Томасина

2

Якщо говорити про мої родинні стосунки, то вас вони точно здивують, адже я — родичка тієї самої Дженні — Дженні Болдрін із Глазго, чиє життя та пригоди у Лондоні й на кораблі (та й не тільки на ньому) були колись увічнені в книжці.[4]

Одна лінія нашого родоводу сягає Едінбурга. Дехто з моїх предків служив мишоловом при університеті (звичайна справа для кота), а двоє, подейкують, навіть прислужилися науці. Друга лінія котячого родоводу тягнеться з Глазго, і саме вона ріднить мене з Дженні Болдрін.

Дженні доводиться мені двоюрідною бабцею. З усіх нас вона найбільше відповідала єгипетським уявленням про кота: невеличка звужена голівка, видовжена мордочка, мигдалеподібні очі та округлі, гарненько окреслені торчкуваті вушка. Подейкують, що саме цим я схожа на Дженні, чого, правда, не скажеш про хутро.

Ви зрозумієте мою гордість, з якою я говорю ці слова, бо це яскраве свідчення того, що ми ведемо свій родовід ще від тих часів, коли людям вистачало здорового глузду вважати нас божественними створіннями.

Ті часи, коли люди поклонялися справжнім богам, давно вже минули. Ну що ж, тим гірше для вас. Адже у Давньому Єгипті, тоді, коли представникам котячого роду поклонялися у храмах, життя загалом було краще, а люди — щасливіші. Втім, це не має жодного стосунку до того, що я збираюся розповісти. Просто я веду до того, що коли ви знаєте, що були колись божеством — нехай навіть дуже давно, — це неодмінно дасться взнаки і на вас, і на вашій поведінці.

Історія, котру я розповім, не має стосунку й до Дженні, якщо не брати до уваги, що саме їй я завдячую незалежністю своєї вдачі, відвагою та врівноваженістю (не кажучи про вишуканість форм), а згадала я про неї просто так; ану як раптом ви вже чули про цю кішку!

Мені також довелося пережити цілу низку захопливих пригод, які не вагаючись можна ставити в один ряд із найцікавішими та найдивовижнішими подіями, котрі трапляються у світі. Тим паче, що у центрі цих пригод стоїть не людина, а кішка.

Не випробовуючи вашого терпцю, скажу одразу: мова піде про вбивство.

Та ось чим ця повість не схожа ні на що інше, що ви читали досі: жертва вбивства — я сама.

Ім’я, яким мене назвали — Томасина, — було результатом смішної та непрощенної помилки, яких так часто припускаються люди, з’ясовуючи нашу стать, коли ми ще зовсім малі. Коли я з’явилася в домі Мак-Дьюї у Глазго, мене назвали Томасом. Моїй господині, дівчиську на ім’я Мері-Pya, було тоді три роки. Коли помилка стала явною, то наша хатня робітниця місіс Мак-Кензі не придумала нічого кращого, як змінити чоловіче «Томас» на жіноче «Томасина», причому — навіть для годиться — не запитала в мене, що я сама про це думаю.

Не розумію, чому люди такі безголові, коли треба визначити стать малого кошеняти. Зробити це не так уже й складно, як може здатися на перший погляд, але ж потрібно взяти й подивитися, а не гадати на кавовій гущі, і тоді стане ясно, що відстань між отим і тим у котів набагато більша, ніж у кішок. І хай би якими малими були кошенята, це правило залишається незмінним у будь-якому віці.

Містер Ендрю Мак-Дьюї зробив би це з першого погляду, недарма ж він ветеринар. Але то був чи не найдивніший з усіх тваринних цілителів: він не любив своїх клієнтів, не визнавав телячих ніжностей з тваринками, а як в домі з’явилася я, він повністю ігнорував мою присутність. Однак я не сказала б, що мене це страх як гнітило, тим паче, що і я його ігнорувала не менше, аніж він мене.

Ми мешкали на Дунаран-стріт, у великому, доволі похмурому будинку, який містер Мак-Дьюї успадкував після смерті свого батька, також ветеринара. Два нижніх поверхи цього будинку займали кабінети, операційна і амбулаторія, а на третьому та четвертому мешкали ми: містер Мак-Дьюї, його дружина та Мері-Pya. Усі вони були руді. Я теж руда, точніше — імбирна, а груди в мене білі. Та що найбільше вражало людей у моїй зовнішності, це білі — всі чотири — лапки та білий кінчик хвоста, який довершував цей колірний ансамбль. Тож слухати компліменти з приводу моєї зовнішності та манер мені було невдивовижу.

