Томасина

18

Подеколи серед літа, коли тепле південне повітря наражається на холод північного моря, по довгій улоговині Лох-Фіну гуляють дужі теплі вітри. Нагріті повітряні маси зі свистом носяться лабіринтами моря та суші в районі дельти Клайду[33] й Кілбреннанського каналу, шукаючи бодай якусь продушину, щоб вирватися з цього плетива і полетіти далі.

Ці вітри на Шотландському нагір’ї траплялися не так часто, як фени[34] у Швейцарії та Австрії, чи містралі[35] у Франції, але, на відміну від них, вони приносили тривогу і неспокій, ляскали дверима, вікнами та незачиненими ставнями і страшно завивали у коминах, але не так, як завивають вітри взимку, а на свій, особливий, копил. Коли ж такий вітер налітав на води Лоху, його поверхня хвилювалася, плескалася й бралася чорториями. Собаки у таку погоду вили й гавкали на все, що бачили, а люди ставали дратівливі. Ці вітри рідко затримувалися тут надовго, звичайно за добу вони неслися геть, підіймалися в небо і ставали купчастими хмарами, які потім вибухали грозою. Такі грози над Шотландським нагір’ям були нечасті, але дуже грізні.

І ось така сама стихія розгулялася тієї ночі, коли містер Мак-Дьюї, упевнений, що гра у мовчанку, в яку стільки часу гралася дочка, скоро закінчиться, сидів у себе в кабінеті, закінчував роботу з паперами і готувався до скорого сну.

Буря заявила про себе дужим лясканням віконниць на другому поверсі, й Мак-Дьюї стрілою кинувся нагору зачиняти їх. І варто було висунутися з вікна, як вітер з якоюсь нездоровою втіхою накинувся на рукави його сорочки, люто скуйовдив чуприну, відшмагав по щоках і очах, повергаючи в повне сум’яття. Він поквапно зачинив вікна, перевірив, чи міцно вони замкнені, і лиш тоді зітхнув з полегшею.

Якось Мак-Дьюї вже довелося відчути на собі силу шотландського містралю, й він вирішив пройтися домом, щоб перевірити, чи добре замкнені віконниці, вікна й двері чорного ходу. Дорогою зазирнув до дитячої кімнати: чи не збудилася, бува, Мері-Pya від гупання віконниць, але дівчинка спала спокійним сном. Він зачинив вікно в дитячій, щоб воно не ляскало, коли вітер подужчає й почне вриватися в оселі. Пересвідчившись, що тепер ані будинкові, ані тим, хто у ньому, ніщо не загрожує, він пішов до своєї кімнати, роздягнувся і ліг.

Годинник показував половину одинадцятої, коли Мак-Дьюї вимкнув світло і, лежачи у темряві, став прислухатися до завивання вітру в телефонних дротах та лініях електромереж, і далекого гуркоту: це розбурханий Лох котив свої хвилі на гальковий пляж. Ніч була важка й тривожна, але Мак-Дьюї гріла думка, що затяжне й малоприємне протистояння між ним та дочкою нібито добігає кінця, і за кілька хвилин він поринув у сон.

Мак-Дьюї прокинувся від протяжного жалобного котячого завивання, яке лунало зовсім поряд. Він не знав, скільки часу проспав — півгодини, годину? Котячий крик лунав, як гімн шаленій ночі. Буря розійшлась на повну силу, невтомний вітер струшував кожну деревну галузку, кожен листочок. Лох з ревом огризався на навалу вітру. Деренчали під поривами вітру покрівлі будинків, а все, що погано лежало надворі, несамовито літало по вулицях.

Мак-Дьюї прокинувся, холонучи від страху, який охоплює людей, коли ті раптом опиняються сам-на-сам з розбурханою стихією. Його нерви бриніли, як дроти за вікном, і кожен звук, кожна вібрація здавалися йому сильнішими і гучнішими, ніж були насправді.

Кіт знову завів свою пісню:

— Мру… мру… мррррррру!

Цього разу нявкання лунало прямісінько під його вікном, і від цього звуку в Мак-Дьюї волосся на голові стало сторч. Він підвівся в ліжку, спершись на лікоть, і став прислухатися.

Мак-Дьюї був таки звичайним чоловіком, і перша дума, що виникла в нього, була така: не інакше, як до нього, палаючи помстою, прийшов привид Томасини! Він затремтів, охоплений пітьмою, та потім грубо засміявся і відігнав цю думку геть. Усі сусідські будинки аж кишіли котами — вони сиділи на порозі, підвіконні чи не кожної оселі Аргайлського проїзду.

Та все ж таки, почувши звук удару і шкрябання по підвіконню, містер Мак-Дьюї не полінувався увімкнути світло — і встиг розгледіти жаринки очей, що палали розжареним кобальтом, рожеву мордочку та білі зуби. Ще мить — і це видиво зникло.

