Томек у країні кенгуру

VIII РАДНИК ІЗ МЕЛЬБУРНА

Інцидент із тигром розбурхав екіпаж «Алігатора». Адже тільки щасливий випадок дозволив уникнути трагічного наслідку. Якби на місці Смуга був хтось інший, не такий досвідчений у поводженні з дикими тваринами, то, опинившись наодинці з тигром, напевне загинув би. Усі одностайно визнали, що смертельний постріл у тигра був єдиним виходом. Був складений детальний акт, у якому було подано події в їх послідовності; справа в тому, що перед повантаженням тварин на корабель у порту Коломбо їх було застраховано від нещасного випадку, і треба було потурбуватися про виплату компенсації.

Томек став героєм дня. Капітан Мак-Дугал особисто поздоровив його з влучним пострілом. Вільмовський пишався сином і почувався щасливим. Адже не було ніякого сумніву в тому, що Томек урятував життя Смузі, а заразом і своє. Звичайно, серед похвал, що випали на долю Томека, тепло згадувалося й ім'я боцмана Новицького, який навчав хлопця влучно стріляти.

Смуга подарував Томекові на пам'ять про пережиту небезпечну пригоду новенький барабанний револьвер системи Кольта разом із кобурою, поясом і патронами.

А корабель тим часом повним ходом наближався до берегів Австралійського континенту. Метою подорожі був Порт-Огаста, розташований у південній частині Австралії. Там на наших звіроловів чекав зоолог Карл Бентлі, директор зоологічного парку в Мельбурні. За домовленістю з фірмою Гаґенбека, директор повинен був узяти участь в експедиції в глиб материка як радник.

Томек із нетерпінням очікував прибуття корабля до Австралії. Йому кортіло побачити цей таємничий, найменший і найпізніше відкритий материк[18]. Томек чудово пам’ятав майже овальну форму цього материка, зі слабо порізаними берегами, — недаремно він цілі години просиджував над картою Австралії; знав він зі слів учителя й найдовший на земній кулі Великий Бар'єрний риф, який на протязі двох тисяч кілометрів замикає доступ до берегів Австралії з північного сходу. Детально знайомлячись із картою Австралії під час подорожі, він не раз дивувався великій кількості пустель на цьому континенті: Велика піщана пустеля, пустеля Гібсона, Велика пустеля Вікторія[19] — читав він на карті й бачив в уяві неозорі простори, вкриті піском, або частину суші, зарослу непрохідними хащами карликових акацій та евкаліптів, що називається в Австралії «скреб», а також величезні простори, порослі гострою, як ніж, травою «спініфекс». Нечисленні терени, придатні для життя людини, оточені тут зі сходу довгим гірським пасмом[20], а з заходу — страшними пустелями. Щоправда, батько розповідав Томекові, що європейські поселенці зуміли чудово освоїтися в цьому негостинному краю, та все-таки хлопець став тепер краще розуміти, чому англійці свого часу обрали Австралію місцем заслання злочинців.

Томек уже знав у загальних рисах історію п’ятого континенту. Голландці відкрили його лише в XVII сторіччі. Але дослідження Австралії розпочали англійці, причому значно пізніше. Першим європейцем, що досяг східного узбережжя континенту, був Джеймс Кук[21], який у 1770 р. відкрив затоку Ботані[22] поблизу теперішнього Сіднея. Через вісімнадцять років капітан Філліп вивантажив там перший транспорт каторжників і заснував першу англійську каторжну колонію.

Тривалий час Австралія мала погану славу в європейців. Уже сам цей факт викликав у Томека неприємне відчуття неспокою, до того ж він згадав, що під час полювання так чи інакше йому доведеться вступити в небезпечні контакти з аборигенами. Адже полювання відбуватиметься на територіях, ще не колонізованих європейцями. Досі Томек знав представників корінного населення Австралії лише з фотографій у книжках. Вони виглядали не дуже дружелюбно. Це напівголі, темно-коричневі чоловіки з приплющеними носами, товстими губами й буйним, чорним, кучерявим волоссям. Тіла їхні були вкриті шрамами татуювання й смугами, намальованими білою фарбою, в руках вони тримали списи або бумеранги. Особливо бумеранги виглядали сміховинними. Недаремно ж австралійських аборигенів зараховують до найпримітивніших і найдикіших племен у світі.

«Вони, звичайно, не люблять білих, — розмірковував Томек. — Кук не зумів з ними порозумітися. Вони не прийняли від нього навіть блискучих скелець, кольорового полотна й харчів! Хіба це не Кук сказав, що єдиним їхнім бажанням було, аби ми якнайшвидше забралися з їхньої землі? Я нітрохи їм не дивуюся! — снував далі свою думку Томек. — Хто міг би бажати собі, щоб його рідний край завоювали чужинці?»

