в якій витали чудернацькі запахи й де був за старшого цей бородатий велет, недуга неодмінно має відступити.

Ветеринар відвів очі від гіпнотичного псового погляду й подумки чортихнувся. Скільки тому Педді не кажи, а він знай своє, балує пса чим заманеться, і знов марнуй на нього час!

Серед інших клієнтів Мак-Дьюї узрів дружину одного небідного забудовника з Глазго, яка приїхала до Інвераноха на літо. Жінка прийшла з невеличким йоркширським тер’єром, який, скоріш за все, страждав від ревматизму. Шовковисту собачу гривку прикрашав безглуздий оксамитовий бант, який робив з тер’єра посміховисько. Була ще місіс Кінлох, вона принесла сіамця, що мав якусь вушну хворобу. Кіт час від часу трусив головою і хрипко нявкав, скаржачись на біль. Бакалійник містер Доббі з видовженим сумовитим обличчям привів такого ж довговидого, як і він сам, запаршивілого шотландського тер’єра. Жалюгідний екстер’єр тер’єра наводив на думку, що псові потрібен не так лікар-ветеринар, як хороший шпалерник.

Серед решти відвідувачів, котрих тут набиралося з півдюжини, Мак-Дьюї вирізнив хлопчиська, якого він десь уже бачив, та дебелу місіс Лагган, яка торгувала у власній крамниці газетами і тютюном. Вона була першою в черзі. Місіс Лагган та її старий Реббі — чорний дворняга із сивою мордою та ревматичними старечими очима — уже не перший рік були своєрідними символами цього міста.

Місіс Лагган мала сімдесят із гаком років, і двадцять п’ять із них вона була вдовою. Останні п’ятнадцять років її єдиним другом та розрадником залишався дворовий пес Реббі. Завдяки своїй звичці постійно лежати на порозі крамниці він став таким самим символом Інвераноха, як і його дебела господиня у строкатій шалі, їх знали не тільки мешканці цього шотландського нагірного містечка, а й ті, хто бував тут лише час від часу. Заходячи або виходячи з магазину місіс Лагган, відвідувачі навіть гадки не мали оспорювати право собацюри на поріг, а просто переступали через нього, і той міг скільки завгодно лежати при вході, уткнувшись носом у передні лапи і закотивши очі. На Хай-стріт[1] навіть жартували, що нащадки постійних клієнтів місіс Лагган з’являються на світ із вродженою звичкою переступати через цього пса.

Містер Мак-Дьюї пробіг очима по своїх пацієнтах. Пацієнти ж, кожен на свій лад, поглянули на містера Мак-Дьюї. Одні дивилися на лікаря з тривогою, другі — з надією, треті — з повагою; знаходилися й ті, що відповідали такою самою ворожістю, якою дихали виразні лікареві риси — і високе чоло, і густі кошлаті брови, руді, аж вогнисті, ще й нібито чимось обурені; і владні сині очі, і вольовий ніс, й іронічний вигин повних губ, прихований щетиною рудої бороди та вусів, і напористе, як не сказати, зухвале, підборіддя.

І погляд ветеринара, і його манери красномовно свідчили про те, що містер Мак-Дьюї — людина лиха та бездушна, і мабуть, не буває диму без вогню, інакше чому геть увесь Інверанох схилявся б до думки, що Ендрю Мак-Дьюї — людина лиха та бездушна?

Щойно з’явившись у цьому містечку, що в графстві Аргайл (а відтоді не сплило й двох років), такий колоритний статурний вдівець, як наш містер Мак-Дьюї, одразу ж став предметом численних пліток. Робота у ветеринара така, що він завжди на виду, а Ендрю Мак-Дьюї був покровителем не тільки міщанської звірини, а й цілого сонму худоби, якої в достатку було на околишніх фермах: цілі стада абердинських корів, отари чорномордих овець, свині та домашня птиця. Крім того, час від часу він інспектував місцеві бійні, сироварні та маслоробні.

