Томасина

16

Дорогою до Інвераноха Ендрю Мак-Дьюї розмірковував про Лорі та про її Бога. Тепер, після кількох годин, проведених у Глені, йому здавалося, що й саме місто, і люди, які чекали там його повернення, перебувають в іншому світі, зовсім не схожому на той, з якого він повертався.

Невже цей украй набожний люд настільки одурманений сліпою вірою, що йому просто бракує здорового глузду, аби побачити жорстокість і примхливість свого Бога, який спочатку вергнув одне Своє створіння у капкан, тоді наслав на нього злого пса, що мало не загриз його на смерть, і лиш потому скерував його до найближчої людської оселі, де йому допомогли?

Чи не було це велетенською виставою, де випадок із борсуком важив для Лорі стільки, що аж ніяк не можна було обійтися без випадкової появи вишколеного в Едінбурзі ветеринара з його украй доречними хірургічними талантами? Ну, а те, що цей самий хірург їде сюди, щоб висказати все, що він думає про напівбожевільну особу, яка встромляє свого носа до чужого проса і відбиває в нього клієнтів, — це, напевне, дотепний божественний жарт. Лорі, проста душа, так і не збагнула справжньої мети його приїзду. Вона сказала тільки, що ветлікаря до неї послало саме провидіння.

Якусь мить Мак-Дьюї розважав себе думкою, чи не податися після всього, що сталося, до свого друга Ангуса Педді, та, подумавши трохи, він вирішив цього не робити. Між ним і маленьким священиком установилися найтепліші, найприязніші стосунки, йому подобалося сперечатися з Педді, але ж Мак-Дьюї і любив його й нізащо не дозволив би собі святкувати перемогу над Педді, загнавши його в глухий кут чи якось принизивши.

А ще була в нього підозра, що Педді, опинившись у скрутному становищі, просто сховається за стіною богослов’я. Мовляв, шляхи Господні невідомі, в канві земних подій годі розібрати Його цілі та наміри, крім того, не забуваймо, що Він аж ніяк не підзвітний людині. Якщо з Його волі десять мільйонів китайців потерпають від голоду, чи росіяни нищать патріотів у сусідній країні, або ж дикий звір у лісі терпить муки, то це робиться з намірами, збагнути і осягнути які можна лиш значно пізніше, адже Бог є Бог, Він не стане втаємничувати простих смертних у Свої божественні задуми. І ще Мак-Дьюї подумав, що є, напевне, неприємна схожість — можливо, цілком випадкова, — між діяннями Всевишнього та Молоха.[32]

І поміж тим усім — вона, Лорі.

Ця жінка була трохи не від світу сього, це ясно як день. її життя, її поведінка жодним чином не збігалися з уявленням про те, як має жити і поводитись нормальна жінка, і все ж таки Мак-Дьюї відчував, що ключ до буття лісової затворниці є. Назва цього ключа — співчуття. І щойно він це подумав, як думки його знову повернулися до Бога, якому вона служить, піддавшись приємній, солодкій ілюзії, і те служіння — водночас чудернацьке й самовіддане до самозабуття. То чи не співчуття пов’язувало Лорі з Богом?

Припустімо, що Бог таки створив людину, нехай не за своєю подобою, а відповідно до певних уявлень про Свою любов і дух, і пустив це творіння на землю, де те мусило нести тягар свого буття. Тоді чи не повинне серце Творця, того, чий розум обіймає все і вся, краятись від жалю при вигляді того, на що зійшли Його діти? Від жалю й від розпуки. Бо ж коли Земля — це величезна космічна пробірка, мертва зірка, по якій розсипали спори життя, аби побачити, які сходи вони дадуть, то це — один з найбільших прорахунків Бога, і бідні жертви невдалого досліду викликають лише співчуття.

І чи не були віддані Йому люди, такі, як пастор Педді чи ця напівбожевільна, єдиними представниками людського племені, на яких Він покладав надію урятувати свій експеримент? Ну й, звісно, у жодній божественній книзі ви не знайдете навіть слова про одну з найбільших Його невдач — ветеринара Ендрю Мак-Дьюї. А, зрештою, він такий, який є. Доїхавши до передмістя Інвераноха, Мак-Дьюї рішуче випростався, розправив плечі та випнув бороду вперед, аби все місто знову бачило давно йому знайому колючу постать.

Але, діставшись міста, Мак-Дьюї не поїхав додому, а повернув на бічну дорогу, що бігла через смугу буйного лісу, прямуючи до маєтку Стерлінгів, проїхав трохи і зупинився на узбіччі. Вилізши з машини, сів під буком, з-під якого проглядалися солоно-блакитні води Лоха, що виблискували вдалині, і повернувся до своїх роздумів.