Містер Мак-Дьюї, рознервований цим видовищем та завиваннями вітру, залишався у ліжку, чекаючи та прислухаючись, і все вдивлявся в порожнє вікно. Краєм ока він розгледів годинник — початок першої.

Кіт знову завив, і цього разу йому відповів інший кіт, і в голові Мак-Дьюї наче крутнувся розжарений цвяшок, коли до нього донеслося несамовите:

— Томасина!..

Крик долинав з кімнати Мері-Pya, й від нього в Мак-Дьюї аж мурашки пішли по спині. А ще за мить він почув лопотіння її ніг та побачив білий спалах дівочої піжами. Дівчинка пробігла повз його спальню, а потім почувся звук передніх дверей, що розчинились навстіж, і літній містраль, мов зграя оскаженілих псів, увірвався в будинок та промчав по коридору, зі стукотом перекинувши підставку для парасольок, розметавши папери і навіть скинувши картину зі стіни.

Охоплений страхом та нічною панікою, Мак-Дьюї зіскочив з ліжка, швидко натягнув штани, схопив з нічного столика електричний ліхтарик, увімкнув його — і вибіг з дому, охоплений тисячею жахів і лихих передчуттів.

Світло ліхтарика одразу вихопило з темряви постать дівчинки — худеньку дитячу постать із розпущеним волоссям та босими ногами, що ляпали по бруківці, біжачи за котом. І тієї ж миті на нього накинувся вітер, вдарив його, одурманив, почав штовхати й смикати, неначе випробовував і без того напружені нерви.

— Мері-Руа! — закричав він, пересилюючи сотню нічних шумів. — Мері-Руа, повернися!

Дівчинка його не чула, а може, не хотіла чути, але кіт, за яким вона бігла, раптом кинувся праворуч і дременув через дорогу. Закричавши не своїм од люті голосом, Мак-Дьюї розмахнувся і щосили жбурнув у кота важким ліхтарем.

Ліхтар, дзенькнувши, впав на бруківку, розбився і покотився по дорозі, неначе збита кегля. В кота він не влучив, і той, дико завивши, ледь видним при нічному світлі спалахом гайнув через садову стіну. А потім дівчинка розвернулася — і побачила батька, котрий стояв, застигнувши в тій самій позі, що й до кидка ліхтарем. Світло, яке лилося з будинкових дверей, освітлювало його кремезну постать, а вітер шматував сорочку на ньому і куйовдив волосся на його голові.

Дівчинка стояла, хитаючись од вітру, а на обличчі у неї застиг нажаханий вираз, якого Мак-Дьюї в житті ще не бачив. Вона розтулила губи, неначе щось кричала чи хотіла крикнути, та жоден звук з них не злетів. Батько підійшов до дочки, притиснув до грудей її тільце, яке струшував дикий дрож.

Він огорнув її собою, немов бажаючи відгородити від усяких негараздів, і прокричав:

— Мері-Pya, все гаразд! Усе гаразд, я тут. Це був поганий сон — і все.

Перемагаючи вітер, він дійшов до будинку, зайшов усередину, плечем зачинив вхідні двері — і опустився навколішки, не випускаючи з рук тремтячу дівчинку.

— Отак, Мері-Pya. Це все тобі просто наснилося. Нічого не бійся. Тебе розбудив старий кіт місіс Куросс. Я його кишнув, і він утік за той паркан… Хай знає, як лякати мою донечку!..

Найбільше його непокоїло те, що дівчинка стояла — і мовчала, як німа. Вона навіть не схлипнула жодного разу, а в очах її ясно читалися ожилі страх і ненависть. Маленьке тільце дівчинки нестримно тремтіло у його руках.

Мак-Дьюї сказав:

— Доцю, ти дуже сильно перелякалася, але повір, ти у повній безпеці. Давай ми підемо до кімнати і поспимо, гаразд?

І він на хвильку відсторонив від себе нещасну, тремтячу дівчинку, чекаючи, якою буде реакція. Йому хотілося, щоб донька заплакала, щоб вона кинулася йому на шию, припала до нього, притулилася до його щоки заплаканими очима, і тоді б він її заспокоїв, розрадив… Та нічого такого не сталося.

— То була не Томасина, — безпорадно відповів Мак-Дьюї.

Він узяв дитину на руки, заніс до свого кабінету, поклав на ліжко і розгладив подушку в неї під головою.

— Уранці ми попросимо лікаря Стрейсея, щоб оглянув тебе, — сказав містер Мак-Дьюї. — А тепер присувайся до татка, і ми ще трохи поспимо.

Та перш ніж вони заснули, Мак-Дьюї ще довго відчував сильний, але цілком безгучний дрож, який бив тіло дівчинки. Цей дрож скидався на ридання, що не могли чи не хотіли вихопитися назовні.