У міщанських плітках Ендрю Мак-Дьюї здебільшого фігурував як чоловік чесний, прямий та справедливий. Щоправда, набожна частина городян схилялася до думки, що це не та людина, якій можна довірити життя безмовної Божої тварі. Не любить він тварин, казали прихожани, та й до людей не краще ставиться. Крім того, містер Мак-Дьюї не мав ані часу, ані бажання навернутися до Бога. І чи був він безбожником (як запевняв багато хто з містян), чи не був, але містера Мак-Дьюї жодного разу не бачили в тутешній церкві, де правив містер Педді. Це було тим більше дивно, що їх об’єднувала давня дружба.

Деякі містяни базікали, що після смерті дружини серце в Ендрю Мак-Дьюї цілком скам’яніло, і тільки десь у закутку ще залишився вільний клаптик для любові до рідної семирічної дочки. Дочку ветеринара звали Мері-Pya, і хоч би де ви її зустріли, вона завжди була у товаристві своєї кішки на ім’я Томасина.

Зверніть увагу, казали місцеві базіки, ніхто ж не каже, що він нікчемний лікар, який не знається на звірині. Лікує швидко, добре, але надто вже часто хапається за пляшку з хлороформом. Прихильники містера Мак-Дьюї заперечували в тому сенсі, що ветеринар просто не може без щему в серці дивитися на страждання тварини, якій уже однаково нічим не допоможеш. Його ж недоброзичливці, які косо дивилися і на самого лікаря Мак-Дьюї, і на його дивацькі звички, нашіптували, що містер Ендрю — просто бездушний сухар. Мовляв, йому нічого не вартує спровадити тварину на той світ, а ті, що й дня не проживуть без своїх котиків-собачок, на його думку, не більше ніж сентиментальні ідіоти.

Багато хто з тих, що не стикалися з Мак-Дьюї як із фахівцем, не вважали цього чоловіка безнадійним, аргументуючи свою думку тим, що будь це правдою, він не здружився би з преподобним Ангусом Педді, пастором пресвітеріанської[2] громади Інвераноха. І казали, що коли померла дружина Мак-Дьюї Анна, то ніби саме священик, який дружив з ним ще зі студентських літ, умовив його продати практику в Глазго, перебратися до Інвераноха, очолити міську ветеринарну клініку, а заразом і спекатись нестерпних спогадів, що не давали спокою у великому місті.

Деякі містяни ще пам’ятали старого Джона — покійного батька Мак-Дьюї, деспота і релігійного фанатика. Свого часу Джон пригрозив синові, що залишить його без копійки в кишені, якщо той не піде його стопами. І Ендрю, який ще зі шкільної лави мріяв стати хірургом та лікувати людей, чудово розуміючи, що без батьківської підтримки далеко не підеш, здався старому фанатикові й став ветеринаром.

А дехто з інверанохців навіть устиг побувати у Глазго, в похмурому старому домі на Дунарн-стріт, де батько й син практикували разом, допоки старий не помер. Усі їхні добрі відгуки про ці відвідини можна було передати однісінькою фразою: «Не дивно, що містер Мак-Дьюї став таким, яким ми його знаємо».

У пам’яті містера Педді старший Мак-Дьюї так і залишився старим святенником, котрий виспівує псалми. Всередині його оселі Бог уособлював поліцейського, який карає всіх злочинців. Божество Джона Мак-Дьюї не приймало нічого, що могло дарувати бодай крихту задоволення або полегші, і молодший Мак-Дьюї спочатку зненавидів Бога, а потім взагалі відрікся. Втрата дружини Анни (вона померла, коли донька мала три роки) набожності містерові Мак-Дьюї аж ніяк не додала.

Отож, ветеринар ковзнув очима по своїх клієнтах, і нарешті руда борода, наче флюгер під вітром, крутнулась у бік старої огрядної місіс Лагган. Він коротко кивнув, запрошуючи її до себе, стара щось перелякано пробелькотіла, взяла свого Реббі, який лежав у неї на колінах, і насилу підвелася. Пес лежав у неї на руках горічерева, безвольно розкинувши лапи, та безпомічно зиркав очицями. Своєю зовнішністю він нагадував перегодоване темно-сіре порося, а при диханні з його грудей виривався присвист, схожий на сонне хропіння застудженого старигана.

