Томасина

28

Повернувшись нарешті до свого дому в Аральському проїзді, Ендрю Мак-Дьюї побачив біля входу констебля Мак-Кваррі, трьох хлопчаків — Х’юї, Джеймі та Джорді — та ще купку цікавих і приготувався до найгіршого. Вже була полуденна пора.

Констебль козирнув, торкнувшись кашкета з поліцейськими шашечками, і сказав:

— Сер, я з приводу того, що сталося минулої ночі…

— Так…

— Знаєте, сер, я прийшов, щоб сказати, що все гаразд. Цигани знялися і поїхали геть, їх ніби зовсім тут не було. — Трохи пом’явшись, він додав: — Дякую вам, сер. Ми мали б краще придивитися до них…

— Так, звичайно, — промовив Мак-Дьюї.

— А що стосується малої… — промовив констебль. Мак-Дьюї був здивований тим, що поліцейський, перш ніж відкланятись, переминається з ноги на ногу, наче справжній хлопчисько.

— Так…

Констебль збентежився не на жарт.

— Сер, я буду молитися за її видужання.

— Дякую вам, констебль. Помоліться за неї.

Хлопчаки стояли біля нього, напевне, теж хотіли щось сказати, і коли Мак-Дьюї обернувся до своїх судочинців, Х’юї Стерлінг запитав:

— Сер, а можна нам зайти до вас?

— Боюся, зараз ні…

— Мері-Pya помирає? — запитав Джорді Мак-Набб.

— Йолопе, що ти верзеш! — засичав Х’юї Стерлінг і щосили трусонув хлопчаком.

Мак-Дьюї заспокійливо взяв Х’юї за руку.

— Нічого, хай каже. — І додав: — Так. Боюся, Мері-Руа помирає.

Сказавши це, він подививсь у вічі хлопчакам.

— Сер, нам дуже шкода, — промовив Джеймі Брейд. — Якщо вона помре, я особисто гратиму в неї на похороні.

Мак-Дьюї щиро здивувався. Вони поводились, як наймудріші судді: виносили йому звинувачувальний вирок — і зовсім не тримали злоби!

— Сер, а що сталося з ведмедем? — спитав невгамовний Джорді.

Мак-Дьюї зрозумів, що смерть ведмедя означатиме для хлопця трагедію більшу, ніж смерть його дочки, та це його нітрохи не розлютило. Єдине, що він подумав, це що не варто хлопцеві знати, чим закінчилася сумна історія з ведмедем. І тому сказав:

— Джорді, ведмідь утік, і можеш мені повірити, більше його ніхто не скривдить.

Винагородою Мак-Дьюї стало полегшення, котре намалювалось на обличчі в Джорді, та щира вдячність, якою засвітились очі Х’юї.

— Сер, — сказав Х’юї, — ми чули про вашу нічну пригоду. Ви були… — Він порився у пам’яті, шукаючи слівце, яке б найкраще передало його захват перед учинком ветеринара. — Ви були просто неперевершеним, сер. Спасибі вам.

— Так-так, — розгублено сказав Мак-Дьюї. А потім звернувся до тих, що юрмилися під дверима: — Будь ласка, розходьтеся по домівках. Коли це станеться, ви й так усі знатимете. — І він зайшов у дім.

У домі були лікар Стрейсей, містер Педді, місіс Мак-Кензі та Віллі Беннок. Обвислі складки лікаревого обличчя стали глибшими і сумнішими, ніж були зазвичай. Містер Стрейсей сидів біля хворої. Побачивши Мак-Дьюї, він суворо поцікавився:

— Де вас носить, чорт забирай?

— Шукав допомоги, — коротко кинув Мак-Дьюї.

Містер Педді тихенько зітхнув, і сумні очі на округлому обличчі стали ще сумніші. Він здогадувався, де саме шукав допомоги його друг.

— І що, знайшов?

— Ні.

Мак-Дьюї підійшов до ліжка, взяв дівчинку на руки і притиснув до грудей, сховавши голову малої під рудими заростями бороди. Він із сумом відзначив, що ще трохи — і Мері-Pya стане зовсім невагомою. Міцно притискаючи дочку до серця, він обернувся до присутніх у кімнаті та з призвуком колишньої ворожості сказав:

— Я не дам їй померти.

— Ти хоч молився, чоловіче? — ледь не втрачаючи терпець, запитав лікар Стрейсей.