Лікар Стрейсей сидів у кабінеті містера Мак-Дьюї і теребив печатку на кінці масивного годинникового ланцюжка. То був приємного виду огрядний чоловік з твердим сталево-сірим волоссям й обвислими щоками й сумовитими очима гончака. Роки медичної практики не лише додали йому лікарської мудрості, а й пом’якшили його серце, настільки, що м’якість цю доводилось ховати під удаваною сухістю манер і чимось на зразок лікарського песимізму.

Він говорив, замислено і безрадісно, не відриваючи очей від грубої різьбленої печатки, яку тримали його пальці.

— Дитина втратила здатність говорити. Ви це знали?

Пересилюючи млосне відчуття, що розтікалося по тілу, Мак-Дьюї сказав:

— Вона вже цілий місяць до мене жодним словом не озвалася, відколи принесла до мене свою кішку Томасину, яка мала менінгіт. Лапи в неї були паралізовані, довелося приспати її. А з іншими вона продовжувала говорити.

Лікар Стрейсей кивнув:

— Так, розумію. Та тепер вона взагалі не говорить.

І тут до Мак-Дьюї дійшло, що означала лиховісна тиша, яку він чув тієї ночі.

— Ви знайшли якісь… — запитав він.

— Поки що — нічого, — визнав лікар Стрейсей. — З голосовими зв’язками в дівчинки неначе все гаразд. Та зазвичай причина такого оніміння криється глибше… — він зніяковіло кахикнув, передчуваючи наближення найважчої миті розмови. — …мовних центрах головного мозку, або, скажімо, у якихось менш осяжних матеріях. Може, в дівчинки був якийсь шок?

— Так, — кивнув Мак-Дьюї, — думаю, що був. Минулої ночі, коли була буря, я прокинувся від котячого нявкання під вікном. Дівчинка теж прокинулася — і, закричавши «Томасина!», вибігла з дому і побігла за цим котом. Я кинувся за нею…

— І що, це справді була Томасина? — насторожився Стрейсей.

— Та ні, навряд. Томасина ж померла. Я бачив мигцем, і по-моєму, це був хтось із сусідських котів. Але спросоння Мері-Pya могла все переплутати й прийняти нявкання того кота за крик Томасини — своєї покійної кішки. Коли я наздогнав малу, взяв її на руки і поніс додому, вона вся тремтіла… Я заніс її до себе і поклав у ліжко…

Лікар кивнув і спитав:

— А скільки часу тривала ця хвороба?

— Хвороба? — стрепенувся Мак-Дьюї. — Ні, лікарю, дівчинка нічим не хворіла! — А потім, пригадавши розмову з пастором, додав: — Втім, містер Педді мені натякав… А вчора ввечері я й сам помітив, що шкіра в дівчинки на дотик аж липка.

— Що ж, — промовив лікар Стрейсей, — ви не перший і не останній лікар, який упритул не бачить хвороби у себе під носом. Проте ваша дитина була важко хвора, і саме це я хочу донести до вашої свідомості.

Мак-Дьюї тяжко зітхнув.

— А що стосується причин її хвороби — є в вас якісь міркування?

— Ще ні. Мало того, я навіть не певен, що ми повинні чогось побоюватися всерйоз. Дівчинку треба ретельно обстежити, зробити всі аналізи. Ось тоді й побачимо. А поки я б радив постільний режим. Тиша, спокій, годіть їй в усьому — і увага, увага та ще раз увага! Дівчинка пережила серйозний переляк, та будь-хто на її місці злякався б не менше. Те, що спершу було грою, зайшло надто далеко. Ага, і ще… Не намагайтеся замінити утрачену кішку собакою чи іншою кішкою, це тільки…

Почувши це, Мак-Дьюї підскочив, як ужалений, і щосили торохнув кулаком у стіл. Лікар, заспокоюючи його нерви, прикрив його руку своєю.

— Жаль! Та вже що зроблено, те зроблено… — Стрейсей важко підвівся. — Отож, робитимемо все, що в наших силах. Я дав дівчинці заспокійливе. Може, це просто дитяча хвороба, яка дрімала до пори до часу, ще додайте сюди сильний стрес… Словом, з наскоку тут не розберешся, потрібен час. Я ще зайду до вас сьогодні ввечері…

Мак-Дьюї провів лікаря до порога. Стрейсей у кількох словах пояснив, що він не в захваті від ситуації загалом, і Мак-Дьюї уперше у житті (так, принаймні, він думав) не позаздрив професії лікаря. Звісно, лікар — друг сім’ї, цілитель, гуманіст, усе це, безперечно, так. А з іншого боку, кому, як не йому, коли медицина безсила, доводиться безпомічно розводити руками і без жодних еківоків ошелешувати домочадців хворого: «Тримайтеся. Це кінець».