Преподобний Ангус Педді підібгав свої короткі ніжки, звільняючи старій дорогу, і усміхнувся ангельською усмішкою, щоб підбадьорити її. Усім своїм виглядом він начисто спростовував загальноприйняте уявлення про шотландських священиків як про людей суворих та скупих на почуття. Містер Педді був невисокий на зріст, повненький, мав приємні манери і аж кипів енергією. Він мав кругле обличчя з ямочками на щоках та підборідді, бешкетні очі та веселу усмішку і завжди був готовий як поспівчувати чужому горю, так явити турботу про ближнього.

Мопс Ангуса Педді, що вічно маявся шлунковими кольками, озивався на ім’я Декаданс, і ця собача кличка давала чудове уявлення про те, які жарти були в ходу у великій родині священика. А зараз пес лежав на колінах у свого господаря, в тій самій позі, що й Реббі, і дихання його було таке саме важке, як у Реббі. Коли місіс Лагган та Реббі проходили повз них, священик поставив свого пса на задні лапи, аби той добре бачив чорного дворнягу та його хазяйку, і сказав:

— Знайомся, Деккі, це Реббі, собачка місіс Лагган. Сьогодні бідоласі стало зле…

Дві пари собачих очей перезирнулися і обмінялися меланхолійними поглядами.

Місіс Лагган пройшла за ветеринаром в оглядову кімнату по сусідству з кабінетом Мак-Дьюї, поклала свого Реббі на білий емальований стіл горічерева, і він лежав, безвольно звісивши передні лапи та ледве, через силу дихаючи.

Ветеринар відтягнув псові губу і оглянув зуби, тоді зазирнув під повіки і торкнувся черева, яке здималося та опускалося в такт із диханням.

— Скільки років собаці? — запитав він.

Місіс Лагган, яка ходила тільки в чорному (як і личить порядній вдові), а на плечах носила строкату шаль, від його запитання аж стислася всім тілом і неначе поменшала.

— П’ятнадцять із хвостиком, — відповіла вона після тривалої мовчанки. — Так, я взяла Реббі ще цуценям, а відколи він виріс, минуло чотирнадцять років, — додала вона, неначе вірила, що коли сказати не «п’ятнадцять», а «чотирнадцять», то невблаганна доля змінить гнів на милість і подарує псові зайвий рік. П’ятнадцять років для собаки — це глибока старість, а от у чотирнадцять ще залишається надія, що він дотягне до п’ятнадцяти, хоча б як та стара вівчарка містера Кемпбелла; хоча, якщо чесно, їй незабаром мало виповнитися шістнадцять.

Ветеринар кивнув головою, ще раз байдужно зиркнув на дворнягу — і сказав:

— Я б радив приспати нещасного пса, щоб він більше не мучився. Ви ж бачите, астма його додушує. Пес просто задихається. — Мак-Дьюї зняв Реббі зі стола, поставив на підлогу, і той одразу ж плюхнувся на черево. Та навіть у такому положенні він не зводив з господині відданих очей. — І ходить не краще, ніж дихає, — підсумував Мак-Дьюї.

Численні складки на вдовиному підборідді нажахано затремтіли.

— Приспати, щоб не мучився?.. Тобто вбити собачку?.. А як же тоді я, адже Реббі єдиний, хто в мене є! Ми разом от уже п’ятнадцять років, а двадцять п’ять років я — самотня вдова. Як же я житиму без Реббі?

— Знайдете іншого пса, — відповів Мак-Дьюї. — Це не важко. Місто аж кишить бездомними собаками.

— Та як ви можете таке казати!.. Це ж буде вже не Реббі. А не можна дати йому якусь малесеньку пігулку, щоб він узяв та й одужав? Колись мій Реббі був нівроку…

Мак-Дьюї зітхнув і з сумом подумав: коли лікуєш тварин, то найбільшого клопоту завдають не вони, а їхні безміру сентиментальні власники.

— Ваш пес приречений, — пояснив він. — Тварина доживає свого віку, і до того ж вона дуже хвора. Запитайте в будь-кого, і вам кожен скаже, що життя для вашого Реббі перетворилося на суцільну муку; пес не живе, а мучиться. Ну, дам я йому пігулку, і що? Не мине й двох тижнів, як ви знову прийдете до мене. Протягне ваш собака місяць, ну, може, півроку, але більше — навряд. Принаймні, я б не поручився, — підсумував ветеринар. За мить, уже трохи лагідніше, він додав: — Йому ж самому буде краще, якщо ми звільнимо його від мук.

