Томасина

4

Я саме пильнувала мишачу нірку, коли прийшла Мері-Pya, загребла мене в обійми, і ми разом з Х’юї Стерлінгом пішли до міської гавані зустрічати пароплав із Глазго.

Я не можу сказати, що таке безцеремонне поводження додало мені настрою, позаяк часу та праці на нірку було витрачено більш ніж досить, і я вже нутром відчувала: ще трохи — і мої зусилля будуть винагороджені.

Цю нірку я знайшла біля комори; гарна була нірка!.. Не один день я ходила коло неї, тож просто так узяти і відтягнути мене від здобичі було просто свинством. Для мене пильнування нірок не розвага, а робота, і я завжди роблю її на совість. Усе інше, що я змушена робити на догоду Мері-Pya, включаючи й безкінечне висіння на її руці, хай залишається на її совісті, жодних претензій до мене тут і бути не може.

Люди нерідко забувають, навіщо ми живемо в домі, чи просто дивляться на це крізь пальці, а надто тоді, як вони, собі на догоду, починають ліпити з нас людських діточок. І коли нам, котам, доводиться жити чужим життям, яке нам не властиве, ми швидко ледачіємо і стаємо розбещені. Час від часу ми приносимо людям упольованих мишей та кладемо їм біля ніг, аби нагадати про наш прямий обов’язок, та навіть такий вчинок не допомагає людині скинути з себе шори зарозумілості й недалекості, і вона дивиться на мишу як на якесь пожертвування особисто їй, не вбачаючи в ній жодного натяку на котяче покликання та відплату за стіл і житло.

Ви, мабуть, скажете, що пильнування мишачих нірок — робота нескладна, якщо це взагалі робота? Ну що я вам на це скажу? При нагоді спробуйте самі. Станьте навколішки, зіпріться на руки і стійте так, не змінюючи пози, зосередившись і не відводячи очей від маленької дірки в настінній оббивці. Простійте так кілька годин поспіль, удаючи, що вам немає до дірки ніякого діла. Ні, пильнувати мишачу нірку — це вам не просто підбігти, обнюхати та й побігти собі далі, як роблять собаки. Нічого подібного!.. Якщо ви такі самі совісні та виконавчі, як я, для вас це буде повноцінною роботою, а надто тоді, коли цих нірок дві, три, чи коли ви підозрюєте, що котрась із них ще й має другий вихід.

І майте на увазі: зловити мишу — в цій справі не найголовніше. Мишу вам зловить будь-хто, для цього не треба великого розуму. Тут фокус в іншому — не дати мишам розгулятися, аби ці гризуни не плодилися без ліку. Ви, мабуть, чули: «хороша миша — мертва миша». Та це, скажу вам, тільки половина справи. Хороша миша — це відсутня миша, миша, якої нема. Якщо з душею підійти до справи, то хоч-не-хоч, а доведеться вести з гризунами війну нервів. Це заняття потребує і часу, і сил, і розуму, і я знайшла б усе потрібне, якби не інші справи, яких ніколи не бракує.

Аби вам стало зрозуміло, що таке пильнування мишачої нірки вже потому, як ви знайшли її і точно знаєте, що в ній хтось мешкає, походіть коло неї, але ніколи не приходьте двічі об одній і тій самій годині. Миша не така дурна, як може здатися, і якщо ходити до неї регулярно, вона знатиме час вашої появи заздалегідь. У цей момент, я думаю, найкраще покластися на інтуїцію і вроджений інстинкт чи просто знати котячі секрети. Одної чудової миті вас просто осяює; вам наче уві сні хтось каже: все, час, ходи туди!

Для початку ви робите кілька глибоких вдихів, усаджуєтеся перед ніркою і починаєте гіпнотизувати її поглядом. І тоді миша не може ані зайти до нірки, ані вийти з неї. Вас це, цілком зрозуміло, заводить. Коли ви звикнете до цього відчуття, то паралельно з пильнуванням зможете думати про цілу купу інших речей, будувати плани на майбутнє, мріяти, пригадувати, ким ви були колись або що було з вашим предком, який жив за тисячі й тисячі поколінь до вас, чи просто думати, що буде нині на вечерю.