Тоді я мала якихось півроку, але чудово пам’ятаю матір дівчинки — Анну. То була вродлива жінка, з волоссям кольору тих мідних казанків, які стояли біля вогнища. Анна мала напрочуд веселу вдачу, вона завжди співала, і завдяки цим співам будинок не здавався таким темним і похмурим навіть у дощ. Мері-Pya не злазила з її рук. Анна весь час потурала доньці, і вони дуже часто шепотілися, довіряючи одна одній свої таємниці. Так вони виказували свою любов. Це було дуже щасливе сімейство, і навіть присутність містера Мак-Дьюї не порушувала сімейної ідилії. На превеликий жаль, тривала ця ідилія недовго: невдовзі після моєї появи місіс Мак-Дьюї заразилася від папуги у клітці якоюсь хворобою — і та хвороба звела її в могилу.

Зізнаюся щиро, для мене почалися чорні дні, і якби не місіс Мак-Кензі, я навіть не знаю, чим би все закінчилося. Містер Мак-Дьюї просто божеволів, принаймні так казали люди, і скоріш за все, вони мали рацію. А бачили б ви, як він шаленів і лаявся, як щедро обдаровував дочку любов’ю, яку не встиг віддати Анні. Мері-Pya це лякало до смерті, та й мені, якщо чесно, було не по собі. Цей чолов’яга міг по кілька днів не з’являтись ні вдома, ні на службі, його справи помалу йшли шкереберть, і раптом до Мак-Дьюї завітав із глибинки його давній приятель — преподобний містер Педді. Після відвідин священика справи містера Мак-Дьюї стали кращі, а ще по деякім часі на нас чекали грандіозні зміни.

Містер Педді та містер Мак-Дьюї начебто знали один одного ще з тих часів, як навчалися в Едінбурзькому університеті (де вони легко могли бачити когось із моєї рідні!). Священик розповів Мак-Дьюї, що в їхньому містечку продається ветеринарна практика, й нараяв перебратися туди.

І ось містер Мак-Дьюї продав свою практику в Глазго та будинок на Дунаран-стріт, де він провів своє дитинство й виріс, і ми перебралися до Інвераноха, містечка у графстві Аргайл на західному березі Лох-Фіну.[5] Ось там і розігралося трагічне дійство мого життя.

Мері-Pya тоді вже йшов сьомий рік. Ми поселилися в передостанньому будинку на вулиці, що звалась Аргайлським проїздом, а нашим найближчим сусідом виявився приятель містера Мак-Дьюї — преподобний Ангус Педді, тутешній священик і власник преогидного мопсюри Деккі. Очі б мої його не бачили!..

Наше помешкання складалося з пари будівель, які стояли майже у притул, ледь-ледь розділені вузьким проходом. Це були доволі довгі вузькі будинки з побіленого каменю, по два поверхи кожен, з односкатними дахами, високими коминами, і на кожному з отих коминів завжди мало сидіти по чайці. Один будинок займали ми, а в другому містилися приймальня, робоче приміщення містера Мак-Дьюї та власне лікарня з клітками для його пацієнтів. Нам туди, з цілком зрозумілих причин, було зась. Мері-Pya було категорично заборонено навіть переступати поріг ветеринарної клініки. Після трагедії у Глазго містер Мак-Дьюї заприсягся, що більше в його домі не буде жодної недужої тварини.

Тут, в Інвераноху, я почувалася далеко краще, ніж у Глазго, адже тут був Лох-Фін — морська затока, що врізалася в суходіл біля Грінока та розтинала Північне нагір’я аж до самісінького Кайрандоу, — а це означало, що я могла спостерігати за польотом чайок, вдихати пахощі моря та риби, гасати по піщаній смузі за чудернацькими птахами та полювати в похмурому лісі з кам’янистими видолками та скелястими пагорбами. Сущий рай для мисливця! У Глазго мене не випускали навіть надвір, а тут усе було інакше. Я дуже скоро стала справжньою горянкою, а ми, горяни, дивимося на всіх інших згори вниз — і ніяк не інакше.

За розміром Інверанох куди менший за Глазго. В містечку мешкало якихось кілька тисяч чоловік, зате щоліта приїздило кількасот відпочивальників.