— Так, — промовив Мак-Дьюї, трохи стишивши голос. — Я молився.

Містер Педді мимовільно охнув. Ветеринар поглянув йому в очі й сказав:

— Тільки не думай, що я намагався до нього підлеститись.

Злості в лікаря Стрейсея ніби й не було, і коли Мак-Дьюї знову поклав дівчинку на ліжко, він пройшов разом з ним до дверей і сказав:

— Якщо вважатимете, що я ще зможу чимось допомогти, — викликайте о будь-якій годині дня і ночі, і ми щось неодмінно зробимо.

І, дивна річ, містерові Мак-Дьюї захотілося втішити, заспокоїти старого лікаря, і він подумки запитав себе, звідки в нього це нове переживання — співчуття? Як часто тим, хто мав справу з недугами і здоров’ям, життям і смертю, доводилось переживати чужі муки та агонії? Він зрозумів, що глибокі борозни на лікаревому обличчі — це наслідок того життя, коли ти не раз і не два був змушений оголошувати вирок людям, яких так гаряче любили інші і втратити яких було для них величезним ударом.

Мак-Дьюї був удячний Стрейсею, що той утримався від слів, які б убили в батькові останню надію, та дав при цьому зрозуміти, що до ранку наступного дня дівчинка, скоріш за все, не дотягне.

Коли лікар пішов, Мак-Дьюї повернувся до кімнати і, звертаючись до місіс Мак-Кензі та Віллі Беннока, сказав:

— Ще нічого не сталося.

І додав:

— Я по вас пошлю.

Коли вони пішли, містер Педді й собі почав збиратися, теж наміряючись піти, та раптом Мак-Дьюї сказав:

— Ангусе, якщо хочеш, лишайся.

— Ти був у Глені? — запитав священик.

— Так… Я сподівався, що Лорі прийде… що просто прикладе її до серця…

— Ага. Розумію. Але вона не захотіла?

— Я подзенькав її Дзвоном Милосердя. Але вона не виходила. Вона не могла не бачити, що то був я. А потім — а потім мені затьмарилося в голові, і я пішов геть. Її тут не буде. І це кінець.

Педді енергійно хитнув головою і сказав:

— Ні. — І ще раз повторив: — Ні. Це ще не кінець. Може… — Він раптом прискіпливо глянув на друга. — Ендрю, ти казав, що ти молився.

— Так.

— Тобі допомогло?

— Не знаю, — відповів Мак-Дьюї.

— Ендрю, може, спробуєш іще — і я разом з тобою?

У погляді, яким Мак-Дьюї зміряв свого друга, ще вгадувався слід колишнього агностика — войовничого, бунтівного, але не тільки: у ньому також проступали сором і збентеження людини, котра щойно відкрила для себе, що незалежність і самодостатність у житті ще далеко не все; людини, чия стара, затверділа шкаралупа безвір’я вже бралася глибокими тріщинами, щоправда, ще не облітала.

І тут, як не зрідка бувало, на преподобного Ангуса Педді зійшло божественне осяяння, що, власне, й відрізняло пастора від інших. Він прочитав усі думки, що крилися під пекучо-багряним чолом його друга, і знав, які слова от-от зірвуться з його вуст: «Ангусе, я не стану на коліна!». І щоб не дати їм зірватися, щоб не коритися сліпо принципам своєї віри та церкви, силоміць навертаючи до Бога, щоб, зрештою, не втратити дружби з отим чоловіком, на чию долю випало стільки суворих випробувань, — він швидко проказав:

— Ендрю, ніхто й не вимагає від тебе приниження. — В його голосі, що йшов від щирого серця, звучало співчуття від Бога й від людей. — Прямостоячого чують не гірше за колінопреклоненого. І навіть руки прикладати до грудей не конче. Я не бачу прямого зв’язку між Божим милосердям та любов’ю і нашими позами.

Раптом Мак-Дьюї стало тепло від любові та вдячності до цього чоловіка. Він начебто нарешті зрозумів, що означає для преподобного Педді його Бог і як він намагається прислужитись йому на землі. У товаристві свого друга він завжди почувався невимушено. Що ж до самого Мак-Дьюї, то, відколи він надибав посеред лісової галявини котячу могилку, його не облишала ота переконаність, про яку говорив колись Педді. Тепер він точно знав, що те почуття гніздиться у ньому давно, воно сидить там набагато довше, ніж він міг би сподіватись, і зовсім не залежить від його бажань. А все ж таки, ламати старі звички справа не з легких, і Мак-Дьюї сказав:

— Ангусе, я не знаю, чи здужаю. Я не вмію молитися. Які слова мені казати?