А потім ви різко заплющуєте очі та вдаєте, що спите. І тут настає найкритичніша та найделікатніша мить усієї справи, бо відтепер доведеться покладатися тільки на слух і на чутливі кінчики вусів. Бо саме тоді, коли миша намагається проскочити в нірку (якщо вона надворі) чи вихопитися надвір (коли вона в норі), настає момент істини: вона починає думати, що обвела вас навколо пальця, а ви тут раз — і розплющуєте одне око!

І повірте мені, враження, яке справляє на мишу розплющене око, що дивиться просто на неї, не описати жодними словами. Я не стану вдаватися у подробиці, скажу тільки так: коли миша бачить, що вам для нагляду за нею вистачає і одного ока, а друге може мирно спати, її це просто вибиває з колії, тож хай там як, а ми досягаємо свого. Кілька таких «гіпнотичних сеансів» — і миша на грані нервового зриву. За лічені години її нервозність передається іншим членам мишачої родини, тоді терміново скликається сімейна рада, і ця рада приймає ухвалу: покинути нірку!

Ось так (і тільки так!) усі відповідальні представники котячого роду розв’язують питання наявності мишей у домогосподарстві. Як нескладно помітити, такий підхід до справи потребує вправності, практики й часу; часу — передовсім. Мені вдавалося підтримувати в домі відносний порядок, навіть попри те, що доводилось відволікатися на цілу купу інших справ, такі як оглядини кімнат і прилеглих до будинку територій, умивання, обмін новинами з сусідськими котами та ігри з Мері-Pya, за що, як неважко здогадатися, я від містера Мак-Дьюї навіть слова доброго не почула. Ну, а від місіс Мак-Кензі я тільки те й вислуховувала, як: «Геть розледащіла Томасина, в коморі знову були миші. Миші під самісіньким носом — а вона їх не бачить!..» На її думку, це мало вразити мене до глибини душі, та я її бурчання в одне вухо пускала, а в друге випускала.

Так от, я вже збиралася довести до логічного завершення війну нервів, що затягнулась на добрих три дні, коли повз будинок насвистуючи проходив Х’юї Стерлінг, а потім Мері-Pya в блакитному платті, у блакитних шкарпетках та у блакитних черевичках, схопила мене на руки, і ми пішли через місто до гавані. Я ще ніколи не була у гавані в момент приходу пароплава.

Х’юї Стерлінг був сином місцевого лерда.[8] Йому вже йшов десятий рік, та на свої літа він був зависокий. Хлопець жив у маєтку, чиї наділи сягали аж наших задвірків, і часто грався з Мері-Руа.

Не знаю, як ви, а я хлопчиськ на дух не виношу. Для мене вони всі однаково огидні, брудні та безжальні, а до всього — лихі та черстві. Що тут казати, справжнісінькі бестії! Проте мушу визнати, що Х’юї Стерлінг не відповідав жодному з цих визначень. По-перше, він якось примудрявся завжди і всюди бути чистим. А по-друге, у нього було худорляве обличчя, темне хвилясте волосся і сині-сині очі, що разом надавало йому певної шляхетності.