Розхвильована страхом уява місіс Лагган намалювала їй самотні дні без вірного Реббі — і дрож від підборіддя пішов далі, перекинувся на губи. Пес був її мовчазним співрозмовником, а ще вона любила, сидячи за чашечкою чаю чи уже вночі, у ліжку, прислухатися до його дихання. Саме про це подумала стара, але вголос сказала зовсім інше. Вона бовкнула перше, що спало на гадку:

— А як же мої клієнти, постійні покупці? Вони так звикли переступати через мого Реббі — і тут його раптом не стане! їм страх як не вистачатиме мого песика…

У перекладі на людську мову це означало: «Я жінка вже немолода. Мені недовго залишилося топтати ряст. Я нікого не маю, а Реббі стільки років був моїм другом та розрадником. Ми з півслова розуміємо одне одного…»

— Так, місіс Лагган, так, я цілком з вами згідний. Але ж потрібно визначатися, в мене люди чекають…

Зажурена місіс Лагган звела очі на рудовусого, рудобородого здорованя, що аж пашів життям, і запитала:

— Як по-вашому, коли мій бідолашний Реббі ще трохи помучиться, це буде жорстоко з мого боку?..

Містер Мак-Дьюї мовчав. Він сидів і чекав, яким буде рішення його клієнтки.

Жити без Реббі — не відчувати, як тицяється в руку його вологий колись носик, не бачити висолопленого рожевого язика, коли пес тихенько лежить на долівці; не чути задоволеного собачого постогнування, коли він, траплялося, переїдав… Не буде більше її Реббі — того Реббі, якого можна завжди побачити, почути чи погладити. Старим людям і старим псам одна дорога — на цвинтар. Місіс Лагган хотіла була попросити пігулку, яка б дозволила пробути з песиком бодай ще місяць, тиждень, або ж день, але рознервувалася і, розгубивши останні крихти рішучості, сказала:

— Будь ласка, лікарю, зробіть усе так, щоб йому не було боляче…

Містер Мак-Дьюї полегшено зітхнув.

— Запевняю вас, ваш Реббі нічого не відчує. — Він підвівся. — Повірте мені, місіс Лагган, ви обрали єдино правильне рішення.

— Ну що ж, так тому й бути. Присипляйте. Скільки з мене за послугу?

На якусь мить ветеринарові стало нестерпно боляче від споглядання тремтячих губ та обвислого підборіддя старої. Він подумки вишпетив себе за цей хвилинний прояв слабкості та коротко сказав.

— Ніскільки.

Проте вдова уже взяла себе в руки, й хоч сльози в неї в очах ще не просохли, до жінки повернулося колишнє почуття власної гідності.

— Ні, я заплачу…

— Ну що ж, тоді два шилінги.

Місіс Лагган дістала з маленького чорного гаманця монетку і дзенькнула нею об стіл. Реббі насторожився, повів посивілими вухами, а невтішна вдова, жодного разу не обернувшись до давнього друга і найдорожчого розрадника, рушила до виходу. Вона напружувала останні сили, намагаючись зберегти вигляд гордий і незалежний, їй дуже, дуже не хотілося, аби цей чоловік, що має каменюку замість серця, побачив у ній згорьовану товстуху. І їй таки вдалося вийти з кабінету і навіть зачинити за собою двері, не втративши ані крапельки власної гідності.

Коли туга огортає жінку тендітну або ж просто худорляву, то і лице її, і постать — усе передає важкий душевний стан. І зовсім інша річ, коли від горя потерпає дама дебела. Малий незграбний рот не в змозі передати почуття трагізму, він тільки морщиться й тремтіть. Тужливий стан руйнує плавність ліній, та тільки не в огрядної матрони: масивні форми зберігають свою плавність, а шкіра стає землистою, і, незважаючи на всю округлість рис товстухи, складається враження, що життя тонкою цівкою тікає з її тіла.