Дивина, подумав він, коли раптом невисока округла фігурка пастора виросла до велетенських розмірів, заповнила собою всю кімнату і сказала:

— Казати? Просто стій та мовчи. Прислухайся. Прислухайся, що в тебе на серці, і дай йому вихід. І я робитиму те ж саме.

І Педді, сама тактовність, обернувся спиною до друга і відійшов до вікна, роздивляючись спорожнілу вулицю та низьку чорну хмару, що важко сунула по західному небу.

Мак-Дьюї підійшов до ліжка дочки, яка, схоже, дрімала, й став вдивлятись у біле обличчя з прозорою шкірою. Навіть волосся дівчинки було вже не таким рудим. І в голові його з’явилася смиренна думка: «Господи, а може, ще не пізно? Скарай мене, якщо я заслужив, але не забирай її, благаю…»

Обидва чоловіки обернулися, перезирнулися, і Мак-Дьюї спитав:

— А що, коли вже все розписано? Стрейсей казав…

— Ти маєш бути готовим і до цього. Та на світі немає нічого такого, що не можна змінити. Немає такого процесу, якому не даси зворотний хід…

— Ангусе, скажи, ти справді віриш у дива?

— Так, — переконано відповів Педді.

— Ти мене обнадіяв, — озвався Мак-Дьюї.

— Саме це мав на увазі Стрейсей, коли питав, чи ти молився, адже досі ти цим не грішив.

Коли Педді пішов, Мак-Дьюї зайнявся роботою, і це його трохи розраяло. Але він з острахом чекав настання ночі, а надто — тих вранішніх годин, коли найбільше слабнуть узи між тілом людини та її життєдайним духом і припиняється биття натомленого серця.

Кожна наступна година тільки додавала пригніченості Ендрю Мак-Дьюї. Гроза здавалась неминучою. Затишшя перед бурею, нервозне, наелектризоване, висіло над містом і Лохом. О шостій годині, коли він замкнув двері клініки і ступив на коротку стежину, що з’єднувала дім з роботою, на ту саму стежину, на якій, уже цілу вічність тому, його зустрічала руда фея у фартушку, з рудою кішкою на руці, — із заходу долинув відголосок першого громового гуркоту.

Від цього грому всі тривоги Мак-Дьюї ожили з новою силою. Закололо в потилиці, неприємно залоскотало у шлунку, і він спитав: невже сили природи теж змовилися проти нього, і його дівчинка перейде з цього світу до того під спалахи блискавиць та гуркотіння грому?

Назустріч йому вийшла місіс Мак-Кензі. Від безсоння вона ще більше схудла, осунулась, і Мак-Дьюї помітив, що за останні кілька тижнів вона помітно постаріла. Тепер він бачив стару жінку ніби іншими очима. Вона проводила тут весь свій час, була готова дати дівчинці свою жіночу ласку та любов, та на заваді їй ставали його ревнощі.

— Місіс Мак-Кензі, — сказав Мак-Дьюї, — вам неодмінно треба відпочити. Ви йдіть приляжте, а я тут почергую.

— Це вам треба відпочити, — заплакала вона. — Чоловіче, ви коли востаннє спали?

— Дурниці, — відмахнувся Мак-Дьюї.

— Принаймні, — сказала вона, — дайте я хоч поїсти вам принесу. — І раптом, схопивши його за рукав і дивлячись йому у вічі, вигукнула: — Бог милосердний не забере в нас дівчинку, вона ж невинна, наче сам Господь… — І, розвернувшись, зникла в кухні.

Мак-Дьюї зайшов до свого кабінету, звідки через коридор проглядалася дитяча, і став пригадувати всіх богів, з якими він сьогодні спілкувався: Бог містера Стрейсея — Лікар Останньої Надії, котрий з’являється тоді, коли медицина безсило розводить руками; милостивий Бог місіс Мак-Кензі — любитель гугнявих псалмів, а також поліцейський, Санта-Клаус, Стіл Знахідок і Той-Хто-Все-Прощає — усього потроху; та добросердий Друг і Наймач містера Педді.