Мері-Pya ходила з ним завжди і всюди, якщо тільки він сам не відмовлявся від її товариства, але такого майже не траплялося. Я так розумію, хлопцеві подобалося упадати за цим дівчиськом. Його однолітки здебільшого шукають різні приводи, аби уникнути дівочої компанії, і тільки дехто з них, такі, як Х’юї, полюбляють водитися з дівчатами, а надто, коли в них немає сестер. Вони їм усіляко годять, усюди ходять з ними, обтрушують з них бруд і витирають сльози, коли тим трапляється впасти чи вдаритись, та ревно стежать за сухістю їхніх носів. Так само, як і Мері-Pya, цей хлопець був єдиною дитиною в сім’ї, і коли дозволяли обставини, він залюбки брав дівчинку з собою, а отже, і мене, бо Мері-Руа без мене й кроку не могла ніде ступити! Х’юї ніколи не виступав проти мене, напевне, поважаючи примхи подруги і не вважаючи це за дивацтво. Хтозна, може, й до мене він так само ставився з повагою. А втім, це не дивно, бо Х’юї походив із шляхетного роду.

Якби я могла жити так, як я сама вважаю за потрібне, інакше кажучи, не бувши «хатньою», я б, мабуть, перебралася на узбережжя і цілі дні сиділа на приплаві, гріючись під сонечком, вдихала запахи просмолених канатів, якими пришвартовують човни. Коли до гавані заходили б човни рибалок, я поважно ходила б по набережній, тримаючи хвіст угору, а потім збігала б донизу, щоб привітатися з рибалками та побачити, що вони там привезли.

Мабуть, найбільше після запахів лаванди мені подобаються пахощі моря, човнів, старих штормівок, светрів і снастей, рибальських тенет, гумових чобіт у човновому сараї, а ще — ні з чим незрівнянні запахи риби, морських водоростей, крабів та омарів, і зеленавої морської піни, яка чіпляється до сірих східців на причалах. А знали б ви, як пахне пристань о тій вранішній порі, коли сонце ще не пробилося крізь запону туману і все довкола просякло росою, вогкістю й морською сіллю!..

Отож, я була з дітьми коло гавані, на площі, де стояла статуя Роб-Роя,[9] і настрій мала далеко не найгірший, бо там, як не крути, було чимало цікавого та захопливого. Якщо не брати до уваги того, що коли до гавані зайшов пароплав і свиснув, я злякалася так, що гримнула з плеча Мері-Pya на землю і сильно забилася.

А тепер, я це знаю, потрібно вдатися до невеличкого пояснення: при падінні ми завжди приземляємося на лапи, головне, щоб був час перекинутись і прийняти потрібне положення. Проте тоді все сталося так блискавично, що я не встигла це зробити.

Весь пароплав був білий-білий, тільки труба чорна, і звідки ж мені було знати, що саме з неї вихопиться той страхітливий звук? Я зачаровано спостерігала за судном, що з пахканням підходило до крайки кам’яного причалу, брязкало дзвонами та шуміло матроськими викриками, та за білою піною, що закипала довкіл судна, що йшло вперед, потім назад, а потім убік. І тут, ні сіло ні впало, з вершечка пароплавної труби рвонув той шум. Нічого гучнішого і страшнішого я ще в житті не чула, тому не втрималася і впала.

До вашого відома, я могла б там і втриматись, але для цього довелося б уп’ястись кігтями в дівчачу шию: я ж бо сиділа в Мері-Pya на плечі. І, будьте певні, був би замість дівчинки хтось інший, я б ні секунди не вагалася, встромила би свої пазурики в його шкіру. Та й сталося все швидко, просто блискавично: страхітний оглушливий шум, що мало вуха не полопали, стрімке падіння — і от я лежу на забитому боці.

Мері-Pya одразу ж підняла мене з землі, стала гладити забите місце, Х’юї Стерлінг їй став помагати, і взагалі, вони так упадали коло мене!.. Хлопець тільки раз засміявся й сказав:

— Томасино, якщо ти хочеш бути мореплавною кішкою, то звикай.

Він начебто збирався, коли виросте купити яхту, прихопити з собою Мері-Pya і вирушити з нею в навколосвітню подорож. А тепер уявіть собі, що Мері-Руа погоджується плисти без мене. Сміх та й годі, скажіть?

