Томек у країні кенгуру

XV «ІДІТЬ ЗВІДСИ ГЕТЬ, НЕГАЙНО!»

Після ночі, повної несподіваних пригод, настав гарячий, сонячний день. Виснажені мисливці провели вирішальну нараду. Вони ухвалили облишити пошуки коней, які втекли, бо важко було передбачити, що з ними трапилося. Можливо, їх у степу зжерли хижі динго, а може, коні самі повернулися до табору? В останньому випадку можна було сподіватися на допомогу друзів, які напевно відразу розпочали пошуки зниклих товаришів.

— Так чи так ми повинні розраховувати тільки на себе, — сказав боцман. — Краще давай з’їмо зараз останню консерву, а тоді перше, ніж вирушати в дорогу, трохи подрімаємо, щоб набратися сил для продовження походу.

— Гадаю, треба прислухатися до вашої поради, — згодився Томек. — Розкладімо одяг на сонці, щоб він висох, поки ми відпочиватимемо. Я страшенно втомився й хочу спати…

Вони лягли спати в тіні, яка падала від великої скелі. Прокинулися ще до полудня. Незважаючи на те, що сонце пекло немилосердно, приготувалися в дорогу. Боцман зв’язав двоє сідел арканом і закинув їх собі на плечі, Томек вирішив нести зброю. Мисливці швидко вийшли з яру у відкритий степ. Ні на мить не завагавшись, подалися вздовж пасма пагорбів на південь.

Декілька годин ішли майже без перепочинку. По дорозі вони не наткнулися на жоден слід своїх коней, ані на сліди будь-яких диких тварин. Скільки сягало око, перед ними лежав пожовклий степ, а по безхмарному небу пекуче сонце посувалося щораз далі на захід. Голодні Томек і боцман відчували велику втому. Вони ледве волочили ноги, спотикаючись об кротовиння; врешті боцман не витримав, кинув сідла на землю й, сівши на них, прохарчав:

— Треба відпочити! Я весь спітнів вед цієї спеки.

— Наші, мабуть, ще й не почали нас шукати, — стурбовано сказав Томек, сідаючи поряд із боцманом. — Я порізав ноги гострою травою, а тут нічого не видно, тільки степ і степ.

— У мене кишки марша грають від голоду, тому й сил немає, — відповів боцман. — Крім того, любе сонечко знову починає припікати.

— А чи далеко нам іще йти?

— За моїми розрахунками, ми знаходимось на відстані півтора дні ходу від табору. Але на голодний шлунок ми не дійдемо так швидко.

— Де тепер можуть бути наші коні?

— А хто їх знає! Злива змила будь-які сліди. Але що нам допоможуть наші бідкання? Відпочинемо до заходу сонця, а вночі рушимо далі. Південний Хрест буде нашим дороговказом.

— Як добре, що ви знаєте астрономію! — зрадів Томек. — Принаймні не заблукаємо. Я сам нізащо не знайшов би дороги до табору.

Боцман почав пояснювати йому правила визначення напрямку вночі розташуванням зірок, а вдень — за сонцем. Тільки перед заходом сонця вони рушили в дорогу. Добрий боцман, важко зітхнувши, знову закинув сідла собі на плечі. До табору було ще далеко. Чи зуміють вони пройти цей шлях, перш ніж Томека цілком покинуть сили?

Вони йшли далі на південь уздовж пасма кам’яних пагорбів. Час від часу боцман сходив на один із них з надією побачити відблиски вогнища на якій-небудь стоянці тубільців. Проте всі його зусилля були даремними. Темну ніч освітлювали лише зірки, що виблискували на небі. Двічі вони чули поблизу виття динго, але тепер боцман і Томек слухали його з почуттям полегкості. Усвідомлення того, що в цій пустелі крім них, є ще живі істоти, додавало їм відваги.