Як виглядав його Бог, котрий без жодних попереджень проник у його серце і оселився там, ветеринар не знав, та він і не старався зазирнути в себе. Поки що він просто сподівався, що в Ньому буде щось від Лорі та від його друга Педді. І щойно Мак-Дьюї подумав про невисокого кругленького священика з життєрадісним обличчям і турботливим поглядом, як його знову накрила хвиля теплої вдячності. А потім він подумав про Лорі, пригадав свою нинішню помилку, і йому стало сумно, хоч плач.

Прийшла місіс Мак-Кензі з підносом і заявила:

— Вам треба повечеряти і кілька годин поспати, щоб поновити сили. Я почергую коло дівчинки.

Гуркіт грози поближчав, а потім знову відкотився, неначе стихія хотіла спочатку відвідати прилеглі рівнини, а вже по цих гостинах вилити на Інверанох усю свою грозову злість, яку й так довго стримувала.

— Я хочу, щоб ви трохи відпочили, — відповів Мак-Дьюї. — Бо як буде гроза, то який вже тут сон!.. Усім буде не до того.

Він чув, як місіс Мак-Кензі пішла на кухню: там, у сусідній кімнатці, були її апартаменти. Трохи поївши, Мак-Дьюї закурив, і так, потягуючи люльку, сидів у сутінках, які чимраз густішали. Він не вмикав світла навіть тоді, коли грозові хмари засупонили останні проблиски світла.

Тиша ставала нестерпною. Не шугали з криками чайки, і коли годинник на церковній дзвіниці за добру чверть милі від їхнього дому пробив дев’яту годину, здалося, що звук ударів долинає із сусідньої кімнати. Мак-Дьюї розчув, як у будинку по сусідству, потріскуючи, грає радіо. Лох стояв нерухомий і дзеркально гладенький.

Він зайшов у кімнату до Мері-Pya. Перед тим місіс Мак-Кензі намагалася погодувати її, але марно. Мак-Дьюї взяв руку дівчинки в свою і промовив:

— Не йди від мене, Мері-Руа. — На коротеньку мить у загаслих очах неначе загорівся вогник. — О, Мері, Мері — моя Мері! — заволав Мак-Дьюї. Та наступної миті цей вогник загас: навіть для такої крихітної іскорки у дівчинки не вистачало сил. Очі Мері-Руа знову потьмяніли.

У будинку запала страхітлива тиша. Мак-Дьюї стояв у кімнаті без світла і тримав тонку, ледь теплу руку дівчинки. І раптом тишу розігнало дзенькання вхідного дзвоника. Мак-Дьюї перейшов у коридор, увімкнув світло і крикнув:

— Не турбуйтеся, місіс Мак-Кензі, я відчиню!

Мак-Дьюї був певен, що це повернувся преподобний Педді. Але він помилився і, відчинивши хатні двері, побачив на порозі Лорі.

Спочатку йому здалося, що це просто химерна гра світла й тіні, а на порозі — ніяка не Лорі, а жінка з сусіднього дому. Та раптом до нього дійшло, що він бачить балахон, як дві краплі води схожий на той, у який вона була вбрана тієї ночі, і капюшон, що прикривав мідяне волосся, і сяючі очі, і особливо ніжний вигин її губ. І він вигукнув:

— Лорі!!!

Її зазвичай бліде обличчя пашіло. Мабуть, жінка довго йшла через Глен.

— Ендрю, — промовила Лорі, — я дуже спішила сюди. Але ще треба було нагодувати і позамикати звірів.

— Лорі! — хрипко повторив Мак-Дьюї. — Заходь, Лорі, заходь, бо ще розвієшся, мов сон.

Вона не стала вникати у значення його дивних слів, і поки Мак-Дьюї зачиняв зовнішні двері, пройшла в дім. Коли він ішов слідом за нею, Лорі обернулася і сказала:

— Ендрю, Ендрю, чому ж ти не сказав, що в тебе є маленька дівчинка і що їй зовсім погано?

І навіть тепер, коли вона стояла перед ним, Мак-Дьюї не міг до кінця повірити в її прихід.

— Лорі, — вигукнув він, — невже це Бог прислав тебе до мене?

— Ні, — щиро зізналася Лорі. — Пастор містер Педді. Він був у мене і все розказав.

