Опинившись у гущавині лісу, містер Мак-Дьюї почувся ніяково. Від джипа до хатини лежав чималий шмат дороги, і в нього було досить часу для роздумів. Він неначе продовжував диспут із Педді та все думав про цю таємничу особу, з якою, може, доведеться позиватися. Мак-Дьюї уявив, як він під час майбутнього процесу вивергає прокляття на голову жінки, яка не при своєму розумі й у принципі не може відповідати за власні вчинки, і йому стало трохи не по собі.
Та ще залишалося почуття професійного обов’язку, і якщо фермери призвичаяться водити своїх хворих корів і овець до цієї напівбожевільної, то вся дисципліна, яку він виробив у долині, піде шкереберть.
Та перш ніж Мак-Дьюї побачив хатину й сарай біля неї та зупинився, щоб зібратися з думками, на нього знову накотила хвиля люті. До певної міри це почуття було захисною реакцією, воно логічно витікало з обурення, спричинене зловісним відчуттям, що наганяло на Мак-Дьюї лісове оточення.
Він стояв, наглядаючи за будинком, який завісив свої вікна, замкнув своїй віконниці та придрімав у прохолодному затінку дубів, сосон, модрин і старечих гладкошкірих буків, хоч у гущавині довкіл нього вирувало життя. Щоправда, те життя не так було видно, як чути, і саме це лякало Мак-Дьюї. Хата дрімала, оточена шурхотом і тріском цілого сонму лісових мешканців.
Мак-Дьюї розгледів пухнасті хвости двох зайців, що втікали з галявини перед будинком. Десь над ним, у гущі листя, сердито цокотіла білка. Прихід незваного гостя сполохав тут усіх птахів; вони з гучними криками зривалися з гілок, де сиділи, і, схожі на яскраві сполохи, кружляли повз комини й стріхи лісового будинку. Щось велике, шумно пролопотівши дужими крилами та сміючись само до себе, майнуло через галявину і зникло за деревами.
Мак-Дьюї дійшов до кремезного дуба і спинився перед шнурком, що тягнувся від срібного дзвоника. Він найостаннішими словами лаяв себе за те, що не наважився відразу ж підійти до дверей і постукати чи подзвонити, як нормальна людина. Але будинок і його оточення були проти такої зухвалої безцеремонності. Тихо, незримо вони оплели лікаря Мак-Дьюї нерухомими чарами, і той, весь знервований, нерішуче застиг, глибоко запустивши руки в кишені свого піджака.
А ще за мить він пригадав, як преподобний Ангус Педді, який не вірив у чаклунок, а поклонявся невидимому і всесильному Творцю та Правителю Всесвіту, напучував його, що слід робити, аби встановити контакт із жінкою, яка була душею цієї маленької лісової містерії. Він подався вперед усім тілом і не так, щоби люто, і не так, щоби ніжно, потягнув за дзвінковий шнурок.
Метал завібрував, озвавшись, ніжною, тремкою нотою. Мак-Дьюї здригнувся, пташина вовтузня погучнішала. З лісової хащі показався самець козулі, його вологе і цікаве око на хвильку зустрілося з поглядом ветеринара. А вже наступної миті він розвернувся і знову гайнув у гущавину лісу. От і все, що дало його дзенькання.
Мак-Дьюї знову й знову смикнув за дзвоник, і той затанцював як навіжений. Він не стільки побачив, скільки відчув, як щось невеличке блискавкою перебігло галявину, стрибнуло на дерево, а в паузі між ударами дзвоника почув сухе шкрябання кігтів по деревній корі: якийсь невидимий звір ховався у верховітті. І вже зовсім повною несподіванкою для Мак-Дьюї виявилася поява простої з виду дівчини з рудим волоссям, що вигулькнула раптом з-за будиночка та рушила до нього.
Ще при розмові з Педді Мак-Дьюї зрозумів, що Лорі — не стара карга з гакуватим носом, як уявляють більшість відьом, а звичайна жінка, але він і гадки не мав, що вона буде аж настільки звичайна і така молода. На вигляд їй можна було дати максимум двадцять п’ять років, ну, може, двадцять сім, та це вже край. І ще його вразив добрий вираз у жіночих очах, що так контрастував із кривавими плямами на зеленій сорочці та на руках.