Однак тепер, коли він знайшов і безлюдну місцину, і спокійну хвилину, думки, як це нерідко траплялося, відмовлялися вишиковуватися в чітку систему. Натомість вони розсипалися, немов ті візерунки у калейдоскопі, без жодного зв’язку та логіки, і сцени з минувшини, сьогодення та імовірного майбутнього злилися у безладній веремії.

Мак-Дьюї витяг із кишені люльку, набив, закурив. Людина, менш зациклена на власній персоні, ніж він, після поїздки до Глен-Ардарату була б уже іншою, ніж до поїздки, і у певному сенсі вона вже ніколи не була б такою, як колись. Та Мак-Дьюї не звик розв’язувати власні проблеми за допомогою тверезих міркувань. Самоспоглядання було для нього чимсь новим, і він не знав, за що йому хапатися у першу чергу. І поки що він не міг передбачити страшної та на перший погляд нерозв’язної дилеми, що чекала на нього в майбутньому, випробувань, що готувала йому доля, отих собак, які накинуться на нього, перш ніж йому вдасться розірвати ланцюг капкана, який тримав його на місці, та притягнути те, що від нього залишиться, туди, де йому допоможуть.

У верховітті над головою почулося знайоме сердите цокання, і по стовбуру найближчого до нього дерева, короткими перебіжками, раз у раз напружено спиняючись, збігла руда білка. Тварина була голодна, вона вже зналася з людьми і вміла брати їжу з людських рук. Білка спустилася на землю, картинно сіла, обгорнувшись пухнастим хвостом, і склала чорні лапки, які склали ефектний контраст із білою плямкою, що прикрашала темно-руді груди.

Мак-Дьюї запустив ліву руку в піджачну кишеню, в якій носив за звичкою всякі ласощі для тварин (на випадок, коли треба здобути довіру чи заспокоїти надміру збудженого чотириногого), дістав звідти морквину. Білка скокнула ближче, обережно, тендітними рухами прийняла дар, рудим спалахом скочила вбік кроків на п’ять, усілася, обнюхала гостинець.

Мак-Дьюї пахнув люлькою та проказав:

— Ну що, тепер ти задоволена?

Дивитися на білку й розмовляти з нею було легше, ніж міркувати.

— Не їж так швидко, — порадив він, — інакше матимеш проблеми з травленням, підчепиш глистів або ще якихось паразитів, ваш брат до цього діла дуже схильний. А це нездорово.

Білка швидко-швидко двічі-тричі прокрутила в лапках морквинку, відкусила, пожувала і всілася так, щоб добре бачити людину, яка говорила з нею.

— Дозвольте відрекомендуватися, — почала людина. — Мене звати Ендрю Мак-Дьюї, я ветлікар за фахом. Вас це могло б зацікавити, адже ветлікарі — це лікарі, які лікують людську живність, коли та захворіє. У цих краях мене трохи недолюблюють. Крім того, я не вірю ні в Бога, ні у Вищу Силу. В мене є дочка, моя рідна дитина, моя плоть і кров, але вона зі мною не говорить, бо коли її кішка захворіла чимось схожим на менінгеальний параліч, я був змушений умертвити її, щоб звільнити тварину від зайвих страждань.

Білка на хвильку перестала гризти і звела очі, пережовуючи те, що було у защічних мішках. Морква вже майже скінчилася.

— Так, ти спитаєш, чи конче було це робити, — продовжив Мак-Дьюї, — і матимеш рацію. Останні дні я досить часто сам себе про це запитую. Невже я зважився на це лише тому, що ревнував Мері-Pya до кішки? Та й чи не схибив я з її діагнозом? Мері-Руа — це моя дочка. Друге ім’я — Руа — їй дали за колір волосся, — бо він середній між твоїм забарвленням і кольором мого волосся. Дівчинка всюди тягала з собою цю кішку і навіть на ніч брала до себе в ліжко. Я бачив, як вона заривалася лицем у її пухнастий бік і обіймала, наче живу ляльку, і мабуть, це мене найбільше дратувало. Бачиш, дівчинка росте без матері, і я намагався бути їй батьком і матір’ю. А зараз вона плаче, побивається за вмерлою кішкою і геть не озивається до мене — до рідного батька.

Білка догризла морквину, опустилася на чотири лапи і махнула хвостом. Голос цього чоловіка починав діяти їй на нерви, і вона вже міркувала, чи не чкурнути звідси.