Розмірковуючи так, Томек почав щораз більше сумніватися в тому, як їх приймуть аборигени. Тому він скористався першою ж зручною нагодою, щоб поговорити про це зі Смугою та батьком.

— Я трохи побоююсь, чи захочуть австралійські аборигени допомагати нам під час полювання, — сказав Томек. — Адже вони, напевно, ніколи не чули про фірму Ґаґенбека, який спорядив нашу експедицію за дикими тваринами.

— Я також цілком упевнений, що австралійці не знають Ґаґенбека, — відповів Смуга, — але сподіваюся, що за належну винагороду вони з задоволенням візьмуть участь у нашому полюванні.

— Отже, ми їх просто наймемо для допомоги в полюванні? — здивувався Томек.

— Атож. Саме так ми й маємо намір зробити, — пояснив Смуга. — Гадаю, що це обійдеться дешевше, ніж перевезення відповідної кількості людей з Європи. Ми завжди під час усіх наших експедицій користуємося послугами місцевого населення.

— Мене цікавить, чи австралійці добре ставляться до білих? — розпитував Томек, прагнучи до кінця розвіяти свої побоювання.

— Я ніколи не чув про яку-небудь серйозну боротьбу австралійців з поселенцями, — утрутився в розмову Вільмовський. — Взагалі австралійці дуже доброзичливі та гостинні, хоча в них досить причин ненавидіти білих колонізаторів.

— Чому? — здивувався Томек.

— Треба пам’ятати, що в перші роки колонізації Австралії місцеве населення зазнало багато кривд. Його знищували, користуючись будь-яким приводом, пригощали навіть отруєною їжею та горілкою. Особливо жахлива доля спіткала бідних тасманійців, яких убивали з такою безсердечністю, що винищили їх геть усіх. Остання тасманійка померла ще в тисяча вісімсот сімдесят шостому році.

— Це справді жахливо, — прошепотів обурений Томек.

— Під час завоювання нових континентів європейці не зупинялися ні перед чим. В усіх випадках місцеве населення змушене було відступати їм свої найкращі землі й цілком підкорятися їхній волі або гинути. Тих аборигенів, які намагалися заявити про свої справедливі права, безжалісно вбивали, звинувачуючи в дикунстві, ворожості та некультурності. Так було в Африці, так було в Америці, Австралії й Тасманії.

— Скажи мені, тату, ще таке: скільки корінних австралійців проживає зараз в Австралії? — допитувався Томек.

— Мабуть, їх назбирається там кількадесят тисяч чоловік. Живуть вони, в основному, у глибині континенту та в північно-західній частині Австралії, найменш придатній для колонізації.

Трохи заспокоєний Томек розглядав стрімкі береги Південної Австралії, що виднілись удалині.

На п’ятдесят шостий день після виходу з Трієста «Алігатор» увійшов у затоку Спенсера, що глибоко врізалася в австралійський материк. Відразу після того, як було кинуто якір у Порт-Огаста, Вільмовський привів на корабель зоолога Карла Бентлі, який уже кілька днів очікував на їхнє прибуття. Для учасників експедиції, поляків, поява його була приємною несподіванкою. Вітаючись із Томеком, він несподівано спитав його польською мовою:

— Як, і ти, юначе, береш участь в експедиції?

— О, ви говорите по-польському! — зрадів Томек.

— Ми цього зовсім не сподівалися, — зауважив Вільмовський, здивований не менше, ніж син.

— Я не лише знаю польську мову, а й до певної міри вважаю себе поляком, — весело відповів Бентлі. — Ви зрозумієте все, якщо я скажу, що мій батько — англієць, а мати — полька.

— Ми про це нічого не знали, — зауважив Смуга. — Ґаґенбек розповідав про вас як про англійця.

— Я не вважав за потрібне втаємничувати Гагенбека в мої особисті справи. Адже це моя особиста справа. Але я відразу звернув увагу на ваші прізвища в списку членів експедиції й попросив, щоб мені дали докладніші відомості. Отримавши їх, я не вагаючись прийняв пропозицію взяти участь в експедиції. Я з нетерпінням очікував прибуття земляків моєї матері, бо пообіцяв їй, що після закінчення експедиції привезу вас усіх до Мельбурна.

— Хай мене проковтне кит, якщо ця експедиція до Австралії не стає щораз приємнішою! — пробурмотів боцман Новицький.

— Тепер дозвольте мені повторити моє запитання, — сказав Бентлі. — Ви дійсно маєте намір узяти в експедицію цього юнака?

— Звичайно! А чому ви про це питаєте? — занепокоєно спитав Вільмовський.

— Нас чекає нелегка праця й, можливо, небезпеки. Адже він ще дуже молодий, — відповів Бентлі.

— Цей юнак одним пострілом зі штуцера поклав тигра й врятував моє й своє життя, — втрутився в розмову Смуга.