Із першого погляду Мак-Дьюї зрозумів, що описати це одним словом неможливо. Або ж, радше, він просто не знає цього слова. Ця жінка не була красунею, вона нічим не виділялася з-між інших, але її постава, хода, те, як вона тримала голову, плавні порухи рук, плавні кроки, злет пальців — усе це свідчило, що в неї добре серце й ніжна вдача.
Це ж чим так треба здивувати практичних городян, подумав Мак-Дьюї, аби вони прозвали її відьмою, та ще й так залякали свою дітлахів, що ті минали її дім десятою дорогою.
І водночас Мак-Дьюї збагнув, що поява її нараз все розставила по місцях. І незрима присутність цілого сонму боязких, але цікавих звірів, і шарудіння та лопотіння крил численних птахів, і навіть те невидиме створіння, що зі сміхом і ляскотом крил метнулося в ліс — усе тепер ставало зрозуміле. Це була замальовка з чарівної казки, залишалося тільки з’ясувати, про що вона — добро чи зло? І поки незнайомка йшла до нього, всі ці думки шаленим вихором пронеслися у голові Мак-Дьюї. Йшла вона не сама, а, як похмуро зауважив він, із цілим почтом, з яким, напевне, зналася уже не перший день: двома котами — жовтим і чорним, — старою вівчаркою та чорним грайливим шотландським тер’єром. Вниз по дубовому стовбуру, розмахуючи пишним хвостом, злетіла руда білка.
Мак-Дьюї зауважив, що кров на руках і на одязі свіжа, і від цієї миті всі його думки крутилися навколо цього факту, що недвозначно свідчив: жінка, що стоїть перед ним, займається ветеринарною практикою без погодження з місцевими інстанціями. І перед тим, як озватися на дзвінок, вона стояла за операційним столом в операційному приміщенні.
Цього виявилося досить, аби вся войовничість і обурення, які він накопичував для цих відвідин, з новою силою пробудилися в ньому. Коли жінка, не кажучи ні слова, підступила ближче, Мак-Дьюї прогуркотів:
— Ви — Лорі?
— Так. Я Лорі.
Лагідна, лагідна й ніжна, знов пронеслося в думках, коли його наскрізь пронизав м’який жіночий голос. Та надто довго Мак-Дьюї плекав своє жало, аби його так просто обеззброїв чийсь солодкий голосок. І не менш грізно, ніж перше, він знову гуркнув:
— Ви знаєте, хто я?
— Ні. На жаль, не знаю.
І Мак-Дьюї пояснив незнайомці, хто він такий. Якби хтось доповнив цю сцену громами небесними, блискавицями і тремтінням землі, у нього вийшло б бездоганне у своїй довершеності полотно.
— Я — містер Ендрю Мак-Дьюї, ветеринарний лікар та санітарний інспектор міста Інвераноха та округу!
Якщо він збирався побачити в її очах збентеження, сприкреність, або ж принаймні сподівався, що така несподівана зустріч буде для неї як грім серед ясного неба, то, на велике його здивування, нічого такого не сталося. Ба більше, почувши, хто він такий, Лорі зраділа, мов дитина, яка раптом почула щось настільки бажане, що спершу аж не віриться в почуте. Лоріні очі засвітилися полегшою і вдячністю, на мить її риси втратили всю свою простоту, а обличчя її радісно засвітилося.
— Ой! — скрикнула вона, вдячно всміхаючись. — Невже Він почув моє прохання? Містере Мак-Дьюї, ваша поява як ніколи доречна. Тільки покваптеся, бо може бути пізно.
Після такого незвичайного прийому від злості Мак-Дьюї не лишилося й сліду. Він приїхав сюди, щоб показати самозванці її місце, а його, виявляється, тут чекають? І що за прохання таке? А ця манера поводження? А потім Мак-Дьюї здалося, що він все зрозумів. На хвильку він забув і прізвисько, яким нагородили її люди, і те, що про неї говорять.
Безумна, подумав він, безумна, як кішка у повню, нещасна істота, навіть не усвідомивши, що подумки назвав її не «лиха» чи, скажімо, «зловмисна», а саме «нещасна».
Натомість він усвідомив, що йде слідом з її почтом, а вона, повна грації, мов той самець козулі, якого він побачив мельком, веде їх кудись, і він статечно ступає за нею разом з котами та собаками, що сновигали в нього під ногами. Обійшовши будинок, вони опинилися перед кам’яною будівлею і зайшли досередини. За малими дверима була невеличка кімната, в якій стояв стіл, застелений білою закривавленою полотниною, а на тій полотнині безформною грудкою лежав борсук і досі важко дихав.