Ось коли для містера Мак-Дьюї настає гаряча пора: заїжджий люд нерідко привозить із собою своїх чотирилапих пестунів, здебільшого собак, хоча трапляються й коти, і птахи, а якось була навіть мавпа. Якійсь тварині не підійде тутешній клімат, когось гризнуть або вжалять у лісі, а хтось ув’яжеться в бійку з нашим братом-горянином замість завбачливо накивати п’ятами. Зазвичай після таких сутичок господарю невдачливого забіяки не залишалося нічого іншого, як нести свого пестуна в ремонт до містера Мак-Дьюї. Той зустрічав таких клієнтів без надмірного завзяття, бо пещеної звірини на дух не переносив, як, зрештою, і фах ветеринара. Набагато більше, аніж приймати у відведені години хатніх пестунчиків, містерові Мак-Дьюї подобалося бувати на околишніх фермах та спілкуватися з тамтешніми фермерами.

А зрештою, мене це зовсім не обходило, і плин тутешнього життя не викликав у мене жодних нарікань; єдине, що викликало мій спротив, це звичка Мері-Руа завжди і всюди тягати мене за собою.

Якщо у вас були колись (чи є тепер) малі дівчата, ви чудово мене зрозумієте. А як не було, то, може, пригадаєте, що є в дівчисьок такий вік, коли вони й кроку не ступлять без ляльки, а декому за ляльку править кішка. Й нерідко ті дівчиська так звикають до нас, що вже й не зважають, що в їхніх руках мотляється справжня, живісінька тварина! Перехопить таке дівчисько кішку під груди, притисне до себе, і нещасна тварина висне, як щось неживе: голова й передні лапи звисають через руку наперед, а решта тіла мотляється з боку в бік.

Час від часу Мері-Руа звільняє мене від цього вельми незручного і принизливого положення, кладе собі на плечі, і я лежу там нерухомо, неначе якийсь хутряний комірець, і деколи люди, приходячи в захват, намагаються відгадати, де закінчується руда голова моєї господині та починаюсь я. Таке поводження я ще терплю. А інколи вона перекидає мене горічерева і носить на руках, як немовля. Оце я вже ненавиджу!

Якщо ж ви мене запитаєте, чому я мовчу і терплю ці знущання, я навіть не знайду, що відповісти, адже моя життєва філософія напрочуд проста: коли ситуації, де все настільки нестерпне, що вас просто верне, трапляються в житті частіше, аніж щось приємне та достойне, то кидайте все к бісу та біжіть світ за очі!

І це ще не все! Не хотіла я того казати, та коли вже прийшлося до слова, то скажу. Вдома в нас побутував цікавий звичай: мене садовили за стіл, намотавши на шию серветку, і я мала вдавати людину. Втім, правильніше було би сказати, що це Мері-Pya видавала мене за людину. Винагородою за це сидіння були кілька кминових тістечок, які я дуже люблю, і пара ковтків молока просто з блюдечка. Втім, я ніколи не вважала ці подачки гідною платнею за моє приниження.

Коли в мене народжувались кошенята, їх у мене просто забирали і топили.

А вночі мене примушували спати в ногах дівчинки. Мері-Pya засинала, а я навіть не мала права піти на свій улюблений стілець, бо коли дівчинка прокидалась, а киці не було на місці, вона гукала мене і починала схлипувати так, що серце краялося. Деколи серед ночі, навіть коли я лежала в ногах, дівчинка прокидалася, тихенько плакала в пітьмі й ледь чутно бурмотіла: «Мамо!.. Мамо!..». Ще, мабуть, пам’ятала свою матір. Потім вона намацувала мене, брала на руки, від чого я прокидалася, і з такою силою топила обличчя у моєму хутрі на боках, що я дихнути не могла. А ви ж чудово знаєте, як ми, коти, ненавидимо, коли нас навіть просто беруть на руки.

Мері-Pya плакала і примовляла: «Томасино, Томасино, я тебе люблю. Будь зі мною завжди». Поплакавши трохи, вона заспокоювалась, а я вмивала їй лице, злизувала зі щік солоні сльози, і це смішило дівчинку. «Томасино, таж лоскітно», — хихотіла дівчинка і незабаром знову засинала.

