Томек у країні кенгуру

XII ПОЛЮВАННЯ НА ДИНГО

Протягом кількох днів усі члени експедиції виловлювали в ущелині кенгуру, призначених для відправлення на корабель. У цей час із Томеком трапилась весела пригода. Він вирішив краще продивитися до величезної самки, що в сумці на животі носила маленьке кенгурятко, яке час од часу висовувало звідти маленьку кумедну голівку з довгими вухами. Томек уже знав, що зріст малюка, який щойно з’явився на світ, не перевищує тринадцяти сантиметрів. Вони народжуються ще не зовсім сформованими, тільки з зачатками кінцівок. Подальший їх розвиток відбувається в сумці матері. Самка кенгуру відразу після появи дитяти кладе його в сумку на своєму животі, де малюк присмоктується щільно зімкненими й навіть зрослими по боках губами до молочних сосків матері й тривалий час немовби висить на них. Лише через вісім місяців цілком уже сформоване кенгурятко залишає материнську сумку, яка була для нього безпечним притулком.

Ловці не хотіли, щоб кенгуру-мати занадто довго перебувала в тісній клітці, тому відлучили її від стада й тримали в окремій загороді. Вони мали намір замкнути її у велику клітку лише перед самим від’їздом із ферми.

Маленьке кенгурятко з цікавістю виглядало назовні. Із сумки матері висовувалась його голівка, воно кумедно водило мордочкою й ворушило вухами, а коли Томек махав до нього рукою, відразу злякано ховалося в сумку матері.

Одного разу Томек увійшов до загороди, де знаходилась кенгуру-мати. Вона стояла в кутку у вертикальному положенні, спираючись на дві задні лапи й на товстий хвіст. Повертаючи голову то ліворуч, то праворуч, вона свердлила очицями хлопця. Тварина поводилась спокійно, й Томек без усяких побоювань підійшов до неї. Усю свою увагу він звернув на маленьке кенгуреня, яке, визираючи із сумки матері, з цікавістю дивилося на нього. Томек простяг руку, щоб погладити його по голівці. Раптом він відчув сильний удар по шиї. Томек негайно випростався, але кенгуру, немов досвідчений боксер, почала бити його в груди й по голові. Томек був здивований цим нападом, але коли навкруги пролунав сміх мисливців, він стис кулаки, готовий захищатися. Сердита кенгуру била Томека короткими ударами, хапала його лапою за горло й водночас била другою, а потім брикнула його задньою лапою в коліно. У цей момент до загороди ввійшов велетень — боцман Новицький.

— Не так сильно, сестричко! — гукнув він до кенгуру й заслонив собою Томека.

Кенгуру короткою передньою лапою вдарила його по шиї й одночасно сильно копнула в коліно. Боцман вилаявся по-матроському. Навколо них лунав регіт. Боцман і Томек швидко відступили й вийшли з загороди.

— Два нуль на користь кенгуру! — сміючись, кричав Бентлі.

— Ви б не так сміялися, якби вона вас почастувала таким стусаном, як мене, — відповів боцман із кислою міною. — Щоправда, я бачив у Гамбурзі спеціально видресованих для боксу кенгуру. Але хто цього навчив цю дияволицю тут, я, слово честі, не знаю.

— Кенгуру не треба вчити боксувати, це їх нормальний спосіб боротьби, — пояснив Бентлі. — Саме так вони б’ються між собою й так захищаються від людей.

— Отже, ви вважаєте, що й ті, яких я бачив у Гамбурзі, не були видресовані? — здивувався боцман.

— Я цілком у цьому впевнений, — підтвердив Бентлі. — Вся справа тільки в тому, щоб привчити їх до вигляду людей і до електрики.

Томек і боцман, присоромлені цією кумедною пригодою, перестали цікавитися кенгуру, які були замкнені в ущелині. Для розваги вони почали шукати страусів. Одного разу вони разом із Бентлі й Тоні заглибились далеко в степ.

Був жаркий ранок. Групка ловців повільно рухалась плоскогір’ям, що поросло досить високою травою. Тоні перший побачив зграю птахів, які паслись.

— Ему там, із правого боку пагорба! Швидко злазьте з коней і нічого не говоріть, — попередив він напівголосно й першим зіскочив із сідла; решта мисливців негайно наслідувала його приклад.