Після гладження біль ущух. Мері-Руа притулила мене до грудей, склавши руки колискою, і вже тримала так, що я не впала б, якби навіть захотіла. Коли пароплав ревнув удруге, я його вже майже не злякалася і, майже забувши про біль, захоплено спостерігала за поштовими мішками, які вилітали на пірс, за пасажирськими валізами, що рясніли цікавими бирками, і за самими пасажирами, які спускалися на берег дерев’яним трапом, що з’єднував приплав і пароплавну палубу.

Чимало пасажирів вели з собою дітей, і звісно, це не могло не зацікавити Мері-Руа, Х’юї Стерлінга та Джорді Мак-Набба, який приєднався до них. Джорді мав вісім років, він був скаутом-вовчиком і всюди ходив сам, усе бачив на власні очі та знав більше за інших дітей. З людьми, які зійшли на берег, зійшло з півдюжини собак на повідках, та ще у натовпі майнув котячий кошик. Таксисти сигналили, мов скажені, закликаючи прибулих до себе, і загалом уся висадка минула успішно, якщо не брати до уваги мого падіння. Ще Джорді мав цікаву новину, якою й поділився з Х’юї та Мері-Руа:

— За річкою, там, де Данморський вигін, перед Гленом, їхали цигани. Цілий табір! Череда халабуд і фургонів. А декілька возів були навіть із клітками. Цигани стали табором на Тарбетському шляху, і наш констебль містер Мак-Кваррі вже приїздив до них на перемовини.

— Ого-го! — розхвилювався Х’юї Стерлінг. — Оце так новина! Шкода, що мене там не було! І що там було потім?

Джорді Мак-Набб удихнув повні груди повітря, очі його округлились і стали такі самі, як його кругла голова. Слово честі! А зрештою, воно не дивно: коли ти розмовляєш із нащадком лерда, то треба зважувати кожне своє слово.

Джорді так йому відповів:

— Констебль Мак-Кваррі сказав циганам, що вони можуть стояти там скільки завгодно, аби лиш не бешкетували й не завдавали клопоту йому та іншим людям.

Х’юї кивнув.

— А вони що сказали?

— О, там був один великий чоловік, у шкіряному паску з заклепками. То він просто заклав руки за пасок і шкірився до містера Мак-Кваррі.

— Не дуже розумно сміятися з містера Мак-Кваррі, — зауважив Х’юї.

— А потім, — вів далі Джорді, — вийшов інший циган — у жилетці, капелюсі, прогнав того, з паском, подякував констеблеві за дозвіл і сказав, що вони будуть чемні. Мовляв, їм тільки треба заробити трохи грошей у законний спосіб. А містер Мак-Кваррі запитав, для чого їм ті звірі у клітках.

— О! — вигукнув Х’юї, ще більше зацікавлений. Ми з Мері-Pya теж були заінтриговані. — Які такі звірі, які ще клітки?

Джорді трохи подумав, пригадуючи, і повідомив:

— В них є ведмідь, орел, пума, кілька мавп, собаки, слон, коні, і ще…

— Брехня! — перебив його Х’юї. — Цигани ніколи не мають слонів.

Джорді зрозумів, що бовкнув зайве.

— А, ну так, слона в них, напевне, немає, зате точно є ведмідь, орел, пума, мавпи, і вони ще казали, що будуть показувати їх за гроші. По шилінгу з носа.

— Овва! — радісно загорівся Х’юї. — Якщо удасться випросити в мами кілька шилінгів, обов’язково туди сходимо…

Та Джорді ще не скінчив свого звіту:

— Містер Мак-Кваррі сказав циганам, що все буде добре, якщо вони не надумають знущатися з тварин чи давати вистави.

— Які вистави? — перепитала Мері-Руа.

— Це, мабуть, коли звірів примушують робити стійку на голові та виробляти різні трюки, — припустив Х’юї. — Та б’юся об заклад, коли поряд не буде поліції, вони там і вистави даватимуть.