— Мене вже повідомили про це, і я не сумніваюся, що тигра необхідно було застрелити. Але я не знав, що це зробив молодий пан Вільмовський, — здивовано сказав Бентлі, схвально оглядаючи хлопця. — Якщо справи складаються таким чином, я забираю назад свої застереження. Мені йшлося лише про його безпеку.

— Поляки не дуже турбуються про свою безпеку, шановний пане директоре, — відповів боцман Новицький. — Томек, звичайно, ще хлопчисько, проте можете бути за нього цілком спокійні. Доки в його руках оця хлопавка, він не дасть себе скривдити.

Томек із вдячністю глянув на боцмана, бо після його слів Бентлі по-дружньому посміхнувся й перестав робити дальші застереження щодо участі Томека в експедиції.

— У першу чергу ми повинні обговорити, яким чином перевозитимемо слона до Мельбурна, — звернувся Вільмовський до зоолога.

— З цим у нас не буде жодного клопоту, — відповів Бентлі. — На станції слона чекає спеціальний вагон і двоє працівників із зоологічного парку.

— Коли вам зручніше забрати слона з корабля? — запитував Вільмовський.

— Якщо не заперечуєте, то завтра вранці.

— Чудово. Завтра вранці ми вивантажимо також п’ятдесят верблюдів, узятих у Порт-Судані для тутешньої транспортної контори. Таким чином ми відразу розвантажимо корабель.

— Отже, нам лишається тільки обговорити план дій на найближчі дні. Згідно з угодою, я вже почав приготування. Час розповісти вам про це, — заявив Бентлі.

— Ми слухаємо, — сказав Вільмовський.

— Передусім нам треба вибрати місце нашого майбутнього полювання, — почав Бентлі. — За відомостями, які я отримав, ви маєте намір піймати різні види кенгуру, а саме: рудих, блакитних, сірих, гірських і валабі. У переліку тварин, який надіслала мені фірма Гаґенбека, крім того, є страуси ему, дикі собаки динго, ведмеді коала, єхидни, сумчасті летяги, яких тут називають кузу, ведмеді-вомбати, а з птахів — лірохвости, чорні лебеді, гігантські зимородки та альтанкові. Я вважаю, що нам треба почати з ловів кешуру й ему, тому що ловити цих швидконогих тварин можна тільки з допомогою великої кількості місцевих мисливців. Багато часу забере в нас саме організація нагоничів. Я розробив таку програму ловів, що експедиція, просуваючись із заходу на схід через Новий Південний Уельс, зможе ловити згаданих тварин у певній послідовності. Крім того, я взяв до уваги потребу відсилання спійманих тварин для повантажений на судно. З цією метою маршрут експедиції передбачає підхід час від часу до залізниць.

— Дуже добре, — сказав Смуга. — Можливість поступового довантаження тварин на корабель значно полегшить нам виконання завдання.

— Саме про це і йдеться, — продовжував Бен- тлі. — З Порт-Огаста ми залізницею поїдемо до містечка Вілканнії, що на річці Дарлінг. Звідти возами вирушимо в північно-західному напрямку на тваринницьку ферму Джона Кларка, колишнього робітника трансконтинентального телеграфу[23]. Поблизу його ферми будемо полювати на рудих і блакитних кенгуру, на ему й динго. Цю частину експедиції ми повинні закінчити якнайшвидше. Цьогорічна зима досить суха, тому з настанням літа тварини порозбігаються в пошуках води. З ферми Кларка ми попрямуємо на південний схід, де в лісах живуть сірі кенгуру. На західних схилах Австралійських Альп зустрінемо вомбатів, кузу, ведмедів коала, гігантських зимородків, або кукабері, а в Гіпсланді — лірохвостів і чорних лебедів. Закінчити лови, на мою думку, найкраще біля підніжжя Австралійських Альп. У нашому зоологічному парку така велика кількість птахів, що ми охоче обміняємо їх на інших.

— Ви попередили Кларка про наше прибуття? — запитав Вільмовський.

— Звичайно. І навіть обговорив з ним усі подробиці експедиції. Крім того, десять днів тому я послав до нього відомого тубільного слідопита Тоні. Він уже, мабуть, добре ознайомився з місцем полювання.

— Чи знайдемо там потрібну кількість людей для допомоги під час ловів тварин? — розпитував далі Вільмовський.

— Неподалік від ферми Кларка постійно кочують численні племена аборигенів. Я доручив Тоні домовитися з ними, щоб вони взяли участь у полюванні.

Почувши це, Томек звернувся до Бентлі:

— Скажіть, будь ласка, що будемо робити, якщо аборигени відмовляться нам допомагати?

— Я не хочу й думати про щось подібне. Без допомоги тубільців наша експедиція закінчилася б безрезультатно.