— Якщо тут динго не здихають з голоду, то й ми знайдемо чимось поживитися, — мовив боцман. — Треба тільки за дня зійти на високий пагорб і як слід роздивитися навколо. Можливо, нам удасться підстрелити кенгуру? Хоча й волокниста ця печеня, та все-таки краще, ніж нічого.

— Така печеня з кенгуру дуже добра, тому що відразу не можна її з’їсти, — додав Томек.

Так розмовляючи, вони йшли цілу ніч. Уранці боцман переконався, що Томек уже зовсім вибився із сил. Треба було негайно дістати щось поїсти. Він почав шукати зручного пункту для спостереження. Незабаром помітив дуже високий пагорб. Вони відразу попрямували до нього. Ледве опинилися на його вершині, як Томек радісно закричав:

— Ми врятовані! Он поселення тубільців! — вигукнув він.

— Ну що ж, уважай — ми дісталися до порту, — зрадів боцман. — Тут ми, напевно, підкріпимось та відпочинемо. Ставмо вітрила й гайда повним ходом уперед!

Надія вгамувати голод додавала їм сили. Бадьорим кроком вони рушили з пагорба в невелику улоговину, в якій знаходилось кільканадцять куренів. У середині кола, яке утворювали ці курені, горіло вогнище. Вони були вже поблизу табору, коли раптом Томек зупинився.

— Ми ледве не зробили дурницю! — сказав він.

— А це чому? — здивувався боцман.

— Зараз усе поясню. Нам не можна відразу входити до селища австралійців, якщо ми не хочемо їх образити.

— Що ж нам робити? — запитав боцман, дивлячись на Томека.

— Ви знали б про це, якби були з нами, коли ми відвідали плем’я «людей-кенгуру». Пан Бентлі тоді розповів нам про звичаї тубільців. Ми повинні зупинитися перед селищем і зачекати запрошення.

— А ти в цьому впевнений, братику?

— Атож! Я все добре пам’ятаю.

— Бентлі теж так само робив? — допитувався боцман, бо знав веселий характер Томека й підозрював, що він хоче розіграти його.

— Звичайно! Він тоді сказав, що не можна порушувати звичаї тубільців, якщо хочемо здобути їх приязнь.

Це остаточно переконало боцмана. Він згадав, що саме Томек зумів увійти в довір’я до тубільців, які спочатку відмовилися від участі в полюванні на кенгуру. Відчуваючи, що йому самому не вистачає дипломатичних здібностей, він вирішив доручити цю справу Томекові.

— Говори з ними, братику, сам, а я буду спостерігати, щоб вони чого-небудь не встругнули, — вирішив він.

— Добре, але що я повинен їм сказати?

— Скажи, що втекли наші коні. Попроси попоїсти й скажи, що ми хочемо перепочити в їхньому селищі.

— Ми сядемо тут і почекаємо, поки хто-небудь до нас підійде, — запропонував Томек, сідаючи на землю недалеко від селища.

Минуло кілька хвилин. Боцман Невицький недбало поклав карабін на коліна. Скоса глянув на курені тубільців й одразу переконався, що багато очей уважно придивляється до них. Незабаром із селища вийшла жінка з палаючою гілкою в руці. Кинувши її поблизу мисливців, вона повернулася назад.

— Що це означає, братику? — запитав боцман.

— Не знаю, пан Бентлі нічого не казав про палаючі гілки.

— Гм! Може, це знак, аби ми розпалили вогнище? — задумався моряк. — Спробуймо! Візьми цього австралійського сірника, а я назбираю трохи хмизу.

Боцман, не випускаючи з рук карабіна, наламав трохи гілок. Через хвилину вони вже сиділи біля палаючого вогнища. Тепер жінка принесла їм велику бляшанку з водою, яку поставила на півдорозі між селищем і мисливцями. Томек негайно приніс її. Боцман поставив бляшанку перед собою і мовив:

— Так, вогонь і вода вже є. Цікаво, чим вони нас частуватимуть?