Тоні провів їх до пагорба з округлою вершиною. Біля підніжжя пагорба вони швидко забили в землю кілки, до яких прив’язали коней, і обережно видряпались на вершину пагорба. Бентлі вийняв польовий бінокль. Висунувши голову з трави, він почав шукати ему й незабаром показав рукою напрямок.

Боцман і Томек по черзі розглядали в бінокль оригінальних птахів. Зграя їх складалася з п’яти дорослих птахів і чотирьох молодих. Єдиний у зграї самець сягав біля ста сімдесяти сантиметрів заввишки. Самки були трохи нижчими. Їхнє пір’я мало жовтуватий і трохи брунатний колір.

Томек уважно приглядався до ему. Шия в них була коротша, ніж у відомих йому з ілюстрацій африканських страусів, і ноги, вкриті пір’ям, починаючи з колінного суглоба, теж коротші, ніж у страусів. Надзвичайно маленькі крила, які щільно прилягали до тулуба, були зовсім непомітні. Голова з боків, а також шия птахів не мали оперення.

До цих спостережень Томека Бентлі, як зоолог, додав, що на ногах ему по три пальці, найкоротший з яких зовнішній, і закінчуються вони міцними кігтями.

Найбільше зацікавлення в Томека викликали молоді пташенята ему. Мабуть, вони були дуже зажерливі, бо безперервно гасали по траві в пошуках поживи. Їхнє оперення було ще оригінальнішим, ніж у дорослих ему: вони були вкриті першим пухом із шістьма широкими поздовжніми смугами.

На жаль, ловці не могли довго спостерігати за австралійськими ему. Боцман, якого теж дуже зацікавили пістряві пташенята, бажаючи краще придивитися до них, необережно звівся на нош. Пильний самець побачив його, і всі страуси швидко помчали в степ. Ловці кинулися до коней і деякий час гналися за ему, й хоча птахи бігли повільно через те, що були з пташенятами, догнати їх не вдалося, бо коні лякалися дивного звуку, який видавало пір’я ему під час бігу.

— Ну й роззява ви, — обурився Томек незграбністю боцмана. — Якби ви не сполохали ему, нам, можливо, вдалося б підкрастися до них і схопити хоча б пташенят.

Боцман провинно схилив голову, бо і йому здавалось, що вони прогавили чудову можливість упіймати ему, та Бентлі заспокоїв обох друзів:

— Не сумуйте, любі мої. Ми ще не готові до полювання, а ему, хоч вони й не дуже лякливі, вже знають, що найбільший їхній ворог — людина. Їх не так легко впіймати. Крім того, ему одним ударом своєї могутньої ноги може перебити людині стегно або вбити собаку, яка напала на нього.

— Ти ба, хто б міг подумати, що в птаха така сила, — здивувався боцман. — Цікаво, чи можна їсти їхні яйця та м’ясо? Мушу признатися, що пташенята мали досить апетитний вигляд.

— Ви думаєте лише про їжу, — буркнув ще нахмурений Томек.

— Дорослий чоловік — це не підліток, який може насититися чим завгодно, — відпарирував боцман. — Скажіть, будь ласка, пане Бентлі, вони придатні для їжі?

— М’ясо молодих ему дуже смачне, — відповів зоолог. — А з жиру дорослих птахів готують олію, що допомагає від різних хвороб.

— Ви не переконаєте мене в тому, що справжній ямайський ром не найкращі ліки від усіх хвороб і турбот, — заперечив боцман. — Я перевірив це на собі не раз!

— Ви знову своє, — втрутився Томек. — Скажіть, будь ласка, скільки пташенят висиджує ему?

Бентлі, як завжди в таких випадках, вдався до широких пояснень:

— Самець ему робить у землі невелике заглиблення, яке встеляє травою та гілками. Самка відкладає туди семеро або восьмеро яєць. Якщо яєць у гнізді більше, то можете бути впевнені, що їх знесли декілька самок. Висиджування триває шістдесят днів, причому на яйцях сидить самець, який також дуже старанно турбується про потомство. До вашого відома, пане боцмане, ще додам, що яйця ему їстівні, й в одному яйці міститься близько півлітра маси. Скажіть, чи вистачило б одного такого яйця вам на сніданок?

— Не кажіть зараз про це, прошу вас, бо я трохи голодний, — жалібно відповів боцман, на втіху Томека.