— Якщо я правильно вас зрозумів, то це означає, що без допомоги тубільців ми не можемо ловити тварин? Невже вони справді такі досконалі мисливці? — з недовірою запитав Томек.

— Ти зачепив відразу два питання, — приязно відповів Бентлі. — По-перше, як я вже казав, ловити диких тварин найкраще за допомогою великої кількості добре організованих нагоничів. У цьому випадку полювання відбувається значно швидше, воно не таке стомливе для мисливців і не так сильно відбивається на стані спійманих тварин, для яких раптова зміна умов життя часто рівнозначна їх смерті. В Австралії важко знайти робітників. Тут мало білих людей, і тому робітникам доводиться дорого платити. Тим-то, якщо в глибині материка ми не зможемо залучити до полювання тубільців, наша експедиція буде приречена на невдачу. По-друге, ти спитав, чи корінні австралійці досконалі мисливці. Можу тебе запевнити, що так. Важкі життєві умови виробили в них уміння знаходити й розшифровувати сліди тварин. Крім того, вони мають великий досвід полювання з нагоничами. Тубільці — чудові знавці місцевої флори й фауни. Якщо вони не зможуть вистежити тварину, на яку ти полюєш, то краще тобі відмовитися від ловів взагалі. Мабуть, тепер ти зрозумієш, чому я надаю такого великого значення участі тубільців у полюванні?

— Так, звичайно. Я сподіваюся, що нам удасться домовитися з тубільцями про допомогу. Пан Смуга вже казав мені, що ми готові дати їм за це велику винагороду, — гарячково запевнив його Томек.

Бентлі кивнув хлопцеві й звернувся до Вільмовського:

— Скількох ваших людей ви маєте намір включити в цю експедицію?

— Передусім з нами піде пан Смуга. Як завжди, він піклуватиметься про нашу безпеку. Капітан Мак-Дугал погодився відправити з нами чотирьох матросів з «Алігатора». Під час плавби вздовж берегів Австралії вони не будуть йому потрібні. Серед них є боцман Новицький. Крім того, у нас є п’ять чоловік, робітників фірми Гаґенбека, які пройшли спеціальне навчання з догляду за дикими тваринами. Оце й усі.

— Ви забули ще одного учасника експедиції. Адже з нами їде молодий погромник, мисливець на тигрів, — додав Бентлі.

— Томек і я становимо одну особу, про яку я взагалі не згадував.

— Я вважаю, що в нас цілком достатньо людей, хоч нам доведеться добряче попрацювати, — вів далі Бентлі. — Слід мати на увазі, що з кожною партією тварин, яких ми відсилатимемо на корабель, піде хтось, обізнаний із доглядом за тваринами.

— Так, це, на жаль, необхідне: інакше капітан Мак-Дугал мав би забагато клопоту. Адже ми повинні постачати спійманим тваринам належний корм.

— Перша партія спійманих тварин недовго перебуватиме на кораблі, — пояснив Бентлі. — Я доручив збудувати поблизу Порт-Огаста тимчасові загороди. Звідти ми заберемо тварин перед самим відплиттям корабля.

— Дуже добре. Коли можемо вирушити в глиб материка?

— Що раніше, то краще. Як я вже казав, існує небезпека, що літо буде жарке й засушливе. Якщо річки пересохнуть, полювання буде важке. В Австралії не так уже й багато води.

Томек уважно прислухався до розмови. Він дивився на карту, на якій Бентлі позначав географічні точки, що згадувались під час розмови. Він відзначив про себе, що тваринницька ферма Кларка знаходиться на схід від великих озер.

— А ми не могли б ловити тварин поблизу озер, які видно на карті? — несміливо запитав він. — Напевне, там було б достатньо води.

— Так, якщо дивитися на карту, то це здається справедливим, — поблажливо відповів Бентлі, — але справа в тому, що на берегах цих озер багато славних мандрівників і першовідкривачів гинули від спраги. Озера, які виглядають на карті дуже заманливо: Торренса, Ейр, Герднер, Амедеус та інші, в дійсності ніщо інше, як солоні болота, в значній мірі порослі очеретом[24]. Узимку вони непридатні для плавання на човнах, а влітку цілком пересихають і перетворюються в низовини, заповнені солонкуватим мулом. Те саме можна сказати про багато річок, які видно на карті, але яких не можна знайти не лише під час тривалої посухи, а й навіть звичайним жарким літом. Ідеш, бувало, босий руслом такої річки й не відчуваєш навіть сліду вологи.

— То коли ж ми вирушаємо? — коротко запитав Смуга.

— Післязавтра вранці, якщо пан Бентлі на це згоден, — вирішив Вільмовський.

— Гаразд, я вже казав, що чим раніше, тим для нас краще, — підтвердив Бентлі.