Жінка знову вийшла з кола куренів. Цього разу вона подала мандрівникам два круглих предмети на великому листку. Це були великі яйця, майже круглі з обох боків, з шорсткою, зернистої будови, жовто-білою шкаралупою.

— Ставлю пляшку рому, якщо це не яйця страуса ему, — здогадався боцман. — Бентлі казав, що вони придатні для їди. Мабуть, зваримо їх круто?

— Так, можемо зварити їх у бляшанці, — відповів Томек.

Частину води боцман відлив у манірки, потім поклав яйця в бляшанку, яку поставив на камінь посеред вогнища. Тим часом жінка знову принесла два листки, а на них, як на тарілках, лежали смужки в’яленого м’яса кенгуру та їстівне коріння рослин.

Друзі поділили між собою одне яйце ему, з’їли трохи твердого, в’яленого м’яса, а на десерт почали жувати коріння. Коли вони вгамували голод, до них підійшов літній австралієць. Томек розпочав розмову, але порозумітися з тубільцем було надзвичайно важко. Він знав дуже мало англійських слів, тому розмова, доповнювана жестами, тривала довго, доки в очах тубільця з’явився блиск порозуміння. Він із цікавістю оглянув фотографію вбитого тигра й Томека, який сидів на слоні, уважно вислухав розповідь про втечу коней під час бурі. На закінчення Томек попрохав забезпечити їх харчами, а також дозволити відпочити в селищі.

Тубілець відійшов до гурту чоловіків, озброєних списами, бумерангами й товстими палицями. Різким голосом повторив їм Томекові слова, після чого серед тубільців запанувала глибока тиша. Через деякий час старий повернувся до мисливців. Зупинився перед ними й сказав:

— Білі люди — погані люди. Навіть коні воліли піти до динго, ніж залишатися з ними. Ми також не хочемо тут вас бачити. Ідіть звідси геть, негайно!

По цих словах старий відразу пішов до селища.

— Що ж нам тепер робити? — сумно зітхнув Томек. — Він, напевно, не зрозумів мене.

— Зрозумів чи не зрозумів, один біс, — відповів боцман. — Ми їм не сподобались, тому вони не хочуть нас знати.

— Мені не треба було вибовкувати про втечу коней, — жалісливим тоном сказав Томек. — Бо якби не динго, коні не втекли б від нас. Мабуть, я погано вів розмову.

— Не сумуй, братику! Все одно вже нічим не зарадиш. Вони просто не люблять білих людей.

— Що ж нам тепер робити?

Боцман крадькома кинув погляд на селище австралійців. Кільканадцять тубільців зі зброєю в руках очікувально дивилися на них. Лиховісна мовчанка не обіцяла нічого доброго.

— Що робити? — повторив боцман. — Збираймо манатки й гайда далі. Непроханий гість гірший за татарина. Ти лише глянь, як вони до нас придивляються. Але це непогані люди. Нагодували нас і лише після цього сказали нам забиратися геть. Клади в торбу рештки сніданку, а я загашу вогонь. Чим швидше ми звідси підемо, тим краще!

Не випускаючи з рук карабіна, боцман ретельно затоптав вогнище, від так почав порпатися в кишенях. Зрештою вийняв звідти складеного ножика Тримаючи його перед собою, він декілька разів відкривав і закривав леза. Він робив це помалу, щоб тубільці добре придивились до його рухів.

— Що ви робите? — запитав Томек, здивований його поведінкою.

— Треба їм що-небудь залишити на пам’ять, — пояснив боцман. — Нехай принаймні знають, як із цим обходитися.

Боцман загорнув ножик у листок і поклав у бляшанку, що стояла на землі. Не гаючи часу, він закинув сідла на плечі й разом із Томеком відійшов від селища. Незабаром вони знов опинилися в степу.

Після сніданку мандрівка видалася трохи легшою. Від нічної зливи земля розм’якла, спалена сонцем трава буквально на очах стала зеленіти. Боцман Новицький раз по раз зупинявся й уважно дивився на пройдений шлях. Йому здавалося, що на певній відстані за ним йде кілька чорних постатей. Він наддав ходи, з тривогою думаючи про ніч, що наближалась.