Коли чудодійна поява отримала таке земне пояснення, то весь будинок і самого містера Мак-Дьюї огорнув дивний спокій. Життя неначе повернулося у звичну колію. Ось вона, з усмішкою подумав Мак-Дьюї, практична сторона релігії, якій служить його друг. Згадав він і самого Педді, життєрадісного, кипучого, який доклав усіх зусиль, випрошуючи в Бога не так уже й багато: просто прийняти їхню сторону, стати їхнім розрадником, Паном Утішником, спасителем останньої інстанції, що допоможе вийти з найглухішого кута тоді, коли все летить шкереберть. І на якусь коротку мить Мак-Дьюї навіть зав’язав розмову з цим Спасителем.

Лорі дивилася на Мак-Дьюї, і на її обличчя мимовільно повернувся вираз сумовитої ніжності.

— Ендрю, — сказала вона, — сьогодні вранці ти зчинив біля мого дому такий галас!.. Ти що, завжди такий нетерплячий? Я вийшла, але ти вже поїхав додому…

Її простота, якої Мак-Дьюї ще не встиг осягнути як слід, обеззброювала його, і чоловік не знав, що йому робити, що казати. Аж ось у сусідній кімнаті тихо ворухнулася дочка — і тієї ж миті все інше відійшло для нього на задній план.

— Ходімо, Лорі, — заквапився Мак-Дьюї, беручи жінку за руку, і повів її до кімнати.

Лорі скинула капюшон. На ній була якась м’яка одежина кольору старого моху, яка вигідно відтіняла її очі та волосся. Жінка підійшла до ліжка і опустилася на долівку. Дівчинка дивилася на неї стражденними очима, але Лорі не поспішала ані говорити з нею, ані пестити. Мак-Дьюї здалося, що жінка і дівчинка дивляться одна на одну безкінечно довго, і погляд Лорі заміняє їй і дотик, і слова.

— Як звати дівчинку? — запитала вона нарешті.

— Мері. Мері-Руа.

І тоді Лорі гукнула тихим, ніжним голосом:

— Мері-Руа… маленька Мері-Руа… Ти мене чуєш?

— Не чекай, що вона відповість, — промовив Мак-Дьюї. — Вона он… у дівчинки був шок, і вона тепер не може говорити. А почалося все з того, що я…

— Ох, Ендрю. — Лорі з невимовним жалем подивилася на нього. А потім запитала: — Можна, я візьму її на руки?

Голос ветеринара знову став шорстким. Йому так захотілося побачити свою дочку в обіймах Лорі, що він не стримався і вигукнув:

— Так, звичайно, візьми. Візьми її на руки, Лорі, не дай піти від нас.

Лорі схилилася над ліжком, узяла дівчинку на руки, підняла її і прихилилася до неї головою. Ця картина пробудила у Мак-Дьюї таку невимовну ніжність, що йому здавалося: ще трохи — і серце його розірветься від щастя. Лорі по-турецьки всілася на долівці, пригорнула дитину до себе і притулилася щокою до її волосся, достоту так, як Мак-Дьюї уявляв собі цей момент. Хоча він не міг передбачити, що це видовище виявиться настільки приємним; що Лорі шепотітиме на вушко дівчинці пестливі слова і буде гладити, гойдати, наче рідну. Не міг він передбачити ані мольби, що лоскотала горло, ані любові, що лилася без жодної міри, ані речей, що промовляли Лоріні вуста, торкаючись волосся та щоки недужої дитини, ані нав’язливої древньої колисанки, яку вона співала Мері до щему приємним голосом:

Проспівавши половину другого куплета, вона раптом замовкла, ще міцніше притиснула дівчинку до себе, обернула до Мак-Дьюї спотворене мукою лице — і мовила:

— Ендрю! Її лишилося так мало…

Смертельний страх пробрав Мак-Дьюї, на чолі його проступили великі краплі поту. То що, це не була остання битва? Невже Мері-Pya настільки встигла віддалитися від них? І може, уже надто пізно? Навіть Лорі виявилось не під силу втримати дівчинку чи повернути назад.

Кімнату освітив сліпучий спалах, потім оглушливо гримнуло і зірвався різкий вітер. Барабанний дріб важких дощових крапель ставав чимраз частішим, аж поки остаточно злився у суцільний шум зливи. Гроза над долиною набирала сили.