Джорді наближався до завершення:

— Чоловік у широкому поясі знов засміявся, та інший циган, у капелюсі та жилетці, штовхнув його плечем, і містер Мак-Кваррі пішов. Я хотів зазирнути під запону одного фургона, хотів побачити, які там звірі, але прибіг хлопчисько, більший за мене, і прогнав мене. Він мав батога.

Того ж вечора Мері-Руа переповіла усе почуте батькові. Він саме купав її перед сном і уважно слухав кожне слово дівчинки, неначе вона була йому рівня. Мушу визнати, мене вражало це, адже з дітьми — та й з нами, тваринами, теж, — дорослі розмовляють якимось особливим покровительським тоном, а це принижує, обурює!.. Але того разу, слухаючи доччину балаканину, містер Мак-Дьюї натирав мочалкою її шию та вуха і кивав, бурчав та гмикав абсолютно серйозно.

— Моя малесенька рожева жабка, — сказав він нарешті, — якщо дізнаюся, що ти крутилася коло циган, дістанеш на горіхи. Чим би вони не займалися, в них на думці одне. Цигани крадуть людей, і я щось не пригадую жодного випадку, аби вони змінювалися тільки тому, що поліція дозволила їм стати табором. Правильно я кажу?

Містер Мак-Дьюї нікому не довіряв купання дочки, і схоже, хатня робітниця ніяк не могла звикнути до того, що він це робить сам. Та за всієї моєї неприязні до цього бороданя я, кішка, яка й сама бувала матір’ю, можу засвідчити, що жодна кішка на світі не вмивала своїх кошенят так ретельно й завзято, як містер Мак-Дьюї увечері після роботи відмивав свою дочку. Ті вечірні години подобались йому чи не найбільше, і він був майже зовсім не противний, та, звісно, не в поводженні зі мною: мені не дозволялося заходити до ванної, щоправда, й не заборонялося сидіти в коридорі перед нею і заглядати всередину.

І він — ви тільки уявіть! — наспівував дочці своїм нестерпним громовим голосом чи не найдурнішу з усіх пісень, які мені доводилося чути. Я досі її не забула. Ось слова з неї:

Ну скажіть мені, що це за пісня, про що в ній співається? Та Мері-Pya, схоже, щось у ній розуміла, і коли батько грубим голосом виводив оте «Кіклі-макіклі, дінь-дон!», вона радісно вищала та лупила по воді своїми іграшками, поки вода цілком не заливала підступи до коридору, де сиділа я.

Потім містер Мак-Дьюї витягував дівчинку з ванни, довго тер її рушником, і коли все її тіло ставало червоним, казав:

— Ну, малесенька рожева Падді! Тепер цей гарненький голубий рушничок тобі дуже пасує. З чим будемо пити чай? Кіклі-макіклі Мері-Руа!..

І за весь цей час хоч би раз він помітив мене!..

Потім вони прямували в їдальню вечеряти. Мері-Руа, щоб бути трохи вищою, підкладала під себе цілу купу подушок. Після вечері вони йшли через коридор до дитячої, і там він з нею грався, а інколи розповідав смішні історії. Подеколи вона залазила йому на руки, сміялася, кумедно булькала і гралася з його колючою бородою, смикала за неї та дражнилася. А часом бувало й таке: вони бралися за руки і пускались у веселий танець, і якщо ви скажете, що саме так і треба ростити дітей чи кошенят, то навіть не чекайте, що я з вами погоджуся.

Того вечора Мері-Pya розходилася так, що навіть не схотіла читати молитву. На прохання містера Мак-Дьюї дівчинка завжди молилася перед сном. Це був віршик-прохання, вона завжди його читає, перш ніж піти до ліжка, але часом стає норовливою та вередливою. Ну, вже кому-кому, а мені це знайомо, я теж не дуже люблю, коли мене силують щось робити.

В такі моменти містера Мак-Дьюї наче підміняли, він з добродушного веселого бороданя перетворювався на жорсткого огидного типа, наставляв на дочку свою велику руду бороду і гримів:

— Ну, все, Мері-Pya, подуріла — і годі! Ігор на сьогодні доста. Бери молися, бо інакше доведеться тебе покарати.