А я залишалася там, де й лежала. Повірте, коли б то був малий хлопчисько, я б у житті такого не зробила. Дякую дуже, але це вже без мене! Я б не затрималася у такому домі, чкурнула б собі світ за очі та й жила б десь у лісі, або знайшла іншого господаря у тому ж місті, адже доглядати за такою кішкою, як Томасина (тобто я), — простіше простого. Можливо, з вигляду я й делікатна, але в моєму тілі живе напрочуд живуче створіння з бійцівською вдачею, що витримає геть усе. Якось мене переїхав хлопчисько на велосипеді. Місіс Мак-Кензі вилетіла надвір, галасуючи, що мене вбили, а Мері-Руа зайшлася плачем і більше години не могла заспокоїтись. А поміж тим, не сталося нічого надзвичайного: хлопчисько впав з велосипеда і боляче вдарився, а я просто підвелася — та й пішла собі геть.

Був там тоді й містер Мак-Дьюї власною персоною, і я могла би багато чого розповісти про нього, але з усього сказаного мною на його адресу ви не почули би жодного схвального слова. Ветеринар, який ненавидить тварин, — гарний лікар, що й казати!.. Люди про Мак-Дьюї казали так: тільки-но прийде до нього хтось із хворою твариною, як він одразу ж хапається за хлороформ: присипляти, мовляв, та й по всьому! Скажу вам щиро: я не хотіла б мати з ним жодних справ. Містер Мак-Дьюї ревнував до мене свою дочку, яка душі в мені не чула, а мене і на дух не виносив. Та що там на дух — я взагалі була для нього як порожнє місце. Подумаєш, містер Найвищий-Найдужчий-у-Домі!.. Ніс догори, борода наперед. А цей запах лікарні, яким він просякнув!.. Фе! Якщо вам доводилося проминати лікарню, ви добре знаєте цей запах. Коли ввечері він вертався додому і нахилявся до дочки, аби її поцілувати, його величезна, обросла бородою червона пика, пропахла ліками і тютюном, упритул наближалася до мене (куди ж подінешся з дівчачих рук!), і мене тоді ледь не млоїло.

Авжеж, я дошкуляла йому як могла: то сяду і вмиваюся у нього на виду, то скокну на його стілець якраз тоді, коли він хоче туди сісти, то ляжу поперек дороги, і тоді йому, як не крути, доводиться переступати через мене. Я плуталася в нього під ногами, я терлась об його штани, я намагалася лишити якнайбільше шерсті на його улюблених речах, а коли він сідав почитати газету, я стрибала йому на коліна, і тоді вже не тільки я вдихала його пахощі, а й він — мої. Коли в кімнаті була Мері-Руа, то він не дозволяв собі зі мною грубощів, лише вдавав, що я для нього пусте місце, тоді різко підводився, щоб узяти тютюну для люльки, і так-от проганяв мене з колін.

Складіть докупи все, що я сказала, і ви запевне скажете, що в мене були всі підстави покинути цей дім і вже не повертатися туди ніколи. Однак я й далі залишалась у тому домі, а життя моє було досить безхмарним. Я б у житті ні перед ким у цьому не зізналася, та якщо бути чесною, знайте: я таки встигла прив’язатися до дівчинки.

Думаю, це сталося тому, що між дівчатами і кішками є щось спільне. В дівчатах є якась особлива таємничість, вони поводяться так, ніби знають щось, не доступне для інших, а як додати до цього замисленість і навіть певну неприязнь, з якими вони дивляться на вас… Це спантеличує і дратує всіх дорослих не гірше за кішок.

Якщо вам доводилося жити під одним дахом із маленькою дівчинкою, то ви напевне знаєте, як люблять усамітнюватися у химерному внутрішньому світі ці дивні створіння і як вороже вони сприймають усі безпідставні, з їхнього погляду, вимоги та заборони.

І вас, скоріш за все, дратує, коли ви виявляєте ці риси у котів. Бо силоміць примусити кота чи дівчинку робити те, що їм не до вподоби, — справа така ж безнадійна, як і вимагати в них любові до вашої персони. Оце найбільше зближує мене з Мері-Руа.

Отож у житті мені доводилося робити багато такого, чого колись я навіть у думках не допускала. Коли Мері-Руа йшла до школи (а моя пригода сталася під час канікул, улітку), я дозволяла їй брати мене з собою і волочити туди, а потім до самого дзвоника безмовно терпіла дотики та метушню чужої дітлашні. Коли ж нарешті Мері-Руа переступала поріг школи, я ставала вільною наче вітер і бігцем поверталася додому, щоб чимскоріше зайнятися власними справами.

Але, повірите чи ні, коли наставала пообідня пора і дівчинка мала повертатися додому, я залазила на ворітний стовп, сідала там, ошатно вклавши хвіст калачиком перед собою, і виглядала Мері-Руа. А ще з ворітного стовпа було зручно сичати на священикового мопса, і тим-то я любила там сидіти. Сусіди казали, що по кішці Мак-Дьюї, коли вона вилазила на стовп, чекаючи на господиню, можна було звіряти час.