Він здригнувся, та вирішив будь-що тримати себе в руках. Адже добре відомо, що лікар Стрейсей радше перебільшить загрозу, ніж уселятиме в вас безпідставний оптимізм, що здатний породити в рідних хворого не менш безпідставну надію. Та й результати первинного обстеження показують, що в організмі дівчинки не відбулося нічого серйозного…

Мак-Дьюї не знав, що й думати. Якщо він таки втратить дочку, то від такого удару навряд чи оговтається. І він уже вкотре проклинав злощасного кота, через якого сталася ця веремія, та ще якраз у той момент, коли крига відчуження між батьком і дочкою дала найпершу тріщину. Цей кіт прийшов, ніким не званий, наче привид з потойбіччя, його поява оживила спогади про Томасину, і цього вистачило, щоб завдати нищівного удару по дівчинці, а отже, і по самому Мак-Дьюї.

Прийшовши з роботи додому, містер Мак-Дьюї першим ділом зайшов у доччину кімнату. Дівчинка спала, і тільки зараз, придивившись до неї, він зрештою помітив те, що мав би помітити вже давно: синюваті кола під очима, прозору блідість її шкіри і безкровні губи.

Місіс Мак-Кензі механічно, вже, мабуть, удесяте за сьогодні, витирала пил у сусідній кімнаті, проте та її зір і слух постійно обернені до дитячої.

Мак-Дьюї підійшов до старої жінки, помітно змарнілої від переживань, і, намагаючись говорити якомога добріше, сказав:

— Місіс Мак-Кензі, все гаразд. Намагайтеся бути поблизу — раптом Мері-Pya прокинеться і їй щось знадобиться. А кухня зачекає. Дівчинці потрібен спокій і людина, якій вона довіряє. Вона пережила сильний шок і тимчасово утратила мову. Коли ж раптом щось запідозрите, а мене не буде вдома, то не вагайтеся і викликайте лікаря Стрейсея.

Місіс Мак-Кензі зиркнула на ветеринара, і Мак-Дьюї був уражений ворожістю в її очах. Стара навіть не намагалася її приховати.

— Ви кажете — «шок»? — просичала вона люто. — А по-вашому, мало бути щось інше? Дівчинка гине за Томасиною, яку ви просто взяли і приспали, начхали навіть на те, що власниця кішки — ваша рідна дочка! Аби не закінчилося все тим, що Мері-Pya піде слідом за Томасиною, та якщо таке, боронь Боже, станеться, то єдиною людиною, винною в цьому, будете ви — ветеринар Мак-Дьюї. Я вже давно хотіла вам це сказати, та все нагоди не було. А буду я тут далі працювати, чи не буду, ви вже вирішуйте самі.

Мовчки проковтнувши гірку пігулку, Мак-Дьюї кивнув — і сказав:

— Місіс Мак-Кензі, будьте коло дівчинки. Сьогодні ввечері до нас прийде лікар Стрейсей, він може принести якісь новини, і хтозна, раптом це буде щось обнадійливе.

Покинувши дім, він повернувся до ветклініки і став збирати саквояж, готуючись до об’їзду. Кішка не йшла йому з голови. Не був би він таким гарячкуватим, оглянув би її, помістив би її в клітку, пустив до неї Віллі Беннока — вона здохла б однаково, та донька сприйняла б цю втрату зовсім інакше. Він пригадав слова місіс Мак-Кензі — «начхали навіть на те, що власниця кішки — ваша рідна дочка!». Чи стара має рацію? Невже весь той поголос, який гуляв їхнім містечком і де фігурував сам Мак-Дьюї, відбивав реальний стан речей?

Аби притлумити душевний біль, що ні на мить не полишав його, Мак-Дьюї полинув думкою до химерного світу — чужого, нетутешнього, — потрапити в який можна хіба що через прозорі чарівні дверцята. Отой світ був далеким і химерним, як царство Королеви Маб.[36] Десь там, на лісовій галявині, стояв Чаклунський Дуб зі срібним Дзвоном Милосердя, а під ним притулився кам’яний будиночок, де мешкала руда жінка. Дивачка, не така, як усі, але ніхто не дбав про хворих і поранених диких звірів так, як вона. Ось Мак-Дьюї подумки смикнув за Дзвін Милосердя, Безумна Лорі вийшла з хати, спитала, кому потрібна допомога, і Мак-Дьюї відповів: «Мені».

І тільки-но тепер Мак-Дьюї звернув увагу, що він механічно, сам того не помічаючи, зняв з полиці пакуночок сухого гіпсу. І згадав, як обіцяв Безумній Лорі, що приїде до неї і накладе гіпс на плече борсукові. Він підняв саквояж, кинув у нього пакунок — і вийшов надвір.