Мак-Дьюї натренованим оком одразу оцінив характер і ступінь важкості пошкоджень, переламану задню ногу, надламане плече й роздерте передпліччя, а ніс зачув кислий запах інфекції.
Гидливо поморщившись, він сказав:
— Уф! Ну й дісталось йому. — І коротко спитав: — Капкан?
— Так, відказала Лорі. — І я майже певна, що коли він сидів у капкані, його займав пес. Потім він розірвав ланцюг і прийшов сюди. Я зробила, що могла, а далі… Не з моїми вміннями. Тому я і звернулася по допомогу.
Містер Мак-Дьюї розгублено кивнув, не зовсім розуміючи, у кого тут просити допомоги, і який дотепний жарт зіграло з ним життя: він приїхав, щоб раз і назавжди покінчити з протизаконною діяльністю, а натомість мусить давати консультації. Втім, зараз було не до цього, і Мак-Дьюї швидко перейшов до справи.
— В вас є ефір чи хлороформ і шмат ганчірки, щоб ми могли звільнити нещасного звіра від мук. З огляду на його становище це найкращий вихід.
Лорі сказала м’яко та довірливо:
— Містере Мак-Дьюї, Бог прислав його до мене не на смерть, а вас — не для того, щоб ви стали знаряддям його вбивства.
Мак-Дьюї на півкроку відступив од Лорі та здивовано втупився в неї.
— Он як? З чого ви взяли це? — і коротко додав: — Я не вірю в Бога.
— Це не страшно, — промовила Лорі. — Зате Бог вірить у вас, інакше б ви тут не з’явилися.
Вона з довірою поглянула на нього, і ніжна, незбагненна усмішка заграла на краєчках її губ — майже лукава усмішка, й чомусь вона ледь не до сліз пробрала містера Мак-Дьюї, розчулила його так, що він ще трохи відступив од Лорі, не зводячи з неї ошелешеного погляду. Потім йому згадався звук її голосу, коли вона називала його прізвище, той звук, який вже вивітрився з його пам’яті. Тільки зараз він вперше зауважив чистоту її погляду та дивовижно милу простоту й відстороненість її рис.
Мак-Дьюї це зворушило так, що він, жваво жестикулюючи, можливо, жвавіше, ніж треба (і разом з тим смішно), почав показувати на пораненого звіра на столі, та голосно, ніби звертався до не дуже тямущого клієнта у себе в лікарні, промовив:
— Мадам, чи ви не бачите, що це неможливо?
А по деякім часі додав:
— До того ж я без інструментів — мене сюди привела інша справа.
А Лорі вигукнула:
— Ні, о, ні! Вас прислано сюди тому, що ви багато вмієте.
Ендрю Мак-Дьюї ще раз оглянув борсука і відзначив стан передньої лапи, розірвані м’язи та пошкоджені сухожилля, стару, десь триденної давності, тріщину ключиці, перебиту задню лапу, де до рваної рани додалася інфекція. І несподівано на нього накотило молодецьке, якщо не сказати хлоп’яцьке, бажання постати у вигідному світлі перед цією дивовижною жінкою, засяяти в її очах, зробити так, щоб та лукава усмішка знову заграла на її вустах. Він потай зиркнув на сільське дівча з розпущеним рудим, із міднуватим полиском, волоссям, відзначив лінію носа, що прямо відходила так прямо від основи широкого спокійного чола і надавала її обличчю виразу ніжної та глибокої мудрості, але такої мудрості та знань, які стосуються справ не мирських, а інших. І він зовсім забув, що вона божевільна.
— Охо-хо, — проказав Мак-Дьюї. — Це дуже складний випадок, хоча основні сухожилля вціліли. Зараз нам треба побачити, наскільки глибоко пошкоджені нерви. Я так розумію, що у вас нема чим зв’язати тварину, і краплі хлороформу у вас також не знайдеться…
— Я його триматиму, — просто сказала Лорі. — Він вірить мені.
Вона підклала одну руку під голову пораненого борсука, другу підсунула йому під бік, схилилася і притулилася щокою до борсукової морди, й коли вона робила це, то з її вуст видобувалися якісь приємні, гарні звуки. Борсук заскавулів, зітхнув і закотив свої очі.
На чолі ветлікаря проступили мокрі доріжки.
— Дитино, на бога! — вигукнув він. — Це ж суще безумство!