— Якщо вам дуже хочеться яєчні, то я порадив би вам яйце мадагаскарського страуса, — вів далі, усміхаючись, Бентлі. — Його «яєчко» значно більше, ніж яйце ему.

— Це, мабуть, неможливо, — заперечив боцман, облизуючись на саму думку про смачну яєчню.

— Запевняю вас, що це доведено науково, хоч мадагаскарські страуси вже давно вимерли. Об’єм одного їхнього яйця становить майже дев’ять літрів, що дорівнює шістьом яйцям африканського страуса, сімнадцятьом яйцям ему або ста сорока вісьмом курячим.

— Тоді це велике свинство дозволити вимерти таким корисним птахам! — вигукнув моряк, зворушений до глибини душі словами зоолога.

Бентлі й Томек вибухнули сміхом. Боцман зовсім на це не зреагував. Як людина практична, він вирішив ще більше довідатися про таких корисних птахів.

— Ви говорите дуже цікаві речі, — почав він. — Я гадав, що у світі існують лише африканські страуси та ему, а тим часом від вас чую про існування й інших видів. Хто знає, куди мене ще закине доля, якщо я заприятелював із такими вертихвостами? Тому корисно почути, які птахи, що несуть придатні для їжі яйця, живуть на різних континентах. Скажіть, будь ласка, що це за птахи страуси? Як видно, на світі є ще башто див, про які я нічого не чув!

— Охоче вам розповім, — відповів Бентлі. — Здатність птахів літати настільки характерна для них, що види, позбавлені цієї можливості, здаються нам якимись дивними створіннями. Саме такими дивними істотами й здаються людям безкильові птахи. Їх представники належать до найбільших з усіх відомих нам птахів, а деякі види справедливо вважаються велетнями у світі пернатих. До безкильових[43] належать чотири живих види і два вже вимерлих. Це без винятку суходільні птахи. Усі вони великих розмірів, але голова в них маленька, шия надзвичайно довга, а кінцівки сильно розвинені. Залишки крил у них укриті м’яким, зовсім непридатним для лету пір’ям, проте всі ці види бігають. Харчуються вони в основному дрібними тваринками та рослинами. У них чудовий зір і кращі, ніж в інших птахів, слух і нюх.

— Будь ласка, назвіть усі види страусів, — утрутився Томек, який уважно слухав Бентлі.

— Так ось, спочатку справжні страуси[44], або двопальчасті, становлять тільки одну родину. Низка її видів відрізняється між собою головним чином тільки забарвленням голих частин тіла. Звичайно страуси живуть у Північній Африці, Південній Палестині та в Аравії аж до річки Євфрат. Інші види гніздяться виключно в Африці.

Другий загін безкильових становлять американські нанду[45], яких ще називають там пампасовими страусами. Цей трипальчастий птах живе в порослих травою степах, що розташовані між Атлантичним океаном та Андами, починаючи з пущ Бразилії, Болівії та Парагваю аж до Патагонії. Свою назву птахи отримали від південноамериканських індіанців за голосний крик самців нанду, який вони видають під час токування.

Третій загін, що складається з великої кількості видів, становлять казуари. Всі вони належать до однієї родини. З чотирнадцяти відомих нам видів казуарів три належать до виду ему[46], а одинадцять — до справжніх казуарів[47]. Батьківщиною всіх казуарів є острови Тихого океану, починаючи від Цераму та Амбоши, аж до Нової Гвінеї, Нової Британії й Австралії.

Треба сказати, що в австралійських ему шия та ноги значно коротші, ніж в африканських страусів. Справа в тому, що ему пасуться в пустельних, порослих травою степах, а справжні казуари, які відзначаються характерним шоломом на дзьобі та голові, що складається зі сполучної тканини, живуть у густих лісах, де ведуть таємничий і прихований спосіб життя. На противагу ему, казуари не бігають клусом, а пересуваються дрібним підтюпцем. Вас, як ловців, повинно зацікавити те, що, крім соковитих фруктів, казуари охоче їдять рибу, ящірок і жаб. У зоологічних парках вони харчуються переважно хлібом, зерном і дрібно нарізаними яблуками.

