19

О-хо-хо, якби ви бачили, як я витанцьовувала того ранку! Я бігала, стрибала, викочувалась по землі — чого я тільки не робила. Для початку я пружно, не згинаючи лап, відштовхнулася від землі та скокнула вбік, і так — вісім разів. Зробивши це, я пробіглась навколо Чаклунського Дуба, заскочила на стовбур — і зіскочила на траву!..

Я прищулила вуха і носилася, мов навіжена. А потім погнала до Лорі, і коли до неї залишалося зовсім трохи, пішла юзом по траві. Проїхавшись, я відштовхнулася від власної тіні, злетіла над землею, а приземлившись, почала вмиватися.

— Таліто! — сміялася Лорі. — Яка ж ти сьогодні кумедна!

Еге, я ще ніколи не була така весела, прекрасна і божественна. Шалений вітер, що буяв ту ніч, як той давній пустельний Хамсин,[37] повернув мені здатність вершити людські долі. Я здійснила ідеальну капость — і була на сьомому небі щастя.

Я танцювала, насолоджуючись тим, що знаю таке, чого ніхто не знає. Жодна жива душа не бачила, як я звідси пішла і як повернулась. Я прослизнула попід самим носом у недолугих псів, а вони й вухом не повели, і коли вранці Лорі прокинулась, то я лежала у своєму кошику і спала, мов нічого не було. Але ту ніч я вже була не просто кішка, а колишня могутня богиня.

Вуллі, Мак-Мурдок і Доркас зі своїми кошенятами повилазили надвір і дивились, як я бігаю — спочатку чимраз ширшими колами, а тоді по прямій, галопуючи по-котячому, витягуючи все своє тіло, викидаючи лапи так, що я навіть не бігла, а линула, ледве торкаючись землі. Потім знову побігла по колу, розпушивши хутро і хвіст, підлетіла до Лорі, перекинулася горічерева і давай викачуватися з боку на бік у неї в ногах. Лорі засміялася, перекинула мене на спину, потерла мені черевце, підборіддя й сказала:

— Таліто, ти сьогодні якась не така.

Моя веселість передалася собакам: вони застрибали, загавкали… Запурхали птахи у верховітті, й сорока, пролопотівши крильми, застрекотіла:

— Таліта ненорррмальна!..

Кошенята крутилися на місці, ловлячи себе за хвіст, білка на Чаклунському Дубі плигала з гілки на гілку. Та де їм було зрозуміти справжню причину моїх радощів! А я раділа, що врешті-решт мені вдалось наслати на простого смертного по-справжньому божественне покарання. Все сталося достоту так, як в ті давно минулі дні, коли ще я була істотою всезнаючою та всесильною.

Та навіть витанцьовуючи з радощів, я не могла повною мірою відчути задоволення від насланої кари, а все тому, що ніхто в цих краях не вірить у моє божественне походження. А втім, мабуть, Лорі про щось здогадувалася, бо вона дуже мудра, та й очі в неї, мов у жриці, що прислуговувала мені у Давньому Єгипті. Та все одно, життя тепер було не те, що колись, а коли на тебе вже не дивляться як на богиню, погодьтеся, тут не до радощів.

Лорі того ранку теж була як ніколи весела. Годуючи своє птаство і звірів, вона весь час співала. Це була просто мелодія, без жодного слова. Ця мелодія народилася в людських серцях, коли світ був ще молодий. Приємні звуки її співу нагадали мені звуки флейт у храмі Хуфу. Раз по раз Лорі спинялася й до чогось прислухалася та все позирала на стежку, що вела до будинку через Глен. Схоже, вона когось чекала.

Коли сонце перейшло за полудень, дзенькнув Дзвін Милосердя. Я кинулась на дерево біля сараю, і саме вчасно, бо хто, по-вашому, прийшов? Авжеж, отой Рудобородий.

Звичайно, я була богиня, хранителька небес, могла сукати людські долі, але цього бороданя я ненавиділа і боялася.

Я закричала, немов навіжена:

— Обережно, Лорі! Будь пильна, а ще краще жени його геть! Я наклала на нього прокляття, стережися його, як чуми! Кожному, хто бодай заговорить із ним, буде непереливки. Жени його втришия, нехай це стане йому карою за зло, що він чинив на цьому світі. Будь обережна!..

Та Лорі так мене й не зрозуміла, а підійти до неї я не могла. В моєму храмі, у Бубастісі, все було б зовсім інакше. Там мені було варто просто подумати, відчути хоч найслабшу загрозу чи одкровення, як верховна жриця Неферт-Амен зривалася з місця, скидала накидку з обличчя і вигукувала:

— Слухайте, слухайте всі, що сказала Баст-Ра!

І всі мої шанувальники, які були у дворі храму, простиралися ницьма і, намагаючись не дивитись у мій бік, на всі лади вихваляли мою мудрість…

Лорі та Рудобородий разом зайшли у сарай.

Приїхавши того ранку, він приїхав потім і на другий день, і на другий після другого, і навіть потому продовжував їздити.

Я спостерігала за ним через отвір в даху і дізналася, як його звати і чим він займається. Ендрю Мак-Дьюї, лікар-ветеринар, живе й працює в тому місті у долині, до якого час від часу навідується Лорі, щоб запастись то тим, то сим. Це він урятував скаліченого борсука, котрий прийшов до Лорі, стікаючи кров’ю. Дивно, чому ж я так його боялася? Таж я Баст-Ра, богиня-кішка, моє покликання — володарка землі. І все одно при вигляді отого чолов’яги мені аж кров у жилах гусне. Я стаю мов сама не своя, тремчу і кидаюся геть, як найдрібніша миша-страхопуд.