Лорі підвела голову, і на вустах її засяяла лукава усмішка. Вона зиркнула на Мак-Дьюї з чарівливою простотою та відказала:
— Так я і є Безумна Лорі. — І додала: — Він лежатиме тихо. Не бійтеся.
Мак-Дьюї не відповів, лише мовчки поглянув на неї, а потім, послуговуючись нечисленним примітивним реманентом і обладнанням, які в неї були, взявся до роботи. Він латав, зшивав, складав і пояснював свої дії, як професор у коледжі перед студентською аудиторією.
— Гм… отак. Ось ми зробили фіксатор для м’яза, що не порушує кровообігу… дивіться, я прикріпив його там, де немає пошкоджень. Звичайно, нам ще треба буде подивитись, як він це перенесе: борсук — звір витривалий, живучий… Ага, ага! Зверніть увагу на цей нерв і характер ушкоджень на ньому. Оболонка ціла, а отже, є надія, що ми його підтягнемо… — Раптом він припинив пояснення і запитав: — Лорі, а звідки в вас ця влада над звіром? Бо ж він мав би пручатися і гарчати.
— Борсук довірився мені, — відповіла Лорі, не відриваючи погляду від дива, яке творили в неї на очах спритні ветлікареві пальці.
Мак-Дьюї і справді творив чудеса з переламаним плечем борсука: пробив два отвори у шестипенсовій монеті і, використовуючи її замість срібної пластинки, став скріпляти поламану кістку.
— Якщо цей номер пройде, то в нас буде єдиний у світі борсук, що завжди матиме чим заплатити за проїзд в автобусі.
Продовжуючи свою роботу, він знову запитав:
— А де ж ви знайшли цього нещасного звіра?
— Він прийшов сюди сам.
— Розумію. А звідки ж він знав, куди треба йти?
— Ангели показали.
— Лорі, а ви бачили колись ангелів?
— Я чула їхні голоси і лопотіння крил.
І раптом на Мак-Дьюї опустився якийсь незрозумілий сум. Часом такий сум виникає, коли пригадуєш забутий сон чи коли оживає стара душевна рана, роз’ятрена якоюсь драматичною чи й просто повсякденною подією. Він зміряв довгим прискіпливим поглядом дівчину, яка стояла поряд, і з неприхованим захватом спостерігала за його роботою, але смутку від того не поменшало ні на йоту. Мак-Дьюї понизав плечима і закінчив роботу. Зробивши перев’язку, він відступив крок назад, повів руками, як ілюзіоніст на сцені після вдалого фокуса, і сказав:
— От і все. Справу зроблено.
Лоріна вдячність була для нього повною несподіванкою. Вона схопила обома руками його руку і схилилася над нею. Мак-Дьюї відчув, як на руку упала гаряча сльоза, а потім — дотик її губ. Сум, що наростав на серці, стократно побільшав, і він бурчливо проказав:
— Я зробив усе, що міг за даних обставин. Тепер тварині потрібен повний спокій — це дуже важливо. А я заїду до вас буду, накладу йому гіпс на плече і на лапу, і тоді все буде добре. У вас знайдеться місце для нього?
— Так, — відповіла Лорі. — Ходімо.
З турботою, яку не описати жодними словами, вона підняла борсука на руки і повела Мак-Дьюї на другу половину сараю, котра була поділена на стійла і невеличкі окремішні клітки й вольєри.
Тут і справді був невеличкий шпиталь, але якщо ветеринар сподівався побачити бодай когось із колишніх своїх пацієнтів, то на нього чекало повне розчарування: усі тутешні постояльці були з лісу. Він побачив оленятко з поламаною ногою, котра була гарно складена та зафіксована шиною, руду однооку білку та їжака, що згорнувся колючим клубком і не мав видимих ушкоджень. Зустрів він і зайців, що постраждали від укусів ласиць, осиротіле лисеня й коробку з цілим сімейством полівок.
Мак-Дьюї наче камінь спав з душі, одразу захотілося сказати щось смішне, і він весело проказав:
— А в їжака, як на мене, звичайнісінька си-му-ля-ці-я.
І був нагороджений чарівною, хоч трохи сумовитою, ніжною усмішкою, яка зігріла йому серце.
— Тихіше, — проказала Лорі. — Загалом ви праві, але я дивлюсь на це крізь пальці, і тоді він такий щасливий!..
— І це все ваше лікування?
Відчувши на собі пильний погляд цього здорованя, Лорі на мить збентежилась, але потім сказала:
— Вони живуть у теплі, я створюю для них усі умови. Даю їм відпочити, поновити сили, годую, напуваю. — Перейшовши на шепіт, вона додала: — І люблю.