Пополудні вони зробили привал на невеликому пагорбі, звідки зручніше було спостерігати за довкіллям. Боцман мав чудовий зір, отож він швидко побачив серед високої трави кілька зачаєних людей. Не бажаючи хвилювати хлопця, він досі не сказав йому про те, що за ними йдуть назирці тубільці. Тепер він вирішив, що необхідно підготувати Томе- ка до можливої небезпеки.

— Слухай-но, братику, лихо його знає, що воно таке, але мені здається, що кілька тубільців ідуть за нами назирці, — сказав він.

— Ви в цьому впевнені? — стурбувався Томек.

— Я бачу їх так само, як оце тебе. Я навмисне зупинився на цьому пагорбі, щоб розгледіти їх у степу.

— Що ми зробимо, якщо вони нападуть на нас?

— Удень нам ніщо не загрожує. У нас рушниці, і ми дамо собі раду. Але гірше буде вночі. Треба помізкувати, що нам зробити.

Томек відчув, як мурашки побігли в нього по спині. Він згадав розповіді Бентлі про напади тубільців на експедицію Стьорта й працівників служби телеграфу. Він одразу сказав про це боцманові.

— Це бабусині казочки, братику, — відповів той, намагаючись зберегти спокій. — Ми їм нічого поганого не зробили, й у них не може бути до нас претензій.

— Чому ж тоді їхня присутність непокоїть вас? — запитав Томек.

Щоб виграти час, боцман запалив люльку. Він зовсім не був упевнений у тому, що тубільці на них не нападуть. Боявся цього через Томека. Хлопець дивився на нього з тривогою.

— Знаєш, братику, краще завжди розраховувати на гірше, — нарешті пробурмотів він.

— Я теж так уважаю, але не можу зрозуміти, чого ви хочете? Спочатку ви сказали, що тубільці стежать за нами й треба подумати, що нам робити вночі, а потім стверджуєте, що вони на нас не нападуть.

— Річ у тому, братику, що я не знаю, чого вони від нас хочуть. Може, вони йдуть за нами лише з цікавості?

— Мені спала на думку чудова ідея! — жваво вигукнув Томек.

— Що саме?

— Треба вистрелити в повітря, щоб налякати їх.

— Добра порада варта золота, — похвалив Томека боцман.

Недовго думаючи, він зняв із плеча карабін і вистрілив. Чорні постаті вмить сховалися в траві.

— Давайте ще вистрелимо разом, — запропонував Томек.

Звук їхніх пострілів покотився широким степом; удалині, немов луна, почулися постріли у відповідь.

— Ви чуєте, боцмане? Може, це наші стріляють? Біжімо в тому напрямку! — вигукнув Томек.

— Зачекай, братику, зараз ми переконаємося в цьому, — швидко відповів боцман. — Дамо ще один залп!

Удалині знову розляглися постріли.

— Це наші! Це наші! — закричав зраділий Томек.

— Рятувальне коло за бортом! Вище голови, й у дорогу! Йдемо їм назустріч!

— Час від часу будемо стріляти, щоб показати нашим правильний напрямок! — додав Томек.

Вони забули про втому. Бадьорим кроком рушили на південь. Час від часу вони стріляли й слухали, як у відповідь дедалі ближче лунали постріли їхніх друзів. Незабаром вони побачили вершників, які мчали галопом. Один із них значно випередив усю групу й гнав, наче вітер.

— Що це за чудовий вершник так летить до нас? — здивовано запитав Томек.

— А хто ж іще, як не твій батько або Смуга? — відповів боцман.

Це був Смуга. Він на місці осадив укритого піною коня й, зіскочивши на землю, крикнув:

— Куди це вас занесло?

Боцман скинув сідла з плечей, сів на них і, нічого не кажучи, став набивати тютюном люльку. Томек, бачачи його зніяковіння, відповів:

— Ми хотіли влаштувати маленьке полювання на ему.