— Тату, а чому мені треба молитись? — питала дівчинка.

Це запитання лунало від неї не менше чотирьох разів на тиждень. Мене це дуже забавляло, я ж добре розуміла, що дівчисько просто тягне час. Так само чинимо й ми, коти, коли нас силоміць примушують робити щось не те; в такі моменти раптом виявляється, що ти, наприклад, ще не вмився, причому вмитися потрібно не як-небудь, а, що називається, на совість.

Відповідь містера Мак-Дьюї завжди звучала однаково:

— Бо так хотіла б твоя мама, ось чому. Вона й сама щодня молилася.

Тоді Мері-Pya питала:

— А можна, я буду молитись і тримати Томасину?

І тоді я відверталася, щоб приховати усмішку. Я знала, як бурхливо реагує містер Мак-Дьюї на подібні запитання.

— Ні, ні, ні! Не можна. Вклякай негайно і молись як слід.

Як на мене, Мері-Pya щовечора повторювала своє запитання зовсім не для того, щоб позлити батька. Просто вона сподівалася, що однієї чудової днини він раптом передумає і відповість їй «так».

Такі речі завжди доводили Мак-Дьюї до сказу, і якщо зазвичай він дивився на мене просто як на порожнє місце, неначе мене зовсім не було, то тепер утопив би мене в ложці води.

Він підходив до доччиного ліжка, Мері-Pya опускалась на коліна, складала руки для молитви і починала своє звернення до Бога:

— Боже, благослови мою маму на небесах, і тата, і Томасину…

Я завжди чекала, коли вона згадає мене у цьому переліку імен, де знаходилося місце навіть таким дивним істотам, як Віллі Беннок і сміттяр містер Брайді, якого дівчинка чомусь любила. Тоді я підходила до містера Мак-Дьюї і з мурканням починала тертися об його ноги, залишаючи шерсть на холошах. Я добре знала, що всередині він аж кипить, але зробити щось безсилий. Ну як будеш кричати, брикати ногою чи лаятись, коли твоя дочка доходить до середини молитви:

Він надто серйозно ставився до таких митей, аби порушувати заведений порядок, а коли Мері-Pya закінчувала молитися, я вже була під ліжком, і хай він спробував би звідти мене витягти!..

Втім, до кінця молитви злість покидала містера Мак-Дьюї, і коли Мері-Pya лягала на подушку, розметавши по ній руді коси, він цілував дочку, бажав їй доброї ночі та подовгу дивився на неї. І коли в такі миті мені доводилося бачити його лице, здавалося, що борода втрачає свою жорсткість, а очі добрішають. Та що добрішають — вони блищали від вологи!.. Потому він глибоко й протяжно зітхав, розвертався і навшпиньках, неначе грався в якусь дитячу гру, виходив з кімнати.

А я ж тим часом залишалася під ліжком і дожидала своєї черги.

Коли батько виходив з кімнати, Мері-Pya гукала:

— Місіс Мак-Кензі! Місіс Мак-Кензі!

І коли приходила місіс Мак-Кензі, дівчинка казала:

— Я хочу Томасину.

І я, щоб не ускладнювати життя старій бідаці, навмисне підповзала ближче. Місіс Мак-Кензі нагиналася, видобувала мене з-під ліжка і вмощувала біля Мері-Руа. Містер Мак-Дьюї, котрий на той час усамітнювався в себе в кабінеті, чув звуки цієї вовтузні, знав, що вона означає, але вдавав, ніби його це зовсім не обходить…

Отак минув той день — схожий, як викапаний, на інші дні мого життя, якщо не брати до уваги болю у спині після падіння з Мері-Pya там, біля статуї Роб-Роя. Та ви й так усе знаєте. А наступного ранку я мусила полишити цей світ.