Мак-Дьюї всміхнувся. Це був старий рецепт, що роками служив йому самому та іншим ветлікарям. Він був згоден з усіма його компонентами, крім останнього, зате Віллі Беннок на нього ніколи не скупився. Мак-Дьюї залишалося тільки додати: «…і покладаюся на природу», але натомість він запитав:
— Ну, добре, а як же домашні тварини, яких до вас приводять люди?
— Вони самі про них дбають. А я потрібна диким, за-блукалим, самотнім і пораненим лісовим звірятам.
— А корова Кінкерлі? — оживився Мак-Дьюї. — Ходив же до вас пастух.
Лорі ані здивувалася, ані збентежилася тим, що, власне, ця корова, й спричинилася до візиту ветлікаря. І знову на її вустах з’явилася грайлива усмішка, коли вона відповідала:
— Як прийшов, так і пішов. Я сказала йому, що коли він буде до неї ласкавіший, то молоко в неї з’явиться знову.
Мак-Дьюї закинув голову і зайшовся громовим реготом. Він жваво уявив собі мармизу фермера Кінкерлі після такої звістки. Вийшовши надвір, вони підійшли до хатини, і Лорі сказала:
— Може, зайдете до мене на хвильку?
Цікавість узяла своє, і Мак-Дьюї прийняв запрошення. Він із першого погляду оцінив невибагливість обстановки і помітив великий ткацький верстат, що стояв у сусідній кімнаті. А потім побачив на столі скляний жбан — і прикипів до нього очима. У посудині лежало кілька камінчиків, плескалася вода, стояла мініатюрна дерев’яна драбинка і сиділа зелена жаба. Щось ворухнулося у пам’яті Мак-Дьюї, і він, впритул наблизивши лице до жбана, придивився до жаб’ячих лапок. Нарешті він побачив те, за чим шукав, і крізь руду щетину забіліли міцні зуби: Мак-Дьюї радісно всміхався. Так, жодних сумнівів, це воно, невеличке потовщення на нозі ясно показувало, що колись там був перелом.
— Її ви також любите? — запитав Мак-Дьюї.
— Авжеж, — кивнула Лорі. — Цю жабку я знайшла в коробці в себе на порозі. У неї була зламана лапка.
— А хочете, я розкажу, який ангел її приніс? — усміхнувся Мак-Дьюї. — Вісім років, кругла голова, веснянки, шморгає носом і ходить у скаутській формі.
— Чого не бачила, того не бачила, — зніяковіла Лорі. — Я тільки чула, як дзвоник дзеленькає.
Мак-Дьюї стало незручно за свій жарт.
— Не знаю, чи вистачить мені грошей, щоб заплатити вам… — зам’ялася Лорі.
— Які гроші, Лорі! Ви й так мені вже віддячили.
Раптом вона щось згадала. Піддавшись раптовому імпульсу, Лорі метнулася повз нього, вибігла в кімнату, де стояв її ткацький верстат, і повернулася з вовняним шарфом, який був пофарбований якимсь природним фарбником. Шарф був напрочуд м’який і легкий, мов повітря.
— Візьміть оце, — попросила вона. — Він… з ним вам буде тепліше… у вітряну погоду.
— Що ж, дякую за гарну річ. — Цікаво, подумав Мак-Дьюї, вона не зауважила, як зворушив його цей жест? Уже на порозі, він ще раз сказав: — Дякую, Лорі. Коли дутимуть вітри, я з радістю носитиму цей шарф. Чекайте мене завтра-післязавтра, ось тоді я й накладу пов’язку за всіма правилами.
Мак-Дьюї розвернувся і вийшов надвір, вона ж лишилась посеред кімнати і проводжала його поглядом. Ще там, у сараї, в Мак-Дьюї виникло дивовижне відчуття, ніби добрі очі Лорі дивляться вже не на нього, а видивляються щось у глибинах її душі. А коли опинився на стежці, що тягнулася через Глен, він раптом згадав, як називають її люди: Безумна Лорі.
Містер Мак-Дьюї сів у джип, залишений на узліссі, шарф поклав біля себе. Але потім наразі передумав і намотав його собі на шию. Шарф був м’який і теплий, як сама доброта. До нього знову повернувся той щемливий, аж до болю, смуток, затопив усе єство, і весь час, поки їхав додому, він не міг його збутися.