— Зачекай, — попросив її Мак-Дьюї. — Побудь ще трохи. Приємно, коли є з ким поговорити. Дивися, я знаю, що треба, щоб ти ще трохи побула зі мною. — Він видобув з кишені другу морквину і прицмокнув. — Забудьмо про мої проблеми, поговорімо про твої.

Білка подумала, прийняла моркву й тепер, заспокоєна дружністю незнайомця разом з його щедрістю, влаштувалася зовсім близько до нього.

— Що ти робиш, як захворієш? — запитав містер Мак-Дьюї. Він тільки тепер зрозумів, що ще жодного разу в голові у нього не виникало подібних запитань, а зрозумівши, дуже здивувався. — До кого тоді йдеш? Хто тобі підказує, яку траву й яке коріння слід їсти — якась стара мудра білка чи твій інстинкт? А може, ти забиваєшся десь під кущем і помираєш, усіма забута і покинута? Ангус Педді, мій сусід і священик, який служить Богові, каже, що жодна пташка не впаде з неба так, щоб Він про це не знав. Гаразд, і що ж тоді він робить? Дивно, але я ніколи не натрапляв на мертву білку, їжака, оленя… Що з вами стається після смерті? Невже просто з’їдають хижі птахи та звірі? Де ваші могили?

Мак-Дьюї продовжував ставити запитання і сам же на них відповідав.

— Ти маєш друзів? А чи часто доводиться бути самотньою? Як там твої дітки? Між вами все гаразд, ви розумієте одне одного? Скажи, у тебе не буває так: ти дивишся на них — і бачиш, що вони вже не такі, як ти, їхні уми вже не підвладні твоїй волі, і це лягає між вами нездоланною прірвою? В такі миті тобі не здається, що серце твоє від розпуки от-от розірветься? Ти, мабуть, так само їх любиш і так само надто швидко втрачаєш їх, правда?

Під завісу своєї розмови він поцікавився у білки:

— Скажи, ти живеш повноцінним життям, наповненим любов’ю і щастям, горем та тривогами? Чи, може, ви тільки те й робите, що скачете з гілки на гілку в пошуках їжі, вимощуєте гнізда, народжуєте малят, а потім помираєте, і, мабуть, ви щасливі тим, що ви — лишень створіння лісу, які не мають душі, на відміну від мене, людини, істоти розумної? Хто відповість мені на це запитання?

Білка доїла морквину і намірилась тікати.

— Ну добре, бачу, що не ти, — підсумував містер Мак-Дьюї та підвівся з землі. Білка кинулася геть, пробігла кілька ярдів, але раптом спинилася, сіла, підморгнула одним оком — і тільки після того зникла за стовбуром дерева. Мак-Дьюї пахнув люлькою і відчув якусь дивну полегшу. Повернувшись до джипа, він сів за кермо і рушив додому. Наближався час купати Мері-Pya та сідати за вечерю.

Щовечора, вертаючись додому, Мак-Дьюї сподівався, що дочка виглядатиме на нього біля входу, та щоразу його чекало розчарування. Гнів давно вже змінився збентеженням, до якого домішувався біль душі.

За порадою містера Педді він намагався дивитися крізь пальці на той факт, що його рідна дочка мовчить, як води в рот набравши. Він говорив до неї, байдуже, що дівчинка не відповідала на його репліки, і щосили намагався поводитись так, немовби між ними нічого не сталося. Він купав її, як і перше, вечеряв у її товаристві, а потім укладав її спати. Та була тут одна невеличка відмінність: Мері-Pya навідріз відмовлялася молитися у присутності батька, і містерові Мак-Дьюї не залишалося нічого іншого, як прийняти цю дивну вимогу, й тепер на час вечірньої молитви його заступала місіс Мак-Кензі.

Та він узяв собі за правило щовечора вертатись до її кімнати, схилятися над її ковдрою і цілувати дівчинку, бажаючи їй доброї ночі. Вона терпіла, не пручалася, лежала, втупившись у стелю, а її погляд та думки блукали десь далеко звідси. Мері-Pya жодного разу не відповіла на батьків поцілунок.

Коли Мак-Дьюї повернувся додому, то ні при вході, ні у коридорі на нього ніхто не чекав. Місіс Мак-Кензі метушилася на кухні. Він зайшов до дитячої, що містилась на першому поверсі, навпроти його кабінету. Мері-Руа склавши руки сиділа на іграшковому стільчику. Усі її улюблені ляльки були поскладані у кутку.