Окремий загін безкильових становлять уже вимерлі новозеландські моа[48]. Мешканці Нової Зеландії маорі багато мені про них розповідали. На жаль, ми знаємо птахів моа лише на підставі знайдених скелетів та яєць, розміри яких, мабуть, сподобались би панові боцманові.

Ще менше в нас даних було про вимерлих чотирипальчастих мадагаскарських страусів[49]. Ще один вид безкильових — ківі[50], які живуть виключно в Новій Зеландії.

— Треба визнати, що пам’ять у вас, шановний, просто чудова, — похвалив боцман. — Ось, будь ласка, як швидко минає час, коли слухаєш цікаві речі про світ! Ось ми вже й під’їжджаємо до табору. Скоро Ват Сунг пригостить нас своїми китайськими делікатесами!

Цього разу вже ніхто не жартував із приводу обіду. Під час поїздки степом усі досить виголодніли й тому підганяли коней, щоб якнайшвидше опинитися в колі возів, які оточували табір.

Протягом наступних кількох днів Томек із боцманом неодноразово самі вирушали на пошуки ему. Проте їхні поїздки не увінчались успіхом. Вільмовський, Смуга та Бентлі зайнялись відправленням кільканадцяти кенгуру на ферму. Незважаючи на те, що облава на кенгуру вже закінчилась, вони не зняли табору поблизу ущелини-пастки, оскільки мали намір використати її під час наступних ловів.

Одного разу Томек, боцман і Тоні повернулися верхи зі своєї щоденної ранкової прогулянки. Тільки-но вони спішилися, до них вибіг Ват Сунг і вручив їм листа від Вільмовського, якого приніс із ферми посланець.

Боцман розкрив конверт і прочитав уголос:

«Ми вже сяк-так влаштували наших кенгуру. Впросили пана Кларка, щоб він разом зі своїми працівниками взяв участь у ловах на ему. Він уже полював на них задля їх дорогоцінних шкурок, і в нього є коні, які вже призвичаїлися до звуків, що утворюються від тертя пір’я під час бігу птахів. Але ми тимчасово відклали лови ему, оскільки зараз у нас з’явилася можливість упіймати динго. Вони вже декілька днів нападають на овець, які пасуться на фермі Кларка. Якщо бажаєте взяти участь у ловах диких собак, приїжджайте негайно».

— Ну, що ти скажеш на це, братику? — запитав боцман, прочитавши листа.

— Їдьмо зараз же, — з ентузіазмом відповів Томек. — Я не можу відмовитися від ловів на динго.

— У такому разі відразу після обіду беремо свої манатки й гайда, — вирішив боцман.

— Динго полюють уночі, — заспокійливо відзначив Тоні.

Вони прибули на ферму саме в той час, коли Кларк уже готував коней у дорогу. Вільмовський, Смуга, Бентлі та двоє робітників Кларка з самого ранку готували капкани на динго. Вівці паслися в степу на ділянці, огородженій з усіх боків дротяною сіткою. Саме сьогодні в сітці помітили три пошкодження, поблизу яких на землі було виявлено свіжі сліди диких собак. Біля цих пошкоджень мисливці й розставили капкани.

Томек, боцман і Кларк поїхали на широке пасовище. До заходу сонця було ще багато часу, тому, розмовляючи, їхали повільно.

— Я чув, що ви полюєте на ему? — запитав боцман.

— Так, якщо тільки випадає вільний час, — відповів Кларк. — Адже полювання тут — єдина наша розвага.

— Розкажіть, будь ласка, як їх тут ловлять? — із цікавістю запитав боцман, який добре запам’ятав свою невдачу. — Ми з Томеком ганялися за цими страусами пару годин, а користі від цього була тільки та, що ми приглянулись лише до їхніх хвостів. Наші коні боялися звуку, який видає пір’я цих дивних птахів.

— Під час полювання на ему найважливішу роль відіграє кінь, — пояснив Кларк. — Він повинен бути таким же швидким, як ці птахи, і не боятися диявольського шелесту пір’я, який вони створюють. У мене є кілька коней, які вже звикли до полювання на них при найменшій нагоді.

— Ну, якщо вас цікавить тільки добування шкурок, то можна стріляти в ему з деякої відстані, — озвався Томек.

— Шкурка, пробита кулею, втратила б свою цінність, — . відповів Кларк. — Крім того, ему дуже живучі! Якщо його не вбити наповал кулею, то, незважаючи на рану, він зуміє втекти.