Коли вдова Лагган знов опинилася в приймальні, усі присутні як один поглянули на неї. Преподобний Педді одразу ж усе зрозумів і, підвівшись старій назустріч, промовив:

— Наша дорога, мила місіс Лагган! Тільки не кажіть нам, що в Реббі кепські справи. Він залишається в лікарні, так? — і раптом, майже слово в слово, він повторив удовині слова: — А як же місто, як ваші клієнти?.. Прийдуть вони до вашої крамниці — а Реббі нема на порозі! Як же вони?..

В приймальні всі були свої, і місіс Лагган нарешті дала волю почуттям. Гірко ридаючи, стара вдова повідала, який вирок виніс ветеринар її другові.

— Лікар сказав, що єдиний спосіб полегшити страждання Реббі — це зовсім покласти їм край, і що раніше це станеться, то краще для нього. Ах, за що така несправедливість? Той, кого любиш, іде від тебе, і ти лишаєшся одна, як палець! І як же мені тепер жити без мого Реббі?! А зрештою, хай буде так, однаково невдовзі ми будемо разом. А знаєте, так навіть краще. — Вдова утерла очі ситцевим носовичком і вичавила з себе усмішку. — Пам’ятаєте, як він лежав у мене на порозі, а коли хтось приходив до крамниці, то мав задирати ноги, щоб не зашпортатися за Реббі?..

Трагедію самотньої вдови навряд чи можна назвати трагедією в людському розумінні цього слова, та хай там як, а вся приймальня аж заціпеніла, переймаючись горем старої. А містер Педді навіть відчув, як крижана рука жаху взяла його за серце і стискала доти, поки він і сам не відчув весь біль невтішної вдови. Зараз у його житті був один з тих неприємних моментів, коли ти маєш щось робити, але не знаєш, яких саме дій чекає від тебе Всевишній, і навіть гадки не маєш, як діяв би в цій ситуації Він сам. Звісно, якщо Його взагалі обходять трагедії подібного масштабу.

Коли йшлося про Бога і віру, яким служив преподобний Ангус Педді, такі речі, як горе, важкість утрати, туга, втрачали для священика будь-який сенс. Своє покликання він вбачав у тому, щоб незмінно захоплюватися світом — витвором Всевишнього — і постаттю самого Всевишнього, причому не просто захоплюватись, а передавати це захоплення своїм парафіянам, навчати їх належним чином цінувати всі дива та красоти нашого світу, благоговіти не тільки перед тварями Божими (тобто і перед людиною), а й перед віковічними, незмінними таїнами буття. Він не вдавався в тлумачення двоєдиної сутності Бога (Бога-Отця та Бога-Сина), а просто допомагав людям знайти шлях до Нього та полюбити Його. Містер Педді був надзвичайно терпимим чоловіком, відзначався широтою поглядів і вважав, що людина може відвернутися від Бога, але не надовго, адже Його присутністю пронизане буквально все: і те, що дихає життям, і те, що лежить неживим. Живі створіння та бездушні речі — все суще в цьому світі однаково просочене божественним началом, і хоч би як хотілося комусь його уникнути, всі його намагання наперед були приречені.

Та в сутності своїй священик залишався людиною, і коли він бачив, як Бог, котрому він служить, відвертається від людей (як зараз-от від місіс Лагган), йому аж серце краялось від розпачу й чужого горя.

От стоїть перед тобою вбита горем товстуха; стоїть і невтішно ридає. Вона витирає очі маленьким клаптиком тканини, а сльози рясно заливають пухлі щоки і дрібно-дрібно труситься потрійне підборіддя. За мить вона вийде з приймальні на вулицю, і життя в ній почне повільно згасати.

Раптом Педді відчув нестримне бажання забігти в кабінет до Мак-Дьюї і на весь голос закричати: «Ендрю, спинися! Не вбивай собаку. Хай Реббі відживе своє. Хто ти такий, що не віриш у Бога, а вдаєш із себе Всемогутнього!?» Однак священик придушив цей несподіваний порив. Яке він мав право втручатися? Мак-Дьюї знав свою справу, а ветеринарам, як і лікарям, нерідко доводиться казати і робити речі, від яких людям боляче. Але, на відміну від звичайних лікарів, ветеринарам дозволено умертвляти своїх пацієнтів, щоб ті марно не мучилися.