Мак-Дьюї взяв дочку на руки і сказав:

— Привіт, курчатко. Твій тато вже вдома. Щось йому скажеш?

Усяка стороння людина одразу признала б у них батька й дочку: в обох руді чуприни та голубі очі, і в обох — уперте, задерикувате підборіддя, що дивиться на тебе немов з викликом.

Тримаючи Мері-Pya на руках, безмовну і непримиренну, як завжди, Мак-Дьюї не зміг не помітити, що шкіра в дівчинки стала якась липка на дотик.

— Еге, — сказав він, — мені це не подобається. Мабуть, попросимо лікаря Стрейсея, щоб він завтра вранці прийшов до нас і подивився на тебе. Мері-Pya, чи ти, бува, не захворіла?

Дівчинка мовчала, зціпивши вуста, і Мак-Дьюї сказав:

— Ну що ж, добре. Давай скупаємося, повечеряємо і раніше ляжемо в ліжко — там тепло і затишно. А поки тебе купатиму, я розповім тобі історію про відважного борсука, що мешкав у лісах Глен-Ардарату, і про те, як Руда Глен-Ардаратська Фея, що мешкає у кам’яній хатині з лісовими, польовими й водяними друзями, врятувала його від загибелі.

Уже під час купання, коли Мері-Pya сиділа голяка у ванні, Мак-Дьюї з тривогою зауважив, що дівчинка помітно схудла, шкіра має хворобливий вигляд, та й колір її важко було назвати здоровим. То вже була зовсім не та рожева жабка, яка любила гратися іграшками у воді, стріляти слизьким шматком мила та зчиняти галас. Тепер, коли, приміром, потрапляло мило в очі, Мері-Руа навіть не морщилася.

І все ж таки було видно, що дівчинка прислухається до його розповіді.

Мак-Дьюї розповідав — і сам чудувався, як випадок, що можна описати кількома словами, у нього переріс у цілу розповідь, і у ньому самому мимоволі міцніло приязне ставлення до борсука, чий подвиг він описував тепер дочці.

В його інтерпретації борсук поставав не просто звіром, а особистістю — героїчною, шляхетною, відважною, якій знайомі людські почуття та переживання. Він гуляв собі лісом, любив життя і світ, у якому він жив. Коли ж шляхетний звір опинився у пастці, Мак-Дьюї пережив справжнісіньку душевну муку, а Мері-Руа навіть сплакнула, і це були перші звуки, які батько почув від дочки. Щоправда, вони були адресовані не Мак-Дьюї, а безталанному звірові.

Не шкодуючи фарб, Мак-Дьюї описував титанічну боротьбу борсука за життя, його відсіч нападаючим псам і навіть повідав, яких неймовірних зусиль вартувало йому розірвати капканний ланцюг і доплентатися до хатини Рудої Відьми. А коли він дійшов до місця, де Лорі взяла зраненого звіра на руки і стала колисати, щоб заспокоїти його, з очей Мері-Руа ринули сльози. І це так само були перші сльози, що він бачив відтоді, як дочка з риданням благала батька не вбивати кішку.

Того вечора, зайшовши до кімнати, щоб завершити свій ритуал і поцілувати дівчинку, про що його, зрештою, ніхто не просив, Мак-Дьюї схилився над ліжком і промовив:

— Відважний борсук скоро зовсім одужає, і якось ти його побачиш…

Він взяв її на руки, поцілував, і руки дівчинки, немов самі собою, лягли йому на плечі. Тримаючи дочку на руках, Мак-Дьюї прошепотів:

— Я люблю тебе, Мері-Руа…

Невже йому здалося, що худенькі руки дівчинки відповіли обіймами — легкими, заледве відчутними, та все ж таки обіймами? Невже насправді? Серце, яке несамовито билося у грудях, підказало Мак-Дьюї, що так усе й було. На якусь куцу мить дівочі руки зімкнулися навколо нього, пригорнулися до Мак-Дьюї.

Він поклав Мері-Руа назад на подушку, й хоч дівчинка і далі з ним не говорила, душа його співала: крига її відчуження дала першу тріщину!

Мак-Дьюї ще раз поцілував дочку, вийшов зі спальні, але двері до неї вирішив сьогодні залишити прочиненими: ану як дівчинка вночі прокинеться і стане кликати його до себе! Усамітнившись у себе в кабінеті, він ще кілька годин займався паперовою звітністю по місту та округу, перш ніж і сам пішов до ліжка. Лягаючи, він відчував на серці таке полегшення, якого вже давно не відчував.