— Ну добре, але ж вам, зрештою, доводиться вбивати страуса, — додав Томек.

— Ти маєш рацію, але для цього мені потрібні лише добрий кінь і батіг, — розсміявся Кларк.

— Я вас не розумію!

— Справа в тому, що треба їхати за страусом і бити його батогом доти, поки він не впаде мертвим від утоми. Це найкращий спосіб.

Томек з обуренням поглянув на Кларка. Той, не помічаючи виразу його обличчя, вів далі:

— Ему швидко втрачає сили й наприкінці біжить важко, незграбно, майже як качка. Незважаючи на це, він біжить доти, аж поки впаде мертвий.

Боцман Новицький презирливо випнув губи й сказав:

— Ну, любий мій, така гра не для мене. Нехай ці пташки бігають собі разом зі своїми шкурками.

— Я також не буду полювати на ему, — додав Томек, — Нещасні птахи…

Розмова обірвалась, і вони мовчки доїхали до пасовища. Побачивши батька й Смугу, Томек відразу повеселішав. Вони радісно привітались.

— Ось і Мала Голова! — вигукнув Смуга, побачивши хлопця. — Я був певен, що ти не пропустиш полювання на динго.

— Чому ви були в цьому впевнені?

— Ти успадкував від батька жилку до пригод і мандрівок. Досить тільки прошепотіти слово «полювання», як ти підеш навіть у страшну спеку, аби тільки його не пропустити.

— Ви справді впевнені, що в мене є така жилка? — схвильовано спитав Томек.

— Чим більше я тебе пізнаю, тим більше переконуюсь у цьому.

— Отже, я міг би стати таким же знаменитим звіроловом, як і ви?! — спитав зраділий Томек.

— Таким, як я? — здивувався Смуга й з цікавістю подивився на хлопця.

— Так, так! Я повинен у майбутньому стати таким же звіроловом, як і ви.

— Хто ж це тобі наговорив, що я такий знаменитий звіролов? — спитав Смуга, якого потішили Томекові слова.

— Хто ж мені міг про вас розказати, як не боцман Новицький? Він, напевне, краще за всіх знає вас! — з ентузіазмом провадив Томек. — Саме боцман сказав мені, що серед нас ви єдина людина, яка має природжений хист до ловів тварин. Я мрію стати таким же відважним звіроловом, як ви!

— Я про це нічого не знав, — розчулено сказав Смуга. — Я хотів би мати такого сина, як ти. Твої слова багато до чого зобов’язують мене. Гадаю, що ми, четверо, можемо стати нерозлучними друзями.

— Так, як три мушкетери, про яких я читав у романі Дюма?! — радісно вигукнув Томек.

— Щось подібне до цього, — погодився Смуга.

— О, це справді чудова ідея! — зрадів Томек і по черзі обійняв розчулених друзів.

— Що тут відбувається? — поцікавився Кларк, який під час цієї розмови розсідлував коней.

— Невеличка сімейна урочистість… лише для втаємничених, — знехотя пробурмотів боцман Новицький. — Ну, а що там чути з нашими динго?

— Ходіть, я покажу вам приготовлені капкани, — сказав Вільмовський і, взявши Томека за руку, перший пішов у глиб пасовища.

Побачивши незліченну кількість австралійських мериносів, Томек не міг утриматися від вигуку здивування. Вони справляли враження великих клубків вовни, що котяться по траві. Навіть криві роги баранів майже цілком були закриті густою, пухнастою, кучерявою вовною.

— Їх тут, мабуть, сотні?! — вигукнув Томек.

— Декілька тисяч, — поправив його Кларк. — Якщо протягом найближчих двох-трьох»7 років тут не буде тривалої порухи, я матиму кількадесят тисяч овець.

— А що б сталося, якби була тривала посуха? — спитав Смуга.

У цьому випадку замість кількох десятків тисяч мериносів я мав би кілька десятків тисяч скелетів, які біліли б на випаленій пекельним жаром землі, — відповів Кларк. — Щоб уникнути такої біди, я повинен викопати артезіанські колодязі. Поки що задовольняюся тим, що поблизу пасовиськ є декілька заглиблень, у яких зранку завжди можна знайти трохи води.