— Як же я житиму тепер без мого Реббі? — неначе розмовляючи сама з собою, повторила місіс Лагган — і вийшла на вулицю.

У дверях знову спалахнула борода Мак-Дьюї. Ветеринар похмурим поглядом обвів приймальню, немов шкодуючи, що запізнився і не встиг відіграти свою роль у трагічній сцені та втішити стару вдову.

— Хто далі? — запитав Мак-Дьюї, і коли наступною підвелася дружина забудовника з Глазго зі своїм Йоркширом, який нажахано заскавулів, і без того не вельми приязний вираз ветеринара перетворився на ворожий.

І раптом тишу в приймальні розітнув тоненький голосок:

— Сер, якщо ваша ласка, можна вас на хвилинку?

— Це Джорді Мак-Набб, драпірувальників малий, — пояснив хтось із відвідувачів.

Джорді мав вісім років. Він був одягнутий у шорти і сорочку захисного кольору, а на шиї в нього теліпався галстук скаута-вовчика. Хлопчик був круглолиций, темноволосий, темноокий і серйозний, мов китаєць. Замащені руки хлопчини стискали коробку, в якій, пульсуючи, лежала його сьогоднішня доброчинна справа. Мак-Дьюї жваво підійшов до хлопця, навис над ним немов гора, неначе башта, як рудий магог,[3] і, ледь не вткнувшись бородою у коробку, прогуркотів:

— Ну, малий, що там у тебе?

Та малий і не думав лякатися. У коробці терпляче сидів пацієнт — зелена жабка, вона ритмічно надимала боки в такт диханню.

— В неї щось із ногою, — пояснив хлопчик. — Жабка не може скакати. Я знайшов її біля озера. Вона дуже хотіла скакати, але у неї не виходило. Лікарю, ви зможете вилікувати жабку, аби вона знову могла скакати?

Коли в житті Мак-Дьюї траплялися найгірші, найприкріші миті, що оживляли неприємні спогади, він утрачав самовладання. От і тепер, коли він стояв, схилившись над коробкою, в присутності відвідувачів, що дожидали прийому, в голові його несподівано заворушилося прикре: «Ось так, любий Ендрю, тепер ти — жаб'ячий костоправ…»

І раптом на нього наринула хвиля задавненого смутку впереміш із гнівом. Авжеж, якби на цьому світі була справедливість, то всі ці люди у приймальні, і цей хлопчисько разом з ними, приходили б сюди зі скаргами на хворе серце, легені, на горло, печінку… Вони б нарікали на біль та важкість у всьому тілі, на дивні кольки в животі, розповідали б йому про важкі та минущі недуги, а він боровся б за їхнє здоров’я, вертав би цих людей до повноцінного життя. Але вони приходили зі своїми розманіженими цуциками-котиками, що нявкали-скиглили-чхали на всі лади. Ті люди тримали тварин тільки тому, що їм того хотілося, тому, що вони були занадто лінивими та самозакоханими, щоб заводити власних дітей, на яких і можна було б витрачати всю свою нерозтрачену ніжність.

Найближче до ветеринара сидів хворий йоркшир, і Мак-Дьюї, роздуваючи ніздрі від зневаги до себе і роду людського, вловив запах парфумів, якими господиня покропила пса. Усе ще оповитий гнівом, ніби чорною хмарою, він так відповів Джорді Мак-Наббу:

— Я не маю часу займатися дурницями! Бачиш, у мене тут повна приймальня народу? Віднеси свою жабу назад до води і залиши як є. Все, можеш іти.

У круглих темних очах Джорді з’явився той вираз, який з’являється в дитини, коли її образив чи розчарував дорослий.

— Але жабка хвора, їй зле, — став благати малий. — Вона там хіба не помре?

Мак-Дьюї, анітрохи не розчулившись, допоміг хлопцеві чимшвидше дійти до дверей, а на прощання ще й плеснув по сідниці.

— Іди собі, хлопче. Віднеси її туди, де знайшов. Природа подбає про неї. Так, місіс Сандерсон, можете заходити…