— О, тепер я все розумію, — весело почав Смуга. — З цією метою ви, мабуть, застосували давню мисливську хитрість північноамериканських індіанців.

— Про яку хитрість ви кажете? — невпевнено запитав Томек.

— Щоб непомітно підійти до бізонів, індіанці натягають на себе шкури тварин. А ви, як бачу, вирішили полювати на ему, прикинувшись кіньми. Очевидно, тому боцман Новицький носить сідла на плечах! Ну і як, удале було полювання?

— Буря перешкодила нам упіймати чотирьох ему, — сумно відповів Томек. — Шкода, що ми нічого не знали про цю індіанську хитрість! Боцман ніс сідла, тому що динго сполохали наших коней. Пан Новицький убив одного з них.

— Кого вбив, коня? — здивувався Смуга.

— Не коня, а динго, який біг за кіньми, — пояснив Томек. — Потім почалася злива, і ми мало не втопилися в яру.

У цей час під’їхала решта товаришів Смуги. Це були матроси з «Алігатора». Вони радо привітали Томека й боцмана. Коли вони спішилися, Смуга запитав хлопця:

— Що ж було далі?

— Ми йшли степом дуже голодні та втомлені. Дорогою набрели на селище тубільців, які дали нам попоїсти, але не дозволили відпочити в себе. Потім вони стежили за нами. Ми боялися їх і стали стріляти для перестраху. Тоді почули ваші постріли.

— Відзначились ви чудово, нічого не скажеш, — дорікнув їм Смуга. — Подивіться на себе в дзеркало! Ваш вигляд, напевно, здивував тубільців, тому вони йшли за вами, мабуть, із цікавості.

Невдахи-мисливці поглянули на себе в дзеркало, яке їм подав Смуга, і вибухнули сміхом. Вони були вимащені грязюкою, а обличчя боцмана, крім того, вкрив триденний заріст.

— А де Вільмовський? — невпевнено запитав боцман.

— Вільмовський і Бентлі шукають вас на сході, — заспокоїв його Смуга й зараз наказав одному з матросів вистрілити декілька димових ракет. Незабаром удалині вони побачили смужку диму у відповідь.

— Вони помітили наш сигнал! — вигукнув Смуга. — Можемо повернутися додому. Наші товариші приїдуть туди слідом за нами.

Боцман і Томек посідали на запасних коней, і всі негайно рушили в дорогу.

— Звідки ви знали, що ми втратили коней? — запитав Томек, під’їжджаючи до Смуги.

— Сьогодні вночі ваші коні повернулися до табору дуже втомлені. Ми відразу впізнали твого поні. Ми послали гінця до Ват Сунга, аби той пояснив, чому поні блукає степом. Лиш після цього ми дізналися, що чотири дні тому ви виїхали на полювання. Ват Сунг не хвилювався за вас: він був упевнений, що ви приєднались до нас. Ми потерпали, чи не трапилась із вами біда під час піщаної бурі, яка змусила нас припинити полювання. Ми розділилися на дві групи й почали пошуки.

— Батько дуже сердиться на мене? — з тривогою запитав Томек.

— Ні, адже ми знали, що ти з боцманом Новицьким. Ми тільки боялися, чи не трапилася з вами яка біда. Піщані бурі в Австралії завдають багато лиха й часто спричинюють нещасні випадки. Гарячий вітер, що ніс із глибини континенту хмари піску, на щастя, зіткнувся з повітряною течією, яка пливла з півдня. Це спричинило бурю й сильну зливу.

— Завдяки цьому ми прополоскали горлянки, в яких було сухо, немов у печі, — озвався боцман. — Так, так, ніхто не переконає мене в тому, що в Австралії немає розваг і різних несподіванок.

— Щастя сприяло вам, — додав Смуга. — Піщані бурі часто тривають декілька днів і досить рідко закінчуються так щасливо, як ця остання.