— А у вас є які-небудь дані, що ці місця годяться для буріння артезіанських колодязів? — утрутився в розмову Вільмовський.

— Тубільці в цьому впевнені, а вони якимось невідомим нам чуттям знаходять артезіанські води.

— Тату, що це за артезіанські води? З уроків географії я знаю, що в Австралії поселенці копають артезіанські колодязі, але нічого не чув про артезіанські води, — запитав Томек.

— Бачиш, мій любий, вода проникає крізь пористі шари землі. Якщо в глибині вона потрапляє на шар непроникного ґрунту, то спливає по ньому й скупчується в певних місцях. Трапляється, що вода попадає між два шари непроникного ґрунту. Легко здогадатися, що, перебуваючи між ними, вона зазнає тиску, який дорівнює різниці рівня дна й поверхні проникного шару. Досить пробити непроникний верхній шар, щоб вода сама витікала, а інколи навіть ударила фонтаном на поверхню.

— У нас вода цінується майже як золото, — додав Кларк. — У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році скотар із Нового Південного Уельсу, копаючи звичайну криницю, випадково натрапив на сильне джерело підземної води. Ця подія стала сенсацією серед усіх австралійців.

— А як у вас стрижуть овець? Як я помітив, у вас на фермі разом із вами й кухарем працює всього четверо людей, — перейшов Вільмовський на нову тему.

— Звичайно, ми самі не дали б собі ради, — пояснив Кларк. — У Вілканнії організовано спеціальні бригади стригунів. У певний час вони об’їжджають ферми й виконують усю роботу. У нас важко знайти робітника, та й обходиться він досить дорого.

Розмовляючи так, звіролови наблизились до дротяної сітки, що відгороджувала пасовище від степу. Вільмовський повідомив, що саме тут поставлено перший капкан. Вони затрималися біля купки кущів. Томек даремно шукав слідів замаскованої пастки на динго. Серед кущів нічого не було видно, крім трави.

— Не розумію, як ми спіймаємо тут динго? — розчаровано сказав він.

Вільмовський обережно розсунув траву руками. Томек побачив майстерно сплетену з тонких гілок решітку, а під нею — глибоку яму з вертикальними стінами.

— Уже знаю! — вигукнув він радісно. — Біля сітки знаходиться замаскована яма.

— Так, ми розширили отвір в огорожі, пошкоджений динго, і викопали велику яму з внутрішнього боку сітки. Якщо динго захоче пролізти на пасовище, він обов’язково потрапить у пастку, — додав Вільмовський.

— А чи не краще було б викопати яму з зовнішнього боку огорожі? — занепокоєно спитав боцман Новицький.

— Ні, інакше ми залишили б після себе дуже багато слідів, які могли б насторожити навіть голодних динго, — відповів Вільмовський.

— А як ми дістанемо динго з ями? — допитувався Томек.

— На дні ями ми поклали сітку, яку трохи присипали землею. До її кінців прив’язали мотузки. Ми витягнемо динго з ями, сповитого сіткою, як немовля пелюшками, — відповів Вільмовський.

— Усе продумано чудово, — похвалив боцман.

— Увечері в цих кущах ми сховаємо шмат свіжого сирого м’яса, — втрутився Кларк. — Для голодних динго це буде чудовою принадою, і вони, сподіваюсь, забудуть про обережність. Ходімо далі!

Біля третьої пастки вони застали Бентлі та Лоренца, робітника Кларка. Бентлі саме закінчував маскування ями травою, а Лоренц знімав шкуру з недавно забитого ягняти.

— Якщо динго будуть такі голодні, як я, то на світанку наші ями будуть переповнені ними, — з гумором зустрів їх Бентлі.

— Зараз буде вечеря, — втішив його Смуга. — Я бачу, що ви вже подбали про прийом непроханих гостей.

— Так, пан Лоренц готує смачні шматки. Динго почують запах крові, й це притупить їхню пильність, — відповів Бентлі.

Лоренц порізав м’ясо ягняти на шматки. Один із них він подав Бентлі, який поклав його на ґратки, що маскували яму. Те саме зробили вони на двох інших пастках, а потім пішли в напрямку поставленого поблизу куреня.

Тоні приготував смачну вечерю. З’явились навіть дві пляшки доброго вина. У якнайкращому настрої звіролови полягали на траві й, смокчучи люльки, очікували настання ночі.