Але ж чому? Хто він такий, щоб я його боялася? Бачила його я тільки раз у житті, та й то в тому віщому сні. Але мій божественний розум підказує: цей чолов’яга — котовбивця, тому на ньому лежить тавро злодіяння, і я мушу скарати його.

Цей Мак-Дьюї втаємничував Лорі в ази ветеринарної науки, й що довше він її навчав, то більше втирався до неї в довіру. Я бачила, як він показував, як накладати гіпс на плече і лапи лапи борсука, і Лорі, стоячи пліч-о-пліч із Рудобородим, робила перші кроки у тваринній хірургії, а той все, знай, лабузнився до неї, чудувався, які вправні в неї пальці, як у її руках найдикіша бестія перетворюється на сумирне ягня. Наклавши гіпс, Мак-Дьюї підняв борсукову голову, посмикав за вуха, потріпав за загривок і сказав:

— Я думаю, старий, це не остання твоя битва, і ти ще побрикаєш. І коли плече твоє загоїться, ти у разі потреби ще добряче даси прикурити цим псам. А от пастки минай десятою дорогою.

Борсук закотив очі й подивився на Мак-Дьюї, наче відданий пес, а коли я побачила усмішку Лорі, що також призначалася ветеринарові, то ледь не здохла від ненависті та ревнощів. Якби мого страху перед ним було бодай на краплю менше, я блискавкою скокнула би через дірку в даху до сараю та перегризла б йому горло.

Другого дня я знову стежила за ними, дивилась, як Мак-Дьюї вчить Лорі вправляти зламане вороняче крило і ставити на нього шину. З огидою і заздрістю, що годі описати, спостерігала я за їхніми рудими головами, що, мало не торкаючись одна одної, схилилися над чорним птахом; за їхніми пальцями, які, ладнаючи поламане крило, мимохіть доторкалися одні одних.

Мак-Дьюї, схоже, дуже сердився, коли Лорі заводила мову про своїх незримих друзів, з якими часто вела бесіди у лісі чи в невеличких гротах на кам’янистих розсипах Глену. Якось він походжав по кімнаті, встромляючи руду бороду в кожну поличку, в кожну баночку з мазями, які тримала на них Лорі, а потім — ну що ж йому лишалося робити! — впихав у банки палець або ніс, нюхав, на смак навіть пробував. І якось раптом поцікавився:

— Лорі, відколи ви так розумієтесь на лікарських рослинах? Ваша фармакопея[38] — вище всяких похвал!

— Лісовий народець, — просто відповіла Лорі.

Після такої відповіді Мак-Дьюї зиркнув на неї, мов розлючений бик, і гримнув:

— Що ви верзете! Лорі, я запитав це, щоб почути нормальну відповідь, а не цю маячню!..

Спостерігаючи за ними крізь дірку в даху, я плюнула на Мак-Дьюї і знову наслала на нього прокляття: та й як інакше, коли через нього в очах у Лорі заблищали сльози. Вона виглядала так, як виглядає мала дитина, котру вишпетили за якусь провину.

— Він мешкає під папоротями, — пояснила Лорі. — Ці істоти дуже рідко потрапляють нам на очі, але інколи, якщо тихесенько наблизитися до куща, то можна розібрати їхнє шепотіння…

— Вибачте, Лорі… — пробелькотів той Мак-Дьюї. — Я не хотів…

Проте чого саме він не хотів, я так і не почула.

Якось іншим разом ветеринар поцікавився в неї:

— Лорі, а хто ви така?

— Ніхто. Просто Лорі.

— Але ж Лорі, звідки ви тут узялися?

— Слігахан, острів Скай, це біля пагорбів Кухуліна.[39]

— Далеченько.

— Так.

— Лорі, у вас є живі батьки, родичі, чи ви самі як палець?

— Немає.

— Як же вас сюди занесло?

— Ангели привели.

Мак-Дьюї знов метнув на неї спопеляючий погляд.

Уроки, які він давав, не минали даремно: Лорі ставала вправнішою, краще розбиралася в науці зцілення, переймала його методи, й тепер робота рухалася у них швидше, а розмов за роботою було менше. Лорі чудово знала наперед, що саме може знадобитися ветеринарові, і мала потрібну річ напохваті ще до того, як він про неї згадував.

Якось він приніс у кошику маленького собачку. Той мав якусь важку хворобу. Мак-Дьюї поставив кошик на стіл поряд з ножами та медичним інструментом, який носив у саквояжі, і потім вони разом з Лорі довго чаклували над собакою. Він усе їй пояснював, а Лорі тримала напоготові усі потрібні йому речі.

Коли роботу було зроблено, Мак-Дьюї сказав:

— Лорі, можна я залишу його в вас? Я зробив усе, що міг, але тварині треба щось іще, і дати це можете тільки ви… А як видужає, я його заберу.

Коли ветеринар пішов, Лорі вийшла з сараю і стояла, дивлячись йому вслід, поки той не зник за поворотом стежки і не затихли звуки його кроків. Я зіскочила з даху на бук, спустилася на землю, стала тертися об її ноги, і почула, як Лорі шепоче:

— Хто я? Що я?

І врешті:

— Що ж це таке зі мною коїться?

Я потерлась об її кісточки ще дужче, та вона мене навіть не помічала.

Загрузка...