Я, Томасина, сиджу на ворітному стовпі й чекаю появи не вельми охайної рудої дівчинки, котра, до всього того, й не бозна-яка яка красуня! Як вам така картина?!

Часом я запитую себе: чи не об’єднує нас щось іще? Ми стали одне одному опорою, до якої можна притулитися; притулком, де можна сховатися, коли сонце тікає за обрій і на землю спускається ніч зі своїми супутниками — страхами та почуттям самоти.

Почуття самоти може слабшати від дотику хутра до хутра, шкіри до шкіри чи шкіри до хутра. Іноді, прокидаючись серед ночі від жахливого сну, я слухала рівне дихання Мері-Pya і чула, як ледь помітно то здіймаються, то опускаються її ковдри. Страх тоді відступав, і я знову поринала в сон.

Я вже казала, що Мері-Pya була не бозна-яка красуня, хоч це, можливо, і не дуже мило з мого боку: зате дівчинка щиро вважала мене найкращою у світі кішкою. А втім, коли я кажу «не бозна-яка красуня», то маю на увазі дещо інше. На вигляд це було просте собі дівчисько, просте в усьому, крім очей, де читалося дещо, притаманне лиш їй, її єству. І щоб узріти те «дещо», потрібно було просто зазирнути їй у вічі. Мені рідко вистачало сил подовгу зазирати в очі дівчинки. Вони були блакитні, яскраві — яскраві настільки, що годі й намагатися порівнювати їх із чимось. Подеколи ж, коли вона замислювалася про речі, далекі від мого розуміння, її очі темніли, як води Лох-Фіну в буремну погоду.

Що ж до іншого, я дуже сумніваюся, що ви назвали б її красунею; кирпатий ніс, обличчя в ластовинні, велика і зазвичай відкопилена нижня губа, а брови й вії такі світлі, що не одразу й побачиш. Її імбирно-руду кучму заплітали в дві коси і перев’язували зеленими або блакитними стрічками. Дівчисько мало довжелезні ноги і звичку випинати наперед живіт.

Та була в Мері-Pya ще одна гарна принада: вона добре пахла. Коли дівчинка була вдома, місіс Мак-Кензі невсипно стежила за тим, аби вона завжди була вимита й не ходила пом’ята, і від Мері-Pya завжди пахло лавандою: місіс Мак-Кензі тримала на поличках з її одягом та білизною мішечки, набиті цими квіточками.

Місіс Мак-Кензі, схоже, тільки те й робила, що мила-прала-прасувала, та ще крохмалила й напахчувала одіж дівчинки всілякими пахощами: це був єдиний доступний їй спосіб показати, як вона вболіває за Мері-Руа. То була сухорлява жінка, й коли вона казала щось або співала, то голос її був гугнявий. Вона б огорнула Мері-Pya материнською турботою, як люди часом огортають турботою зовсім чужих їм кішок і котів, удаючи, ніби вони належать їм, та на заваді цьому стояв ревнивий містер Мак-Дьюї. Він побоювався, що коли хатня робітниця дасть волю своїм почуттям, дівчинка ще, чого доброго, прив’яжеться до неї більше, ніж слід. О, так, містеру Колючому-Пахучому дозволялося виявляти почуття до дочки як завгодно і скільки завгодно, а іншим — дзуськи!

А ще я полюбила пахощі лаванди. Запахи чи не більше за звуки навіюють спогади — як приємні, так і не дуже. Ви, може, вже й не пам’ятаєте, чому конкретний запах примушує вас шаленіти чи ввергає вас у страх, та варто вам його відчути — і ви шалієте чи тремтите од страху. От узяти хоча б запах ліків, що ними просякнув Мак-Дьюї…

Та пахощі лаванди були пахощами радості. Коли я їх чую, то завжди починаю втягувати-випускати свої кігтики і вдоволено муркотіти.

Часом, розкладаючи по шафках випрасувану одіж Мері-Pya, місіс Мак-Кензі зачиняла всі дверцята і засувала всі шухлядки, але одну шухлядку забувала зачинити, і тоді я швиденько залазила всередину, випростувалась там на повен зріст, утикалася носом у мішечок з лавандою — і вдихала, вдихала, вдихала… То були миті невимовного блаженства. В такі миті я була задоволена всім у своєму житті та примирялася з цілим світом.